Кілька років тому доробок Станіслава Ігнація Віткевича був інтригуючим пам’ятником епохи, в яку довелося жити цьому скандалісту. Художник, письменник, філософ був спостерігачем політичних і соціальних змін, які руйнували старий світ. Картини, рисунки, драми, романи та трактати Віткація виражали передчуття, що людство котиться у прірву.

Сьогодні мистецька та інтелектуальна спадщина Віткевича набуває особливої актуальності. Пандемія COVID-19, привид вибуху третьої світової війни, потужна глобальна енергетична та економічна криза – все це сприяє катастрофічним настроям. Тож варто переглянути роботи, зібрані в варшавському Національному музеї на виставці «Віткацій. Сейсмограф епохи прискорення» крізь призму того, що відбувається зараз. Це останній шанс побачити виставку, адже її закриття заплановано на 9 жовтня 2022 року.

Підписуйтесь на наш фейсбук Назва виставки прекрасно відображає характер показаних робіт. Деформовані людські фігури на картинах і рисунках є не лише результатом наркотичних видінь автора (викликаних вживанням різних галюциногенів, головним чином пейотля). В очах Віткевича сучасність видавалася чимось демонічним. Він метафорично зобразив її як локомотив, що мчить на повній швидкості. Художник вбачав у ній фактор, що змушує людську природу деградувати.

Зараз Віткацій виглядає провокатором, для якого не існувало жодних табу. Він демонстративно не дотримувався жодних умовностей. Митець виявляв це, наприклад, під час позування для фотографій, викривляючи своє обличчя. Свої рисунки він доповнював абсурдно-гротескними коментарями, не уникаючи вульгарно-еротичного змісту. У цьому ми також можемо переконатися в Національному музеї.

Це означає лише те, що Віткевич був ексцентриком. А як відомо, митці, яких так називають, вважаються зараз в мейнстрімних культурних колах героями. Їх сприймають як бунтівників, що виступають проти будь-яких консервативних структур, які, як прийнято вважати в цьому середовищі, пригнічують індивідуалізм і свободу.

Однак, беручи до уваги дискурс, який панує в європейських салонах, можна зробити висновок, що Віткацій поставив себе – використовуючи певний ідеологічний жаргон – на «не на той бік історії». Достатньо глянути хоча б на його філософські твори.

Візьмімо «Нові форми в живописі та породжені ними непорозуміння». У творі ми читаємо, що поворотним моментом у світовій історії стала французька революція, яка повалила владу дворянства, що жило відповідно до лицарського кодексу, і підняла кероване прагненням до матеріальної вигоди міщанство. Саме з перевороту у Франції почався процес «соціалізації» людей, перетворення їх на однорідну масу (ця думка пов'язана з концепціями «кінця історії», які виводяться з гегельянства та були висунуті в XX ст. Александром Кожевом і Френсісом Фукуямою).

От тільки, за словами Віткевича, міщанство піддалося ілюзії, що світ можна виправити поміркованим способом. Тим часом машина історії нестримно прямувала у напрямку екстремальних рішень. Це яскраво продемонструвала більшовицька революція, яка нажахала Віткація. А він стежив за нею зблизька – коли вона почалася, той був у Росії (у той час він служив у Павловському гвардійському полку).

Хоча Віткевич був критиком егалітарних тенденцій, він не плекав наївної ностальгії за феодальним минулим. Тим не менш, шокуюче може прозвучати цитата з іншого його тексту – «Немиті душі»: «Я завжди мріяв, що Гітлер, цей беззаперечно єдиний окрім Сталіна хлопець з яйцями у Європі, сконцентрувавши силу до максимуму, утне чисто суспільний викрутас, тобто революцію, чи радше трансформацію зверху, і запровадить радикально соціалістичний лад, тобто насправді демократичний лад, без брехні попередньої демократії, лад, позбавлений водночас казармовості і фаланстеризму. Устрій, в якому буде місце для моєї мінімальної власності: зубної щітки, жінки та будинку з садом, і при цьому експлуатація одних людей іншими та рабство будуть неможливі. На жаль, це очікування не виправдалося. Він на рівні з іншими буде колись утікати, як і багато інших, замість того, щоб бути благодійником, якого всі благословляють».

Ці слова були сказані в 1936 році. Якби ми оцінювали їх за стандартами публічних дебатів, якими ми керуємося сьогодні в Польщі (наприклад, під час дискусій у соціальних мережах), Віткація слід було б обізвати нацистом. Навіщо вдаватися в якісь нюанси? Досить вирвати з контексту одне речення (оте про «хлопця з яйцями») – і готово.

А Віткевич, звичайно, не був ні нацистом, ні навіть фашистом. Він ішов своїм шляхом. Він не проявляв стадних інстинктів. У своїй огиді до масової демократії він шукав сильних, видатних особистостей, здатних протистояти, як він висловився в «Нових формах у живописі...», «занепаду метафізичних почуттів». Крім того, показовою є його думка про антисемітизм, висловлена в «Немитих душах». Він вважав це явище «чимось нелюдським, а як тактика воно є короткостроковою дурницею, що може мати фатальні наслідки для польської культури».

Ще один суперечливий фрагмент «Немитих душ» стосується цивілізаційного вибору поляків. Віткацій був переконаний, що християнство слід було прийняти з Візантії, а не з Риму. Він стверджував, що католицизм у Польщі породив такого «монстра», як шляхетська демократія.

І в цих своїх міркуваннях про історичну альтернативу для Польщі Віткевич помилявся. Прийняття християнства з Візантії через багато століть призвело б до культурної гегемонії «русского міру» на польських землях.

Своєю чергою, хтось міг би подумати, що Віткацій був довірливим русофілом, захопленим східними деспотичними моделями влади. Але це також було б великим спрощенням.

Коли у вересні 1939 року Віткевич дізнався про напад радянської армії на Польщу, він покінчив життя самогубством. Можна уявити собі, що і зараз Росія лякала б його. Його проникливий, демаскувальний розум у кремлівських високопоставлених особах упізнав би, мабуть, колишніх чекістів, які й досі загрожують Польщі, а за їх наказом російські війська сіють жах в Україні.

Однак коли з Віткація зняли підозри у тому, що він стоїть на темному боці сили, це певним чином виставило його здитинілим та несерйозним. Бо зараз до нього ставляться як до мертвого музейного експонату, який нікому не заважає. Ним захоплюються люди, чимало з яких могли б стати об’єктом його глузування. Водночас те, що Віткевич залишив по собі, має передусім ранити й хвилювати.

– Філіп Мемхес
-Переклад Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори