Відпочинок під час війни — таке словосполучення може виглядати оксюмороном. Могло би здатися, що це — той фрагмент “нормального життя”, який просто недоступний у цих умовах, адже жоден куточок України не гарантує повної безпеки від ракетних ударів, навіть якщо знаходиться достатньо далеко від фронту. З іншого боку, сфера туризму — це джерело доходу для багатьох людей, а що не менш важливо — джерело податків та підтримки для економіки держави.

При цьому в мережі можна знайти чимало цьогорічних фото з літніх українських курортів, тож може скластися враження, що люди таки адаптували свої “відпочинкові” звички до воєнних умов. Утім, насправді це не зовсім так, і картинки в соцмережах часто не відображають реального стану справ усієї галузі.

Туризм в умовах війни

Директор Центру розвитку туризму Володимир Царук вважає, що літній сезон в Україні фактично не відбувся. Адже приблизно 70% людей зазвичай їздили відпочивати на море, яке зараз недоступне — частина Півдня України окупована Росією, а на вільних територіях (як-от в Одесі) пляжі зачинені через загрозу протикорабельних мін, які може прибити до берега. Тож галузь шукала нові можливості.

Підписуйтесь на наш фейсбук “Були подорожі за “класичними трасами” біля великих міст — відновилися екскурсійні поїздки, багато гідів розробили нові маршрути з огляду на те, що відвідування традиційних місць є небезпечним. Це Київ, Вінниця, Львів, Тернопіль. Також непогано себе показав дитячий відпочинок: було багато таборів, які організовувалися переважно на Заході України — це Закарпаття, Буковина, Франківщина, Львівщина. Щодо безпекового аспекту — у більшості баз і готелів є підвали, які переоблаштували у бомбосховища. У Києві також дуже популярними були денні табори для дітей, адже садочки не працювали”, — коментує Володимир Царук.

Частина туристичних операторів, які працюють на виїзний туризм, замість чартерних рейсів організовували автобусні тури — переважно в Європиу та у країни, що розташовані біля моря — Болгарію, Чорногорію, Грецію, Хорватію, Туреччину. Однак ця галузь все одно впала, за даними Центру розвитку туризму, на 85-90%.

У цих умовах найбільш популярним і відносно безпечним напрямком всередині країни залишається західний. Там особливо помітним стало явище “туризму вихідного дня” — люди приїздять лише на суботу та неділю, щоби трохи розслабитися. Але при цьому готелі все одно не були заповнені навіть на дві третини, каже Володимир Царук:

“Готелі роблять знижки та пропонують найнижчі ціни, вони балансували на межі мінімальної прибутковості. Загалом літній період ще трохи втримав усіх на плаву. Більшість закладів виживали, знижуючи ціну, багато персоналу довелося відправити в неоплачувані відпустки, або ж він просто звільнився. Готельний сегмент зараз — “на рівні виживання”. Деякі заклади закрилися, щоб не працювати в мінус. В осінньо-зимовий період ми побачимо гіршу ситуацію, бо опалювати приміщення, коли немає 50% завантаження, досить накладно. Деякі готелі, ймовірно, вирішуватимуть закритися до квітня і не входити в мінус по опаленню та електриці”.

При цьому статистика щодо податків, які заплатили бізнеси з туристичної галузі, виглядає краще. Але багато з цих грошей отримані “авансом”, пояснює Володимир Царук.

“Ми бачимо, що податки, які платять суб’єкти туристичної діяльності, тобто агентства та оператори, не настільки знизилися, як сам туристичний потік. Так, виїзний туризм впав на 85-90%. Але по сплаті податків падіння менше — лише на 35-40%. Пояснень цьому є кілька. По-перше, є два літні місяці, які точно були активні та з хорошою динамікою, а по-друге — багато туроператорів вже зараз продавали тури з раннім бронюванням, тобто наперед.

Їхати? Не їхати?

“Люди, звісно, зараз їздять відпочивати, коли мають можливість, їздитимуть і далі — наприклад, під час зимових свят. Питання у кількості таких поїздок. Адже на іноземців ми зараз не розраховуємо — крім іноземних журналістів та делегацій, сюди навряд чи хтось приїде. А Захід України, особливо Львів чи Буковель, досить-таки залежні саме від іноземців”, — додає директор Центру розвитку туризму.

Безумовно, на рішення людей щодо того, їхати кудись відпочивати чи ні, впливає дуже багато факторів — від безпекової до фінансової ситуації. Проте є ще інший аспект, який рідко враховують у статистиках, — психологічний. Комусь важко розслабитись і “дозволити собі відпочити” в умовах війни, коли усі ми щодня бачимо, як тисячі людей не мають можливості не те що на відпустку, а й просто на звичне комфортне життя; відповідно, й поїздка кудись для такої людини стане тільки додатковим тривожним фактором. Хтось, навпаки, відчуває, що “перемкнутися” на кілька днів потрібно для власної ж психологічної стійкості, щоби продовжувати працювати чи волонтерити. Тут немає універсального рецепту — кожен має орієнтуватися передусім на свої відчуття. Нижче ми зібрали історії кількох українців, які розповідають, як минуло їхнє літо в умовах повномасштабної війни.

У колі друзів

Олена Гусейнова, радіоведуча та поетка, розповідає про свою першу поїздку закордон від початку вторгнення.

“Коли ти працюєш під час війни в режими цілодобового радійного мовлення - це велике щастя, якщо загалом хоч якесь щастя нині можливе, бо ти робиш те, що вмієш, і відчуваєш себе потрібною. Утім, це означає, що ти не можеш далеко відійти від радіо, тим більше надовго. Тому відпуску я берегла для того, щоби поїхати на фестиваль в Гельсінки, куди мене запросили читати поезію ще в перші дні повномаштабного вторгнення.

Утім, якби в мене була би можливість мати “відпустку для відпустки”, а не для іншої професійної активності, я б обрала лишатися в Україні. Дорога до першого аеропорту, з якого можна легко мандрувати за враженнями, — виснажлива і травматична. І справа навіть не в тому, що поїзди, автобуси і приватні авто їдуть довго, а в тому, що доводитися наче власним тілом і часом підкреслювати відстань між періодом до 24 лютого і після нього. Є велика підозра, що відпустку від війни взяти неможливо. Найближче до стану “перемкнутися і відновитися” я бувала не тоді, коли "мандрувала" красивим містом, а тоді, коли просто зустрічалася з друзями”, — розповідає Олена.

Ірина Ніколайчук, яка працює редакторкою та викладачкою, поїхала на ретріт для спільноти проєкту "Зелена академія" від представництва фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні — усе це відбувалося у місцевості на межі між Київською та Чернігівською областями. Захід організували для підтримки спільноти під час війни, аби згуртувати людей та допомогти їм прожити воєнний досвід.

“Попри те, що я не мала змоги всі 4 дні не працювати, ретріт дуже допоміг мені переключитися та відновитися. Спілкування в емпатичному, підтримуючому колі однодумців дуже зарядило. А ще опинитися на природі після практично пів року в Києві було дуже хороше. Я фрилансерка, й основні мої замовники – українські видавництва – останніми місяцями активно повертаються до роботи. Навантаження у мене нині чи не більші, ніж були до 24 лютого. Повноцінну відпустку (хоча яку там повноцінну – це просто буде час без роботи) планую на кінець жовтня-початок листопада в Карпатах чи в іншому потенційно безпечнішому за Київ регіоні України. Але, звісно, орієнтуватимуся на поточну ситуацію в той чи інший момент”, — каже Ірина.

Воєнна кореспондентка Олена Максименко мусила радикально змінити свої життєві плани після 24 лютого:

“Насправді, про війну я пишу від самого її початку, і ще перед лютим думала трохи відійти від теми, бо відчувала вигорання і знесилення. Планувала зменшити кількість поїздок на фронт, купити у борг будиночок на Київщині, всиновити дитину і влаштуватися на постійну роботу. Пройшла співбесіду в одне цікаве видання, і 25 числа у мене мала би бути зустріч із HR-спеціалістом стосовно тестового завдання. Але почалося те, що почалося, він пішов в ТРО, а я почала працювати з іще більшими темпами. Відпочивати собі наразі не дозволяю (принаймні в тому сенсі, аби поїхати кудись бодай на кілька днів), але локальні паузи, звісно ж, роблю. Дуже допомагає біг, велосипед, кава, книги, вино з друзями. Іноді цього вистачає, аби триматися купи, а іноді все одно "нагрібає". Постійно фоном є відчуття, що мало роблю, що інші працюють більше і ефективніше, але розумію, що це нормально на наш час - таке відчувати. Після перемоги планую завіятися в мандри - обожнюю гори, і дуже сумую за ними, а ще мала давню мрію перезимувати у теплих краях. А потім таки куплю собі хату і всиновлю дитину”.

Кілька днів за містом

Багато хто, як і Олена, каже, що повноцінну відпустку цього року замінили невеликі одноденні поїздки за місто, на дачу тощо.

“Один раз поплавав в озері, і то це вже вересень був. Будемо вважати, що це я їздив на відпочинок”, — жартує поет Олег Коцарев. Журналістка Настя Абрамець каже, що їздила лише на програми для медійників, на які була запрошена, а в іншому випадку, швидше за все, поїхала би лише на кілька днів у Карпати — але радше заради відпочинку своєї дитини, аніж власного. Ще одна журналістка Інна Адруг поїхала на кілька тижнів до брата у Польщу — і каже, що після перших місяців війни, проведених у Чернігові недалеко від лінії фронту, це їй дуже допомогло. Особливо з огляду на те, що й до російського вторгнення вона довгий час нікуди не виїжджала через коронавірус. Також багато наших співрозмовників говорили, що “літо пройшло повз”, вони нікуди не їздили, або ж планують їхати вже після перемоги — на звільнені від окупації території, як-от до Криму.

Ілюстраторка Оля Гордієнко перебуває в евакуації у Польщі. Вона каже, що до війни була “трохи трудоголіком”, і перші вибухи під ранок 24 лютого почула, бо не лягала спати, а сиділа над замовленнями. У Польщі вона відпустки не мала, але їй дуже допомогли дні, проведені з мамою, яка приїхала з України:

“Мені вдалося витягнути її на пару днів відпочити і розвіятись до Кракова (мама лишається в Україні). Я ще не бачила її такою: задоволеною моментом, готовою на все. Ми на день навіть спонтанно з’їздили в гори. Бачити, як мама радіє, щиро захоплюється місцевою атмосферою і життям - надзвичайно цілюще, хоча прощатися було дуже важко”.

Похід в Карпати

Журналістка Маріанна Братущик-Хома на початку війни також опинилася в евакуації у Польщі із півторамісячним сином на руках. Зараз вони вже повернулися до Львова, за весь цей час їздили лише двічі ненадовго у Карпати — дівчина каже, поки що “внутрішньо не дозволяє собі розслабитися”:

“На день народження чоловіка ми піднялися на одну з карпатських гір, це було перше сходження моє і мого 7-місячного сина. Так, це трохи ризиковано і важко з малим дитям, але це був неймовірний і потрібний досвід. Відчути адреналін від чогось, що не пов'язане з війною - наче терапія. Побути добу без зв'язку і новин, а потім просто з’їсти боґрач в придорожньому кафе і лягти втомлено спати. Отакий активний відпочинок і ретрит в одному. Ми планували відпочити ще десь, але якщо з'являється надлишок коштів, то його найчастіше віддаємо на потреби української армії. Тому, може, наступного року відпочинемо в Криму”.

Ярослав Федоровский працює у сфері ІТ й активно волонтерить — збирає гроші на обладання для військових. Сам він із Маріуполя, його місто зараз зруйноване та окуповане росіянами. Хлопець розповідає, що в один день просто усвідомив, що повністю вигорів. Тоді Ярослав сильно захворів і кілька днів пролежав у ліжку, а коли видужав — дізнався про загибель знайомого і поїхав до іншого міста на похорон. Зрештою зрозумів, що мусить взяти паузу, бо інакше не буде продуктивним.

“Я здійснив свою давню мрію — поїхати одному в Карпати. Закинув у машину мінімальний набір речей, о 6 ранку взяв каву на заправці і поїхав. У горах спробував рафтінг, катався на велосипеді та конях. Утім, перші два дні паралельно все одно працював віддалено. Потім поїхав до Івано-Франківська, де зустрівся зі знайомими і відпочив. Через два дні я “заряджений” вернувся у Київ: ми дозбирали гроші на машину, я взявся за тепловізори.

Після цієї поїздки я зрозумів, що формат життя у столиці мені все-таки некомфортний. Тепер я хочу спробувати пожити у різних містах Західної України — Львові, Івано-Франківську чи Ужгороді”, — ділиться Ярослав.

Цінувати мить

Юлія Джугарстянська, дослідниця читання та техрайтерка в ІТ, від початку війни також і працювала, і волонтерила, брала додаткові підробітки, щоб донатити гроші на потреби армії, підтримувала крафтові українські виробництва.

“Як і, певно, всі з мого кола, я почала виснажуватися, — каже Юлія. — Гори і море мене відновлювали завжди. Як і нові враження в умовах нульового планування. Тобто ідеальний відпочинок: приїхати в готель або AirBnB у горах чи поруч із малолюдним пляжем, відіспатися, дослідити найсмачніші годівнички в пішому доступі - і чергувати піші прогулянки або нетуристичні поїздки по околицях із валянням із книжкою біля води чи у спа. Зараз, по-перше, для мене багато чого дорого, і важко втриматися від "спокуси" рахувати вартість кави в турнікетах, комбат гаузах і окклюзивних наліпках. Але відпочинок потрібен для моєї ж ефективності. І ось я уявляю, як приїжджаю в улюблений куточок Західної, Південної чи Північної Європи, і люди дізнаються, що я з України. Або зустрічаю там співвітчизників, які рятуються від війни - і що тоді? А якщо росіян? Я знаю, що змогла б вирішити майже будь-яку таку ситуацію, але це вплинуло б на якість мого відпочинку. Втрачений відпочинок зараз - втрачена ефективність після. А усвідомлювати свої межі й раціонально використовувати ресурси війна навчила майже миттєво. Відпочинок у межах України при всіх тих самих потенційних небезпеках мав одну беззаперечну перевагу: я підтримую і так потрощену економіку своєї країни. Але сирени звучать усюди однаково.

Разом із тим, десь із квітня у мене виробився мінімальний режим підтримки себе: психотерапія, йога, відновлення колекції орхідей, які загинули в березні у Києві, вишивка і книжки. Звучить дуже буденно, але це простір, де я відчуваю безпеку, яку можу гарантувати сама собі: моє тіло, думки, простір у найближчі кілька метрів.

Влітку я повернулася до Києва і зрозуміла, що тут почуваюся краще, ніж у тилу, хоч порівняно з Херсоном чи Харковом Київ - це глибочезний тил. Але тут є близькі люди - друзі, які не виїхали, нові знайомі по волонтерству, колеги. Мені досі некомфортно під час повітряних тривог - раціонально я усвідомлюю, що Київ може стати ціллю масованого ракетного удару, ірраціонально - я щаслива не почуватися загнаною кудись, мій дім тут, моє життя триває і це вже дає сили само по собі. Тут я так само працюю, допомагаю тим, кому можу, жартую, що мій рівень віри в ЗСУ - намагаюся завершити ремонт у квартирі, розпочатий перед війною, і таким чином готуюся до зими. А ще навесні я продовжила свій дослідницький проект. Сам факт того, що цю частину життя у мене не відібрати, додає сил і допомагає відновитися”.

Водночас Юлія найшла приватний клубний готель за порівняно невисоку ціну і планує провести там час із батьками на різдвяні свята.

“Війна дуже сильно навчила цінувати і якісно жити маленькі відрізки часу. І в цьому теж виявився глибокий ресурс” — підсумовує Юлія.

-Ольга Русіна

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори