Існують різні причини, що викликають широкий інтерес. Позитивні або навпаки – негативні.
Сьогодні мене цікавить другий випадок, який сьогодні, однак, вважається нормою.

Будь-якою ціною

Не дуже давно я читала про жінку з найбільшими у світі грудьми, а також переглядала її світлини. Саме так – я заплямувала свій образ, читаючи жовту пресу. Але хай виправданням для мене буде те, що таким чином я удосконалювала свою розмовну англійську під час відпустки. Звичайно, фотки не рахуються, але важко «недобачити» того, що поряд, на одній сторінці. Крім цього, візуально сторінка з будь-якої точки зору більша. Отже, ця жінка уже понад три десятиліття (сьогодні їй 52 роки) застосовує різні речовини далеко не органічного походження для збільшення свого бюсту. Як на це реагує її організм? Протестує. Відторгає. Однак вона, ризикуючи життям, вперто робить наступні операції. Ризикуючи у буквальному значенні. Можна лише здогадуватися, у якому стані перебуває хребет, який мусить витримувати додаткову вагу 10 кілограмів спереду, оскільки кожне «відро» важить по п’ять кг. Ви собі це уявляєте? Я б не змогла уявити, якби не побачила фотографій.

Лікарі погоджуються на таку практику за відповідну винагороду.

Звичайно, це не перший випадок порушення медичної етики, а також не єдина людина з певними розладами, які вона компенсує, змінюючи свою зовнішність. Власне, важко зрозуміти, скільки справжньої жінки є у цій жінці. Цитуючи класика, як з кількістю цукру в цукрі. Я пишу про цей феномен через неочевидну причину – йдеться про виставку.

Орієнтуватися на маси

Про неї багато говорять, тому що вона складна для візуального сприйняття. Як і ці «boobs» (англійською – цицьки) – вони не можуть бути ще більшими. Це розмір ZZZ. Масштаб виставки, про яку йдеться, видається теж величезним.

Почнімо з зовнішнього боку.

На стінах домальовано хвильки. Ними оздобили понад 200 творів авторства майже 140 авторів. Шпалерний візерунок ускладнює виловлення окремих шедеврів, які губляться у цій суєті.

Цей пласт малярства повинен, очевидно, відображати актуальний «Пейзаж польського малярства».

Отож, можливо, ви вже здогадалися – йдеться про виставку, яка здійняла ажіотаж через обсяг та місце, в якому вона відбувається. «Заохочення», яке свого часу уїдливі «молоді дерзкі» (тоді) критики називали «знеохочення», цього разу цілком заслуговує цієї назви. Це неможливо проковтнути ані за один раз, ані малими шматками.

Неважливо, чи почати роздивлятися справа, від найбільшої зали під назвою Матейковська, чи з протилежного боку; від нижніх приміщень на партері чи спочатку піднятися сходами. Напрямок не має значення, оскільки тут відсутня будь-яка концепція.

Ой, перепрошую – як провідний мотив можна вловити колір. Наприклад, в одній залі переважають композиції у блакитній гамі, у наступній – жовті роботи, у ще іншій – переважають зелені. Для підкреслення цього кольористичного підходу над підлогою у залах, внизу на стінах, спреєм намальовано широкі смуги відповідних кольорів.

Чи хтось пам’ятає хвильки, які малюють у шкільних зошитах?

Незграбність письма компенсувалася саме такими декораціями.

Навіщо малярство прикрашати хвильками?

Може, це для сліпих створюють кольоровий орієнтир.

За ниткою до хаосу

Щоб хоч якось імітувати концепцію показу, тут і там на стінах розташовано (крім вищезгаданих хвильок) так звані мудрі сентенції, тобто цитати, взяті з трактатів про мистецтво або філософських праць кількох мислителів з відомими прізвищами.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Ці цитати – вершина кураторських претензій автора й організатора в одній особі.

Януш Яновський, директор Національної галереї мистецтва, не вперше довів, що він не справляється із завданням куратора.

Для людей, а особливо для середовищ опозиційних до правих, це як підливати оливи у вогонь: Яновський був призначений у це відповідальне крісло з подачі партії Право і Справедливість (PiS). Однак, в цьому випадку не політична сила має значення. Яновський давно розпочав управлінсько-мистецьку кар’єру та обіймав посаду голови всепольської Асоціації польських художників. Раніше найбільша творча організація в Польщі, а сьогодні після реструктуризації – марґінальна та дуже проблемна. Однак голова – звучить гордо.

Він не лише вмостився на вигідній, високій посаді, на якій над ним уже немає нікого, хто б перевірив його компетенції. Це як у фільмі Станіслава Бареї «Poszukiwany, poszukiwana»: «Мій чоловік за фахом директор».

Повертаючись до виставкових зал «Заохочення», тут не проходить пояснення, що більшість митців відмовилися співпрацювати. Так, були такі, але їм швидко знайшли заміну, навіть з надлишком.

Мабуть, нікого не здивує, що знайшлося понад сотню охочих, адже це для них чи не єдина нагода в житті виставити роботи в найпрестижнішій столичній галереї!
І, власне, у цьому біда.

Якби стіни «Заохочення» «зяяли пусткою», це було б спасінням для цієї події. Тиша була б більш промовиста.
Можливо, навіть подіяла б терапевтично? Змусила б когось задуматися?

Дивлячись на сьогоднішню ситуацію, складається враження, що малярство та мистецтво загалом перетворилися у ярмарку ялинкових прикрас (зрештою, сезон), у гру ілюзій, у запобігання перед умами, що формуються в галюциногенній поп-культурі.

І яке це має значення, що на цій ятці можна знайти чудові роботи? Не видно їх. Вони губляться в хаосі, фальші та – не варто боятися цього слова – кітчі.

Поза межами часу

За амбітним задумом, подія у «Заохоченні» повинна була представити горизонти нашого малярства.
Сучасного чи повоєнного?

Важко визначити. Переважають роботи останніх років, ще «теплі», щойно з мольбертів. Однак на кожному кроці нагадує про себе польська історія мистецтва.

Ось композиція Коджі Камоджі з 60-х рр. минулого століття, здається, з його першої виставки (найстаріша робота тут), ось картини «класиків», які дебютували у 60-х (Ян Добковський), або 70-х роках (Томаш Цецерський, Лукаш Королькевич).

До них додаються наші «нові дикі», тобто митці, які після концептуалізму знову повернулися до малярства та внесли нові свіжі тенденції у мистецтво 80-х рр. (Кшиштоф Скарбек, Здіслав Нітка). Їх доповнюють зіркові представники переломної хвилі (Леон Тарасевич, Павел Сусід). Так, я знаю, що Сусід і Тарасевич починали у 80-х рр., як і присутнє тут об’єднання Gruppa, однак не як група, а індивідуально (Марек Собчик, Ярослав Модзелевський, Ришард Ґжиб).

З’явилися тут і представники іншого об’єднання, активного та яскравого в наступному десятилітті. З групи Ładnie (саме про неї йдеться) в «Заохоченні» можна побачити роботи двох найвідоміших «ладнівців» – Марціна Маційовського та Вільгельма Сасналя.

Також абсолютно без жодної мотивації презентують на виставці художній рельєф (а не картину) художниці Маґди Москви (пам’ятаю її з далеких двадцятих років) або Аґати Богацької, яка активно творила приблизно у цей же період. (Не чіпляйтеся, будь ласка, до неточності дат, мені йдеться про загальну орієнтацію в часі).

Майже усі згадані вище митці виступили проти їхньої «презентації» під егідою сьогоднішнього шефа «Заохочення». Але чи була у них можливість бойкотувати показ?

Абсолютно ні, крім того, що вони здійняли медійний галас і… заманили на презентація глядачів, яких завжди вабить скандал.

З юридичної точки зору, твори, які давно придбали до публічної колекції, належать цій інституції. І крапка.
Не важливо, хто у цей час шеф, він може розпоряджатися фондами, як йому заманеться. Заборонена лише профанація.
«Пейзаж…» не підпадає під цю категорію.

Ось асоціація з минулим.

2009 року Аґнєшка Моравінська, тодішня директорка Національної галереї, доручила Каролю Радзішевському, художнику, який відкрито демострував свою сексуальну орієнтацію, провести чергову, п'яту презентацію робіт з колекції галереї «Заохочення». Я пропущу перші чотири виставки, а п'ятій Радзішевський надав дещо (?) скандального обрамлення. По-перше, він надав виставці провокаційно-інфантильну назву «Дзюню в тортик» (цитата з вірша Едварда Красінського, в оригіналі – «Siusiu w torcik»). По-друге, він витягнув з фондів те, що підходило йому за форматом (sic!), не зважаючи на інші аспекти. По-третє, в одній із зал він влаштував мінікінотеатр (за завісою) з порнографічними, аматорськими фільмами про геїв.

Ви гадаєте, що автори, деякі з яких, зрештою, ще живі і притомні, висловили якийсь протест галереї? Чи відчували вони себе «ображеними» контекстом?

Абсолютно ні! Здійнявся незначний галас у ЗМІ, але більшість авторів лише доброзичливо посміхнулася на свавільну поведінку митця-куратора. Ха-ха! Такий молодий і такий гарний та сміливий!

Тут замовлю слово на захист режисера Яновського: якщо це і вражає, то передовсім поганим смаком. Він не переосмислює значення об'єктів, як на виставці «Дзюню в тортик», не надає експонатам політичного, сексуального чи звичаєвого значення.

Звичайно, якби він хотів вчинити елегантно, то міг би повідомити авторів про свої наміри. Тільки... Радзішевський, як і низка інших кураторів, почувалися рівноправними авторами. Більше того, вони неодноразово ставили або ставлять себе вище за автора(ів), вважаючи власне бачення досконалішим.
І Яновський також.

Покращення

Розважаючи, як окреслити «Пейзаж польського живопису», виникає запитання – є для цього основа чи немає?
Припустимо, що провідна ідея організаторів – це відчинити широко і демократично двері галереї, аби це було «по-сучасному».

Нічого нового. Концепція загальнонаціональної виставки представників різних поколінь сягає корінням XVIII століття. А надання доступу до стін, мурів чи міського простору для всіх має ще давніше коріння. Якщо ви хочете побачити по-справжньому демократичний мистецький показ, вирушайте на Монмартр, на варшавський Ринок у Старому місті або у будь-які відкриті простори у найбільш туристичних куточках світу. А раптом хтось щось купить?

Мистецький ринок існує не з метою виховувати публіку, а щоб задовільнити будь-який смак. За відповідну суму, і лише про це можна сперечатися в таких ситуаціях.
Зрештою, як каже приказка, у кожного свій смак, і красиву не те, що красиве, а те, що комусь подобається.

Повертаючись до «професійних» оглядів, ще в комуністичній Польщі організовували виставки, метою яких було показати, що діється у світі мистецтва в певний історичний період. Наприклад, були колективні маніфестації молоді під гучною назвою «Покращення» (також і в галереї «Заохочення»).

Ними керували самі митці, які були розчаровані програмою офіційних салонів. Соціалістична влада виявилася далекоглядною та спритною. Нехай художники покажуть, що вони здатні створити! Нехай молоді «гарячі голови» самостійно керують. Ні з чиєї голови корона не впаде, а крикуни заткнуться. Свобода розворушить застояне повітря.

Роль таких ліберальних «івентів» повинні були виконувати різні циклічні конкурси: різноманітні бієнале, трієнале та навіть квадрієнале. Однак тут ьуло гірше з демократією – вирішальний голос належав журі.

Варто почати з історичної перспективи, з вистав під час канікул у лондонській Королівській академії мистецтв, у якій від 1768 року організовували відкриті заходи як для професіоналів, так і для аматорів. Проте значно відоміший паризький «Салон відторгнутих».

Через століття після лондонського досвіду, якщо бути точним, 1863 року, зали Лувру вперше стали доступними для художників, чиї картини відкидало академічне журі. На певному етапі ці недопущені до салонів, але видатні у власних очах та в очах своїх колег, збунтувалися і написали лист-протест до міністерства, який дійшов до лояльного імператора Наполеона III. Відомо, що у «Салоні відторгнутих» була шалена кількість відвідувачів (як і на лондонських заходах в Королівській академії).

Ці події стали стійким аргументом проти «замикання дверей» важливих галерей перед різними десидентами за різних політичних систем.

Розмови про те, що глядач «голосує ногами», вже давно не визначають реальну якість мистецтва, і це стосується усіх творчих галузей. І споконвіків найбільше аплодують легким та знайомим речам, які не вимагають особливих розумових зусиль та не виходять за рамки загальноприйнятих стандартів.

У Польщі, тобто де?

Під такою назвою відбувалася презентація у Центрі сучасного мистецтва, в Уяздівському замку. Кураторка виставки Божена Чубак, яку запросив тодішній директор Войцєх Круковський, задумала зіставити об’єкти з різних галузей візуального мистецтва, створених починаючи від 20-х рр. ХХ ст. до 2006 року, у котрому відбулася виставка.

Кураторка працювала над цієї виставкою близько трьох років, отож її зусилля відобразилися на якості та значенні події.