Донедавна українська меншина відігравала в Польщі досить скромну роль. Однак зараз, з напливом спочатку економічних мігрантів, а з лютого також і біженців, ситуація може кардинально змінитися.

Лише кілька років тому, згідно з переписом населення 2011 року, у Польщі проживало близько 39 тисяч українців, а точніше – громадян Польщі української національності. Але потім до нашої країни почали прибувати сотні тисяч мігрантів у пошуках роботи. Згідно зі звітом Управління у справах іноземців за грудень 2021 року, кількість громадян України з дійсними посвідками на проживання в Польщі перевищила 300 тис. осіб. Дехто приїжджав і від’їжджав, але група тих, хто заявляв про готовність залишитися назовсім, зростала. За останні роки кілька тисяч із них отримали польське громадянство. Ці люди хочуть бути активними, в тому числі в суспільно-політичному житті.

Число біженців становить, ймовірно, близько двох мільйонів. Більшість заявляє, що хоче повернутись до своєї країни. Скільки залишиться в Польщі назавжди? Оцінки є різними, у травневому звіті Нацбанку Польщі йшлося про те, що залишитися хоче 16%, тобто понад 300 тисяч. Це означає, що кількість українців, які живуть у Польщі, збільшиться до понад півмільйона, а власників польських паспортів, очевидно, теж побільшає.

Операція «Вісла» та її наслідки

Перед Другою світовою війною українці становили понад 15 відсотків громадян Польщі. Але війна все змінила. Польсько-радянський кордон проходив уздовж річок Буг та Сян, розділяючи території, населені і українцями, і поляками.

Багато наших співвітчизників в рамках так званої «репатріації» переселили до Польщі у її нових, повоєнних кордонах. Так само багато українців було переселено до СРСР. Відбулося кілька етапів «репатріації». На першому етапі, у другій половині 1944 року, Польщу покинуло майже 20 тисяч українців, тобто понад 5 тис. сімей. Наступні три етапи були організовані до 1946 р. Частина неохоче налаштованих мешканців південно-східних земель була виселена силами Оперативної групи «Жешув», що складалася з чотирьох піхотних дивізій та Військ охорони прикордоння, Корпусу внутрішньої безпеки, міліції та функціонерів служби безпеки. Загалом за всю операцію було виселено 480 тис. осіб, тобто 122 тис. сімей.

Проте в Бещадах все ще жили українці, а також лемки та бойки (одні вважали себе українцями, інші – представниками окремих народів). Також активну діяльність вела УПА. Тму було прийняте рішення Політбюро ЦК ПРП від 1947 р. про їх примусове переселення на т. зв. повернені землі. Не виключено, що рішення з цього приводу було прийнято раніше в Москві. Звісно, тогочасне Польське Військо могло легко ліквідувати УПА, яка на Бещадах налічувала близько 2,5 тисяч осіб, не організовуючи жодного переселення – але таким було політичне рішення. Загалом було переселено близько 140 тисяч осіб.

У результаті українці опинилися на Мазурах, Західному Помор'ї та Нижній Сілезії. І тому в Горові Ілавецькому (Мазурсько-Вармінське воєводство) працює навчальний комплекс з українською мовою викладання (включно з ліцеєм), а також греко-католицька церква; Українці в цьому місті становлять значну групу населення. Так само і в Білому Борі у Західнопоморському воєводстві – там також є подібний навчальний комплекс, греко-католицька церква, величезний пам’ятник – голова Тараса Шевченка. Школи з українською мовою є також у Легниці, Бартошицях (Мазурсько-Вармінське воєводство) та Перемишлі. Це свідчить про розпорошеність українського населення Підписуйтесь на наш фейсбук Розпорошеність

Через таку розпорошеність українській меншині значно складніше було організовуватись та вести політичну діяльність. Білоруси є згуртованою групою в Підляському воєводстві і, мабуть, тому їм було легше обирати своїх депутатів до Сейму – їхні представники зазвичай висувалися у списках лівих політичних сил (наприклад, Едвард Чиквін чи Ян Сичевський), навіть якщо вони були активними православними діячами.

З іншого боку, коли йдеться про українців, то кандидатура їхніх представників до Сейму і навіть воєводських сеймиків великою мірою залежала від рішення конкретної політичної партії, яка хотіла прийняти їх до своїх списків – з усвідомленням того, що вони повинні перш за все здобути голоси поляків. Найвідомішим із цієї групи був Мирослав Чех (Унія Свободи).

Гарним прикладом активності української меншини стали результати місцевих виборів 2010 року. 13 її представників було обрано до повітових рад у Поморському, Вармінсько-Мазурському та Західнопоморському воєводствах, а 30 – до рад ґмін. На посади голови ґміни чи бургомістра було обрано 6 осіб, крім того, українці працювали старостами та віце-старостами в повітах, населених їхніми численними громадами.

Усе це свідчить про реальну силу української меншини в нашій країні. Не більше одного депутата до сейму, поодинокі депутати воєводських сеймиків і понад сорок депутатів у повітах і ґмінах. Однак, якщо кількість польських громадян української національності збільшиться, ситуація може різко змінитися.

Історія найважливіша?

До 1956 року взагалі ніхто не говорив про те, що в Польщі є якісь українці. І вони жили у травмі, розкидані по всій Польщі, під наглядом таємної поліції. Лише згодом комуністична влада дозволила їм створити Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), заплющила очі на реальне функціонування греко-католицької Церкви (правда, без власної ієрархії). На рубежі 1960-1970-х років служба безпеки вела справу «Ортодокс», під час якої, зокрема, збирала інформацію про діяльність греко-католицького духовенства та настрої вірних. Попри це, між 1957 і 1980 роками було висвячено 21 греко-католицького священика.

У 1990 році УСКТ трансформувалося в Об’єднання українців у Польщі, яке очолив Мирослав Скірка (з 2021 року, до цього – Петро Тима). Фактично, єдине місто, в якому раніше жили українці, це Перемишль, але з різних причин це місто також роками було пунктом польсько-українських суперечок, в яких у якості сторони з українського боку виступало Об’єднання. Дуже довго воно добивалося передачі Українського дому (Народний Дім), побудованого на внески українців у 1904 році. Передача відбулава лише у 2011 році.

Діяльність Об’єднання (крім побутових питань української меншини та питань культури й освіти) значною мірою стосувалася найдраматичніших подій в історії польсько-українських відносин. У 1995 році організація внесла до Сейму законопроект про надання ветеранських прав членам УПА, ув’язненим у сталінські часи. Вона також постулювала, що польська держава повинна виплатити компенсації жертвам операції «Вісла». Подейкують (про це писав в Rzeczpospolita Ян Жарин), що ОУП також звернулося до Інституту національної пам’яті з проханням визнати «польські злочини, які поляки роками скоювали проти українського народу».

У 1995 році було досягнуто порозуміння щодо вшанування загиблих у Польщі українців – у тому числі членів УПА. Було погоджено, що місця пам’яті мають бути пов’язані з реальним місцем поховання, а написи на плитах і пам’ятниках мають бути двомовними та не принижувати почуттів поляків. Але в останні роки такі місця зазнали актів вандалізму, скоєних невідомими зловмисниками. Об’єднання наполегливо боролася за їх відновлення. Все це призвело до того, що – можливо, помилково – Об’єднання українців у Польщі асоціювалося передусім із найскладнішими проблемами нашої новітньої історії.

Звичайно, ОУП було не єдиним. Діяв також Союз українців Підляшшя, створений з філії ОУП; його поява стала результатом внутрішнього конфлікту, але зараз обидві організації співпрацюють. Виходили українські часописи, в т.ч. газета ОУП «Наше слово». Існувала греко-католицька церква на чолі з архієпископом Євгеном Поповичем, але вона налічувала лише понад вісімдесят священнослужителів, а кількість віруючих оцінювалася в 55 тисяч. Проте можна сказати, що всі ці організації та структури не були готові до багатотисячного потоку мігрантів, не кажучи вже про біженців.

Мігранти та біженці

Новоприбулі з України, які хотіли працювати в Польщі, точно не думали займатися іншою діяльністю, окрім заробляння грошей. Більш того, багато з них приїздили і від’їжджали, потім поверталися знову. Тому складно було говорити про якусь постійну присутність у Польщі.

Але незабаром виявилося, що їм хочеться піти до церкви в неділю. Православні мали у своєму розпорядженні дві церкви у Варшаві; нещодавно з’явилася третя. Греко-католики могли йти до василіан на вулиці Медовій або їхати до Перемишля чи інших міст, де були храми цього обряду. Але замість 55 тис. вірних на греко-католицьку службу захотіло прийти кілька сотень тисяч людей... Тут підтримку надала Римо-Католицька Церква і запропонувала створити парафії при католицьких храмах, зокрема, у Варшаві. І так з’явилася необхідність «імпорту» священнослужителів з України

Прибулі з-за східного кордону також потребували підтримки та опіки. Об’єднання українців у Польщі не було до цього готове – як з точки зору кількості активістів, так і з точки зору житлових чи фінансових ресурсів. Виникло закономірне запитання, чи стане ОУП – організація національної меншини – представництвом економічних мігрантів? Чи «візьме під крило» також тих, хто вирішить осісти в Польщі назавжди?

Якщо так, то лише частково. Так, до Об’єднання почали долучатися українці – приїжджі з-за східного кордону, їх навіть призначали на різні посади. ОУП почало відкриватися до людей, які відрізнялися від його попередніх членів: народжених на схід від Бугу та Сяну, для яких операція «Вісла» була не особистим досвідом їхніх батьків і дідів, а лише історією, вивченою з книжок.

Водночас почали виникати зовсім нові організації – зазвичай фонди. Фонд «Наш вибір» був заснований у ще 2009 році, як він сам про себе пише, «українцями та їхніми польськими друзями, щоб працювати на користь українських мігрантів у Польщі, допомагати їм інтегруватися в польське суспільство та польську культуру, а також знайомити поляків з українською культурою». Його метою є «допомога в інтеграції українських мігрантів у польське суспільство, підтримка розвитку культурних, освітніх, економічних і політичних контактів між Польщею та Україною, просування демократичних цінностей і громадянського суспільства». Президентом фонду є Мирослава Керик, історик і соціолог за фахом, координаторка проєктів Інституту філософії та соціології Польської академії наук, головна редакторка місячника «Наш вибір».

Іншою великою організацією є Фундація «Україна» у Вроцлаві, яка представляє себе як «відкриту платформу для освіти та інтеграції», що працює з 2013 року «з людьми та для людей в автентичній багатокультурній атмосфері Вроцлава». Головою правління є Артем Зозуля, економіст, у 2014-22 рр. директор Почесного консульства України у Вроцлаві. Фундація «Україна» має найбільшу кількість працівників, які окрім офісу фундації працюють також в Інституті прав мігрантів та Центрі української культури та розвитку.

У свою чергу у Кракові діє Фундація «Зустріч». Її голова – Анна Петюренко, викладач інформатики. Ці організації не конкурують із Об’єднанням українців у Польщі – у них просто інша пропозиція.

Українці в політиці

Символом змін в українському середовищі в Польщі стала поява кандидатури Мирослави Керик на виборах до Сейму у 2019 році. І хоча вона займала лише 38 місце у списку Громадянської коаліції у варшавському окрузі № 19, це була своєрідна демонстрація, яка показала, що людина, яка народилася в Україні, також може брати участь у польській політиці.

До речі, варто сказати, що хоча представники української національності були і є присутніми у правих політичних силах, висловлювання деяких діячів (додамо – в період до російської агресії проти України), не надто приязні щодо України та українців, радше спрямовували їх до сил з іншого боку політичної сцени. Останні, у свою чергу, охоче цим користалися.

Об’єктивно кажучи, українська меншина (і загалом особи українського походження) мала б бути зацікавлена у тому, «ввести» своїх представників у всі основні польські політичні партії. Так відбувається, наприклад, серед поляків в Україні. Ті нечисленні поляки, які займаються політикою, вирішили співпрацювати з групами, які дуже відрізнялися одна від одної, окрім крайніх націоналістичних, звичайно.

Війна, яка триває в Україні, може, але не мусить змінити політичні симпатії польських українців. Тим не менше, разом зі зростанням кількості польських громадян української національності зростатиме кількість людей українського походження, які цікавляться польською політикою. І це те, до чого повинні готуватися наші політичні партії. Бо за кілька років може виявитися, що в масштабах країни це буде «коштувати» не кільканадцять, а кілька сотень тисяч голосів.

– Пьотр Косціньскі
-Переклад Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори