Вони були молодими, обдарованими, закоханими в мистецтво, схильними до експериментів і жертв, готовими розважатися і наполегливо працювати. Вони назвали себе Братством св. Лукаша. Світ був відкритий для них, бо вони отримали державне замовлення на картини про історію Польщі для Всесвітньої виставки в Нью-Йорку. У лютому 1939 року їхні сім чудових картин відправили до Америки – до Польщі вони повернулися лише в липні 2022 року.

– Для мого діда після війни найгіршим було не те, що ці картини, можливо, ніколи не повернуться, а те, що всі вони, тобто Лукашівці, мають уже завершені, «готові» біографії, – розповідає Тижневику TVP історик Адам Міхаляк, онук Антонія Міхаляка (1902-1975) з Казімежа на Віслі, одного з героїв цієї історії. Другим героєм цієї незвичайної та заплутаної історії є сам Казімеж, це чудове місто художників та інших чарівників.

Казімеж став відомим серед своїх артистичних братів набагато раніше, ніж Братство св. Лукаша з його мольбертами, полотнами на підрамниках та фарбами, але, перш за все, завдяки його самовідданому етосу наполегливої ​​праці над вдосконаленням малярської майстерні, зі звичаєм посвяти в художники, яка відбувалася майже публічно, у присутності барвисто одягненої свити, у формі радісної гри, яку було прийнято сприймати навіть дуже серйозно.

Братства такого типу були одним із шляхів повернення до традицій у міжвоєнній Європі, тому один з онуків Антонія Міхаляка Ян (теж художник) навіть написав докторську дисертацію на цю тему: «Про потребу нового фігуративного живопису, яка виникла в результаті романтичного сприйняття реальності, рефлексії про живопис в європейському колі мистецтва, з особливим зосередженням уваги на традиціях Братства св. Лукаша».

Як у середньовічному цеху

Лукашівську групу створили в 1925 році: Болеслав Цибіс, Ян Ґотард, Александер Єнджеєвський, Еліаш Канарек, Едвард Кокошко, Антоній Міхаляк, Ян Подоський, Мечислав Шульц, Чеслав Вдовішевський, Ян Видра та Ян Замойський; пізніше до них приєдналися Бернард Фридрисяк, Єремія Кубіцький і Стефан Плужанський. Наставником групи, – як пише Ізабела Мосціцька на сайті lukaszowcy39.pl, – і головним теоретиком був Тадеуш Прушковський, їхній улюблений викладач з Академії образотворчих мистецтв у Варшаві, який мав великий вплив на творчість своїх студентів.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Прушковський був також відомий іншими своїми вподобаннями, наприклад, він любив літати аеропланом з Варшави до Казімежа, що, як ви можете здогадатися, було справжньою сенсацією навіть у місті, яке звикло до мистецької екстравагантності своїх гостей. Уланська фантазія, можна сказати, хоча художник справді служив добровольцем у легіонерському 1-му уланському полку Владислава Беліни-Пражмовського.

Тадеуш Прушковський (1888-1942) «обожнюваний студентами, викладав у нетрадиційний спосіб. Він давав їм свободу творчості, скеровував, а не нав’язував. Він брав участь у їхньому студентському житті, не створюючи перешкод і дистанції. У той час він був єдиним професором, який робив сильний акцент на композиції. З 1923 року він привозив своїх студентів на пленери у Казімеж-Дольний», – пише на згаданому вебсайті Дорота Северин-Пухальська з Надвіслянського музею в Казімежі.

У містечку Прушковський побудував незвичайну віллу з великою майстернею. Тож коли народився проєкт «Сім Картин» — дозвольте, будь ласка, велику літеру, бо це також герой цього тексту — він об’єднав у собі Лукашівців. Таємниця «Семи Картин» — у колективному авторстві, як би дивно це не здавалося сьогодні. Усі картини мали однаковий, чималий розмір – 128 см на 200 см; робота над ними, безумовно, вимагала місця.

Проф. Анджей Новак так розповідає про це: «вони охоче приймали великі замовлення, які виконували разом, у дусі середньовічного цеху, як-от розпис декорацій польських океанських лайнерів «Баторій» та «Пілсудський». Тепер, на заклик свого вчителя, професора Прушковського, вони об’єдналися, щоб створити серію полотен для Всесвітньої виставки в Нью-Йорку. Болеслав Цибіс, Бернард Фридрисяк, Ян Ґотард, Александер Єнджеєвський, Еліаш Канарек, Єремія Кубіцький, Антоній Міхаляк, Стефан Плужанський, Януш Подоський та Ян Замойський зібралися на початку травня 1938 р. у віллі професора Прушковського в Казімежі на річці Вісла і розпочали роботу. Це була справді колективна робота: кожен художник малював те, до чого був найкраще підготовлений: обличчя, постаті, костюми, архітектуру, природу на задньому плані. Через пів року роботи були завершені згідно з замовленням Міністерства закордонних справ. Завдяки цьому проєкт міг бути представлений на виставці в грудні 1938 року в Інституті пропаганди мистецтва у Варшаві, перед тим, як 28 лютого наступного року картини вирушили кораблем «Баторій» з Гдині до Нью-Йорка», – читаємо на сайті łukaszowcy1939.pl.

Вони не малювали випадкових сцен з польської історії. Тематика «Семи Картин» була ретельно спланована видатними істориками не лише тієї епохи: Оскаром Ґалецьким, Яном Кухажевським і Романом Дибоським, недаремно ця інформація офіційно замовчувалася у комуністичній науці. «Республіканська свобода громадян, будована в Речі Посполитій, ідея добровільного союзу націй і, нарешті, роль оборонної споруди проти цивілізацій войовничого ісламу та агресивного, деспотичного православ’я, яке в Москві після 1917 р. замінив комунізм – це основні елементи погляду Ґалецького на те, що є найважливішим у польському історичному досвіді», – писав проф. Анджей Новак і підкреслив, що цю точку зору поділяє також Ян Кухажевський.

Історики запропонували сім тем: Ґнєзненський з’їзд в 1000 р., хрещення Литви в 1386 р., зміцнення польської громадянської свободи привілеєм «neminem captivabimus...» у 1430 р., Люблінська унія 1569 р., гарантія віротерпимості прийнята Варшавською конфедерацією через чотири роки, Віденська битка 1683 р., Конституція 3 травня 1791 р. Вчені надавали живописцям інформацію про деталі: кольори, костюми, меблі, ордени, знамена тощо.

Серія «Сім Картин» була, за словами проф. Новака, ідейним серцем польського павільйону на виставці в Нью-Йорку. «Картини, – пише краківський історик, – показали історичні досягнення Польщі та її важливе місце в європейській цивілізаційній традиції». EXPO відкрив президент Франклін Д. Рузвельт, а його промову на виставці показали по телебаченню. Польський павільйон офіційно відкрили 3 травня. Згодом Юзеф Бек, глава дипломатії, виголосив свою знамениту промову в Сеймі з кінцевою фразою: «У житті людей, народів і держав є лише одна неоціненна річ. Ця річ – честь».

Війна і забуття

Я не буду докладно описувати долю – і експонати – польського павільйону, але треба чітко сказати, що війна, яка почалася німецькою агресією проти Польщі, практично означала завершення виставки; польський павільйон діяв ще до середини 1940 року. Його комісаром був проф. Штефан де Ропп, багаторічний директор Познанського міжнародного виставкового центру, з великим досвідом і активною позицією в державних справ. Але на утримання павільйону потрібні були гроші. Тим часом його позбавили фінансування.

Комісар продав частину експонатів, на щастя, левова їх частина потрапила до колекції Польського музею в Чикаго. Серію «Сім Картин» (та 4 декоративні полотна, походження яких є ще однією мистецькою цікавинкою: їх автором був Мечислав Шиманський, художник і текстильний дизайнер, учень проф. Тадеуша Прушковського; для Всесвітньої виставки в Парижі в 1937 р. він виконав полотно, за яке отримав Гран-прі; для виставки в Нью-Йорку він виконав чотири окремі сцени, що показують перемогу Яна III Собеського у Відні) проф. Штефан де Ропп передав на зберігання в Єзуїтський коледж Ле Мойн у Сіракузах у штаті Нью-Йорк, де з 1958 р. вона була виставлена в місцевій бібліотеці. «Передав на зберігання» – це ключове формулювання, оскільки воно чітко описує реальність Семи Картин — вони не були продані, позичені чи подаровані, вони були передані на зберігання. Але для комуністичної влади це не мало значення або навіть було додатковим тягарем.

