75-річчя Факультету консервації та реставрації творів мистецтва Академії образотворчих мистецтв у Варшаві.

Як смакує і виглядає безе – печиво з білка і цукру – більшість читачів знають. Але чи такі солодощі можуть стати частиною витвору мистецтва – зовсім не кондитерського, а серйозного мистецтва, що експонується в музеї? Так, якщо митець зверне увагу на візуальні та метафоричні якості безе.

Саме так вважав Марек Кієвський, польський митець, який передчасно помер (1955 - 2007), відомий своїми дивовижними, неоднозначними скульптурами з абсолютно некласичних матеріалів, тематика яких також була далекою від традиційної. Кієвський нав'язував, хоча з певною дистанцією та опосередковано, до масової культури, яка заполонила нас на початку 1990-х років. Тоді, після трансформації, ми не сприймали її поверхневої «пишноти», тимчасовості та бездарності; нас не вражали її разючі кольори, примітивні рекламні гасла, несмак і... надмір солоду.

Цукрові безе, хоч і «made in Poland» (польського виробництва), власне символізували ці кітчеві та липкі пишноти.

Однак з печивом є проблема: воно кришиться. І комахи їх полюбляють. Цілком ймовірно, що робота Кієвського з біло-рожевими солодощами не дочекалася б виставки, де вона зараз експонується, якби не прийняте рішення реставратора не зберігати без, бо це позбавлено сенсу. Пошкоджене печиво необхідно просто заміняти на нове, що відповідає принципам сучасної консервації.

Удосконалювачі майстрів

Уявлення про величезні виклики, з якими стикаються «лікарі» мистецтва, можна отримати завдяки виставці „Мистецтво назавжди...?”, яка була відкрита у Варшавській Академії образотворчих мистецтв з нагоди відзначення 75-річчя Факультету консервації та реставрації творів мистецтва.

Це найбільший факультет цього спрямування в Польщі, до того ж світового рівня, про що свідчить велика кількість абітурієнтів з різних країн. Але всі, хто вирішує отримати цей надзвичайно вимогливий фах, мають бути готовими до труднощів: шість років навчання, широкий спектр знань починаючи з хімії, через біологію, мінералогію та медицину, аж до гуманітарних наук, з особливим акцентом на історію та етику. Плюс художній талант. І вправність рук. До цього треба додати терпіння і навички детектива. А також усвідомлення того, що оцінити твою роботу зможуть переважно колеги по фаху. Для пересічного глядача матиме значення лише кінцевий результат, та й то лише тою мірою, в якій ця подія буде висвітлена в засобах масової інформації. Без цього гігантська робота залишиться непоміченою.

Коли після десяти років реставраційних робіт (1980–1990) «Страшний суд» у Сикстинській капелі Ватикану було відкрито для публіки, лунали голоси критики: що це за жахлива, разюча кольорова гама! Хтось із примітивними смаками «підправив» шедевр Мікеланджело!

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Між тим, первісно стінопис виглядав саме так. «Шляхетна патина сірого» – це просто багатовіковий бруд, який усунули.

Що цікаво, свого часу фреска мала інші проблеми – морального характеру. «Страшний суд» незадовго до смерті Мікеланджело «удосконалив» один з учнів автора, Даніеле да Вольтерра, який замалював оголені частини тіла фігур. Внаслідок цього вчинку він увійшов в історію під сумнозвісним прізвиськом «панталонник».

І все ж да Вольтерра хотів як краще: дотримуючись положень Тридентського собору, який вважав нагість у католицькому храмі чимось скандальним, він домалював оголеним постатям шати так, що вони утворювали щось на кшталт шортів.

Не один «панталонник» скомпрометував себе, удосконалюючи генія. Реставраторів-коректорів історія знає чимало.

Десять років тому в інтернеті гуляв мем із зображенням «їжачка», тобто ікона «Ecce Homo», із Санктуарію Милосердя в Борха в іспанській провінції Сарагоса, на якому зображений Ісус у терновому вінку. Робота Еліаса Гарсіа Мартінеса 1930 року потребувала консервації. Цим завданням вирішала зайнятися парафіянка Сесілія Гіменес, художниця-аматорка. Перед самим завершенням «реставрації», вона поїхала у коротку відпустку. В цей час проінспектувати хід робіт прийшло місцеве історичне товариство. Картина, що постала перед їхніми очима, жахнула їх, а також інших, кому випала нагода побачити твір. Образ Ісуса нагадував... їжака. Це викликало шквал критики серед інтернет-користувачів, мем отримав назву «Ecce Mono» («Ось мавпа»).

Однак недолугість реставраторки-самозванки виявилася атракційною: до костелу в Сарагосі потягнулися натовпи відвідувачів спеціально для того, щоб посміятися над «здобутком».

Невідповідно встановлені руки

Зовсім іншою була історія відомої грецької скульптури «Група Лаокоона», що ілюструє міф, описаний у другій книзі «Енеїди». Розкопана в Римі в 1506 році, хоча і по частинах, вона викликала захоплення своїм досконалим анатомічними формами та майстерністю відтворення оголених тіл. Дискутувалося, чий це твір: греко-еллінський чи римська копія? Дехто навіть підозрював, що автором був Мікеланджело, який заради розваги створив її копію.

Мармурова статуя була викуплена Папою Римським Юлієм ІІ і поміщена в Бельведері, де всі фрагменти були зібрані воєдино. Ну, майже воєдино – не вистачало руки Лаокоона і рук його синів. Відсутні частини були замінені керамічними «доповненнями» роботи скульптора Джованні Анджело ді Монторсолі, також учня Мікеланджело. Оскільки ніяких інструкцій не було, реставратор діяв інтуїтивно. Відповідно до власного смаку та моди епохи, він додав фігурам драматизму.

У такому вигляді скульптура проіснувала кілька століть, набувши культового статусу. Несподівано в 1906 році була знайдена оригінальна мармурова рука Лаокоона. Через понад півстоліття мармурову кінцівку повернули на місце.

І що вийшло? «Правда» глядачам зовсім не сподобалася – вони воліли попередню, більш експресивну версію. Як відомо, звички людей важко змінити, особливо коли йдеться про культурно-історичний шедевр.

Якщо говоримо про шедеври, то справжнім проривом у мистецтві був знаменитий «Чорний квадрат на білому тлі» Казимира Малевича, створений у 1914 році, який вважається першим твором абстрактного мистецтва. За заповітом художника, «Чорний квадрат» мав експонуватися саме так, як ікона, в кутку кімнати. На жаль, оригінальне полотно було втрачене. Збереглася лише фотографічна репродукція. У 1929 році Малевич зробив репліку своєї першої абстракції. Цього разу за основу він використав іншу картину, що призвело до катастрофічних наслідків: чорний квадрат перестав бути чорним. Картину вкриває густий канелюр, де з-під верхніх шарів вилазять попередні шари фарби. Початковий радикалізм композиції зазнав краху – з вини самого художника.

Подібні проблеми стали типовими у ХХ столітті. Саме тоді традиційний, солідний фах, яким колись був одним з основних у торгівлі, втратив значення. З того часу, як Марсель Дюшан вирішив, що витвором мистецтва може бути «що завгодно», все важче стає дбати про довговічність багатьох творів. Чим ближче до наших часів, тим гірше.

Кошмар для реставраторів почався разом з післявоєнними експериментами. Художники відчували абсолютну свободу в плані використовуваних матеріалів – їх цікавив кінцевий результат. Ну і що з того, що він недовговічний? Саме цим автори й не переймалися. А тим більше концептуалісти, перформери чи творці інших ефемерних концепцій не дбали про продовження життя своїх візуалізацій.

Чи варто дивуватися, що саме сучасне мистецтво створює найбільше проблем для реставраторів?

Але щоб уникнути помилок і не ускладнювати життя реставраторам, у наші дні митців все частіше запитують про те, що робити з їхніми творами в майбутньому. Звичайно, це стосується тих, хто ще живий. Але інколи виходить, що деякі автори абсолютно не переймаються довговічністю своєї роботи. Натомість ті, кому не байдужа культурна спадщина, мають іншу думку.

Як вирівняти спину

Що буде в майбутньому з композиціями, виготовленими, наприклад, з автомобільних лаків, промислових фарб, синтетики або сумішей різних речовин? Деградація та деконструкція яких відбуваються практично на наших очах.

І це ще відносно довговічна сировина. Між тим, винахідливість творців безмежна.

Вже були роботи з масла, смальцю, м'яса, шматочків шинки, волоських горіхів, яблук, желейних цукерок та інших їстівних, але недовговічних продуктів (на кшталт згаданого на початку печива); з екскрементів, крові, шматків людського тіла; з мохів, грибів, рослин; з опудал тварин. Це все ще фізично існуючі об'єкти – в той час, як до палітри «п-матеріалів», що використовуються у візуальному мистецтві сьогодні, також належать світло, повітря, звук, туман або дим.

Реставратори сивіють, коли стикаються з подібними проблемами. Добре, якщо автор живий і можна порадитися, що з цим робити далі?

Ще за життя Маґдалени Абаканович її знамениті «Спини» (серія з 80 фігур, виготовлених із затверділого від смоли мішкового полотна) почали втрачати свою первісну форму. Інсталяція була створена у другій половині 1970-х років, коли художниця тільки починала свої експерименти зі штучними матеріалами. Вона сама помітила технічні недоліки своєї роботи. Вилиті, як мушлі, позбавлені голів і кінцівок, і поставлені купою прямо на підлозі Національного музею у Вроцлаві, людські спини почали кульгати, при цьому нахиляючись все більше і більше. В цьому випадку скульпторка прийняла однозначне рішення: замінити старі на нові!

Вже маючи більший досвід з епоксидними смолами, вона взялася за виконання чергової серії «Спин», що схвалив тодішній директор музею Маріуш Германсдорфер.

Інша видатна польська скульпторка, що вже померла, Аліна Шапочніков, також експериментувала з синтетичними смолами. З початку 1960-х років робила зліпки власного тіла з поліестеру та поліуретану, іноді доповнюючи свої композиції такими матеріалами, як світло, газети, бинти, метал, трава та фотографії.

Після її смерті у 1973 році твори почали втрачати свій первісний вигляд. Вони посіріли, деформувалися та потьмяніли.

Куратори та мистецтвознавці охоче проводили паралель між долею художниці та її здобутками. Така сентиментальна інтерпретація в контексті тривалої онкологічної хвороби Шапочнікової мала вплив на емоції глядачів. Однак цей «біографічний код» не зовсім відповідав первісним намірам авторки.

І тут у справу втрутилася видатна постать у світі реставрації – професор Івона Шмельтер. На її думку, їй довелося стати «адвокатом творів і авторських прав митця». Порадившись зі спадкоємцем скульпторки (Пьотром Станіславським, прийомним сином художниці, натурником, а також помічником матері), реставраторка взялася за багато в чому новаторське завдання – «прочитати на новий лад» творчість Шапоянікової. У цьому випадку копіткий процес порятунку новаторського доробку авторки поєднував консерваційні роботи з реставрацією і навіть реконструкцією.

Старе як нове чи нове як старе

Реконструкція – це відтворення об'єктів, які були частково або повністю зруйновані. Найближчі до нас приклади: варшавське Старе місто (nota bene внесене до списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО), столичний Королівський замок, Уяздовський замок, у найближчій перспективі – палац Саський...

З іншого боку, новаторські як на свій час скульптури Катажини Кобро були знищені під час Другої світової війни. Те, що ми бачимо на виставках – це реконструкція композиції, зроблена за фотографіями та з пам'яті очевидців.

А Собор Паризької Богоматері? Адже цей храм також чекає відновлення після трагічної пожежі у 2019 році.

У випадку пам'яток, важливість яких виникає не лише з мистецьких міркувань, але й їх культурної спадщини, найважливішим є рішення як реставрувати: так, як вони виглядали спочатку, чи «вдосконалити» їх, використовуючи нові технології, методики та матеріали? Іноді спонсори та меценати наполягають на використанні «удосконалень», наближених до сучасних очікувань аудиторії, яка звикла до інтерактивності та загалом більшої привабливості історичних будівель.

Звичайно, музей старого зразка, де нічого не можна чіпати, розмовляти треба пошепки, а до всього – на взуття вдягати капці, сьогодні не мав би шансів побити рекорд відвідуваності. Аудиторія прагне атракції та певної легкості сприйняття. Навіть найвидатніші витвори мистецтва сьогодні потребують спеціальних умов – продуманого облаштування та цілого комплексу заходів, які б відповідали потребам глядачів.

Чи варто дивуватися, що нинішній декан Факультету консервації та реставрації творів мистецтва і куратор виставки до його 75-річчя професор Моніка Ядзінська також намагалася здивувати присутніх? Вона та її команда були готові прийняти будь-який виклик. І вийшло чудово!

Виставка починається вже у дворику Академії образотворчих мистецтв, де виставлені скульптури студентів-реставраторів. Далі у Палаці Чапських у десяти залах можна побачити вибрані експонати старовинного та сучасного мистецтва, відреставровані викладачами та студентами Варшавської Академії образотворчих мистецтв. Для ілюстрації масштабу труднощів подекуди наведені репродукції об'єктів перед «лікуванням», а також об'єкти після «лікування».

Щоб скласти уявлення, наприклад, про те, як проходила консервація певного портрета (доставленого фахівцям в жахливому стані, але який представляє величезну емоційну цінність для його власника) варто послухати, як виглядали різні етапи робіт: «Встановлено техніку і технологію виконання розпису та визначено причину його катастрофічного пошкодження. Серед іншого проведено дезінфекцію, стабілізацію рН полотна, а також диференціальну скануючу калориметрію (ДСК), завдяки якій було визначено температуру розм'якшення стратиграфічних шарів картини. Найбільшим викликом було бездоганне виконання міметичної (імітаційної) ретуші фарбового шару. Це робилося пошарово фарбами на водній основі (аквареллю), на які лазером наносилися олія та смола».

Робота триває

Я не беруся пояснювати, про які саме методи йдеться. Натомість я бачила результати цієї роботи і можу запевнити: портрет виглядає як спочатку. Майстер-класи сьогодні є нормою на виставках, так само як і кураторські чи авторські екскурсії. Ці прийоми добре працюють, про що завжди свідчить велика кількість учасників.

Повертаючись до виставкових залів Палацу Чапських – не обійшлося без присутності «батьків-засновників» факультету: професора Богдана Марконі, Міхала Валіцького, Едварда Кокошко. Професор Марконі, різнобічний інтелектуал і прекрасний фахівець, навіть з'явився... у вигляді привида. В одній з кімнат встановлено його улюблене крісло, оббите квітчастою тканиною, в якому він любив читати і відпочивати після роботи. Уявіть собі: ось-ось увійде професор, запалить люльку і візьметься до читання.

Такі прийоми – це свого роду спосіб розігріву шоу, яке спонукає глядача заглибитися у важку, складну тему. Як ці знання отримують студенти, можна побачити з кадрів фільму. І не тільки це. В одній з кімнат облаштовано робочі місця для адептів реставраційно-консерваційної справи. Як же вони завзято працюють, не звертаючи уваги на глядачів.

Я підійшла до молодого чоловіка, який з оригіналу фігури путті ліпив глиняну копію. «Чи не нудно без колег?». Він поглянув спантеличено. – Але ж це захоплююче заняття!

– Моніка Малковська

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук


Виставка „Sztuka na zawsze…?” ("Мистецтво назавжди...?") у Палаці Чапських (будівля Академії образотворчих мистецтв у Варшаві, вул. Краківське передмістя, 5) буде відкрита до 12 листопада 2022 року.
Медіа-патроном виставки є «TVP Kultura».