До присутності жінок в армії Наполеона ставилися з певною підозрою, хоча порівняно з дореволюційним періодом їх правове становище покращилося. Центральна влада санкціонувала той факт, що армія користується допомогою прекрасної статі. Мова йде про вівандьєрок (vivandières), тобто торговок, які продавали, зокрема, тютюн і алкоголь, і бланшісерок (blanchisseuses) – прачок, які йшли на війну разом зі своїми чоловіками, іноді співмешканцями.

Чи були вони там?

У польській мові замість «вівандьєрок» збереглося поняття «маркітанки». Воно з’являється, зокрема, у «Пані Тадеуші» – як в оригіналі Адама Міцкевича, так і в кіноверсії Анджея Вайди. Молодий Тадеуш Соплиця, намагаючись остудити шлюбний запал Телімени, готової «полинути» за головним героєм, – говорить так: «До яких ти/ Речей додумалась! Тут сенсу ані крихти!/ Чи маркітанткою візьму тебе в похід?» [переклад М.Рильського, 1927]. Це ствердження суттєве, бо воно показує, що хоча похід на війну у супроводі дружини в той час не був чимось немислимим, та все ж був нетиповим явищем. Переважна більшість чоловіків несли військову службу – добровільно чи за призовом – самі, або, якщо дозволяли фінанси, з прислугою, але знову ж таки – тієї самої статі.

Ця закономірність стосувалася і полку шеволежерів Імператорської гвардії. Навіть якщо це правда (а так стверджує Станіслав Брокере) і на шляху до Іспанії польським кавалеристам трапилась нагода «погуляти» з француженками в містечку Шательро (внаслідок чого принаймні однин із них став батьком), то ця історія мала продовження в тому сенсі, що жодну з «сабінок» не брали з собою надовго. У будь-якому разі, джерела з цього приводу мовчать, і потрібна була б уява не бідніша, ніж у Рідлі Скотта, щоб переконувати у протилежному.

Так, наполеонівська епоха, окрім прачок і торговок, знає також приклади амазонок – кращих за своїх стародавніх прототипів хоча б тим, що ці реально існували. Опускаючи французькі приклади, варто згадати Йоанну Жуброву з Бердичева. Бойовим чеснотам і рішучості цієї панянки могли б позаздрити чимало побратимів. Старше покоління пам’ятає її з популярних у минулому творів Вацлава Ґонсьоровського, насамперед з «Урагану». Саме на сторінках цього роману Жуброва однією з перших проривається до обложеного поляками Замостя, а на знак визнання цього вчинку командування пропонує їй фінансову винагороду, та героїня відмовляється. Диявол, а не жінка!

Все так, але подібні випадки були настільки непересічними, що про них одразу розносилася чутка. Тож якщо не було чутно, що 30 листопада 1808 року у сомосьєрській атаці легкої кінної гвардії – бо саме так намагалися адаптувати французький термін chevau-légers – брали участь жінки, то це означає, що їх там не було.

Але одна справа – захопити іспанські гармати, а інша справа – брати участь у невпинному вшануванні цієї події, якщо з перспективи років так можна про неї сказати. Швидкий аналіз ситуації підказує, що можна, оскільки Сомосьєрра донині функціонує в кровообігу польської культури, найкращим доказом чого є інтернет-меми – культурні тексти, зрозумілі навіть для наймолодших. Отож, на відміну від самої атаки, її вшанування було справою у тому числі й прекрасної статі. А у випадку певної інституції – це було справою передусім прекрасної статі.

На службі пам’яті

Список відкриває Констанція, уроджена Оссолінська, дружина Томаша Лубєнського, командира одного з шеволежерських ескадронів. Саме їй адресований лист, що містить перші відомі письмові зведення з сомосьєрського бойовища (він датований 30 листопада). Відома своєю вродою пані Констанція могла, зокрема, прочитати: «У нас було багато сутичок, з яких, завдяки Провидінню, ми успішно вийшли, а особливо з сьогоднішньої битви на Само-Сьєрра [sic!], можемо похвалитися, що ми змінили хід цієї битви за третім послідовним ударом по ворогу. Ми відібрали в нього 13 гармат і 5 хоругв і повністю розпорошили його, а було це в яру, майже недоступному для кінноти. Козетульський вкрив себе славою. Бідний, але хоробрий Дзевановський помер, втративши ногу...»

У цьому місці дехто міг би різко заперечити. Що з того, що пані Лубенська отримала листа? Якщо хтось тут і подбав про славу події – і про свою власну, то це майбутній генерал Листопадового повстання, а не його дружина. Що ж, такий аргумент не має великої сили, адже в січні 1809 р. цю епістолу було передруковано в додатку до «Газети Варшавської» – одного з двох найважливіших столичних періодичних видань, що публікувало тексти загальної тематики. Що, зважаючи на тираж, який, за словами експерта, сягав навіть 350 примірників, вже є серйозною справою. Тут слід додати, що згідно з тогочасною практикою паперовий примірник газети не викидався у смітник після того, як його прочитала одна людина, а читався у колі друзів, як по домах, так і в кав’ярнях, розквіт яких припадав на ті часи: газету читали, а потім жваво коментували. Тому, щоб оцінити реальний вплив розповіді Томаша, згадані вище 350 примірників «Газети Варшавської» слід помножити на достатньо високий коефіцієнт. Який саме – важко сказати. Проте варто ще раз підкреслити: роль spiritus movens усієї «промокампанії» відіграла Констанція Лубенська.

Таке групове читання або читання вголос для компанії в контексті жіночої участі у вшануванні Сомосьєрри не обмежувалося газетами. Відповідну історію згадав Юліуш Фальковський у другому томі «Картин з життя кількох останніх поколінь у Польщі» [Obrazy z życia ostatnich kilku pokoleń w Polsce]. Отож, 4 січня 1809 року в палаці Людвіка Гутаковського – голови Ради міністрів, який саме залишав посаду – відбувся бенкет, на якому була присутня невістка майбутнього голови уряду Станіслава Костки, відома в історіографії під іменем Анетка Потоцька, коротко кажучи – племінниця князя Юзефа, а точніше – особа, що займала дуже високе становище в суспільній ієрархії Герцогства.

Тему Сомосьєрри заторкнув француз Жан-Шарль Серра, який зачитав присутнім 13-ий бюлетень армії Іспанії, в якому містився офіційний звіт про події 30 листопада, після чого слово взяла Анетка Потоцька. «Вона вийняла з кишеньки своєї сукні копію свіжого листа Даву до князя Юзефа, в якому французький маршал, змістовно описавши знамениту атаку наших вояків в ущелині Само-Сьєрра, закінчує такими словами: «[ ...] Якщо мужні поляки проливають свою кров в Іспанії заради французів, то французи відплатять їм із вдячністю своєю кров’ю в Польщі [...]», і коментуючи ці слова, пані [...] Потоцька натякнула на чутки, що ходили по Парижу, що навесні почнеться нова війна Франції з Австрією».

Ось так племінниця князя Юзефа вбила одним пострілом двох зайців. Спрямувавши розмову у потрібне русло, вона показала себе світською людиною, яка щойно прибула з Парижу. А демонструючи листа маршала Даву, вона дала зрозуміти, що перебуває у близьких і безперервних відносинах з людиною, яка листується з одним із найвизначніших наполеонівських полководців. Останнє було особливо важливим, адже спочатку Даву ставився до Понятовського стримано, але, спостерігаючи за його діями у 1807-1808 роках, дійшов висновку, що цей гуляка і дамський угодник перетворюється на серйозного лідера. Так, Потоцька козирнула у товаристві, це правда. Але водночас вона зробила хорошу рекламу Сомосьєррі, і про це теж потрібно пам’ятати.

Схоже, у ті дні про Сомосьєрру писала і Марія Валевська. І не комусь іншому, а самому Наполеону. Ми знаємо про це не з її власного повідомлення, бо воно не збереглося, а з відповіді імператора, датованої 14 січня. Автентичність цього листа довгий час була предметом суперечок, але сучасна історіографія погоджується, що його автором справді був «бог війни». Про славу іспанського подвигу шеволежерів, яка поширювалася все далі і далі, Наполеон висловився по-своєму, тобто лаконічно: «Я ціную Твоє вітання з днем Сомосьєрри. Можеш пишатися своїми співвітчизниками, які написали славну сторінку в історію Польщі та Франції. Я нагородив їх усіх разом і кожного окремо».

Звісно, у цьому випадку важче говорити про плекання національної пам’яті. Адже зниклий лист не був адресований полякам, а лист-відповідь роками припадав пилом в архівах родини графів д'Орнано, з якої походив другий чоловік Валевської. Однак цим питання не вичерпується. Важко встояти перед враженням, що політичні сили, які стояли за цією «розумово ніякою» красунею (як злобно сказала про неї Анетка Потоцька), намагалися змусити Наполеона повірити, що Польща, віддаючи йому своїх синів на службу у гвардії, віддала найкращих. Таких, які підуть за ним у вогонь. Сомосьєрра ідеально підходила для цієї мети, бо вона була наче вибух, що висаджує броньовані двері – адже саме так потрібно сприймати іспанську оборону Мадрида. І якщо, як може здаватися, зміст відповіді Наполеона не був для польських політиків секретом, то бачачи, що Сомосьєрра справді викликає у нього позитивні емоції, вони самі переконувалися, що це була надзвичайна подія.

«Все це дуже гарні і добрі речі», як сказав би герой одного з романів Лукаша Орбітовського. Проте найбільшу послугу сомосьєрському наступу та її героям зробила Ізабела, уроджена Флемінг, княгиня Чарторийська. Так, її можна звинувачувати у різних гріхах. У молодості вона чужоложила з істинно просвітницькою відданістю, і цілком можливо, що її діти мали п’ятьох різних батьків, не рахуючи чоловіка. Однак з перспективи подальших заслуг це не має жодного значення. Що було у минулому – залишилось у минулому. Якщо це правило можна застосувати до князя Юзефа, то Чорторийській теж не можна у цьому відмовити. Її заслуги перед нацією є величезними і беззаперечними. Хоча їй було де жити, вона доклала зусиль, щоб відновити пулавську резиденцію, сплюндровану москалями під час повстання Костюшка, а потім виділила дві будівлі з палацового комплексу під перший музей історії Польщі.

У 1815 році заклад мав настільки широку і утверджену репутацією, що княгині навіть не доводилося шукати нові експонати, оскільки зацікавлені особи самі просили її про можливість виставляти пам'ятні речі. 16 лютого того ж року, тобто перед остаточною ліквідацією герцогства, до княгині написав листа Вінцентій Красинський. Командир розформованого полку наполеонівських шеволежерів писав таке (через анахронічність мови генерала і з огляду на молодших читачів довелося радикально модернізувати правопис і додати пояснення):

«Вельможна Княгине! Офіцерський корпус колишнього першого регіменту [полку] польської легкої кавалерії Імператорської гвардії, у час нинішньої [політичної] зміни світу, після багаторічних боїв, бажаючи дати Вашій Княжій Вельможності доказ шани, яку в них [офіцерах] викликали Її чесноти, Її відданість Батьківщині, офірують [жертвують] Їй одну з хоругв їхнього регіменту до колекції Священних пам’яток національної слави, які, будучи зібрані Вашою Княжою Вельможністю, будуть вирвані з чужих рук і навіть з самого часу. Цей знак [тобто, хоругва], що вів людей під час сотні перемог, був устромлений на мурах Мадрида [тому він очевидно повинен був пройти через битву при Сомосьєррі] і Кремліну [Кремля – московського, звичайно]. Тисячі польської молоді, ідучи за ним, вважали себе щасливішими [, що можуть] пролити свою кров за Батьківщину та за її славу».

Підписуйтесь на наш фейсбук Ізабела Чорторийська високо оцінила подарунок. Вона наказала виставити знамено у гідному місці, а саме в «рамі з правого боку» від входу до храму Сивіли, де бачила його – і цей факт був зафіксований в автобіографічному романі – Констанція Бернацька. Прапор, «прославлений під Само-Сьєррою», презентувався тут поруч із прапором «який звільнив Відень від насильства турків», ядрами, ймовірно, гарматними, «з Рацлавиць і Дубєнка», а також «тростиною маршала конституційного сейму» –Станіслава Малаховського, яка, до речі, збереглася донині. Проте прапор не зберігся, бо 1831 року Пулави вкотре стали здобиччю московських загарбників.

Жінки – чоловікам?

Як же тоді інтерпретувати той факт, що жінки допомогли підтримувати – висловлюючись піднесено, але абсолютно чесно – полум’я пам’яті про Сомосьєрру? Зрештою, не лише тоді, хоча фактично період Варшавського герцогства є справжнім феноменом минулих 215 років, які відділяють сучасну Польщу від того туманного листопадового ранку.

Лише натякаючи на продовження, неможливо не згадати про роль, яку далі відіграє вірш Марії Конопницької «Яр Самосьєрри», мабуть, найпопулярніший з усіх творів, які увійшли до «Історичного пісенника» [Śpiewnik Historyczny] початку ХХ століття, створеного за взірцем Немцевича, а це доволі величенька книга. Можна крутити носом через його сумнівну поетичну якість і численні неточності. «А чиє ж це ім’я, / чия лине слава, / за Францію воює хто / з іспанцями криваво? / Це польська кіннота, / славні шволежери / Здобувають дивом / той яр Самосьєрри». Ці слова закарбовуються в голові так само легко, як Міцкевичевий «Редут Ордона», а це означає, що якимось секретом польської мови Конопницька таки мусила володіти. Чого не вдалося досягти багатьом поетам, яких високо цінували за їхні інтелектуальні якості чи красу висловлювання.

Тож як тлумачити цей факт активної залученості? Чи варто його пояснювати тим, що героїні цієї історії представляли «фальшиву свідомість» або «співпрацювали» з патріархатом? Для них це було б образливо, а в загальних категоріях – просто нерозумно. Можливо, замість дивакуватої герменевтики, краще прийняти думку, що культура, в цьому конкретному випадку – національна, дозволяє долати міжгендерну напругу, і в цьому сенсі вона не є ні чоловічою, ні жіночою. Вона спільна. «Сомосьєрські» жінки не вислужувалися перед чоловіками і не намагалися бездумно їх наслідувати. Працюючи на благо колективного образу історії, вони служили національній справі. Зрештою, вона стосувалася і їх.

– Домінік Щенсни-Костанецкі

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук