Національному фронту 50 років. Заснована 5 жовтня 1972 року, партія французьких правих протягом багатьох років викликала суперечки, зокрема в засобах масової інформації і та довколаполітичних салонах, але при ближчому розгляді виявиться, що її антагоністи й апологети створили за ці півстоліття картину, далеку від реальності та засновану на багатьох міфах.

Для антагоністів і критиків Національний фронт – це напівфашистське або навіть фашистське утворення ультраправих, наближених до нацизму. Це останній аватар плідного лона огидного чудовиська з п’єси-памфлету «Кар’єра Артуро Уї» Бертольда Брехта, втілення морального зла в політиці.

Для апологетів Національний фронт – це село Астерікса з коміксу, і воно єдине, що чинить опір загарбникам. Це патріотичне ополчення, останній оплот французької цивілізації, єдина надія нації, «народна сім’я», поза якою є тільки зрадники і вороги.

Як це зазвичай буває з міфами в політиці – жоден з них не є реальним, і медійна контроверсійність, котрою роками живиться преса, радіо й телебачення, а згодом і соціальні мережі, не витримує перевірку фактів.

Засуджений за історичні факти

Візьмемо, наприклад, перший-ліпший міф – настільки ж не витончений, як і часто вживаний, який являє собою скоріше неоковирну вигадку, ніж реальний результат політичного аналізу – себто звинувачення в нацизмі. «F як фашисти, N як нацисти» – таким протягом багатьох років було обов’язкове гасло, що скандували під час будь-яких «антифашистських» демонстрацій, особливо за часів, коли президентом Нацфронту був Жан-Марі Ле Пен. Річ у тім, що він – з його поставою, ораторським талантом і схильністю до спірних висловлювань – більше був схожим на жертву прийому reductio ad Hitlerum, але його дочці й наступниці Марін теж домальовують вуса на передвиборчих плакатах.

Для більшості противників це радше спроба звичайної образи й вони не мають на увазі якісь фактичні звинувачення в нацизмі, котрі майже завжди являють собою риторичне зловживання. Особливо з урахуванням того, що партія була створена через чверть століття після війни, вже після травня 1968 року, який приніс нові соціальну проблематику й нові питання, а з історичні суперечки перетворив на tabula rasa.

Національний фронт не має і ні в який час не мав у своїй програмі абсолютно ніяких історичних відсилок. Він не був ані партією ностальгіків за Третім Рейхом, колаборацією або режимом Віші, ані навіть прихильниками французького Алжиру, хоча хронологічна близькість цієї епохи впливала на те, що даною темою займались частіше. Ті з полемістів, які намагаються продемонструвати наявність нацистських коренів, наводять одні й ті ж аргументи, серед яких особистісні зв’язки кількох засновників.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Неможливо приховати, та й ніхто, зрештою, цього не приховував, що в першій керівній команді НФ на початку 70-х рр. було кілька таких осіб: П’єр Буске, колишній солдат французької дивізії Ваффен-СС Шарлемань, журналіст Франсуа Бріньо, який під час війни був член колабораціоністської міліції. З іншого боку, там було стільки ж, якщо не більше, особистостей з Руху Опору у Франції або Вільної Франції (Жан-Моріс Демарке, Серж Жаннере, Роже Олендр), Ролан Біржи – праведниця народів світу, й навіть прем'єр-міністр IV Республіки й близький соратник генерала Шарля де Голля – Жорж Бідо, котрий вийшов із голлістських правих на тлі війни в Алжирі. До речі, варто нагадати, що на європейських виборах 1999 року першим у списку НФ був такий собі... Шарль де Голль, онук генерала. З іншого боку, подібний список можна скласти практично для будь-якої партії, що діяла в 1970-х роках у Франції, починаючи зі самого Франсуа Міттерана, чиновника комісаріату у справах військовополонених уряду Віші, який з рук маршала Філіппа Петена був нагороджений орденом за особисті заслуги.

Коли Жан-Марі Ле Пен висловлював різні суперечливі думки про період 1939-1945 років, за що неодноразово притягувався до відповідальності французькими судами, то вони були в основному спірними тільки для його політичних опонентів, та й те для представників молодшого покоління. Наприклад, коли у 2005 році він сказав, що «у Франції німецька окупація не була особливо нелюдською», то це не «апологія злочинів проти людяності», як хотілося б суду, котрий засудив автора цих слів до трьох місяців тюремного ув’язнення й наклав штраф у розмірі 10 тис. євро, а проста констатація історичного факту. Будь-який історик, що здатний об’єктивно співвіднести окупаційні режими на Сені й на Віслі, це підтвердить.

Діячі й прихильники НФ не могли допроситися свого очільника просто припинити висловлюватися з цього приводу, тому що кожен вислів буде спотворено й використано проти нього. Темперамент, впевненість у собі й любов до гри слів не раз брали верх над політичними розрахунками. Це не переводилося, щоправда, у «протокол 4,90%», як це було у випадку відомого польського політика правого табору (такого показника набраної підтримки не перевищував Януш Корвін-Мікке на виборах до Сейму й до уряду президента Польщі; тільки один раз він отримав 5,2% голосів, але й тоді не став депутатом – прим. ред.), але це полегшувало можливість пропаганді засуджувати НФ.

Схоже, що із перейняттям влади у партії Марін Ле Пен мода на демонізацію через гітлеризацію втратила своє значення. В одному з перших своїх телевізійних інтерв'ю нова очільниця політсили прямо відповіла на закиди журналіста: «Про що Ви говорите? Я народилася в 1968 році».

У нього було все: молодість, талант, авторитет і так далі

Якщо йдеться про заснування самого об’єднання, то його часто представляють як особисту заслугу Ле Пена. Насправді якщо простежити історію партії, то абсурдом було б заперечення сліду, залишеного «Менгіром», видатною особистістю, прекрасним оратором, справжнім народним трибуном. Його стиль – політика, що править залізною рукою, – був відомий усім, хто мав можливість наблизитися до нього. Якби французи знали популярний у країнах за залізною завісою вислів «я кажу: партія, а маємо на увазі Ленін», то вони, безумовно, підлаштували б це для Національного фронту. НФ – це Жан-Марі, неможливо заперечувати, але так було не завжди.

Національний фронт у 1972 році був як своєрідна виборча платформа, яка об’єднувала позапарламентських правих, національних правих і навіть правоцентристських голлістів, ображених на генерала за французький Алжир. Spiritus movens всієї справи був невеликий, але енергійний і радикальний рух Ordre Nouveau (укр. Новий порядок), який розробив програму і стратегію для загальних виборів 1973 року. Бракувало лише одного – неконтроверсійного символічного лідера, що міг би бути вище всіх поділів. Організатори хотіли, щоб посаду голови партії зайняв Домінік Веннер, який у той час користувався авторитетом у середовищі національних правих через його заслуги як активіста та інтелектуала, але до того часу він вирішив піти з поточної політики.

Таким чином, Жан-Марі Ле Пен був другим кандидатом. Наймолодший депутат пужадистів в 1956 році (за іменем П’єра Пужада, творця Union de Défense des Commerçants et Artisans, партії захисту інтересів дрібних підприємців; вони тоді отримали 53 місця в Національних зборах – Прим. ред.), потім переобраний як незалежний висуванець, який взяв відпустку з парламенту, щоб добровільно служити унтер-офіцером в Алжирі. У нього було все необхідне: молодість, талант, авторитет і так далі. З 1963 по 1966 рік він зарекомендував себе як голова комітетів Жана-Луї Тіксьє-Віньянкура, який був адвокатом і фігурою правого крила, безуспішно балотувався на президентських виборах.

Коли було сформовано Національний фронт, Ле Пен кілька років перебував у тривалій відпустці подалі від політики та займався виданням дисків з аудіозаписами. Тож у жовтні 1972 року він очолив нову партію. Спочатку його роль була скромною. Він був мало не статистом, проте вже навесні 1973 року доля зробила його єдиним капітаном на борту партії. Міністерство внутрішніх справ тоді розпустило Ordre Nouveau, і заразом і Троцькістську Революційну Лігу. Ця типова зачистка зробила Національний Фронт єдиною структурою національного правого табору. З цього моменту Ле Пен почав залишати по собі сліди.

Втім, це не означає, що НФ перетворився на організаційно-ідеологічний моноліт. Це ще один міф, який був народжений уявою опонентів, які переконані, що група, якій закидають тоталітаризм, сама по собі має бути тоталітарною. Такий образ охоче сприймають прихильники Народного Фронту, які шукають заспокійливий образ злагоди в сім'ї, яка була б об’єднана навколо вищого політичного ідеалу.

Насправді ж, ані партія, ані її програма ніколи не були монолітними. З самого початку НФ була надзвичайно різноманітною з точки зору ідеології, становлячи своєрідну спільноту, яка була зосереджена навколо найбільш лаконічного спільного ідеологічного знаменника. Його було визначено ще в першій версії програми в 1973 році і відтоді він не зазнав кардинальних змін. система, пропорційна система виборів до парламенту, дуже суворі правила імміграції, професійна армія (цей пункт буде реалізований президентом Жаком Шираком у 1997 році), захист середньої та дрібної торгівлі, ремесел і середнього класу (відгомони пужадизму тоді ще молодого Ле Пена), політика підтримки сім’ї, деполітизація державних установ та освіти. У ідеологічній повістці тоді ще не стояло питання європейського суверенітету або інтеграції.

Щодо інших питань, особливо економічних, то програма партії лавірувала від лібералізму Рейгана до протекціонізму, від атлантизму до ізоляціонізму, залежно від того, хто самевідповідав за цю тему в партії. Деякі пункти також були свідомо відсунуті на другий план, аби з роками взагалі випасти з програми. Наприклад, у другій половині 1980-х років стіни французьких міст були вкриті плакатами НФ з вимогами відновити смертну кару, яка була скасована в 1981 році. Нині ж ця тема є абсолютно неактуальною. Щодо так званих соціальних реформ 2010 року, зокрема таких як впровадження гомосексуальних шлюбів, то в більшості НФ навіть не вважав за доцільне брати слово у цих дискусіях.

Навіть якщо НФ, починаючи від 1972 року, зміцнювався, централізувався і перетворювався з вільної конфедерації, яким він був на момент виникнення, на професійну політичну партію, то він ще довго залишався дуже розмаїтим в ідеологічній сфері. Були там і традиційні католики, і неоязичники, і звичайні патріоти, і робітники, і буржуазія і т.д. Термін «національна сім'я» зробив значну кар'єру всередині партії: кожен член сім'ї зберігає власну ідентичність, але працює разом. До трансформації партії під керівництвом Марін Ле Пен у внутрішніх перестановках навіть дотримувалися якихось неписаних квот, але сьогодні така практика відійшла на другий план.

Серія розколів та демонізація

Багатоликість партії неодмінно призводили до розбіжностей і непорозумінь. Власне, вся історія Національного фронту, від самого його створення і отримання влади Жан-Марі Ле Пеном до сьогоднішнього дня – це одна велика послідовність розколів. Численні активісти, дуже часто з керівних посад, а іноді й поодинці, часом з меншою чи більшою групою «адептів» відходили, аби потім повернутися. Хтось не повертався. Небагато ветеранів з півстолітнім стажем залишилися у сьогоднішньому RN (у 2018 році Національний Фронт FN змінив назву на RN, «Rassemblement national» або ж «Національне об’єднання»). Більшість діячів зникла в глибинах історії і відійшла від політики. Хто сьогодні пам’ятає всі ці екзотичні назви, як-от Партія Нових Сил, Комітети Нового Простору чи Рух Праці та Батьківщини? В чому ж не можна відмовити партії Ле Пен натомість так це довговічність.

Найнебезпечнішим для політичної формації та її очільника, безсумнівно, був путч Бруно Мегре в 1999 році, який він сам зневажливо називав «путчиком». Мегре, тоді був людиною номер два у Національному фронті з неофіційними претензіями на посаду спадкоємця лідера. Йому вдалося усунути з партії більше половини регіональних радників, депутатів Європарламенту та мерів, а також майже всіх вищих апаратників. Йому також вдалося залучити на свій бік більшість партійних інтелектуалів та молодіжного активу. Ле Пен залишився в меншості зі жменькою прихильників. Проте тоді його симпатики та виборці не розчарували.

Знадобився деякий час, аби відновити виборчі позиції, але Мегре незабаром пішов з політики та повернувся на безпечну посаду в системі держадміністрації, тоді як Ле Пен через три роки вийшов у другий тур президентських виборів, щоб протистояти Жаку Шираку. Це стало своєрідним актом визнання того, чия перша виборча кампанія в 1974 році осягла лише 0,74% голосів, а в 1981 році навіть не розпочалася через відсутність підписів.

Другий тур виборів 2002 року, безумовно, увійде в історію і буде вписаний до підручників. Масові «антифашистські» демонстрації – частково спонтанні, частково керовані політичним класом – особливо за участю молоді, були явищем, якого ніколи не було раніше в такому масштабі. Двотижневий вуличний фестиваль гіпертрофії моральності, за визначенням Арнольда Ґелена, став справжнім апогеєм демонізації Національного фронту.

Однак демонізація, тобто визнання Національного фронту партією, що відрізняється від усіх інших бодай тим, що з нею не можна вступати в союз з моральних міркувань, не завжди досягала консенсусу. У 1970-х роках такої потреби не було: НФ набрав на виборах близько трохи більше ніж 1% голосів, а в 1980 році налічував лише 270 членів. Це були показники досить далекі від масової партії, чи не найпопулярнішої партії Франції через чверть століття. Коли у 1983-1984 роках Національний фронт почав досягати значних результатів, особливо на локальному рівні, у розмірі десяти-двадцяти відсотків голосів виборців, його сприймали як одну з політичних сил, хоч і крайню та суперечливу, але ще не позначену клеймом морального виключення.

У 1986 році президент Франції Франсуа Міттеран навіть визнав Національний фронт корисним інструментом для стримування впливу класичних правоцентристів. Запровадження ним пропорційної виборчої системи тоді дозволило націоналістам отримати 35 місць, що, згідно з розумним макіавеллівським припущенням, мало нейтралізувати електоральні надбання голлістів. Проте французький політичний клас швидко повернувся до виборчої системи за типом JOW (одномандатні політичні округи) у два тури, що означало те, що партія, яка мала підтримку 15%, 20% і навіть 25% на національному рівні, була позбавлена ​​адекватного представництва в парламенті наступні 30 років.

Існування санітарного кордону з самого початку також є багато в чому міфом. Лише в 1990-х роках шляхом морального шантажу лівим вдалося нав’язати принцип, за яким в союзи з НФ не треба було вступати навіть на місцевому рівні.

Раніше перетікання між НФ і правими було явищем досить поширеними: домовленості на місцевих виборах, спільні списки у другому турі, політики, які змінювали свою приналежність чи в той, чи в інший бік тощо. На регіональних виборах 1986 року праві за підтримки радників НФ спромоглися взяти владу в семи регіонах. У чотирьох з них довірили їм було довірено посади заступників очільників міст, регіонів та департаментів. Десять років потому все було зовсім по-іншому: Ле Пен отримала 15% на президентських виборах, представники НФ керували кількома великими містами, такими як Тулон, але завдяки постійному політично-медійному нагнітанню лівим вдалося на практиці нав'язати концепцію санітарного кордону правоцентристів. У березні 1998 р. правоцентристські очільники регіонів, обрані (таємним голосуванням!) за підтримки депутатів НФ, навіть без жодного формального альянсу, почали наввипередки йти у відставку, залишаючи владу соціалістам, лише щоб їх не звинуватили у приході до влади та правлінні «завдяки фашистам». Альянс із НФ і навіть звичайна його підтримка стали чимось на зразок злого духу, здатного забруднити найшляхетніші форми участі в політиці.

Час Марін Ле Пен

Однією з формул, якою послуговуються ліві політики для того, щоб очорнити Національний фронт, є те, що його порядок денний і політичні цілі нібито «суперечать республіканським цінностям». Чи означає це, що це неконституційна партія? Абсолютно ні. Якби це було так, якби вона пропонувала пункти, які порушують французьке законодавство та конституцію, то справа її заборони була б простою формальністю. Французькі суди схожі на президента Європейської комісії Урсулу фон дер Ляєн: у них є відповідні інструменти і вони ними користуються. Хто визначає ці «цінності»? Ніхто. Жоден критик навіть не намагається визначити, якими повинні бути ці міфічні «республіканські цінності». Це все одно що шаман, який читає заклинання злому духові.

Слідом за французькими інтелектуалами такі заклинання повторюють і польські журналісти, іноді досягаючи значного рівня абсурду, як, наприклад, оглядач видання «Krytyka Polityczna» [Якуб Маймурек або ж Jakub Majmurek у Твіттері], який пише, без жодного сум’яття, що «небіле, некатолицьке населення Франції в цілій політичній практиці RN ніколи не розглядаються як повноправні громадяни». І тут він пише про партію, яка з самого початку стояла за асиміляторство і не вирізняла раси та релігії.

Це підводить нас до ще одного міфу. Хоча критики називають FN, а сьогодні RN, «крайніми правими», а симпатики – «національними правими», насправді це не має нічого спільного з реальністю. Програмна еволюція Національного фронту, з одного боку, і зсув французької політичної сцени вліво, з іншого, посприяли тому, що партія фактично зайняла місце голлістського правоцентризму, який, своєю чергою, перейшов на ліві позиції за останні півстоліття. Сьогоднішні постулати Національного фронту навіть щодо найсуперечливіших питань, таких як міграційна політика чи ставлення до брюссельського євроцентралізму, є просто програмою голлістської RPR (Rassemblement pour la République – Об’єднання на підтримку Республіки) 1980-1990-х років. Багато сьогоднішніх заяв Марін Ле Пен могли бути запросто почуті від лідерів голлістів, таких як Шарль Паскуа і навіть Жак Ширак, до його перемоги на президентських виборах. І знаменитий bon mot (з фр. вислів, хороше слово) генерала де Голля, який визначив Францію в 1960-х як «європейську націю, білої раси, греко-латинської культури та християнської релігії», міг би злетіти з вуст Жана-Марі Ле Пена, але, втім, вже не його доньки.

Ще одне цікаве спостереження, яке покликане ілюструвати цю думку. У 1980-х роках партія Ле Пен приваблювала політиків і правоцентристських активістів. Саме тоді у лавах Національного Фронту з'явилася ціла плеяда видатних діячів та інтелектуалів із гуртка Club de l'Horloge на чолі зі згаданим Бруно Мегре, які не могли знайти собі місця в рядах UDF (Union pour la démocratie française – Союзу за французьку демократію, політичні залаштунки президента Валері Жискар д'Естена) або RPR. У ХХІ столітті RN також приваблює діячів з інших партій, але радше лівих, таких як Флоріан Філіппо, автор стратегії дедіаболізації, або ж розвіювання міфів, який характеризує самого себе як лівого голліста, що вийшов з оточення Жана-П’єра Шевенмана, колишнього міністра-соціаліста, який, втім, був ще й досить антибрюссельським. Іноді ці переходи були ще більш екзотичні для нібито «крайніх правих»: член французького парламенту Жозе Еврар протягом десятиліть був видатним активістом Французької комуністичної партії, а Андреа Котарак, регіональний депутат з Ліона, походив з... меланшоністів (скрайньо лівий трибун Жан-Люк Меланшон створив популістську партію «La France Insoumise» або ж «Нескорену Францію»).

Чи це радикальні зміни? Чи правий політолог Жан-Ів Камю, коли він каже, що ідеологія відіграє все меншу роль у Національному фронті? Чи, може все ж, вона завжди й була на другому місці, а на першому – невизначений патріотичний політичний проєкт захисту Франції та французької національної спільноти від різних загроз? Може, цього просто вимагає електорат, і партія йдучи за його волею змінюється, як і змінюється французька нація? Виборці – а сьогодні дві третини французів хоча б раз у житті голосували за партію Ле Пен – не є радикалами. Вони просто патріоти, люди без будь-якого політичного огранювання, які люблять свою країну, прив’язані до дуже загальної та не надто чітко зрозумілої французької моделі життя. Вони часто реагують на повсякденні проблеми як-то соціальна незахищеність, економічні кризи, розчарування в політичних елітах, опиняючись в дискурсі Національного Фронту.

– Адам Ґвязда

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклала Оксана Усатенко