В останні дні серпня 1939 року у варшавській Захенті, мабуть, було спекотно. Це не лише через літню спеку, яку довоєнні газети називали тропічною. За три дні до початку Другої світової війни, після оголошення мобілізації, до столиці повернувся Станіслав Микулич-Радецький, адміністративний директор Захенти, і в передчутті катаклізму, що насувався, наказав зібрати колекцію.

Співробітники, імовірно, були неабияк знервовані. До евакуації довелося приготувати також і велику роботу майстра Яна Матейка «Битва під Грюнвальдом». Тоді вона експонувалася в Захенті, яка викупила знамениту картину в спадкоємців варшавського банкіра Давида Розенблюма. А він раніше придбав її в Матейка як інвестицію. Банкір відправляв "Битву" в різні закордонні тури й непогано заробляв на квитках, придбаних поціновувачами живопису.

Як зняти "Битву" зі стіни? Це понад 40 квадратних метрів покритого фарбою полотна вагою близько 1,5 тонни. А в Захенті були присутні тільки ті працівники, яких не призвали до війська. Добровольців для зняття "Битви" зі стіни потрібно було шукати серед перехожих, що проходили неподалік Захенти. Така команда не мала досвіду маневрів полотнами величезного розміру, ще трохи й при знятті "Битви" могла б статися трагедія. Робота, яка впала на землю, мало не придавила заступника директора Захенти художника Станіслава Ейсмонда.

Полотно, урешті, удалося вийняти з рам і намотати на великий дерев'яний вал діаметром близько 1 м. Разом із нею в Захенті було знято іншу картину Матейка "Проповідь Скарги". Згорнуті полотна, обшиті клейонкою, потрапили до дерев’яної скрині, викладеної зсередини азбестом. Туди поклали також один із трьох примірників евакуаційного протоколу й закрили кришку.

Кінною платформою до Любліна

Отже, готовий пакунок довжиною близько 5 м чекав тільки на транспортування. І хоча вже почалася війна, один за одним минали вересневі дні, але нічого в цій справі не вдавалося зробити. Варшавський магістрат розводив руками, пояснюючи керівництву Захенти, що немає ані відповідного транспорту, ані бензину для вивезення "Битви" на схід. Дирекція Захенти поступово відмовлялася від цієї ідеї. Через відсутність транспорту планувалося залишити згорток у пакувальному цеху будівлі галереї й замаскувати його.

Однак уночі 6 вересня Микулич-Радецький почув по радіо заклик мера міста до водіїв вантажівок зголошуватися до співпраці з Управлінням прибирання міста. «Якщо потрібні шофери, отже, є машини і є бензин. Одягнувшись, я поспішив у ZOM (Zakład Oczyszczania Miasta – укр. Управління з прибирання міста – О.У.). Мене прийняв директор ZOM полковник Маєр, який категорично заявив, що на якісь там картини немає машини, тому що є в сто разів важливіші речі для порятунку», – згадував Микулич-Радецький у своїх записах, знайдених у сімейних паперах і опублікованих у 1966 році в журналі "Столиця".

Однак Микулич-Радецький приніс полковникові Маєру розпорядження від президента міста й на цій підставі міг вибрати автомобіль. Тільки жоден із них для перевезення "Битви" не підходив, тому що самі вони важили менше, ніж скриня з роботами Матейко, і могли перевозити заледве двометровий вантаж, а не скриню довжиною близько 5 метрів.

Утім Микулич-Радецький не здався. "Я помітив у дворі величезні 4-метрові кінні платформи, на чудових ресорах й гумових колесах. Полковник Маєр без проблем дав мені таку платформу, пару кремезних коней, запас вівса й сіна на кілька днів, а також візника, який, однак, поставив за умову, що йому буде дозволено забрати із собою дружину й двох дітей".     Підписуйтесь на наш фейсбук   
   

І ось, коли німецькі війська захоплювали центральну Польщу й вже досягали передмістя Варшави, о 5.30 ранку фурман із сім’єю, Микулич-Радецький із дружиною та Станіслав Ейсмонд вирушили в дорогу до Любліна, щоб там сховати картину "Битва під Грюнвальдом".

Але це було не вперше, коли Ейсмонд брав участь в евакуації "Битви". Після початку Першої світової війни теж Ейсмонд, тільки Франічек (батько Станіслава), брав участь в акції вивезення картини Матейка до Москви, де згорнута «Битва» перечекала воєнну завірюху. У свою ж країну вона повернулася лише в 1922 р.

Цього разу вона їхала на схід під обстрілом Люфтваффе. Хоча Микулич-Радецький скупий в описі дороги до Любліна ("Дорога в Люблін, дуже обтяжлива через переповненість шосе біженцями та постійні нальоти німецьких бомбардувальників, тривала 2 дні", – згадує він), на думку історика Бюро історичних досліджень IНП Томаша Судола, проривання на схід зі скринею, яка вміщувала картини, було відчайдушним вчинком людей, які присвятили себе повністю цій ідеї.

– – Дорога Варшава-Люблін була для німецьких Люфтваффе однією з таких, які вони найбільш інтенсивно обстрілювали, бо тим шляхом евакуювалися влада, військові загони та цивільне населення. Зі спогадів німецьких солдатів, які пересувалися нею близько 13-15 вересня, видно, що видовище було жахливе, такого, якого вони не бачили навіть під час Першої світової війни: навколо трупи, знищені колони машин, мертві коні. Дорога була абсолютно непрохідною, німці не могли пересуватися нею ні вантажівками, ні гусеничним транспортом. Те, що під таким щільним німецьким обстрілом вдалося з картиною дістатися до Любліна, – це справжнє диво, – каже історик.

Платформа з "Битвою" в Люблін прибула 9 вересня о 5 годині ранку. По дорозі до групи, яка евакуйовувала картину, приєднався художник Болеслав Суралло-Гайдучені, який прямував до Любліна на велосипеді.

Скриню з "Битвою" зняли у дворі Люблінського музею, розташованого тоді на вул. Нарутовича, 4, а Микулич-Радецький із дружиною та Ейсмонд із Суралло-Гайдучені розділилися, щоб залагодити формальності в місцевих адміністраціях. Через годину вони мали зустрітися за сніданком, але планам завадило бомбардування Любліна. Микулич-Радецький із дружиною сховалися в церкві по вул. Краківське передмістя, Ейсмонд із Суралло-Гайдучені були в магістраті саме тоді, коли туди влучили німецькі снаряди. Обидва чоловіки загинули.

"Битва" вціліла, попри те, що одна з бомб поцілила в будівлю музею. Згорнуті в рулон твори Матейка були перенесені до читального залу будівлі музею. Їх сховали, оббивши рулон дерев’яними брусками.

– – Німці були впевнені, що "Битва" дісталася Любліна. Німецька розвідка, як виявилося, була дуже ефективною, надавала масу інформації, – говорить доктор Марцін Гапський, історик із Національного музею в Любліні. І додає: «Потрібно пам’ятати про німецьку п’яту колону, яка діяла в Польщі. На території довоєнної Польщі жили тисячі німців, не тільки в Сілезії. У східній Польщі були десятки польських німецьких сіл, заснованих з-поміж осадників XIX століття. На Люблінщині їх було близько десятка. Я не звинувачую тих жителів, більшість із них були лояльними громадянами Польщі. Однак я хочу показати, що Німеччина мала можливість створити в нашій країні ефективно функціонуючу розвідувальну мережу.

Чи пропонував насправді Геббельс 2 млн марок?

Неважко здогадатися, що робота Матейка, котра зображує розгром Тевтонського ордена польсько-литовськими військами, не викликала в німців теплих почуттів. У 1879 році картина була виставлена в Берлінcькій академії архітектури. "Полотно Матейка великого ентузіазму не викликало, але берлінським мистецтвознавцям сподобалося. Однак для німецьких націоналістів поразка військ Тевтонського ордена під Грюнвальдом була незагоєною раною, навіть незважаючи на те, що минуло п’ять століть", – пишуть Моніка Кунке та Влодзімєж Каліцький у книзі "Розграбоване мистецтво: викрадення Мадонни" й нагадують про раптові протести Третього Рейху, коли в 1938 році польська пошта з нагоди столітньої річниці з дня народження Яна Матейка випустила марки, що нагадували про Грюнвальдську перемогу.

У десятках публікацій, написаних як науковцями, так і журналістами, ми можемо прочитати про те, що німці визначили собі справою честі відшукати "Грюнвальдську битву". Вони проводили масштабну пошукову операцію, здійснювали допит співробітників музеїв. За вказівку, де заховано "Битву", вони нібито навіть призначили нагороду в розмірі 2 мільйонів марок (за якою мав стояти сам Йозеф Геббельс, міністр пропаганди), а потім (у зв’язку з відсутністю охочих ділитися інформацією) підняли її до 10 мільйонів марок. Інформація про це повторювалася в багатьох публікаціях, але важко знайти її джерело, якийсь документ, що дійсно підтвердив би хоча б факт обіцянки згаданих 2 мільйонів марок.

Томаш Судол із Бюро історичних досліджень IНП має сумніви щодо цієї справи. – "Грюнвальдська битва" Матейка показує те, що спільні дії, об’єднання всіх соціальних верств призвели до розгрому тевтонських лицарів. Це, звісно ж, не могло сподобатися німцям, але в мене є сумніви щодо правдивості переказів про те, скільки зусиль німці витратили, аби знайти "Грюнвальдську битву", – говорить він.

Він зазначає, що призначена в 2 мільйони марок нагорода здається малоймовірною. – Поліційний апарат був особливо зосереджений на вистежуванні польського підпілля, розкритті місць захованої зброї й боєприпасів або ліквідації підпільних заводів із виробництва вибухових речовин, і все ж особи, які розкривали такі місця німцям, могли, імовірно, розраховувати на символічну плату у вигляді продуктів харчування, промислових товарів або якоїсь дрібної суми грошей. 2 мільйони марок за картину, тобто еквівалент 10 мільйонів доларів, – це захмарна сума, навіть нереальна для тих умов. Також дивно, що говорять про винагороду, яка мала б бути виплачена в марках. Кому тоді така нагорода призначалася? На території Генерал-губернаторства користувалися злотими, званими під окупацією млинарками (злотий Емісійного банку в Польщі, який був в обігу в 1940-1944 роках та називався так за прізвищем президента банку Фелікса Млинарського – О.У.), – розмірковує історик і додає, що, переглядаючи окупаційну пресу з Генерал-губернаторства – як гадзінувки (популярна назва польськомовної прорадянської та пронімецької преси, яка легально виходила на окупованих землях в часи Другої світової війни – О.У.), адресовані полякам, так і видання, адресовані німцям, – він ніколи не бачив оголошення про те, що німці шукають "Битву під Грюнвальдом" і що за інформацію про неї призначають нагороду в розмірі 2 мільйонів марок.

Комплекти архівних матеріалів окремих відділень німецького поліційного апарату на рівні дистриктів – Радом, Люблін, Краків, Львів і Варшава, що зберігаються в Інституті національної пам’яті, також, за його словами, не свідчать про те, що німці якимось особливим чином долучилися до пошуку твору Матейка.

– У ситуації, коли картина була особливо затребуваною, цю інформацію варто надати в циркулярі іншим адміністраціям в інших дистриктах. Натомість таких документів просто немає. Це показує, що ця історія потребує ретроспективної верифікації фактів. Потрібно провести широкий пошук як у національних, так і в німецьких архівах. Можливо, у приватних колекціях ще збереглися спогади свідків історії, які могли б пролити нове світло на цю справу. Проте маю припущення, що акція переховування картини просто стала легендою, яку сильно белетризували. Зовсім даремно, тому що це була безпрецедентна операція, єдина така акція в усій Європі, – каже Томаш Судол.

Однак згадки про нагороду за "Битву" можна знайти у свідченнях очевидців історії. Роман Печирак, начальник економічного відділу міста Любліна, який брав участь у переховуванні полотен Матейка в Любліні, описуючи передачу картини владі Польському комітету національного визволення (пол. PKWN – О.У.), згадує, що за ці картини "окупанти оголосили високі нагороди". У листах інтенданта Люблінського музею ми також знаходимо згадки про те, що в музеї його зустрічали СС і СД. До того ж великотиражні видавництва 60-х рр. XX століття, які зачіпали тему переховування картин Матейко, повідомляли про мільйонні нагороди. А тоді були живими свідки тієї історії. Якби це було неправдою, то чи б її ніхто не виправив би? Тут більше запитань, ніж відповідей. До сумнівів щодо фактів і персонажів ми ще повернемося, тому що в історії, яка передавалася протягом десятиліть, проблеми виникають не тільки з мільйонами марок.

Під балкою в сараї

Між тим, повернімося, до самої операції з приховування матейківської "Битви" разом із "Проповіддю Скарги". Для того, аби переховувати картини, було недостатньо, аби рулон із полотнами був умонтований у бібліотечний прилавок. Після того, як німці захопили будівлю Люблінського музею, картину довелося звідти евакуювати. Операція була продумана до найдрібніших деталей.

У музеї було інсценізовано ремонтні роботи. Було розібрано прилавок, під яким знаходилися цінні полотна, а самі вони були перенесені до комори у дворі. Вал, навантажений на віз, був накритий усілякими старими документами, аби ні в кого не виникало сумнівів щодо переїзду. Саме так "Битва" була провезена через усе місто в будівлю міського депо, розташованого на вулиці Електричній.

У секретній операції брав участь начальник міського рухомого складу Францішек Галера. "У сутінках віз під'їхав до Люблінського музею, на який були завантажені "речі". [ ... ] Коли візок безперешкодно в'їхав у двір міського рухомого складу в Любліні з "речами", то на ньому я побачив різні меблі домашнього вжитку, а ззаду – балку. Тільки коли я її зняв, то помітив довгий рулон діаметром близько 1 м 30 см, який був довжиною на весь віз та вагою близько 1600 кілограмів. При розвантаженні я дізнався, які "речі" мені довірили приховувати та стежити за їхньою безпекою", – писав Галера в 1949 р.

Роботи Матейко було вирішено закопати в сараї. Спочатку їх потрібно було підготувати до цього. Усе було зроблено в умовах суворої конспірації. Яму копали непомітно для сторонніх очей. "У Страсну п'ятницю рулон, що містив картину "Грюнвальдська битва" і "Проповідь Петра Скарги", ми помістили у вириту яму, яка була викладена дошками. Сам рулон був обгорнутий азбестом, потім клейонкою, а клейонку ми загорнули в засмолений руберойд. У самому низу до загорнутого рулону ми позапихали солому", – згадував Галера.

Після того, як "Битва" була захована в сараї, долівку було залито бетоном для захисту картини від пожежі, а також був зроблений дренаж, аби обмежити потрапляння туди вологи. Так картини пролежали в землі до 1944 р. Не виключено, що вони пролежали б там довше, якби фірман Міхал Гжесяк не повідомив наявним тоді в Любліні чиновникам ПКНВ, що щось цінне було закопане в сараї на Електричній. Тоді ті, хто переховував "Битву", вирішили проінформувати владу ПКНВ про суть справи та передати приховані роботи.

Стерті з історії

Діставання зображень зі сховку було великою подією. Операцію зняла кінохроніка.

Комуністична влада нагородила причетних до переховування "Битви": Романа Печирака, начальника економічного відділу міста Любліна, працівників економічного відділу – Генрика Кшесенського, Францішка Подлєсного, Юзефа Серафинського, інтенданта Люблінського музею Владислава Войду та його сина Лехослава, їздового Міхала Гжесяка, працівника міського рухомого складу. Францішек Галера, керівник міського рухомого складу, був нагороджений тільки посмертно, до того ж зовсім недавно - у 2016 р.

Доктор Марцін Гапський із Національного музею в Любліні, який досліджував матеріали про переховування твору Яна Матейки, зазначає, однак, що хоча історію евакуації та приховування "Битви під Грюнвальдом" від німців описувало багато авторів, через 80 років після описаних подій ми досі живемо неправдивими інтерпретаціями тих подій.

Серед осіб, нагороджених у Польській Народній Республіці за участь у приховуванні картини, а отже, і згаданих у численних публікаціях (також і після 1989 р.), відсутні найважливіші особи – Станіслав Калиновський, люблінський адвокат, член правління Люблінського товариства, яке фактично керувало Люблінським музеєм під час війни, а також Роман Шляський, президент Любліна, а під час німецької окупації - польський урядник міста.

– Пропагандисти з органів ПКНВ, мабуть, гигочуть у своїх могилах, бо виявилося, що вони добре зробили свою роботу, - каже доктор Гапський. І він пояснює, що комуністична влада з-поміж тих, хто займався встановленням причетних до приховування картин, пропустила Калиновського й Шляського, аби показати, що "Битву під Грюнвальдом" урятували саме селяни, у той час як інтелігенти або поміщики взагалі ніяк себе не проявили, що вони нібито запанікували, утекли з міста та кинули картину, – пояснює доктор Гапський.

Щодо Францішека Галери, то, за словами його внучки Барбари Длугасевич, він був забутий владою з огляду на його зв'язки з Армією Крайовою. "Він навіть не був нагороджений посмертно тоді, коли в 50-х роках у Варшаві вшановували його співробітника Подлєсного. Я пам'ятаю, як у моєї бабусі пани з Варшави забирали світлині, що були зроблені під час вилучення картини. Вона сиділа на кухні й плакала. Я це прекрасно пам'ятаю. На табличці, виставленій біля картини в Національному музеї, навіть немає імені мого діда. Імовірно, це було покарання за участь брата діда в діяльності Армії Крайової. Саме від АК дід отримав наказ охороняти картини", – розповідала у 2009 році Варвара Длугасевич в розмові з авторами книги "Розграбоване мистецтво. Викрадення Мадонни".

Доктор Марцін Гапський підкреслює, що хоча дотепер багато публікацій натхненником операції з приховування "Битви під Грюнвальдом" від німців називають Владислава Войду, інтенданта в Люблінському музеї, де-факто він був лише виконавцем, а не керівником.

– Після того, як "Грюнвальдська битва" була доставлена до Люблінського музею і вже після того, як у результаті бомбардування міста загинув Станіслав Ейсмонд, картина опинилася в руках Микулича-Радецького, який своєю чергою передав її не Владиславу Войді, а Станіславу Калиновському, що представляв тоді Люблінський музей. Імовірніше за все, Микулич-Радецький склав протокол передачі картини зі Станіславом Калиновським, але документ не зберігся. На роль, яку зіграв Калиновський, указує також і Роман Печирак, начальник економічного відділу міста Любліна. У його заяві вказано наступне: "Я підтверджую, що громадянин Станіслав Калиновський, адвокат у Любліні, є членом правління Товариства Люблінського музею. Він брав на зберігання в 1939 році картини Матейко "Грюнвальд" і "Проповідь Скарги". Із його відома та згоди ці картини були приховані. Спершу після вступу німецьких військ до Любліна на території музею на вулиці Нарутовича, 4, потім картини перенесли до читального залу в тій же будівлі і, нарешті, їх вивезли в цілях безпеки, коли німці займали будівлю, у чому я особисто брав участь. Після звільнення Любліна адвокат Калиновський разом зі мною передав вищезгадані картини, за які окупанти оголосили високі нагороди. Він підписав щодо цього відповідний акт, адресований ПКНВ", – цитує Печирака доктор Гапський.

Другий з пропущених в історії приховування "Битви" – це Роман Шляський. Він був людиною надзвичайно заслуженою для Любліна. Шляський здобув економічну освіту у Швейцарії, повернувся до Любліна під час Першої світової війни й став керівником фінансового відділу міста.

– Завдяки йому було отримано так звану уленівську позику (кредитна угода підписана Банком крайового господарства, BGK у співпраці з Організацією польських міст, ZMP з американською будівельною компанією Ulen & Co в 1925 році) на ремонт міста, спорудження каналізації, водогону. Шляський виконував дуже корисну роботу. Він розбирався у світових фінансових тенденціях, керував великими підприємствами і, що вкрай важливо для цієї історії, був будівничим міської електростанції. "Битва" переховувався на території міського рухомого складу, але де-факто будівля на вулиці Електричній була одним з об'єктів міської електростанції. Шляський знав розташування цих будівель. До акції з переховування картини він залучив працівників електростанції, яких сам наймав і до яких мав повну довіру. Усі учасники акції приховування картини Матейко, тобто, усі, хто був нагороджений комуністичною владою, були комунальними працівниками, підпорядкованими Шляському, – зазначає історик.

План, за яким "Битву під Грюнвальдом" мали закопати, народився як тільки картина досягла Любліна. На нараді, упродовж якої обговорювалася подальша доля шедевра, узяли участь Станіслав Калиновський, Роман Шляський і віцевоєвода Люблінського воєводства Станіслав Брила.

- Нарада відбулася 9 вересня 1939 року. Закопування картини на території електростанції було точною реалізацією цієї наради. Про неї писав у 60-ті роки в книзі "Військові долі творів Матейко" Влодзімєж Вуйчіковський, – розповідає доктор Гапський, але водночас, пояснює він, Вуйчіковський проявив непослідовність, тому що нараду 1939 року він згадує тільки як епізод, абсолютно не згадуючи того, що сховок "Битви" в сараї на Електричній вулиці було реалізацією рішень саме тієї зустрічі.

– Згідно з чинною тоді пропагандою, Вуйчіковський не помічає тієї ролі, яку відіграли Калиновський та Шляський. Калиновський був людиною надзвичайно шляхетною та праведною, дуже відданою католицтву, який після 1944 року брав участь у відновленні Люблінського собору, розбомбленого під час війни. Це не могло сподобатися комуністичній владі. У свою чергу, Шляський-єдина відома нам людина, яка тричі перебувала в ув'язненні в Люблінському замку. Спочатку він був там підлітком під час революції 1905 року, потім потрапив туди під час німецької окупації, а в 1944-46 роках його ще двічі кидала туди комуністична влада. Він співпрацював з Армією Крайовою. Хоча його сімейне майно не мало б підлягати під земельну реформу, того дня, коли було оголошено, що "Грюнвальдська битва" перейшла в руки польської держави, майно Шляського було відібрано. Це була злоба, навмисні дії комуністичної влади. Людині, яка так активно брала участь у переховуванні картини, показали її місце, – підкреслює доктор Гапський.

Він вважає, що прийшов час віддати належне Калиновському та Шляському. Я далекий від того, аби заперечувати героїзм інших учасників акції переховування картини. Це герої, які заради порятунку "Битви" пішли на величезний ризик. У мене немає ні найменших сумнівів щодо цього, – запевняє він.

Як двірник став професором

Однак інформація про керівну роль Калиновського та Шляського протягом багатьох років ніяк не може пробитися. Ані в ЗМІ, ані в літературі. Усі нові публікації в газетах і на порталах показують ключову фігуру Владислава Войди. На думку історика Національного музею в Любліні, це зумовлене тим, що найпопулярніші публікації на цю тему – це вже згадана книга Вуйчіковського, а також опублікована в аналогічний період "Битва при Грюнвальді" Моніки Варненської. Вони аж ніяк не підривали пропагандистського наративу про селян та робітників, які врятували картину. Крім того, вони були видані в декількох десятитисячних тиражах.

- Ці книги широко доступні на антикварному ринку, і вони є чи не в кожній бібліотеці. Саме до них найчастіше вдаються журналісти, які готують матеріали про порятунок картини під час війни. Я вважаю, що на них також спиралася Йоанна Йоделка, авторка історичного роману "2 мільйони за Грюнвальд". З Владислава Войди, який до війни в нашому музеї де-факто служив двірником, вона зробила професора! Тим часом пан Войда мав у кращому випадку лише початкову освіту. Літературна фантастика вийшла з-під контролю. Також через неї ми глибоко загрузли в брехні щодо того, хто керував акцією переховування картини. Ця брехня дуже ефективна, тому що вона була прихована правдою – 90 відсотків імен, на які вказують автори книг і ЗМІ, як на тих осіб, хто приховував "Битву", правдиві. Сходяться й основні факти цієї акції порятунку.

Швидше за все, "Битва під Грюнвальдом" була захована в сараї на рік раніше, аніж це прийнято було вважати. Якщо більшість публікацій вказують на 1941 рік, то, на думку доктора Гапського, це відбулося ще в 1940 році. Тоді це означало б, що картина провела під землею 4,5, а не 3,5 роки.

За спогадами очевидців, передача картини відбулася, коли німці займали будівлю Люблінського музею. – Ця подія датується 1940 роком. Очевидці кажуть, що перенесення картини відбулося незадовго до Великодня, у велику середу, яка в 1940 році випала на 20 березня. Це означало б, що операція була виконана дуже швидко. "Битва" потрапила в Люблін у вересні 1939 року, а вже в березні 1940 року, незабаром після виходу Станіслава Калиновського з в'язниці, куди його посадили німці, її перевезли на вулицю Електричну.

Це був також момент, коли окупанти утворили німецький квартал у Любліні. Вони вигнали з будинків багато людей. Величезна рухома хвиля була зручним моментом для того, щоб фургон із картинами проїхався по місту, не привертаючи до себе надмірної уваги. Варто також відзначити, що Лондонське радіо надало неправдиву інформацію про те, що "Битва" дійшла до Лондона, про що було повідомлено в 1940 році. Припускаю, що то була ініціатива Шляського, який мав контакти з АК. Він міг попросити надати таку інформацію на радіо, щоб німці перестали нарешті обнюхувати всі закапелки Любліна.

Повернення слави

Для того, щоб помилуватися цим масштабним полотном Матейко, свою битву мали виграти реставратори. Після того, як картину дістали з ями в сараї міського табору, з'ясувалося, що, всупереч азбесту, клейонку, руберойд, та спроби уникнення вологи, картина перебувала в жахливому стані. "Битва" була відновлена під керівництвом професора Богдана Марконі. Уперше після реставрації її виставили в 1949 році – через 10 років після евакуації із "Захенти".

Через 60 років знадобилася ще одна капітальна реставрація. Вона тривала 25 місяців. "Через габарити картини реставрація проводилася в галерейному залі, який був спеціально пристосований для цієї мети. Для проведення робіт була виготовлена дерев'яна платформа, покрита пластиковим покриттям . Два спеціальні металеві підвищення дозволяли реставраторам працювати без навантаження на саму поверхню картини. Реставратори були вимушені вести реставраційні роботи в напівлежачому стані", – описувала останню реставрацію Дорота Ігнатович-Возняковська, головний реставратор Національного музею у Варшаві, у своїй статті під час конференції "Історичне бачення на службі нації: 140 років історії картини Яна Матейка "Битва під Грюнвальдом". Конференція була організована в 2018 році Музеєм пам'ятних речей Яна Матейка в Новому Вісьничу.

Ігнатович-Возняковська вказала, що картині нашкодила остання поїздка "Битви" до Вільнюса в 1999 році, а екстрені втручання реставраторів виявилися такими, які не давали сталого ефекту. "Через жорсткість окремих шарів зображення процес намотування картини на валик і скручування піддавав її новим руйнуванням", – пояснювала Ігнатович-Возняковська. Тому було вирішено, що "Грюнвальдська битва" з Національного музею у Варшаві більше не поїде.

А якщо Микулич-Радецький з Ейсмондом не стали б упиратися в тому, щоб роботи Матейки згорнути й упакувати в ящик? А якби вони прийняли аргументи Варшавського магістрату про те, що немає ані автомобіля, ані бензину? Або ж вирішили, що кінний фургон не добереться до Любліна?

У літературі широко поширена думка, що німці шукали матейківське полотно для того, щоб негайно його знищити. Німці могли б, хоча це суто гіпотеза, використати "Битву" в пропагандистських цілях, організувавши виставку, яка висміювала б польський антинімецький ресентимент для того, щоб показати, що Польща завжди становила загрозу для Німеччини, а отже, могли б, хоча це лише гіпотеза, використати "Битву " в пропаганді, організувавши виставку, яка висміювала б Польщу, антинімецьку образу; показати, що Польща протягом століть як держава становила небезпеку для Німеччини, тому напад на Польщу в 1939 році був правильним рішенням. "Битва" також могла бути згорнута й збережена в поганих умовах, а у Варшавському повстанні вона була б просто знищена. Якби не евакуація та переховування картини в Любліні, ми, імовірно, сьогодні не мали б такої змоги насолоджуватися в Національному музеї оригіналом, а в кращому випадку оглядали б лише копію, – говорить Томаш Судол.

– Агнєшка Нєвінська  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Оксана Усатенко