Від початку повномасштабної війни росії проти України президент Володимир Зеленський став на Заході одним із символів українського спротиву. Вони з дружиною Оленою опинилися в об’єктиві культової фотографки Енні Лейбовіц, він став людиною рокою за версією видання TIME, а також героєм соцмереж; його зображують на муралах та поштових марках. Може скластися враження, що для західного суспільства Зеленський став таким же відкриттям, як і рішучий спротив України “другій найбільшій армії світу”. Чи не найвідомішим висловлюванням українського президента стало “Мені потрібна зброя, а не евакуація” — відповідь на пропозицію виїхати з України на початку повномасштабної війни.

Підписуйтесь на наш фейсбук Яким бачить Зеленського українське суспільство, з яким він залишився? Безперечно, рівень його підтримки зараз найбільший за всі роки перебування на посаді. Однак аби зрозуміти, як ставляться українці до глави своєї держави нині і чому саме так, варто прослідкувати його трансформацію як політика — що відбулася, зокрема, і під впливом громадянського суспільства.

“Розмита” передвиборча програма

Три роки тому, коли Зеленського обрали на посаду, суспільство зовсім не було щодо нього одностайним. Він переміг на президентських виборах із суттєвим відривом — мав понад 70% голосів, але затяті суперечки між його прихильниками та противниками можна порівняти із суперечками за і проти PiS у Польщі. Серед закидів до нього була зокрема й недостатня проукраїнськійсть. Зеленський ніколи не був проросійським — але він побудував свою виборчу кампанію на віддалених від ідеологічної сфери питаннях, що стосувалися рівня життя у широкому розумінні: підвищення мінімальної зарплатні, інфтраструктурні ініціативи, тарифи на комунальні послуги тощо. Усе це — на відміну від попередника Петра Порошенка, який свій особистий “президентський бренд” побудував на гаслі “армія, мова, віра”. Зеленський зміг охопити широку масу виборців завдяки певній “розмитості” своєї передвиборчої програми. Через те, що він не так багато часу приділяв питанням війни на Сході і не був таким категоричним, як Порошенко, йому вдалося “захопити” і суттєву частину проросійського електрорату. Однак саме це налаштувало проти нього й частину активного проукраїнського сегменту суспільства — людей непокоїло те, що війна з Росією та необхідні для зближення з ЄС реформи відійшли для влади на другий план.

У ті роки війна почала “затихати” також медійно. Під час Мінських зустрічей за посередництва Заходу сторони раз у раз намагалися укласти на Донбасі хоч якесь “перемир'я”, яке кожного разу полягало у тому, що обидві українська армія та проросійські бойовики мали відвести від лінії розмежування озброєння і дотримуватися режиму тиші. На практиці бойовики постійно ці норми порушували — скажімо, відкривали вогонь із використанням снарядів заборонених тоді калібрів, не відводили важку зброю тощо. Останню перед повномасштабною війною домовленість про “повне та всеосяжне припинення вогню” уклали у липні 2020 року. Воно стало найдовшим за всі попередні — але не означало, що втрати серед українських бійців припинились. Під час передвиборчої кампанії Зеленський казав: “Передусім, треба припинити вогонь. Треба просто перестати стріляти” (ця фраза стала навіть стала мемом в інтернеті). Згодом стало зрозуміло, що так це не працює.

Еволюція державницької позиції

У перші роки президенства Зеленського кілька разів відбувалися серйозні кадрові перестановки в уряді, його політсила “Слуга народу” отримала монобільшість у парламенті під час дострокових виборів. Його адміністрація потрапила у скандал навколо заступнка керівника Офісу президента Олега Татарова, який став фігурантом кримінальної справи, відкритої Національним антикорупційним бюро. Останні роки також були відзначені намаганнями перезавантажити Конституційний суд України — Зеленський скасував указ президента-втікача Віткора Януковича про призначення його головою Олександра Тупицького (той своїми рішеннями фактично заблокував антикорпуційні реформи в Україні, скасувавши норми законів про перевірки декларацій посадовців), який так само є фігурантом кримінальної справи. Усе це супроводжувалося масовими демонстраціями українців, які вимагали перезавантаження судової системи та викорінення корупції.

Крім цього, команда Зеленського взялася за інфраструктурні проєкти: програму “Велике будівництво” (ремонт та будівництво доріг), дитячі садочки, школи, лікувально-діагностичний комплекс найбільшої української дитячої спеціалізованої лікарні “Охмадит” тощо. Але відзначилася й кримінальними справами щодо попереднього президента Петра Порошенка.

На початку свого президенства Зеленський як людина без відповідного досвіду був, без сумніву, політиком наївним та таким, що міг легко підпадати під впливи тих чи інших сил, особливо намагачись зберегти підтримку свого електорату. Проте поступово його позиція — особливо у питаннях війни росії проти України — ставала дедалі більш державницькою та чіткою. Якщо у 2019 році у новорічному привітанні він говорив “неважливо як названа вулиця, бо вона освітлена та заасфальтована”, то у 2021-му велику частину промови приділив питанням окупованого Криму, війни на Донбасі, евакуації з Афганістану тощо. У ті тижні російські війська вже стояли навколо українських кордонів.

«Виконує свій президентський обов’язок»

"Росія здійснила військові удари по військовій інфраструктурі та прикордонниках, в багатьох містах України чутно вибухи, ми вводимо воєнний стан на всій території нашої держави. Ми працюємо, армія працює, працює весь сектор безпеки та оборони України” — із такими словами Зеленський звернувся до українців рано-вранці 24 лютого, коли росія почали масові обстріли території України.

Із початком повномасштабної війни стало зрозуміло, що якості, котрі раніше перевагами Зеленського не були, в цих умовах, навпаки, стали дуже помічними. Скажімо, його імідж “молодого та недостатньо освіченого політика” зіграв йому на руку на міжнародній арені: адже, попри це, він залишився зі своїм народом і став уособленням своєї держави — так само молодої, з меншою кількістю ресурсів, ніж агресор, яка попри все успішно протистоїть росії. Акторський досвід, який точно не був козирем президента в очах його противників раніше, тепер можна визнати перевагою — комунікація Зеленського у країнах Заходу, промови, адресовані суспільствам різних держав, є важливої частиною кампанії на підтримку України, і він робить цю роботу добре.

Загалом дії Зеленського у перші дні та тижні війни, якими захоплюються на Заході, стали, безперечно, великою підтримкою для українського суспільства. Можливо, в Україні це викликало все ж не аж таке сильне захоплення, бо лунали голоси і про те, що залишитися у Києві — це, зрештою, обов’язок Зеленського як президента, тож що такого дивного у тому, що він виконує свою роботу? З іншого боку, трансформація Зеленського як політика тут очевидна і радше саме вона є сильнішим фактором для українців, які пам’ятають президента під час передвиборчої кампанії та вступу на посаду. Почасти він став уособленням змін великої частини українського суспільства: людей, народжених ще у СРСР та вихованих у його парадигмі, для яких державницькі питання точно не були на першому місці. Ці люди зараз так само відмовляються від використання російської мови, масово допомагають армії, переосмислюють імперську роль росії в українській історії. Для багатьох українців повномасштабна війна справді стала каталізатором цих процесів, суспільство стало набагато одностайнішим і більш згуртованим у цих питаннях. Вони відбуваються під впливом не самого Зеленського, а історичних подій, але його представницька роль тут також є важливою.

Разом із в Україні точно немає “сліпого захоплення” Зеленським; зрештою, певна недовіра суспільства до влади є традиційною, і ще жоден президент із 1991 року без неї не обійшовся. Однією крайньою стороною цієї риси (позитивною) є здатність українців до самоорганізації, що чудово проявляється у кризових умовах і допомогло й зараз. Інший бік медалі — те, що самі українці жартівливо називають “пошуком зради”: це тенденція постійно очікувати гіршого, певна настороженість. Якщо говорити про суто тему війни, то на першому місці для українців стоїть усе-таки не Зеленський, а головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. Він менш публічний, але успішне протистояння росії на полі бою — це передусім його заслуга, тож у суспільстві він має великий кредит довіри та підтримку.

Що ж до Зеленського та його команди (зокрема і президентської політсили у парламенті), то можна сказати, що суспільство оцінює їх безперечно позитивно, проте й готове реагувати на чутливі питання. Так, наприклад, це стосується призначення керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП). Це одна з головних вимог ЄС та країн G7 для подальшої інтеграції України з Європейським Союзом та вступом до блоку у майбутньому. САП залишалася без очільника півтора року — попереднього керівника Назара Холодницького звільнили у серпні 2020-го, але профільна комісія ніяк не могла призначити переможця нового відбору на цю посаду — детектива Національного антикорупційного бюро (НАБУ) Олександра Клименка, який набрав найбільше балів. Зрештою Клименка таки призначили на посаду у кінці липня.

На черзі — конкурс на нового голову згаданого вище НАБУ. Його — як заявив Зеленський в одному зі своїх щоденних звернень до громадян — мають оголосити найближчим часом. Наразі вже сформована конкурсна комісія. Відтак можна очікувати, що теми реформ та подальшої інтеграції з ЄС (яку суспільство тепер сприймає як життєво необхідну) будуть важливими у взаємодії та очікуваннях громадського суспільства до президента — і як до очільника держави, і як до людини, чия політсила має більшість у парламенті. Особливо після того, як у червні Україна отримала статус кандидата на вступ до Європейського Союзу — і це для українців стало без перебільшення історичною подією.

-Ольга Русіна

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Автор, українська журналістка та перекладачка. Автор книжок для дітей та підлітків. Працює редактором Громадського радіо в Києві.