Над Сеною відбувається безпрецедентна і революційна зміна: відносна соціальна однорідність, до якої за добрі тисячу років французи звикли, замінюється мультикультурним суспільством, особливо етнокультурного характеру. Головним засобом трансформації є масова та неконтрольована імміграція. Чим масивніше та еклектичніше, тим масштабніші, швидші та глибші зміни.

Велике заміщення

Для опису цього явища з’явився термін «Велике заміщення», тобто: велике заміщення однієї популяції іншою. Ця концепція з’явилася в 2011 році у назві короткого есе письменника Рено Камю і зробила дивовижну міжнародну кар’єру. У Польщі її нещодавно згадав в онлайн-дискусіях Якуб Маймурек з часопису «Krytyka Polityczna» (Політична критика), який її визначив, переписавши майже слово в слово англомовну Вікіпедію, як «ультраправу теорію змови, що надихає на терористичні акти». Незалежно від того, чи її захищають, чи рішуче засуджують, сьогодні існує небагато виразів, здатних вивільнити такі великі пристрасті самим фактом їх використання.

Термін, з якого прихильники політичної коректності та мультикультурного суспільства намагалися зробити безглуздий, навіть табуйований такий собі сучасний прокажений тип «остаточного рішення», неочікувано виявився вдалим і, витягнутий із шуфлядки разом з теоріями змови, пішов у світ. У політичному житті над Сеною він отримав права громадянства від недавнього кандидата в президенти Еріка Земмура, чий ступінь дияболізації був настільки великим, що більше не міг йому зашкодити.

Концепція «Великого заміщення» ідеально підходила для цивілізаційного хрестового походу, який став мішенню нового політичного руху під характерною назвою Реконкіста. Зрештою, реконкіста – це не що інше, як усунення наслідків зміни населення, усунення колонізаторів і загарбників шляхом повернення втрачених земель.

Коли Земмур ушляхетнив цей дещо незручний термін, його почали також прямо використовувати інші кандидати в президенти, такі як Марін Ле Пен, яка раніше була не настільки радикальна проти іммігрантів, що руйнувало її стратегію антидияболізму, і навіть правоцентристська і поміркована Валері Пекресс.

Підписуйтесь на наш фейсбук Біограф Еммануеля Макрона, журналіст Марк Ендевельд нещодавно заявив, що навіть президент, серед невеликої групи своїх найближчих соратників, регулярно використовує цю формулу в дискусіях про імміграцію та іслам. Цей анекдот із верхівки влади підтверджує, що ця концепція, народжена на політичних і літературних маргінесах, куди багато хто хотів би її відсунути, зараз займає центральне місце в публічних дебатах.

Проблема «Великого заміщення» полягає в тому, що воно має місце скоріше на трибунах передвиборчих мітингів, ніж у наукових дослідженнях, тому що люди, які використовують цю концепцію та опираються їй, часто по-іншому її розуміють.

Його автор, письменник Рено Камю, захищає ідею про те, що у Західній Європі, і особливо у Франції, зараз відбуваються зміни населення, які він підсумовує так: «була тут одна нація, і майже одразу, в одному поколінні, на її місце приходить одна чи кілька інших націй». Для автора це явище є «найсерйознішим потрясінням, яке пережила наша країна з початку своєї історії, тому що якщо таку серйозну зміну населення та цивілізації провести до кінця, то її подальша історія вже не буде ні їхньою історією, ні нашою».

Провідний французький демограф Мішель Трібала, чиї заслуги у постійному виправленні політичної «лисенківщини» серед французьких експертів неоціненні, взагалі не висловлюється на цю тему, заявляючи, що сам Рено Камю не хоче переводити дискусію на суто науковий рівень.

Що ж, Камю – письменник і художник, із трохи поетичною душею, тому перспектива скла в оці його не спокушає. «Велике заміщення не потребує визначення», – стверджує він. Це не концепція. Це повсякденна реальність, яку люди бачать, коли йдуть вулицею». Сам він стверджує, що це поетична описова метафора, і віддає перевагу численним полемічним і блискучим аналогіям з окупаційним періодом, а не жонглюванню цифрами, наприклад, змахуючи пил із таких термінів, як «колаборація», який він використовує аналогічно щодо проімміграційних кіл і політиків.

Табу і політична лисенківщина

Це не змінює того факту, що ця теорія базується на фактах, а інші більш серйозні вчені підтверджують у своїх дослідженнях, що «Велике заміщення» має місце. Популярний вже деякий час Жером Фурке, який зумів зробити бестселерами свої книги зі статистики та демографії, що розійшлися сотнями тисяч примірників, пише, наприклад, що «справжнє обличчя імміграції ми всі бачимо, але надто довго його приховували або ставилися до нього інструментально».

Питання просте. Постійний і неконтрольований приплив іммігрантів, з одного боку, і надлишок народжуваності іноземками, з іншого, логічно роблять корінних жителів пропорційно меншими по відношенню до прибулих. Ситуація, яку легко спостерігати в багатьох містах, доводить, що зміни – не ілюзія.

Існує, однак, одна велика складність в обговоренні цієї полемічної концепції – відсутність доступу до чисел або фактів, які можна об’єктивно перевірити, щоб підтвердити або спростувати тезу про «Велике заміщення». У Франції етнічні питання – це табу, яке важко зрозуміти, а етнічна, як і релігійна статистика, заборонена законом. § 226-19 Закону про свободу інформації (CNIL) 1978 року забороняє їх збір під загрозою штрафу в 300 000 євро та п’яти років ув’язнення. У переписах немає графи про національність, як у США чи Польщі. Крім того, національність і громадянство у французів сьогодні злилися в одне ціле, що не сприяє дискусії.

З одного боку, це унеможливлює надати переконливі докази демографічної еволюції у Франції, що завершило б дискусію, а з іншого боку, це дає можливість інтелектуального балансування різних шарлатанів, таких як провідний французький демограф Ерве Ле Бра чи телевізійний політолог Клеман Вікторович.

У французькій демографії існує справжнія політична лисенківщина, підпорядкована ідеологічним догмам політичної коректності, яка намагається довести, що еволюція населення через масову імміграцію взагалі не відбувається або, принаймні, не викликає тривоги. Експерти змішують дані та маніпулюють визначеннями, не відрізняють динамічні потоки від статичної ситуації на місцях, починаючи речення, говорять про іноземців, щоб закінчити його заявою про іммігрантів тощо. Тим не менш, кукурудза на снігу все одно не росте...

Демографи з ретельним, суворо науковим підходом, для яких цифри та дані є необхідним матеріалом для роботи, змушені вдаватися до різноманітних хитрощів, щоб обійти політичні табу. Вищезгаданий Жером Фурке, який, до речі, є директором престижного дослідницького інституту «Ifop», удосконалив метод підрахунку імен, які дають батьки новонародженим, на основі даних, наявних у РАЦСах. На його основі він зміг простежити еволюцію арабо-мусульманського населення у Франції за останні десятиліття (від менше 1% у 1960 році до понад 21% у 2020 році).

Іноді підрахунок імен може стати пасткою для тих, хто хоче обійти законодавчі обмеження. Мер Безьє Робер Менар у 2015 році, виходячи з критерію підрахунку імен, оголосив по телебаченню інформацію про те, що 69% дітей у державних школах його міста є мусульманами. У результаті проти нього було розпочато розслідування, а поліція провела обшук у мерії, шукаючи фізичні чи цифрові нелегальні етно-релігійні картотеки, на щастя, неіснуючі.

Щось подібне відбувається і з іншими показниками для обходу демографічних табу, такі як скринінг новонароджених на серповидноклітинну анемію. Ця хвороба, яка зустрічається лише у дітей батьків з Африки, Антильських островів і частково з Азії, але не європейських батьків, дає приблизну інформацію про етнічну пропорцію французьких породіль. Але коли демографи почали використовувати дані асоціації, що займається профілактикою цього захворювання, які, наприклад, дозволили зробити висновок, що частка неєвропейських немовлят у Паризькому регіоні досягає ¾, асоціація була закрита, а цільове дослідження було поширене на всіх новонароджених.

Чужі анклави

Тим не менш, реалії французької демографічної еволюції, викинуті за двері, протискаються у вікно, і їх уже неможливо ігнорувати чи заперечувати. Президентська кампанія 2022 року стала переломною.

Батько «лисенківської» демографії, Ерве Ле Бра, який місією свого життя обрав боротьбу проти концепції «Великого заміщення», був змушений переглянути свої погляди. Він визнав, що хоча «великого заміщення» й немає, є цілий ряд «малих заміщень», тобто радикальне та ефектне заміщення корінного населення деяких міст і районів людьми іммігрантського походження.

Таким чином було офіційно закріплено те, що всі бачили і знали давно: на території Франції є демографічно чужі анклави, ці острови під назвою «Французький архіпелаг» з бестселера Жерома Фурке. У Франції їх знають практично всі: департамент Сена-Сен-Дені поблизу Парижа, де вже більше мечетей, ніж церков, популяризований серіалом Netflix «північний бастіон» у Марселі, запальні передмістя Ліона та фактично кожне велике місто Франції тощо.

Більше того, політичний клас після десятиліть заперечення фактів також мусив схилити голови перед жорстким їх оприлюдненням. Лідер ультралівих Жан-Люк Меланшон винайшов політично цікавий термін «креолізація» – від «креолів», тобто людей змішаної етнічної приналежності, переважно нащадків білих і корінних народів у колишніх заморських колоніях. Президент Макрон, представляючи свою пропозицію заселити безлюдну сільську місцевість населенням іммігрантського походження, використав термін «демографічний перехід» за прикладом популярного нині «енергетичного переходу». Ймовірно, президент мав на меті поєднати позитивні екологічні конотації з певною неминучістю.

Різниця у словах, каже Ерік Земмур, насправді відображає ту саму реальність, що й термін «Велике заміщення», який він використовує. Одна популяція змінює іншу, решта – сценічні ремарки. Масова імміграція є фактом і змінює обличчя Франції. Заперечувати це – ганебна ідеологічна сліпота.

Вибух злочинності

Як ця масова імміграція змінила Францію за останні десятиліття? У щоденних новинах у засобах масової інформації, особливо в соціальних мережах, перше, що впадає в очі, це злочинність серед іммігрантів, найвражаючіший аспект цієї зміни поряд із тероризмом.

Фактом є те, що певні види злочинів стали виключною прерогативою іммігрантського населення, або, як гарно кажуть французи, «chasse gardée» – заповідним місцем для полювання. Про це свідчить тюремна статистика, в якій 24,5% становлять іноземці. А скільки ще іммігрантів? Скільки французів іммігрантського походження? Директори в’язниць не палають бажанням збирати етнічну статистику, ризикуючи отримати 300 тисяч євро штрафу за кожного...

У будь-якому випадку, нові французи здобули монополію в торгівлі наркотиками чи організованій злочинності, як колись прибульці з Оверні в паризьких бістро. Цікаво, чи погодився б Ерве Ле Бра з твердженням, що жорстока нігерійська мафія «Чорна сокира», яка виштовхує корсиканський «Морський бриз» з Марселя, є однією з тих «дрібних замін»?

Іншу неофіційну квазімонополію розкривають поліцейські дані про насильство в повсякденному житті, щоденне, виснажливе, що не дає бажання виходити з дому вечорами, саботує елементарну соціалізацію, яка пов’язує кожну здорову спільноту. Статистика свідчить про близько 700 щоденних актів насильства у країні, насильства без причини, тобто не мотивованого крадіжкою чи будь-якими іншими раціональними мотивами.

На перших місцях тут горезвісні «MENA» [регіон у складі Близького (Середнього) Сходу та Північної Африки], тобто неповнолітні без супроводу, часто насправді неповнолітні, не тільки на папері. Префект паризької поліції Дідьє Лаллеман, один із діячів макронізму, який є антиподом політкоректності, у нещодавно виданій книзі стверджує, що половина вуличних злочинів у французькій столиці є справою рук іноземців. Якщо врахувати решту громадян іммігрантського походження, аборигенам залишається небагато.

Але це не єдина і навіть не найважливіша трансформація французького суспільства. Вибух злочинності – це вершина айсберга, що дряпає дно Титаніка, а справжні зміни – у культурі та цивілізації.

Розірваний соціальний матеріал

Тому що сьогоднішня імміграція має відмінний характер від попередніх міграційних хвиль, які напливали до Франції від понад століття. Часто зазначають, що імміграція не є чимось новим у Франції. Понад сто років приїжджали працювати на виноградники, шахти та фабрики італійці, жителі Піренейського півострова, а ще раніше поляки. Сьогодні Гарсіа, Перес і Фернандес входять до списку найпопулярніших прізвищ у Франції, а кожен шостий житель північних департаментів має польського предка.

Демографічна лисенківщина грає на цьому з витонченістю скрипаля, який схопив відбійний молоток. Мистецтво є мистецтво, громадянин є громадянин, кількість убивць у в’язниці має бути такою як треба, і поки вона така як треба, а стовпчики рахунків збалансовані, немає жодних проблем, а вказівка на загрози є відмінною рисою «ультраправих».

Однак сьогоднішня імміграція відрізняється від попередніх. Сина чи онука польського шахтаря з Валансьєна могли вже звати Станіслас чи Жан-П’єр, але Різдво святкував так само, як і місцеві, поступався місцем жінці в трамваї, не відмовлявся від свинини, чи келиха вина, а якщо його дочка вчинила мезальянс, не перерізав їй горло.

Тепер іммігранти приходять не з сусідніх країн, великою мірою з подібною культурою, а з інших цивілізаційних теренів, приносячи з собою інші звичаї та цінності.

Справа в тому, що імміграція радикально змінилася з 1970-х років. Відстані між країнами походження та Францією зросли як у кілометрах, так і в плані культурних відмінностей. Асиміляція вже не здається можливою. Неможливо вимагати від прибульців відмовитися від своїх традицій і прийняти традиції приймаючої країни, коли вони дуже інші. Єдине, що можна вимагати для того, щоб держава взагалі могла функціонувати, це інтеграція, тобто прийняття прав господаря, але тільки такі, які не надто суворі і не суперечать звичкам прибульців, як закон шаріату поруч з французьким секуляризмом.

На запитання «Тижневика TVP» про те, як узагальнити проблему імміграції одним реченням, Філіп Вардон, політик-патріот із Ніцци, який роками бореться з її негативними наслідками на місцевому рівні, відповів, що «втрата однорідності призвела до втрати соціальних зв’язків, матерія повністю руйнується, тому більше немає природної, простої солідарності».

Негативною стороною імміграції є насамперед не економічні проблеми чи навіть поліцейська статистика, а глибока та революційна культурна зміна, яка відносно цілісний моноліт перетворила у вже згаданий «французький архіпелаг». Цей моноліт не був релігійним, соціальним чи політичним, а був побудований навколо того самого цоколя цінностей, спільних або, принаймні, зрозумілих для всіх підписантів невидимого суспільного договору Руссо.

Зараз все це змінюється, суспільство розпадається на острівці ідентичності, часто радикально протилежні. Причини цього явища, як завжди, складні та неоднорідні – глобалізація, індивідуалізм, секуляризація тощо. Але імміграція колонізаційного типу є однією з них.

Говорячи про соціальні наслідки імміграції, політолог Паскаль Гошон стверджує, що мультикультуралізм зменшує взаємну довіру та готовність різних спільнот до співпраці через відсутність спільного почуття ідентичності. Суспільство роздроблене, національна солідарність розпадається, а корінні жителі не можуть знайти спільну платформу з іммігрантами, які надто відрізняються від них.

На різних островах архіпелагу

«Vivre ensemble», або «спільне життя», офіційне гасло французької еліти, негативно оцінилося поведінкою представників цих еліт, які навіть не бажають жити поруч зі своїми протеже, віддавати своїх дітей до тих самих шкіл. і підпорядковуватися тим самим правилам життя. Зникнення національних зв’язків помітне на місцевому рівні разом із просторовим відокремленням спільнот: закриті елітні маєтки, залишки корінного населення в провінціях, житлові масиви іммігрантів у передмістях. Теоретична французька модель, сповнена гасел про рівність, братерство та мирне співіснування, на практиці змінилася, як не парадоксально, на стихійний і добровільний апартеїд американського типу.

Вищезгаданий феномен надання мусульманських імен у другому та третьому поколіннях ілюструє не лише чисельне зростання цього острова архіпелагу, що живиться постійним припливом нових іммігрантів, які підтримують «шлюбний ринок» і водночас укорінюються у власних традиціях та цінностях, а також бажанні відмовитися від інтеграції. Багато анклавів у передмістях французьких міст є просто реконструкціями арабських, турецьких чи африканських сіл, іноді буквально.

Чи можна краще проілюструвати концепцію колонізації відновлення? Шокуюча і расистська? Адже саме алжирський соціолог Абдельмалек Саяд, помічник відомого професора соціології П’єра Бурдьє, назвав указ 1976 року про возз’єднання сімей «основоположним актом перетворення трудової імміграції в імміграцію колонізації».

«Яким може бути спільне життя (le vivre-ensemble, один із тих мультикультурних новомовних розквітів), коли ми навіть їмо не однаково?» – запитує риторично цитований вище політик із Ніцци.

З ним важко не погодитися. Хоча гастрономія є, мабуть, єдиною сферою, в якій розумно дозований космополітизм справді збагачує, але чи збагачує, коли місцева кухня зникає та замінюється іноземними кулінарними традиціями?

Відомо, що у великих містах китайці тримають тисячі ресторанів, не тільки китайських, а й тайських чи японських, але вони розраховані на туристів і французів, а їдять вони за іншими адресами, які важко знайти в путівниках Мішлен. Подібним чином індійці, які мають власні заклади, де їдять страви настільки гострі, що європейське піднебіння не може цього витримати, тоді як індійський ресторан подає ледве кольорове каррі, щоб виправдати прикметник «екзотичний» у Тріпедвайзері. Можна також згадати знамениті африканські ярмарки, де продаються продукти, назва і походження яких залишаються невідомими європейським сусідам. Символічним є і нашестя турецького кебабу, названого з незрозумілих причин «грецьким бутербродом».

Іноді приклад є більш промовистим, ніж детальний аналіз. Всі знають аеропорт в Орлі поблизу Парижа, але мало хто знає його житлові масиви та населення. У місті з 25-тисячним населенням є шість мусульманських м’ясних лавок і лише одна традиційна, де продають усі види м’яса, включаючи свинину. Цього року її, зрештою, закривають.

Міський голова старається дійти згоди: «Ми не маємо нічого проти халяльних магазинів, але хочемо зберегти різноманітність пропозиції». Новий м’ясник, який щойно відкрив шостий ісламський магазин, більш реалістичний: «Якщо я почну продавати свинину, то буду мати лише 20% обороту і через рік закрию бізнес. Клієнтів-мусульман тут набагато більше. Торгівлю регулює принцип попиту та пропозиції, а не ратуша». Якщо це не одне із «маленьких заміщень» населення, то тоді що?

На скільки міст слід помножити цей приклад? Кілька десятків? Кілька сотень? Скільки є анклавів, де шаріат у союзі з невидимою рукою ринку демонтує традиційне суспільство заради громади прибульців? Скільки багатоквартирних будинків мають лише халяльне м’ясо, халяльні пекарні, безалкогольні ринки, бари, де жінкам вхід заборонено, кафе, які працюють до ночі під час Рамадану?

Інший приклад: Фонтене-о-Роз, інше місто за межами Парижа, де мешканці п’ятиповерхового будинку соціальних квартир попросили про переїзд, оскільки в їхньому будинку живуть привиди. У відповідь замість того, щоб висміяти абсурдні вимоги, влада прислала до них імама та християнського екзорциста, щоб вигнати диявола з будівлі. «Ми віримо в чаклунство», – сказали мешканці, а «ми» означає їхню громаду, мусульманську та африканську.

За даними Фонду Жана Жореса, «якщо в 1981 році лише 18% французів вірили в чаклунство, то зараз — 28%». У чаклунство вірять 40% людей до 35 років і 25% людей старше 35 років.

Якщо ви шукаєте сфери, де функціонує асиміляція чи інтеграція, ви можете з подивом виявити, що такі є, але механізм працює навпаки. Не більшість корінного населення асимілює новоприбулих, але іммігрантська меншість має такий сильний вплив, що французи, особливо молоді, піддані мультикультуралізму, точніше «іншокультуралізму» через державну освіту, переймають іноземні звичаї, моду, мову, культуру. коди, і навіть релігію та цінності.

Яскравим прикладом є нашестя репу, який за популярністю, чи то в комерційному чи андеграундному варіанті, дуже швидко витіснив у молоді французьку пісню, поп, рок-н-рол тощо. Уся субкультура, заснована на цьому музичному стилі, живе в тісному симбіозі зі спільнотами з багатоквартирних будинків: виконавці, музиканти, продюсери, але також суб’єкт майже стовідсотково іммігрантський, навіть якщо цю тенденцію пропагував соціалістичний міністр культури Джек Ланг у 1980-х.

На різних островах архіпелагу не тільки не їдять те саме, але й час проводять інакше. Навіть соціальні хвороби докорінно змінилися.

Франція, країна вина, стала країною марихуани. Розважальна та соціалізуюча роль алкоголю втратила своє значення, і саме споживання марихуани стало масовим явищем, а торгівля нею перетворилася на важливу галузь економіки. Дилери як конкуренти виноградників? Це аж ніяк не анекдот, це явище має серйозні соціологічні наслідки. «Наркоекономіка відіграє головну роль у відокремленні передмість, де торговці наркотиками встановлюють закони та забезпечують кар’єрний шлях молодим», – пише Жером Фурке.

18 мільйонів споживачів та 2 мільйони наркоманів є надійним ринком для економічного сектора, який оцінюється в 3 мільярди євро на рік у тіньовій економіці. Стереотипи про бідні іммігрантські передмістя вкрай не відповідають дійсності.

Проблема Гібернатуса

Ілюстрації до «Великого заміщення», то повзучого, то галопуючого, можна множити нескінченно, і їх вистачить на велику книгу, а не тільки на статтю. Усюди, де острови архіпелагу стикаються один з одним, неминуче виникає зона тертя та проблеми, на вирішення яких витрачається дорогоцінна енергія. Водії громадського транспорту відмовляються працювати через те, що минулої зміни в кабіні була жінка.

У шкільних їдальнях батьки нав’язують меню без свинини, а 15% вчителів говорять про порушення програм світських шкіл через те, що учні відмовляються вчитися, наприклад про Голокост, а загальний рівень освіти падає, як і IQ населення.

Ліві партії відмовляються від цінностей світської держави, цієї французької фортеці, найменшого спільного знаменника, який залишився у Франції після фактичного знищення католицької матриці, свідомо підморгуючи чорному расизму. Зростає явище, коли біле населення витісняється з послідовно колонізованих територій, головним чином на захід: до західних департаментів паризького регіону, або навіть Франції: до Бретані, до Вандеї, так само, як євреї, втікають з мусульманських передмість до Ізраїлю або в безпечніші райони.

Сьогодні Гібернатус (одна з ролей Луї де Фюнеса), прокинувшись після кількох десятиліть з летаргічного сну, мав би навіть більший когнітивний дисонанс, ніж кінопрототип, перенесений із 1905 року в 1970-ті.

«У нас вони вдома», – сказав президент Франсуа Міттеран у Ренні у квітні 1988 року, маючи на увазі нащадків іммігрантів. Двозначність цієї фрази свідчить про те, що ці іммігранти другого покоління мають «у нас» щось «вдома», якого вже немає «у нас». Змінюється господар – змінюється і хата.

– Адам Гвязда
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори