Десять років тому в законодавстві Франції були запроваджено визначення одностатевих „шлюбів”. Однак тоді не обійшлося й без протестів проти такої ініціативи. Один з таких випадків набув особливого розголосу з огляду на те, що це була самогубна смерть 78-річного чоловіка.

Таким трагічним за своїм результатом жестом відзначився історик Домінік Веннер. 21 травня 2013 року він застрелився в паризькому соборі Нотр-Дам.

Можна було б подумати, що, оскільки Веннер вибрав це місце для такого акту, то він керувався передусім релігійними мотивами. Але ж у світлі вчень католицької церкви самогубство, навіть якщо у людини були благі наміри, є тяжким гріхом. І саме констатація цього є правильним ключем для пояснення мотивів, які насправді стоять за цим відчайдушним кроком.

Французький історик не ототожнював свій чин ані з католицизмом, ані з християнством взагалі. Він розглядав паризький храм як скарб спадщини усієї Європи, який був ним витлумачений у надрелігійний спосіб, який своїм корінням сягає архаїчної духовності з часів ще до Різдва Христового.

Веннер вважав себе спадкоємцем античних римлян і гордим патріотом Старого континенту. Він відкидав націоналізм. Він хотів, аби Європа була об'єднана в регіональному (а не суворо національному) різноманітті. Проте він аж ніяк не стояв на тій же стороні, що і єврократи з Брюсселя.

Не по дорозі йому було з тими людьми, які знецінили традиційні цінності в ім'я прогресу. Він стверджував, що європейські суспільства стають м'якотілими та, водночас, послаблюються через політику відкритих дверей щодо іммігрантів з-поза меж Західної цивілізації та привілеїв, які надаються для представників сексуальних меншин (наприклад, такі, як одностатеві „шлюби”). Він виховував переконання, що корінні, тобто білі мешканці Заходу, повинні створити громаду, в якій сім'я – як установа, що походить від союзу жінки та чоловіка – залишатиметься опорою громадського порядку.

Під час церемонії похорону Домініка Веннера слово взяв його співвітчизник, філософ Ален де Бенуа. Віддаючи данину пам'яті покійному, він заявив, що французький історик вище цінності свого життя ставив честь.

Де Бенуа був знайомий з Веннером з другої половини 60-х років XX століття. Вони обоє брали участь у створенні Групи вивчення і досліджень європейської цивілізації (Groupement de recherche et d'études pour la civilisation européenne, GRECE) – аналітичного центру, що складається в основному з французів та робота якого присвячена вивченню питань, що стосуються дохристиянських джерел європейської культури. Щоправда, пізніше шляхи де Бенуа і Веннера розійшлися. Другий з них щораз більше перетворювався на самотнього вовка, що функціонує поза середовищем існування.

Не випадково GRECE з'явилися в 1968 році. Це був час, коли на Заході молодіжні рухи повстали проти того, що вони вважали за буржуазні пережитки. Їх головним завданням було радикальне розширення моральних свобод (знамените гасло: „Забороняється забороняти”). До цього додавалася різка критика споживацтва як такої практики, яка культурно формувала відносини у західних суспільствах. За цим бунтом стояли ідеї нових лівих (New Left), руху, що народився в 60-х роках XX століття в США.

У відповідь на появу нової лівиці з'явилися нові праві (Nouvelle Droite). Їх батьківщиною є Франція. „Папою”, себто інтелектуальним лідером нових правих, вважається саме Ален де Бенуа. Причому ні в одній західній країні цей рух ніколи не набув статусу по-справжньому впливової політичною силою. Навпаки, з самого початку своєї діяльності він виявляв активність в області метаполітики та впливав на кола інтелігентів Заходу, в тому числі через публіцистику, що друкувалася на сторінках таких відомих медіа, як паризька щоденна газета „Le Figaro”.

Нове праве з новим лівим об'єднує переконання, що умовою довгострокової перемоги в політиці є не захоплення керма влади в державі, а гегемонія в галузі культури, що, своєю чергою, означає, що пріоритетом революціонерів має бути зміна суспільної свідомості (тобто, спочатку зміна надбудови, а не, всупереч проголошеному Карлом Марксом твердженню, бази). Таку стратегію ще в міжвоєнні часи комуністам підказував італійський філософ Антоніо Грамші. Нова правиця запозичила її у нього, але, звичайно, для інших цілей, аніж ті, які були важливими для опонентів.

Перш за все, де Бенуа і люди з його оточення відкинули – близьку для всіх представників лівого табору – сучасну парадигму прогресу і рівності. Втім, на відміну від старих консерваторів, вони не бачили в цьому постулатові чогось абсолютно нового. Для них це було продовженням того, що колись принесло світові християнство як, на їхню думку, чужа Європі привнесена релігія, яка, цінуючи людську гідність вище честі, проклала дорогу навіть для подій Французької революції.

Звідси, зокрема, інтерес нових правих до старих державних (або навіть кастових) суспільств – з освяченими ієрархічними структурами, в яких провідну роль відігравала аристократія, а також до європейських (а точніше – індоєвропейських, арійських) язичницьких вірувань. Тому оточення де Бенуа іноді називають„неоязичницьким правим”.

Крім того, важливим є те, що надихнуло нову правицю. Тут слід згадати переважно інтегральний традиціоналізм Рене Генона та Юліуса Еволи, антиліберальні концепції Жоржа Сореля та Шарля Морраса, які формували зв'язок поміж колом Прудона у Франції та німецькою консервативною революцією, яка була пов'язана з такими діячами, як Артур Меллер ван ден Брук, Карл Шмітт, Мартін Гайдеггер або Ернст Юнгер.

11 грудня 2023 року Алену де Бенуа виповниться 80 років. Його літературні досягнення вражають. Проте примітно, що з багатьох книг французького філософа досі польською вийшла лише одна, і до того ж тільки у 2022 році. Це його робота „Проти лібералізму. Суспільство – це не ринок” від 2019 року в перекладі Кшиштофа Тишки-Дроздовського.

Звичайно, в ПНР позиції де Бенуа не могли з'явитися, тому що їх не пропустила б цензура. Для тогочасних володарів Польської Народної Республіки, та й взагалі комуністів Східного блоку, погляди французького філософа могли здаватися виключно як квінтесенція реакційності. І хоча в третій Речі Посполитій ця проблема зникла, якщо навіть думка де Бенуа є предметом різних дискусій останні три десятиліття, то це відбувається скоріше поза межами основного нурта польських публічних дебатів.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    І це не дивина. В польському середовищі думка французького філософа може бути бентежною як для лівих, так і для правих. Ліва підозрілість наказує простежити в них сліди білого супрематизму та інших похмурих політичних явищ. Натомість правим, які в такій країні, як Польща, мають за свій авторитет церкву, не надто припаде до смаку популярна в середовищі де Бенуа прихильність до язичництва.

Але є ще дещо, що у випадку з французьким філософом представляє серйозну проблему над Віслою. Це геополітична орієнтація де Бенуа. Він відзначається затятим антиамериканізмом, який поширений серед усього французького політичного класу – від правого крила до лівого.

З точки зору нових правих, США є опорою лібералізму. Прагнучи нав'язати його скрізь, де це можливо, вони реалізують принципи глобалізму (або ж мондіалізму). І за словами людей із середовища де Бенуа, вони роблять це, просуваючи споживацький спосіб життя. Тим часом, нові праві таврують таку політику як макдональдизацію світу і протиставляють цьому варіанту користь від суверенітету (політичного, культурного) Європи на противагу Америці. Тільки як обов'язкову умову вони ставлять питання об'єднання європейських держав в єдине політичне утворення. Таким чином, вона йде проти суверенних прагнень окремих членів Європейського Союзу (серед яких, зрештою, і Польща), тому що вони виступають за ідею „Європи 100 прапорів” (Європи регіонів, а не національних держав).

А як де Бенуа сприймає Росію? На думку французького філософа, російська держава протистоїть глобалізму (тобто, США) також ведучи посередницьку війну з Україною. Однак це не означає, що де Бенуа залишається щодо Росії некритичним. Він бачить в ній спадок, що залишився після радянського тоталітаризму.

Проте, не дивно, що погляди француза знайшли прихильників в Росії, в тому числі серед тих, чий голос в російських публічних дебатах зараз як ніколи гучний. Особливо це стосується публіциста Олександра Дугіна. Нині виступаючи на передовій російського пропагандистського фронту, він підігріває антиукраїнські та антизахідні настрої. Деякі думки де Бенуа Дугін просував вже три десятиліття тому.

Різноманітні зв'язки французького філософа, які можуть справедливо викликати серйозні застереження в Польщі, не повинні, однак, призвести до упередженого ставлення поляків щодо всього його доробку. Саме тому варто звернути увагу на вже згадану книгу „Проти лібералізму”.

Вона в жодному разі не є маніфестом проти титульного політичного проєкту. Натомість ми маємо справу з великим есе про те, що саме сформувало сучасність. І автор тут принаймні жодним чином не вписує себе в жодну ідеологію. Хоч він і критикує лібералізм, але водночас не щадить і його опонентів.

Змальовуючи сучасність, Ален де Бенуа зазначає, що вона призвела до загальної зміни правил гри. У системі цінностей окремих суспільств торгівля почала означати більше, ніж боротьба. На вершині соціальної ієрархії шляхтича замінив міщанин. Ринкові принципи вийшли поза межі суто економіки і почали застосовуватися до кожного сегменту суспільного життя.

Де Бенуа аналізує егалітарні та уніфікаційні тенденції, характерні для сучасності. Це парадоксально, адже на Заході так багато говорять і пишуть про необхідність інклюзивного ставлення до Інших і поваги до права на інакшість. Тим часом у книзі французького філософа читаємо таке: „Ліквідація станового поділу внаслідок Французької революції, гомогенізація мовних і правових норм, поступове викорінення певних способів життя, пов'язаних з фахом, соціальним середовищем чи переконаннями, дедалі більше нівелювання жіночих і чоловічих соціальних ролей разом з популяризацією гендерної теорії; сучасність можна інтерпретувати як історію реалізації ідеології Того Самого”.

Про що йдеться у творі де Бенуа? Про багатовіковий розпад домодерних органічних спільнот. Франція, наприклад, до революції 1789 року була країною багатьох регіональних громад, а не єдиної нації, яка виникла лише згодом. От тільки тепер це все відійшло в минуле. І де Бенуа не переймався б цим особливо, якби ця подія не мала жодних зв'язків із сучасністю. Саме тому французький філософ звертає свою увагу, зокрема, на емансипаційні процеси XXI століття, на захисті яких стоїть лібералізм і для яких капіталізм підготував сприятливий ґрунт.

Звільнення індивіда від пут будь-якої спільноти є одним з головних основоположних міфів сучасності – ось який висновок випливає з прочитання книги де Бенуа. Однак автор сам деконструює цей міф.

Французький філософ доводить, що свобода людини на практиці обмежена вимогами, які висуває до неї ліберальне суспільство. Воно ж допускає, ба навіть заохочує емансипацію особистості (у розумінні прагнення бути самим собою), з чого представники групи, які мають на неї вплив, можуть собі користати.

„Лібералізм поєднує індивідуалізм і ринок, припускаючи, що вільне функціонування ринку є водночас гарантією індивідуальної свободи”, – стверджує де Бенуа у своїй книзі й далі пояснює ціну такого стану речей: „Для логіки капіталізму все, що стоїть на шляху необмеженого розширення ринкового обміну, є перешкодою, яку потрібно подолати, межею, яку потрібно подолати. Не так важливо що це – чи то політичне рішення, чи територіальна межа, моральне судження, яке заохочує до стриманості, або ж культурна традиція, яка змушує скептично ставитися до всього нового”. Автор цитує дуже влучне зауваження відомого італійського режисера з комуністичними поглядами П'єра Паоло Пазоліні: „З антропологічної точки зору, капіталістична революція вимагає людей, відірваних від минулого”.

Однією з вкрай неполіткоректних тем книги де Бенуа є викриття слабких місць, які вражають ліберальні демократії. Французький філософ, посилаючись на аргументи Карла Шмітта (вищезгаданого видатного німецького юриста, якого, втім, звинувачують у підтримці націонал-соціалістів після їхнього приходу до влади в Німеччині), стверджує: „Лібералізм вважає, що хороший конституційний порядок є достатнім для того, щоб члени суспільства могли жити так, як вони хочуть, без втручання уряду.(...) Ця теорія руйнується, щойно лишень з'являється ворог, який становить для нас екзистенційну загрозу. Тоді політика виходить на перший план. Політичне суспільство, яке відрікається від влади та суверенітету, перестає бути політичним. Усе, що йому тоді залишається, – це відмовитися від своєї первинної місії щодо забезпечення умов для самозбереження. Ліберальні демократії не здатні відповісти на виклики, з якими ми стикаємося, не здатні впоратися з небезпеками, які зростають навколо нас”.

У цьому фрагменті книги автор говорить про загрозу, яку становить для Європи міграційна криза. Проте польські читачі можуть, зрештою, пов'язати цю цитату і з іншою небезпекою – тією, що постала перед Польщею у зв'язку з нападом Росії на Україну.

Втім, серед політичних проєктів сучасності, які критикує де Бенуа, під прицілом опинився не лише лібералізм. Це також різні версії соціалізму та всі види націоналізму. Коротко можна сказати, що в очах автора книги вони є ідеологічними інструментами капіталістичного панування над масами. У цьому контексті де Бенуа не оминає увагою й фашизм, який він також розглядає в таких категоріях.

Сувора оцінка сучасності, однак, не робить філософа консерватором із сентиментальними спогадами про світ з часів до Французької революції. Де Бенуа приходить до тверезого висновку, що жодного повернення до минулого не може бути.

Варто також звернути увагу на те, як автор книги підходить до ролі Церкви в історії світу. Де Бенуа заявляє: „Християнство, безумовно, відіграє певну роль в історичній появі ліберальної ідеології, оскільки саме Церква теологічно «винайшла» людину і розпочала процес відчарування світу. Водночас, Церква має заслугу в тому, що завжди залишалася вірною арістотелівському визначенню, підхопленому згодом Томою Аквінським, про людину як істоту політичну та соціальну за своєю суттю. Вона також має ще одну заслугу, а саме те, що вона засуджувала егоїзм і пошук вигоди за будь-яку ціну (навіть якщо не завжди подавала добрий приклад у цьому відношенні)”. Варто додати, що в есеї, зрештою, гуру „неоязичницьких правих”, марно шукати яких-небудь міркувань про перевагу індоєвропейського язичництва над християнством.

„Проти лібералізму” – книга, написана блискуче та доступно. Вона свідчить про наявність в автора сміливості мислити, попри будь-які ідеологічні поділи, чого часто бракує учасникам польських публічних дебатів. На відміну від них, де Бенуа не обмежений жодними світоглядними „бульбашками”. І саме тому він може дозволити собі глибокий та проникливий діагноз хвороб сучасності.

– Філіп Мемхес

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад українською Оксани Усатенко

Ален де Бенуа „Проти лібералізму. Суспільство – це не ринок”. Переклад польською Кшиштоф Тишка-Дроздовський, Інститут Замойського, Варшава, 2022