Війна в Україні оголила правду про те, що Європа не є монолітом. Хоча й усі держави Євросоюзу засуджують напад Росії на Україну, а також спільно накладають на агресора санкції, проте на практиці кожна з них проводить власну східну політику.

Характерними є відмінності між ними, зокрема, іколи йдеться про визначення позиції щодо ініціативи вступу України до ЄС. Коли польська сторона виступає за прискорення процедури приєднання, Нідерланди виступають проти цього.

На це впливає безліч факторів. Наприклад, розбіжність економічних інтересів у сфері відносин із Росією, що розділяє окремих членів Союзу. У польських публічних дебатах уже обговорено тему німецько-російського газового співробітництва, тобто обох Нордстрімів. Натомість свіжою новиноює те, що, виявляється, Франція продавала зброю Росії, незважаючи на ембарго, введене ЄС.

Однак ставити власні економічні інтереси вище інтересів Союзу – це ще не все. Також необхідно враховувати географічне положення та історичний досвід. На думку Польщі, Росія– це загрозливийсусід, а Україна сьогодні бореться за свою незалежність так, як це робила Друга Річ Посполита в часи більшовицького наступу 1920 року. Цього німці, французи чи голландці аж ніяк не можуть зрозуміти.

Капітуляція «Виборчої»

Найважливіше ж питання все ж стосується ідентичності сучасних європейців. Минулого тижня в «Газеті Виборчій» з'явилася бесіда з психологом Павлом Дроздяком. З огляду на війну в Україні, він виступив у ній з похвалою патріотизму, в значеннні захисту Батьківщини. Але перш ніж він це зробив, журналістка, яка брала в нього інтерв’ю, заявила, що ще донедавна ставлення до українців, які гинули за свою країну, «ми б назвали (...) фашизмом, націоналізмом» тоді, коли «сьогодні ми плачемо над їхнім героїзмом».

Можна вважати це своєрідною «капітуляцією» «Виборчої», оскільки на сторінках цієї газети неодноразово з'являлися тексти, із яких можна було зробити висновок, що народи (у тому сенсі, який їм колись надавався) є анахронічним явищем.

Утім показовими є слова Дроздяка: «Донедавна медійний мейнстрім запевняв нас у тому, що патріотизм – це прибирання собачих купок, сплата податків там, де ти проживаєш, і не спалювання сміття у власних печах. Будь-який інший варіант висміювався. Звичайно ж, це неправда. Прибирання за своїм улюбленцем, не спалювання в печах сміття, як і не вивезення його в ліс – усе це дуже добре, але це, насамперед, звичайні прояви культури. Належне виховання. Але аж ніяк не патріотизм».

І далі психолог зазначив: «Адже коли ми знаходимося в Чехії, то теж не спалюємо в камінах мішки зі сміттям або ж не викидаємо їх у лісі. Ні в Росії, ні в Мозамбіку. Чи це означає, що ми за таких обставин стаємо чеськими, російськими чи мозамбіцькими патріотами? Елементарні поняття було розхитано до рівня абсурду, тому що в багатьох був страх перед їхньою темною стороною. А з патріотизмом, тобто ідеєю держави як чогось відмінного від інших держав, чогось конкретного, пов'язана маса позитивних почуттів».

В очах поляків, що виховувалися на трансльованих засобами масової інформації «демонах» польського націоналізму, таке повідомлення набирає воістину шокуючого змісту, який раніше можна було зустріти хіба тоді, коли рак на горі свисне.

Україна – законодавиця мод

Ще донедавна можна було почути або ж прочитати про те, що ідея національного суверенітету й національна гордість у глобальному світі та в Європі, що інтегрується, є пережитками минулого, які можуть проявлятися лише у вигляді ксенофобії, що ведедо насилля. Нинішні події в Україні показують усю хибність цієї тези.

У вкрай драматичних обставинах українці утвердилися в переконанні, що, незважаючи на пропаганду Кремля й Московського патріархату, вони є окремим народом. В українського народу не було б завзяття та відваги протистояти російським загарбникам, якби він не мав сильного почуття національної ідентичності.

Інакше кажучи, ставлення українців рішуче контрастує з тим, як поводилися голландські солдати в Сребрениці в 1995 році. Тоді нідерландський батальйон миротворців ООН повинен був гарантувати безпеку боснійським мусульманам, яким погрожували сербські бойовики. Проте в найбільш критичний момент він відступив без єдиного пострілу. Серби вчинили страхітливий злочин геноциду – убили 8 тисяч мирних жителів. 2005 року Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії постановив, що голландці є співвинними в смерті 300 осіб, адже вони відмовили їм у захисті.

Можна поставити собі питання: «Чому вони так вчинили?». Може, за цим приховувалися культурні причини? Адже тут ми маємо справу з народом, візитівкою якого є здобутки «прогресу»: право на евтаназію та легкі наркотики або ж «одностатеві шлюби». Чи дійсно готове радісно-декадентське суспільство боротися за щось більше, аніж реалізація індивідуальних споживчих потреб?

Прем'єр-міністр Нідерландів Марк Рютте ставиться до війни в Україні з великою обачністю та пересторогою. Його можна зрозуміти: він не хоче, аби конфлікт поширився на інші країни.

Варто зазначити, що Нідерланди можуть похвалитися розсудливістю своєї політичної еліти, багатством і колишньою славою. Але цього недостатньо, щоб бути в Європі законодавцем моди, коли російські солдати роблять зараз те, що колись серби робили в Сребрениці. Сьогодні Старий Континент представляє Україна. Саме вона вказує йому напрямок і становить його майбутнє.

–Філіп Мемхес
–Переклад Оксана Усатенко