Вперше в історії на чемпіонаті світу з велоспорту (18-25 вересня) в Австралії виступає представник Ватикану. Його ім'я Рін Схуурхес, він голландець за походженням. І саме він відкриває шлях до престижних велоарен спортсменам цієї країни.

Дружиною учасника змагань є К'яра Порро, посол Австралії у Ватикані. Про інші аспекти кар’єрного просування невідомого велосипедиста інтернет-сайти мовчать. Тож можна було б подумати, що дружина домовилася про те, аби чоловіка відрядили на цей чемпіонат, але нічого подібного. Усі відповідні процедури були дотримані.

UCI (Міжнародний союз велосипедистів) був першою з важливих світових федерацій, яка включила Ватикан до своїх лав. Другою це зробила федерація тхеквондо. Але це лише тимчасовий стан. Маленька країна з великого міста має олімпійські амбіції.

Папські марафонці...

Нагадаємо: Ватикан займає 44 гектари і налічує близько 1000 мешканців, які там працюють і проводять вільний час різними способами, в тому числі займаючись спортом. Група ентузіастів бігу заснувала у 2017 році клуб під назвою «Athletica Vaticana».

«Папські марафонці», як називають їх ЗМІ, мають різні професії. Серед них - солдати Швейцарської гвардії, пожежники, професори, журналісти, аптекарі, музейні працівники, священники та одна черниця, що захоплюється бігом, мотоциклами і лижами.

Підписуйтесь на наш фейсбук Група налічує 60 осіб віком від 20 до 60 років, а створений ними клуб став візитівкою – як-не-як державного – спорту. У січні цього року «Athletica Vaticana» уклала двосторонню угоду з Олімпійським комітетом Італії, членом МОК.

А оскільки членом Італійського олімпійського комітету є Федерація легкої атлетики Італії, членом якої стала «Athletica Vaticana», то це шлях на Олімпіаду. Нелегкий. Не короткий. Але реальний.

До того, як прапор Святого Престолу замайорить на відкритті Олімпіади, він може спокійно засвітитись на всіх міжнародних змаганнях, в яких беруть участь його представники. Наприклад, на Середземноморських іграх чи Іграх малих держав Європи (менше 1 млн жителів) тощо.

Про серйозний підхід до справи свідчить той факт, що ватиканські спортсмени не тільки добре тренуються. Завдяки укладеним угодам вони можуть отримувати таке ж тренувальне менторство або наукову та медичну допомогу, як і інші італійські гравці.

Громадяни футболісти

Вибір дисциплін, якими займаються в Столиці Петра, поступово розширюється. Все почалося з забави, та забавою не закінчиться. Крива росту ватиканського спорту відображає еволюцію спорту в цілому. Це природний і неминучий процес.

Кожен, хто має активний контакт зі спортом, зазнає своєрідної трансформації. По-перше, він робить це для задоволення та розваги, як типовий аматор, що не означає, що він залишається байдужим до видимих ознак прогресу. Ніхто ніколи не залишається до цього байдужим.

Це нормально, коли кожен хоче бути кращим, ніж був. Так народжуються спортивні амбіції. Як у тих, хто активно практикує якусь дисципліну, так і в тих, хто підтримує та організовує спортивне життя в конкретному місці. У випадку Ватикану – це кардинали та папи, що сприяють спортові.

За останні десятиліття таких було двоє. Поляк Іван Павло ІІ, про якого ми знаємо, що він любив і цінував спорт. А також Папа Франциск, корінний аргентинець, беззаперечний фанат футболу. Заступництво єпископів Риму та зусилля кардиналів прискорюють розвиток спорту у Ватикані.

Все почалося багато років тому, і не дивно, що почалося з футболу. Ще в 1972 році була створена Федерація футболу Ватикану. Були сформовані дві команди, які в рамках ліги боролися за чемпіонство в країні площею 40 з гаком гектарів – гуляти, так гуляти.

Ліга росла, як на дріжджах, поки не доросла до розміру 8 команд, тому можна було обрати державну збірну, що і сталося в 1994 році. Це не була національна збірна, оскільки усі її гравці, крім одного, були громадянами іноземних держав.

З цієї причини ФІФА не могла допустити збірну Ватикану до участі в Чемпіонаті світу країн, що не входять до її складу, чи включити до своїх структур. І це не змінилося до сьогодні. Збірна Ватикану може грати лише товариські матчі.

Проте вживаються заходи щодо підвищення рангу папської команди. Зокрема, шляхом спроб зацікавити ватиканським футболом професіоналів з близького оточення, наприклад, Джованні Трапаттоні, який очолював команду в кількох матчах.

Проте амбіції ростуть. Статус видатного професіонала не переноситься на статус команди, яка залишається на узбіччі світового футболу. Щоб змінити це, потрібно, щоб співпали дві речі: вищий спортивний рівень та офіційне громадянство футболістів.

Члени Швейцарської гвардії теоретично підходять для цього, але на практиці – ні. Вони підходять, бо є громадянами Ватикану. Вони також молоді і перебувають в хорошому фізичному стані. Але вони непридатні з простої причини – якби вони серйозно зайнялися тренуваннями та матчами, не було б кому охороняти Папу.

Певну ідею щодо вирішення ситуації представив кардинал Тарчізіо Бертоне, затятий уболівальник Ювентуса. Він ретельно підрахував, що принаймні 40 кліриків, випускників картезіанських молодіжних центрів, регулярно грають у футбол.

З цих хлопців можна було б збудувати багатообіцяючу команду, яка могла б принести успіх у майбутньому. Клірики походять з різних країн, зокрема з Бразилії чи Італії, тож проблема громадянства залишалася б відкритою. Але це був би крок вперед, особливо в спортивному плані.

Такий підхід до справи – це класика жанру. Усі спортивні діячі у світі зосереджуються на розвитку своїх дисциплін. Кардинал Бертоне також мислить як спортивний діяч. Різниця полягає в особливих обставинах, але цілі схожі.

Спортсмен як взірець чеснот

Звичайно, Святий Престол не забуває про свою місію. Він хоче популяризувати спорт у християнському дусі, ставлячи перед ним конкретні завдання. Ватикан опублікував з цього приводу розгорнутий документ з доданим до нього листом Папи Франциска.

Основний меседж публікації підсумовує її назва – «Показати себе якомога краще». У своєму листі Папа розвиває цю ідею, пояснюючи соціальне бачення Церкви щодо спорту та спортсменів. Він підкреслює його суспільний вимір, можливість об’єднувати, незважаючи на існуючі поділи. На його думку, надзвичайно важливо, щоб кожен спортсмен був також взірцем чеснот.

Зміст ватиканського документа в деяких місцях нагадує Олімпійську хартію. У деяких аспектах він підтримує викладені там ідеї. Однак на цьому справа не зупиняється. Наприкінці вересня (29-30) у Ватикані планується міжнародний спортивний конгрес.

Цей конгрес є другим хітом місяця у темі Ватикану та спорту, звичайно, окрім участі ватиканського велосипедиста у чемпіонаті світу. Конгрес проходитиме під гаслом «Спорт для всіх – об’єднувальний, доступний і зручний для кожного». За підсумками конгресу буде підписана важлива декларація.

Важлива і дуже цікава, оскільки вона має на меті знівелювати відмінності між професійним і аматорським спортом. Ми не знаємо, про які відмінності йдеться і в чому саме має полягати згадане нівелювання. Та безсумнівно, незабаром дізнаємося.

Ця ініціатива цікава тим, що вона йде у прямо протилежному напрямку до того, в якому весь світовий спорт з великими труднощами і рішучістю рухався останні півстоліття, поки нарешті не дійшов до фінішу. Практично ліквідуючи аматорство.

Тиск на успіх

Велосипедисти, тхеквондисти та легкоатлети з Ватикану вже мають відкритий шлях до міжнародних спортивних змагань. У залі очікування залишаються футболісти та футболістки. Баскетболісти досі лише граються у спорт. А ось команда з крикету досягла досить високого рівня.

У цій команді грають семінаристи з країн, які мають репутацію світових лідерів у цій дисципліні, таких як Австралія, Пакистан, Індія, Бангладеш, Шрі-Ланка, Нова Зеландія та Англія. Є, звичайно, незмінна проблема з громадянством, але не зі спортивною майстерністю.

А чим кращий спорт, тим більший тиск на успіх. Послідовний кардинал Бертоне має хороші шанси завершити свій проєкт. Збільшення кількості громадян країни, яких є лише 600, до, скажімо, 620, колись може стати можливим.

Якби знайшовся інший, настільки ж помічний кардинал, зосереджений на крикеті, ця дисципліна також могла б потрапити у велику гру. Навіть з більшим імпульсом, ніж футбол, бо з кращим спортивним драйвом, а отже, зі суттєвими результатами на самому старті.

Проте ця гра досить ризикована. Її правила базуються на жорстких законах ринку, а спортивні результати використовуються для примноження прибутку, часто за всяку ціну. Цей ринок сьогодні токсичний, не варто обманювати себе, що це не так. Олімпійська хартія та викладені у ній правила давно не мають практичного значення.

Тож чи може повне відкриття цього ринку для ватиканських професійних спортсменів змінити ситуацію? Чи швидше ринок перетворить ватиканських аматорів на професіоналів у всіх відношеннях? Чи справа не зайшла надто далеко?

Хіба домінування матеріальних цінностей над духовними, в тому числі над християнським духом, не вимагає глибинної трансформації світу, в якому спорт відбивається, наче у дзеркалі, тому є таким самим, як і він?

Ймовірно, ці питання піднімуть на Міжнародному спортивному конгресі у Ватикані. І я припускаю, що запланована декларація про нівелювання відмінностей між професійним і аматорським спортом може бути своєрідним зауваженням і пересторогою, щоб ми не забували про фундаментальні цінності.

На жаль, у сучасній практиці аматорський спорт може бути таким же небезпечним, як і професійний. Маса марафонців і тріатлоністів-аматорів регулярно вживає допінг, щоб здобувати нагороди – задовольняти амбіції, ризикуючи здоров'ям, а часом і життям.

Сучасний спорт, всупереч зовнішньому вигляду, не такий простий, як здається. Його шляхи заплутані, а правильні знайти нелегко. Спортсмени Ватикану роблять лише перші кроки, шукають власний шлях, хоча всі вони ведуть через цей токсичний ринок. Час покаже, чи знайдуть вони свою дорогу, іншу та оригінальну, і чи буде це взагалі можливим.

–Марек Йозвік
-Переклад Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори