У 1906 році із в'язниці вийшов Фрідріх Вільгельм Фойгт, за фахом – швець, за покликанням – злодій і аферист. Фойгт купив вживаний мундир капітана прусської армії, і так почалася його історія.

За часів Вільгельма II армія зберегла свій авторитет, здобутий за Фрідріха Великого. Офіцер був важливою персоною. Тому Фойгт без проблем впорався із патрулем, який зустрівся йому на шляху. Разом із солдатами він вирушив до ратуші містечка Копенік (сьогодні район Берліна), конфіскував міську скарбницю та заарештував мера – і це все за підтримки багнетів військових, які несли службу.

У 1931 році Карл Цукмаєр написав про це п’єсу «Der Hauptmann von Köpenick» («Капітан з Копеніка»), яка була перекладена багатьма мовами та мандрувала європейськими сценами, дочекалася екранізацій, а у Польській Народній Республіці її популяризував Театр Телебачення.

Підписуйтесь на наш фейсбук Потреба підкорятися авторитетам у німців пояснюється традиціями прусського мілітаризму та бюрократії. Там, де на п’єдесталі стоїть бюрократія (післявоєнна Німеччина воліє не зізнаватися у мілітаризмі) великою повагою мусить користуватися закон. Але чи такою ж великою, як наука або щось, що під неї мімікрує? З кінця 1960-х до 2003 року тривала війна двох авторитетів, особливо в Берліні, хоча, звісно, не лише там. У зіткненні з авторитетом науки чинне законодавство з тріском програло.

Прийомний „батько”

У Західному Берліні, а згодом вже і в об'єднаному Берліні проводився так званий педагогічний експеримент Кенлера, який полягав у соціалізації важких підлітків шляхом передачі їх під опіку педофілів. Вважалося, що фізична близькість між опікуном і особою, яка перебуває під його опікою, матиме терапевтичний ефект.

І йшлося не про те, що серед опікунів дітей іноді можуть траплятися педофіли, на біду і сором організаторам допомоги. Педагогічний експеримент Кентлера передбачав, що роль прийомних «татів» (не прийомних сімей) для важких підлітків, які тинялися у районі берлінського вокзалу «Зоопарк», виконуватимуть виключно педофіли. Той, хто не був засуджений за педофілію, не мав шансів стати опікуном для юнаків, що втекли із дому. Сенат Західного Берліна взагалі не розглядав варіанту прийомних сімей для молодих людей, відібраних Кентлером.

Гельмут Кентлер, доктор психології, керував Педагогічним центром у Західному Берліні, а з середини 1990-х років працював завідувачем кафедри соціальної педагогіки Технічного університету Ганновера, що не заважало йому паралельно бути консультантом влади Берліна. Він продовжував писати висновки та моніторити долю хлопчиків, закріплених за прийомними «татами». Також він працював судовим експертом і, як сам зізнався, домігся виправдання 35 чоловіків, звинувачених у педофілії.

На підставі його рішень дільничні співробітники Югендамту (управління у справах молоді) видавали дітей педофілам з міських дитячих будинків. Траплялося, що педофіл сам забирав хлопчика з дитячого будинку, посилаючись на Кентлера, а відповідний Югендамт узаконював це через кілька місяців. За «опіку» над хлопцями педофіли отримували фінансування від міської влади.

Вперше із застереженням щодо Кентлера виступив феміністичний журнал «EMMA» у 1993 році, але особливого резонансу це не викликало. Зрештою, це не була стаття про самого Кентлера. «ЕММА» писала про педофілію в Німеччині на тлі масштабного педофільного скандалу в США, який активно обговорювався у німецьких ЗМІ, вказуючи на те, що така проблема існує не лише за океаном.

У 2015 році участь Югендамтів в експерименті Кентлера почала вивчати доктор Тереза Нентвіг з Інституту досліджень демократії Геттінгенського університету – її доповідь побачила світ у 2016 році. Але лише стаття в «Der Spiegel» 2017 року, в якій описувалися історії вже дорослих чоловіків Марка і Свена (імена змінені), у молодості підопічних Фріца Г., якого хвалили та рекомендували Берлінському сенату і якого погодив Югендамт, викликала скандал та привернула увагу громадськості до Гельмута Кентлера, який на момент публікації вже був мертвий, як і Фріц Г.

У страшному домі

Марко та Свен із «закладу опіки», яким керував Фріц Г., не можуть обійтися без соціальної допомоги, оскільки «названий батько» як тільки міг ускладнював їм здобуття освіти, щоб домашня ситуація не випливла назовні. Сьогодні вони напівграмотні, без професії і, попри те, що минуло чимало часу, страждають від травм дитинства, проведеного в будинку педофіла. Вони показали журналістам «Der Spiegel» сліди від ран на тілі, завданих у 90-і роки – наслідків педагогічної практики названого «батька». Обоє чоловіків потребують психіатричної допомоги.

Збереглися документи, оформлені перед прийняттям рішення передати Фріцу Г. його першого підопічного. Чиновник, який оформляв документ, знав, що Г. був засуджений за педофілію: «Оскільки у нас немає альтернативи, проживання в домі пана Г. видається нам найкращим рішенням на цей момент. Є підстави вважати, що злочин пана Г. був одноразовим і що це покарання не повинно сьогодні стати причиною для відмови у проживанні з паном Г.».

За цією логікою, лисиці можна віддати під опіку курку, адже можна вважати, що поїдання однієї птиці було одноразовим, а у відсутності альтернативи запевнив сам Гельмут Кентлер.

Протягом тридцяти років Фріц Г. виховував десятьох підопічних, це знало і схвалювало Управління у справах молоді та влада Берліна. Передостанній підопічний, з інвалідністю тяжкого ступеня, помер за загадкових обставин. Протоколи розтину та свідчення свідків не збереглися, а ті, що збереглися, у цьому та подібних випадках не розголошуються з огляду на захист персональних даних. Є свідчення, що з Фріца Г. було знято звинувачення і закріплено наступного підопічного.

Сторож однієї з кам’яниць біля вокзалу «Зоопарк» на прізвисько «Мама Вінтер» був рекомендований особисто Кентлером як прийомний «батько» для 13-річного Ульріха. «Перевагою Ульріха було те, що він добре виглядав, а секс приносив йому задоволення. Таким чином він міг відплатити чоловікам, які мали педофільні нахили і дбали про нього», – писав Кентлер у звіті для Сенату Берліна. Ульріх прожив у сторожа чотири роки. Коли хлопець почав цікавився дівчатами, «Мама Вінтер» відмовився від опіки – він не міг цього витерпіти.

Це нечисленні приклади документально підтверджених педофільних діянь, адже небагато колишніх жертв педофілів, будучи дорослими, звертаються до журналістів та розповідають про свої трагедії.

Чиновницька педофільна мережа

Через три роки після публікації Геттінгенської доповіді був опублікований розширений звіт Університету Гільдесгайма, в якому йшлося про мережу високопоставлених педофілів, які проникли у берлінські держустанови. Прізвищ, як і відповідальних посадових осіб немає – файли втрачені або засекречені. Термін давності злочинів вийшов, а жертви – крім, мабуть, найвідоміших, Марка та Свена – не можуть розраховувати на фінансову компенсацію.

Кентлер, як судовий експерт, пропагував точку зору, що судове засідання для дитини є більш травматичним, ніж зґвалтування, яке стало його причиною. Професор діяв у специфічних обставинах, коли у травні 1968 року у Франції було висунуте гасло «забороняється забороняти». У Європі та Сполучених Штатах ліві використовували сексуальну свободу для удару по капіталізмі і старому суспільному устрою загалом.

Йшлося про набагато більше, ніж про те, що мужчина і жінка могли мати офіційні, соціально прийнятні стосунки без церковного шлюбу. Моральна свобода швидко перетворилася на оспівування усіляких відхилень. Виникали рухи та організації, які висловлювали підтримку не тільки тому, що можуть робити дорослі. Сам Кентлер пропагував «міжпоколіннєвий секс» як такий, що сприяє розвиткові дітей, а лідером думок у цій сфері був Альфред Кінсі зі США.

Даніель Кон-Бендіт, який вів свою політичну діяльність у Франції та Німеччині, у 1970-х видав книгу, в якій описав свої пригоди з п’ятирічними дівчатками в альтернативному дитячому садку, де він працював. Коли хвиля безмежної вседозволеності дещо спала, Кон-Бендіт був змушений пояснювати, що він вжив метафори, вдався до жартів і провокацій.

Але настрої 1970-1980-х років найкраще відображає запис виступу Кон-Бендіта в телепрограмі «Apostophes» каналу France 2 у 1982 році. Діяч німецької Партії зелених розповідав у ній історії зі своєї кар’єри вихователя в дитячому садку (які, безсумнівно, зацікавлять будь-якого прокурора), що викликало у гостей студії сповнені пікантного зацікавлення та розуміння посмішки.

Німецькі Зелені більше не визнають, що борються за легалізацію педофілії, як і FDP, яка політично вивчала питання декриміналізації педофілії. Тоді депутати FDP запросили до Бундестагу Гельмута Кентлера, який говорив їм про педофілів: «Ці люди терпіли цих імбецилів лише тому, що вони були в них закохані та одурманені». Окрім соціалізації важких підлітків Кентлер також наводив аргумент, що маючи вдома те, що вони найбільше люблять, педофіли перестануть загрожувати іншим дітям у місті, а безпритульні діти отримають нові домівки. Про те, що, рятуючись від насильства батька-алкоголіка, вони потрапили з вогню в полум’я, доктор Кентлер не згадав, зрештою, його ніхто і не запитував.

Німецьке законодавство з 1879 року передбачає сурові покарання за педофілію. Щоправда, у 1969 році верхню межу 10 років ув’язнення у закладі суворого режиму замінили на 10 років позбавлення волі, тобто на в’язницю без каторжних примусових робіт, а нижню межу зменшили з одного року до шести місяців.

Проте весь цей час педофілія була злочином, який скоювали державні чиновники або закривали на нього очі. Їхню совість очищував авторитет Гельмута Кентлера. Коли якийсь службовець починав сумніватися і підозрювати у сексуальному насильстві над неповнолітніми (що в ситуації, коли підлітком опікувався засуджений або принаймні підозрюваний педофіл, не потребувало надзвичайної проникливості), Кентлер розвіював підозри силою свого авторитету впливового психолога, сексолога та альтернативного, тобто сучасного, педагога який особисто знає Духа Історії та розуміє, що і як повинно бути. Адже його книга «Батьки напрокат. Дітям потрібен батько» мала чудові рецензії та прекрасно продавалася.

Культ авторитету

У Європі та США після Другої світової війни вималювалася тенденція надавати дедалі більше влади експертам із соціальних наук і медицини, чий авторитет, здавалося, зростав – і продовжує зростати – незважаючи на шокуючу подекуди відсутність логіки та розмитість підвалин їхніх теорій.

У Німеччині на це наклався нечуваний деінде культ авторитету. За часів Вільгельма II, як і у випадку з шевця із Копеніка, це був культ людини в мундирі. Після Другої світової війни авторитетом, який завжди мав рацію, був Гер Доктор, а тим паче Гер Професор, особливо якщо той потрапив у правильну хвилю. «Zu Befehl Herr Hauptmann» – рапортували вояки у відповідь на незаконні накази переодягненого Фойгта. У м’якшій, більш цивільній формі берлінські чиновники, мабуть, погоджувалися зі злочинною у своїх наслідках маячнею Кентлера.

Хорошою новиною в цій похмурій історії є те, що дівчата, які втекли зі своїх домівок і опинилися в дитячих будинках, уникли уваги Гельмута Кентлера. Це й не дивно, протилежна стать його не особливо цікавила (у заявленого гомосексуаліста було троє прийомних синів і один вихованець). Колись він узагальнено писав, що жінок також потрібно звільнити від опресивного ставлення традиційного суспільства до сексуальності, але дівчат у жодні експерименти він не втягував.

– Кшиштоф Зволінський

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук