«Ви вирішили, що головний редактор сам визначає, з ким він хоче працювати, і лише ті проходять верифікацію, інші вже відпадають. Принцип начебто правильний, бо головний редактор має визначати, з ким він хоче працювати. Але тих, з ким не хоче мати справу, він позбудеться за різними критеріями, не обов’язково політичними і не обов’язково справедливими. Він звільнить тих, хто йому не підходить або з ким він конфліктує. Це добре, але це усунення не повинно автоматично призвести до усунення з професії, тому що хтось небажаний цим редактором або непридатний для цієї редакції може бути відмінним в іншому місці. Моя думка полягає в тому, що до тих груп, яких усунули головні редактори, має бути застосована політична перевірка. Інакше в нинішній системі головний редактор матиме виключне право усунути не з редакції, а з професії», – писав 1 січня 1982 року урядовий речник Єжи Урбан голові Відділу преси, радіо і телебачення ЦК Польської об’єднаної робітничої партії Лєславу Токарському.

Фрагмент його листа чудово відображає те, чим була верифікація журналістського середовища в 1982 році. Це була просто суто політична чистка. Були плани прибрати із ЗМІ тих, хто в епоху т.зв. «карнавалу Солідарності» 1980-1981 років повстали проти комуністичної влади, монополія якої на ЗМІ була серйозно порушена. Воєнний стан і викидання бунтівників із преси, радіо і телебачення мали її відновити.

Тут слід нагадати, що 13 грудня 1981 р. було припинено видання всіх газет, журналів та програм радіо і телебачення, за винятком двох центральних газет (орган ЦК ПЗПР «Трибуна Люду» і «Жолнєж Вольносьці»), 16 партійних газет у воєводствах та Першої програми Польського радіо і телебачення. Радіо і телебачення були мілітаризовані – будівлі цих установ були захоплені армією, а управління ними перейняли в основному військові комісари. Вибраним, «довіреним» журналістам дозволили працювати в діючих редакціях (наприклад, на Польському радіо це була група під керівництвом Алєксандра Лубаньського з Головної редакції інформації), інші були звільнені, а понад сто журналістів та інших працівників ЗМІ були інтерновані.

Усі повинні були говорити однаково

З часом роботу більшості ЗМІ було відновлено. Проте понад двадцять редакцій зліквідовано, серед яких: «Культура», «Трибуна Мазовєцка», «Ґазета Гандльова» та «Ґазета Будовляних». Діяльність «бунтівної» Асоціації польських журналістів спочатку призупинили, а наприкінці березня 1982 р. закрили, замість неї створили нову суворо підпорядковану партії організацію – Асоціацію журналістів ПНР. У ЗМІ, перейнятих владою ПНР під час воєнного стану, могли працювати лише вибрані працівники. Для цього в 1982 році провели верифікацію.

Її принципи були прийняті у перші дні воєнного стану, а не виключено, що й до його введення. Було домовлено, що її здійснять групи, призначені: Центральним інформаційно-пропагандистським штабом, воєводськими інформаційно-пропагандистськими штабами, Центральним комітетом Демократичної партії та Головним комітетом Об’єднаної народної партії (обидва за погодженням з Центральним інформаційно-пропагандистським штабом). Метою перевірки було «отримання чіткого уявлення» про позицію журналістів та інших працівників преси, агентств, радіо і телебачення з питань керівної ролі партії в суспільно-політичному та економічному житті країни, провідної ролі Польської об’єднаної робітничої партії, Демократичної партії і Об’єднаної народної партії у засобах масової інформації, діяльність Асоціації польських журналістів у 1980-1981 рр., діяльність «Солідарності» та Комітету захисту робітників, Конфедерації незалежної Польщі та інших «антисоціалістичних груп», а також «основних принципів зовнішньої політики Польської Народної Республіки». У випадку з радіо і телебаченням також «ставлення до постанови Ради міністрів № 185 про безперебійне функціонування Польського радіо і телебачення (підписання постанови, ставлення до акцій протесту і страйків)».

Також було ретельно визначено склад верефікаційних комісій. Отже, у випадку центральної преси та інформаційних агентств це були представники: відділу преси, радіо і телебачення ЦК ПОРП, Варшавського комітету ПОРП, Головного політичного управління Війська польського, Міністерства внутрішніх справ, Головного управління Робітничого видавничого кооперативу «Праса-Ксьонжка-Рух» і Головного управління контролю за виданнями та виставами. Для працівників Комітету радіо і телебачення у Варшаві представники: Відділу преси, радіо і телебачення ЦК ПОРП, Варшавського комітету ПОРП, Головного політичного управління Війська польського, МВС, керівництва Радіокомітету та Головного управління контролю за виданнями та виставами. У свою чергу за перевірку журналістів преси двох інших партій відповідали представники керівництва партій, Центрального інформаційно-пропагандистського штабу, Головного політичного управління Війська польського, МВС, Головного управління контролю за виданнями та виставами. Це означало, що в цих політичних чистках брало участь широке коло людей. Лише в Комітеті з питань радіо і телебачення для їх виконання було створено 33 головні групи та 103 підкомісії, в яких працювало понад 570 осіб. До речі, перевірка на радіо і телебаченні була двоетапною – спочатку перевіряли функціональних журналістів (головних редакторів, їх заступників і керівників окремих редакцій), на другому етапі перевіряли інших співробітників (за участю позитивно верифікованих функціональних журналістів).

Перевірка полягала в індивідуальних бесідах, спрямованих на вивчення позиції окремих працівників щодо «Солідарності», воєнного стану та моделі ЗМІ. Теоретично це вони мали вирішувати долю медіа-працівників, але, на думку «допитуваних», часто не мали впливу на рішення щодо їхньої долі, оскільки важливішими виявилися особиста неприязнь, заздрість та ворожнеча між перевіряючими та перевіряними, або й матеріали, зібрані про них керівництвом і СБ.

Перебіг цих розмов був різним. Наприклад, радіожурналістка Яніна Янковска згадувала роки потому: «Був страх, приниження та розкол у середовищі». З іншого боку, були випадки, коли опитуваним простягали «руку допомоги», домагаючись їх позитивної верифікації. Цю проблему помітили співробітники СБ, які, наприклад, у випадку радіо і телебачення, звинувачували позитивно оцінених керівників редакцій у тому, що вони захищали підлеглих їм працівників не лише як хороших спеціалістів, необхідних для роботи, а й «щоб не наразитися колективу». Питання в тому, що комусь в тих ЗМІ треба було працювати, а про глибину «кадрової кризи» свідчить той факт, що до списку негативно налаштованих журналістів центральної та місцевої преси, підготовленого у жовтні 1981 р., Служба безпеки внесла, зокрема, шість журналістів... «Трибуни Люду».

10% звільнено, а з 10% боролися інакше

За офіційними даними, було проведено понад 10 тис. розмов, у результаті яких негативно верифіковано понад 10% журналістського середовища. У свою чергу, за даними опозиції, крім звільнених за результатами перевірки, ще 10% зазнали інших репресій, наприклад, переведення на іншу посаду або пониження в посаді. З посад звільнено 60 головних редакторів, 78 заступників головних редакторів і 57 секретарів редакцій. Як зазначалося, кадрові чистки не всюди були однакові, більше у пресі.

У рамках перевірки Польського радіо та Польського телебачення опитали майже 6250 осіб із загальної кількості 9200 співробітників і за офіційними даними 513 з них перевірку пройшли негативно, тобто «лише» 5,5% від загальної кількості. Однак у деяких випадках репресовано було значно більше людей. Так було, наприклад, у Лодзі, де було вирішено запровадити санкції проти 18 із 60 журналістів Польського радіо та Польського телевізійного центру. Або у випадку з редакціями трьох об’єднаних під час воєнного стану щоденників Ґданська, Ґдині і Сопота: «Ґлос Вибжежа», «Дзєннік Балтицкі» та «Вєчур Вибжежа», де негативно верифіковано 97 осіб, тобто третину. Бунтівні журналісти, які працювали в пресі Демократичної партії, також сильно постраждали: у «Кур’єрі Польському» з понад 50 членів редакції було звільнено 14 і ще 7 відсторонено, тоді як у тижневику «Тиґоднік Демократични» 9 із 21 працівників. А от в Єленя-Гурському та Серадзкому воєводствах всі журналісти пройшли перевірку позитивно. З радіостанції Ольштин були звільнені троє радіожурналістів, дикторка і технічний працівник.

Перевірка не завжди проводилася однаково, і верифікатори не завжди були потрібні, оскільки самоперевірка проводилася на низовому рівні. Так було, наприклад, у справі тижневика «Культура», де дев’ять членів первинної партійної організації віддали свої посвідчення ПОРП (тільки головний редактор його не повернув). Тому не дивно, що часопис закрили, потім відновили, але як щомісячний журнал із «очищеною» редакцією. У свою чергу, у справі іншого популярного тижневика – «Політика», головним редактором якого був віце-прем’єр-міністр Мєчислав Ф. Раковскі, 29 грудня 1981 р. відбулося бурхливе засідання редакційної колегії тижневика. Частина колективу (13 осіб) вирішила звільнитися на знак протесту проти введення воєнного стану.

Більше того, інколи, як у випадку з головним редактором Головної редакції журналістських програм і документальних форм телебачення та творцем «Студії-2» Маріушем Вальтером, рішення про верифікацію приймалося на значно вищому рівні. Його «голову» вимагала «оновлена» парторганізація в Комітеті радіо і телебачення. Від звільнення (зрештою, потім звільнився сам) його врятувала співпраця з Урбаном і Раковським, яким він нібито після 13 грудня 1981 р. представив «багато цікавих загальнополітичних і пропагандистських концепцій». І настільки цінних, що перший запропонував його на посаду начальника відділу чорної пропаганди (яка свідомо використовує брехню) в МВС, створення якого запропонував речник уряду...

Зайняли їхні місця і зробили вражаючі кар’єри…

Викинуті з мас-медіа з «вовчим квитком», вони опинилися у скрутному становищі. Це чудово відображено в оголошенні в газеті «Жицє Варшави», яке, до речі, було опубліковано чи то помилково, чи то, ймовірніше, внаслідок «саботажу»: «Шукаю чесну роботу. Яцек Мазярскі». Серед небагатьох щасливчиків були троє журналістів цього часопису (Яцек Попжечко, Войцєх Маркєвіч і Лєшек Бендковскі), які отримали пропозицію працювати в «Політиці». Перші двоє її прийняли. Більшості їхніх колег довелося впоратися по-різному. Щоб заробити, багато хто з них були змушені займатися різними видами діяльності. Дуже яскраво це описав Яцек Снопкєвіч (негативно верифікований редактор головної редакції журналістських передач і документальних форм Польського телебачення), він зустрів Кристину Мокросіньску (журналістку та телевізійну документалістку) «у лютий мороз, у будці з продажу квітів на розі вулиць Свєрчевського та Мархлєвського. Закутана в сердаки, у валянках, вона тремтіла від холоду, додаючи до букету гербер asparagus plumous »…

На зміну звільненим журналістам та іншим працівникам ЗМІ прийшли інші (як правило, молоді та недосвідчені), і завдяки цьому деякі з них розпочали свою, часом вражаючу, кар’єру. Наприклад, до 3 програми Польського радіо, яку особливо ретельно «зачищали» як осередок «Солідарності», серед інших потрапили: Марек Нєдзьвєцкі і Моніка Олейнік.

Підписуйтесь на наш фейсбук Як я вже зазначав, у верифікаційній кампанії брала участь велика група людей: окрім керівництва ЗМІ, члени партії, співробітники Служби безпеки та солдати народного Війська Польського. Вони практично не зазнали наслідків, навпаки – зробили кар’єру. Так сталося, що в 1989 році, коли до роботи в ЗМІ повернулися люди, звільнені сім років раніше, їх приймали ті ж люди, які їх звільняли, але тепер зайняті на вищих посадах. Тим паче, що нова влада (наприклад, новий голова Комітету радіо і телебачення від «Солідарності» Анджей Дравіч) була однозначно проти більш рішучого притягнення до відповідальності журналістів, які сприяли комуністичному уряду. Дравіч назвав це «новою верифікацією» або «своєрідною чисткою» по відношенню до людей, «які просто вірою і правдою служили владі, такій, яка вона тоді була»... До речі, ці слова він сказав під час зустрічі з працівниками радіо і телебачення у Катовіце, де сталася дивна, навіть шокуюча ситуація. Тут комісія, за участю перевіряючих з 1982 року, відмовила прийняти на роботу людину, яка тоді була негативно верифікована, і, як цитує «Ґазета Виборча» Єжи Вуттке, члена Громадянського парламентського клубу, який заявив – «не через брак професіоналізму».

Вони ходять, у них все добре, претендують на почесті

Щоправда, верифікація журналістів під час воєнного стану була предметом розслідування прокурорів Інституту національної пам’яті, але навіть якщо вдалося винних притягнути до суду (як, наприклад, у Лодзі) і суд визнав їх винними, тоді ж за амністією 1989 р. проти цих осіб було припинено кримінальні справи. Крім того, деяких верифікаторів, як-от Ришарда Уліцького (у 2003 р.) чи Ришарда Славіньського (рік пізніше), польський парламент обрав до Національної ради з питань телерадіомовлення для нагляду за ЗМІ. На жаль, слова Івони Сьлєдзінської-Катарасінської, депутатки від «Громадянської платформи» та голови парламентського комітету з питань культури та ЗМІ з 2004 року, значною мірою залишаються в силі: «Хоч минуло стільки років після воєнного стану, верифікатори ходять, живуть, почуваються добре, претендують на державні посади та почесті. Вони обираються до різних органів. Однак немає нічого більш огидного, як верифікація в журналістському середовищі».

Втішає той факт, що з цього правила є винятки – інколи бути верифікатором стає чимось ганебним, плямою у біографії. Про це чудово свідчить випадок Богдана Оніхімовського, причиною сорому для якого став не факт співпраці (у 1979–1989 роках) із силовиками, а публікація його імені як члена перевірочної комісії у телерадіокомпанії в Щецині. Проблема в тому, що ганьба була не настільки достатньою, щоб запобігти судовому процесу проти історика, який розкрив цей факт...

– Ґжеґож Майхжак

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Аліна Возіян

Автор – співробітник Відділу історичних досліджень Інституту національної пам’яті