Численні індекси цитувань, на створенні яких спеціалізуються біблеїсти, не залишають сумнівів, що окрім Євангелія, найчастіше цитованою книгою Святого Письма є «Апокаліпсис», також відомий як «Одкровення святого Іоанна Богослова». Зрештою, цитування з релігійною чи науковою метою – це лише певна частина присутності цієї книги в культурі: її назва, Ἀποκάλυψις , що грецькою мовою І століття після Христа означає просто «одкровення», стала основою для цілого напрямку мислення та уявлень, зосереджених на кінці світу. Образи та символи Апокаліпсиса – будь то кінець Чотирьох вершників, Число звіра чи зірки, що падають з неба – були джерелом натхнення для незліченних картин і скульптур, віршів і проповідей.

Чути сім сурм

А також – пожива для всіляких страхів, фантазій, видінь, навіть одержимості! З цієї причини багато Отців Церкви, навіть сам Іван Золотоустий, святий католицької і православної церков, виступали проти включення Книги Іоанна до біблійного канону, вбачаючи в ній ідеальну поживу для єретиків.

Таких справді було багато, важко згадати античного чи середньовічного мислителя, особливо не ортодоксального, який би не використовував образи та сцени з Апокаліпсиса. Усі: від Орігена до Віклефа, від Лютера до Яна Матиса, засновника Мюнстерської анабаптистської комуни, торкалися теми семи печаток і семи сурм. Щоразу, коли був землетрус, сонячне затемнення, кривавий схід місяця чи докучлива, ніж зазвичай, сарана, знаходився хтось, хто підіймав палець вгору і з жахом з домішками задоволення, що вийшло «по його», казав: ого!

Пізніше, після пророцтва, мислитель починав допасовувати решту елементів (крім сарани) до сьогодення, і – якщо пощастило – все зазвичай збігалося! Цьому сприяє надзвичайна неоднозначність і сугестивність аналізованих явищ: зірки, що падають з неба, можуть бути серпневим метеоритним дощем, але також артилерійським обстрілом міст під час російського вторгнення в Україну, Армагедонською битвою може бути знищення Єрусалиму римлянами в 68 році, а також Іпр і Сталінград.

А сім королів? («п’ятеро впали, один є, другий не прийшов, а коли прийде, то зможе залишитися ненадовго» – Одкр. 17:10). Це, звичайно, могли бути Нерон (який правив у 54-68 рр.) і його наступник Веспасіан (69-79 рр.) – ця асоціація є одним з аргументів у суперечці дослідників про час написання «Одкровення», але це також могли бути будь-які інші шість королів, президентів чи прем’єр-міністрів, які панували незадовго до тлумачення книги. Б'юся об заклад, що навіть зараз, коли я це пишу, якийсь особливо відчайдушний ентузіаст Рафала Тшасковського пророкує йому, можливо, не особливо впевнену, але все ж перемогу на майбутніх президентських виборах («він не прийшов, а коли прийде, то прийде лише ненадовго»).

Свідки Єгови вважають, що «багряним звіром» є Організація Об'єднаних Націй, кожну наступну спробу мікрочипувати людей багато хто сприймає як нанесення тавра Звіра, трактування наступних воєн на Близькому Сході як виконання певних кроків у боротьбі царів Мідо-Персії – це спеціалізація телеєвангельських візіонерів у Сполучених Штатах Америки. Але ця цікавість була завжди – і «розшифровка» окремих фраз іноді сприймалася як символ всякого знання, певного виду спокуса... Згадаймо лише монолог злого духа в поемі «Дзяди» Адама Міцкевича, скерований до священника Пйотра, який молиться, суміш дріб’язкових і найвищих спокус: «А знаєш, що про тебе говорять в місті? / (...) – А чи ти знаєш, що буде з Польщею через двісті років? / – А чи знаєш, чому пріор не такий прихильний до тебе? / – А чи знаєш, що в Апокаліпсисі означає звір?». Не дивлячись на пріоритети пріора, але хто з виборців Тшасковського, не хотів би знати, що буде з Польщею через двісті років – і, звичайно, те останнє?

Інтерпретатори з Гродзиська

Хто не задавав собі цього запитання не лише з інтелектуалів, а й з пересічних осіб! «Содомагоморія!» – починав дід свій монолог у повісті «Коноплянка». Неортодоксальний Каспрович і дуже побожний Кароль Людвік Конінський вивчали Апокаліпсис. Станіслав Рембек, письменник, здавалося б, далекий від цієї теми, навіть сухий у сприйнятті дійсності, у чудовому «Журналі окупації», який цими днями видав Державний видавничий інститут (PIW), кілька разів між розповідями про транспорти, що тягнуться через Гродзиськ, про ціни на вугілля та горілку, яку споживали місцеві патріоти (це бачення скорченої, скептичної та спритної Польщі під Варшавою, чудово доповнює картину часів німецької окупації) розповідає про післяобідній час та вечори, проведені з одним із друзів за читанням «Одкровення Іоана», вписуючи їх у сучасні йому часи. «Ми прийшли до висновку, що Апокаліпсис слід читати не так, як заведено», – з дещо зворушливою гордістю говорить новоспечений одкровитель.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Читали Апокаліпсис Каспрович й Рембек, читали його (або слухали у костелі) народні майстри, які пізніше майже так само охоче різьбили в липні Богородицю, що стоїть на місяці, скорботного Христа чи чортиків з червоними ротами. Але, мабуть, ніхто не переосмислив це так глибоко, як Юзеф Хелмовський, художник, скульптор, винахідник і теософ із серця кашубського краю, з Брусів.

Художник народився в 1934 році в Брусах-Яґлях, з німецької сторони кордону, що перетинає Померанію («Я почав навчатися в 1941 році в Volksschüle в Брусах у віці шести років», – пише він в односторінковій «Моїй творчій біографії»), помер у 2013 році, прожив своє життя – як це буває у пророків і візіонерів – досить просто, без академій і стипендій, ефектних піднесень і зривів, гучних вернісажів і скандалів. Вже цитована «Біографія», свідчить, навіть показує, те що його перші роки цілком відповідали стилю життя типового громадянина комуністичної Польщі. «Потім була служба Польщі протягом пів року в Сілезії, де за виконану високу норму у розмірі 250% я став делегатом першого світового З’їзду молоді у Варшаві. Коли мені ще не виповнилося 18 років, я почав фізичну роботу на залізниці в Хойніцах, а через кілька років я пішов служити в армію, де закінчив унтерофіцерську школу як керівник радіостанції. Прийшовши з армії, я ще працював на фермі (5 га) та на інших державних роботах».

Служба Польщі, армія, залізниця – усе як з портрета передовика праці! Але той же передовик у наступному реченні своєї біографії пише: «..та на інших державних роботах, а їх було дуже багато, і в той час я працював як алхімік, цим досвідом користуюся донині». Що то за передовик від алхіміка, який до того ж говорить: «Я почав різьбити після війни в школі, як святині зі соснової кори ...».

Веселого Алілуя, комуністична Польще!

Чимало таких оригіналів із хистом до різьби були залучені в той час у режимах великої машини «підтримки та пропагування народного мистецтва», лаштунки якої чудово описує Антоні Крог у книзі «Веселого Алілуя, комуністична Польще!» (пол. «Wesołego Alleluja, Polsko Ludowa!»). Це був гібрид, у якому знайшлося місце для ортодоксальної ідеології («підвищення трудовому народові») людоманії старішого типу, що збереглася в комуністичній Польщі, надії на валютні надходження, наукових кар'єр і медійних етнографів, амбіцій простих людей, які вперше в житті відчули смак захоплення «держави» ложкою чи вуликом, який вони зробили самі, і спритність звичайних шахраїв, що виживають при напівмасовому виробництві маленьких виробів, виструганих у корі та поміщених у магазинах народного ремесла, краще, ніж при вирощуванні картоплі на звичайному ґрунті.

Але це дивне поєднання не виключає існування митців, які повністю переродилися, помічені з часом, можливо, навіть «розкручені», але вони з’явилися – ну, завдяки божественній іскрі. І одним із них був Хелмовський. «У 1970 році я почав різьбити і малювати, не знаю, що мене змусило, гроші – ні, робота – ні, її було дуже багато на той час, але я почав. Перші виставки були в кафе «Ляс» у Брусах, у 1972 році я дав роботи на виставку Північних земель у Сопоті, потім були численні тематичні виставки аж до сьогодні».

Він почав, і його уява, як у народних майстрів другої половини ХХ століття, живилася не лише тим, що було в попередніх поколіннях – проповідями, Святим Письмом, випадково почутими анекдотами та притчами, у кращому випадку клаптиком газети – а передусім потік інформації, що заливає світ: новини з радіо, з газет, з виступів, часом і з телевізора (він, мабуть, тоді стояв уже в кафе «Ляс» у Брусах...). Така незвичайна суміш подразників повинна була створити незвичайний гібрид.

Гібрид, оскільки він містить елементи «традиційного фольку», трохи відшліфований і прикрашений, як ми знаємо з незліченних музеїв просто неба, регіональних музеїв і численних мініатюр художників з країн, які постійно зосереджувалися на підтримці «народної культури» після відновлення незалежності в 1918 році: чехи, словаки, хорвати та серби, згадаймо, наприклад, Івана Генералича з Копривниці.

Звісно, фахівці розрізняють школи, стилі та мотиви, але пересічний музейний екскурсовод, який любить показувати дітям на картинах «типову пізню готику» чи «ой, бачиш, світлотінь, як у Караваджо», трохи, чесно кажучи, засинає від нудьги, активізуючись хіба при впізнаванні атрибутів святих: корона і вежа – це Варвара, лілія – це Антоній, а собака...? Хто не пам'ятає св. Роха, погугліть.

Але, будемо відвертими, ця свята Варвара, з пласким і квадратним, як дошка, замкнутим обличчям, з якого стирчить незграбний ніс, така ж і в першому, і в другому, і в десятому музеях, і в галереї старопольської скульптури, і щойно вийшла з-під рук дипломованого митця: у ній може зворушити нас вірність особі, але не вірність рисам.

Присяга Білла Клінтона

У доробку Хелмовського є й такі скульптури: сумні П’єти, святий Йосиф із червоними губами й поясом, кілька дияволів (хоча один, якого зловили у каміні, ідеально чорний – це вже чудовий жарт автора з традиції). Але це невелика частина колекції, в якій – наприклад, у музеї в Битуві – можна знайти кілька десятків робіт, де у вигляді «святих постатей» зображені цілком світські, хоч і важливі постаті.

І тут страшним є маятник емоцій глядача, який коливається між визнанням, захопленням і насмішкою. І справа не тільки в тому, що ми з роками встигли звикнути до грубих рис святої Варвари, але й у тому, що грубі риси Білла Клінтона («Присяга Білла Клінтона», 1993), відомі зі сотень агентських фото, тут вирізьблені, так само як у святого Юзефа, нас веселять, ображають і зворушують водночас. Йдеться про підбір героїв, це свідчить про згадану інформаційну повінь, потоки якої сягнули і кафе «Ляс», і порогу скульптора.

Вони стоять на полицях, пліч-о-пліч з чортиками і святими, не лише – що звісно добре зрозуміло – Іван Павло ІІ, зображений у своєрідному кубістичному стилі (обличчя, піднята рука й голуб), несхожий Лех Валенса, барельєф із кранами Ґданської корабельні, який вшановує пам’ять про серпень, та Мати Тереза. Стоїть також на півмісяці «Астронавт Ніл Армстронг, 20.07.1969», на трибуні, де складав присягу, згаданий Білл Клінтон, але також палаючі вежі-близнюки, які підтримують один одного, Саддам Хусейн і навіть Масуд Барзані! (Юзеф Хелмовський мав своєрідну пристрасть до воєн і справ Близького Сходу.

Так само на численних картинах, не тільки яскраво коментуючих сьогоднішню чи вчорашню дійсність («євангельські секти пророкують падіння Сполучених Штатів Америки»), але й репрезентуючих явний відгомін художніх вражень, обов’язково хаотичних, але вражаючих широтою натхнень митця. Принаймні на кількох полотнах зображені злісні демони, відомі з тантричної течії буддизму чи індійська Калі; Мухаммед на горі та архангел Гавриїл, яких зустрічається в мусульманській традиції, наче взяті з перських мініатюр, десь миготить курган із черепів, скопійований із «Апофеозу війни» Верещагіна.

А поруч одна з найзворушливіших картин, зовсім окремо: «Приліт цепеліна в Бруси Східної Пруссії в1938 році». Над жовто-зеленим плато, над дорогою, обсадженою тополями, над містом із двома найважливішими точками – вежами костелу і димовою трубою тартака – дивно загострений дирижабль висів під пізнім післяобіднім небом. На цьому полотні панує спокій, майже серпнева ідилія, але є і – можливо, через дату, можливо, через непропорційно великий літальний апарат, що витає над Брусами – якась тінь жаху. Це полотно виглядає трохи як монідло, трохи як намальоване з листівок, яких ми так багато знаходимо в букіністичних книгарнях («Grüße aus Bruß») – але хто знає, скільки у ньому від першого свідомого спогаду тоді чотирирічного Юзека, точніше, оскільки це Кашубія, «Юфка»?

Кінцеві речі на склі

Достатньо вже про каталог натхнення, я б залишив це справжнім фахівцям. Що вражає в кількох сотнях творів Хелмовського, зібраних у Битові, чи то абсолютно класичний мотив Пресвятої родини, намальований на склі, чи то застереження від вогняних демонів із намальованим збоку стовпом з накреслених бірманських знаків, чи дивовижні, рукописні трактати («Книга світів Світу», або «Надзвичайні смерті людей світу, 1970-2005»), чи дивні космологічні полотна («Завершення справи М. Коперника») – вражають прагнення митця віднайти світоустрій, формулу, яка ним керує, і водночас – роздуми про роль людини в ньому, про її покликання, непокору та кінець. Тобто, власне, «кінцева для людини подія»: смерть. Суд Божий. Рай чи пекло.

Ніде це не видно так чітко, як у найдивовижнішому творі пана Юзефа, перед яким я практично безпорадний. Я думаю, що в різних путівниках, які вихваляють регіон, його називають «кашубською тканиною з Байє», я сподіваюся, що семінаристи з Гданська та Пелпліна (принаймні!) проводять довгі години перед ним. Я можу сказати стільки ж, скільки писар, який проводить інвентар: це одностороннє розписане полотно загальною довжиною 55 м, шириною від 80 до 110 см (тобто коротше, але значно ширше за оригінал в Байє!), виставлене в музеї таким чином, що можна оглядати його, як трисмуговий фриз. Наступні сцени (хочеться сказати «кадри») є графічним зображенням майже всіх рядків Апокаліпсиса.

«Творець цього дерева був геометром, він не знав прикметників, він не знав синтаксису, що передає жах», – пише Герберт у «Секвої». Творець цього полотна, тобто Юзеф Хелмовський, не знав нескінченної дискусії інтерпретаторів Об’явлення між претеристичним читанням (запис про переслідування Костелу в І столітті) і футуристично-есхатологічним (пророкування кінця світу та його обставин), історичним (алегоричне бачення переслідування Костелу протягом двох тисячоліть) та універсалістським (запис позачасової боротьби Добра і Зла, Божої Держави з земною державою).

Він не знав розбіжностей між англосаксонською та німецькою школами екзегетики, він не знав логічних переворотів класиків диспенсаціоналізму. Він просто малював, панель за панеллю, рядок за рядком, найчастіше не переписуючи їх, а охоплював звичайними скороченнями. Ангели і круки, свині в сутанах, білокрилі ангели, дракони із зеленою пащею і крилами метелика, як у Тінторетто, королі з риб'ячими хвостами. Моря крові, восьмикутні зірки, які веселковим дощем сиплють вниз неба в парадному строю.

Екскурсії затихають. Старці присідають, щоб уважніше розглянути нижній ряд малюнків. А тато в татуюваннях, показуючи п’ятирічній донці, яку цікавить весь світ, дістає смартфон після її наступного запитання, кілька хвилин і починає – вперше за багато років чи як щотижня? – читати напівголоса: «І поклонилися вони дракону, бо він дав звірові силу. І вклонилися звірові, кажучи: «Хто подібний до звіра, і хто може вступити з ним в бій?» (Одкр. 13, 4).

–Войцех Станіславський

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклала Олена Ковалевська