– Мій дідусь докладав зусиль, щоб повернути картини, чи хоча б поцікавився їхньою долею одразу у 1945 році, – розповідає Адам Міхаляк. – Потім, у 1970-х і пізніше, долучилися обидва його сини, мій батько Януш і мій дядько Тадеуш, зрештою також художники.

Звісно, ​​Антонію Міхаляку в цій справі не допомагав його художній авторитет: він був видатним живописцем релігійних сюжетів, читав лекції в Люблінському католицькому університеті, з 1936 р. належав до Асоціації католицьких художників «Ars Christiana», під час війни був активним учасником конспірації, зокрема був залучений у порятунок друзів-євреїв, які перебували під загрозою, після війни втрутився у справу щодо долі Казімежа.

– Нікого не хвилювали картини, залишені в Америці, а ті поодинокі особи, кому, можливо, була небайдужа їхня доля, ймовірно, боялися вживати будь-яких дій, – каже Адам Міхаляк. – Зрештою, Лукашівці були оцінені санаційними художниками: вони не вписувалися в соцреалістичну дійсність.

Лукашівці повертаються

Народжений на порозі незалежності в 1988 році, Адам Міхаляк виховувався в атмосфері поваги й, можливо, навіть своєрідного культу Лукашівців та їхньої втраченої роботи. Він ріс в оточенні картин свого дідуся та його друзів, з пам'яттю про проф. Тадеуша Прушковського, убитого німцями в 1942 році, серед спогадів свого батька і дядька про контакти діда Антонія з живими членами групи, розкиданими по всьому світу.

Дядько, Тадеуш Міхаляк, був президентом Товариства друзів міста Казімеж-Дольний (створеного в 1925 р.) і заснував місцевий журнал «Brulion Kazimierski». Саме там, у першому номері, у 2001 році була опублікована вже історична стаття Роберта Вуйціка «Історія Польщі в семи сценах».

– Це був перший серйозний текст про «Сім Картин» і про Лукашівців, – підкреслює Адам Міхаляк, який також долучився до справи їхнього повернення до Польщі. Бувши студентом-істориком, а потім дипломованим істориком, а потім і студентом-мистецтвознавцем, він долучився до сімейної ініціативи. – Я на власні вуха чув аргумент від представника влади, що немає можливості привезти Сім Картин, бо в Польщі немає відповідного місця, щоб їх виставити, – розповідає він.

Адам Міхалак був учасником семінарів та тренінгів для молодих лідерів, організованих Фундацією Яцека Мазярського (FJM), що називалися відповідно до місця їхнього проведення Академією Сколімовською. І там одного разу він вирішив розповісти про свого діда, про Лукашівців та Сім Картин, про виставки, організовані його батьками в сімейній галереї та в Надвіслянському музеї (1975, 1982, 1993, 2005). Також про спроби зацікавити владу цією справою, про підтримку, яку їм надавав польський громадський діяч зі США Петер Обст, про зусилля журналістки Йоланти Кесслер-Хоєцької та про репортажі журналістки Люблінського радіо Катажини Міхаляк, також пов’язаної через родину з цією справою. І про книгу мами, Ванди Міхаляк, про чудеса Казімежа, зокрема про Лукашівців та їхні картини.

– Я розповів про все це й раптом відчув, що доктор Іза Ґаліцька так перейнялася цією історією, наче йшлося про її власну родину чи власні картини. Я, звісно, ​​знав, що вона знаменита першовідкривачка Ель Греки [у пресвітерії в Косові Лацькому, селі неподалік від Седльце, у 1964 році – прим. ред.], але не одразу зрозумів, що це означало для Лукашівців та Семи Картин.

Адже доктор Ізабела Ґаліцька (1931-2019) була як вельштер’єр, який полює на кабана: як тільки він спіймає слід чи навіть частину тварини, він не відпустить. Відтоді про Лукашівців почали говорити: завдяки Фундації та її президенту Анні Жуковській-Мазярській було створено вебсайт lukaszowcy1939.pl. – Це, по суті, найбільший і найсерйозніший компендіум знань про Лукашівців та їхні картини! Справою також перейнявся сам професор Пйотр Ґлінський, саме він довів справу до щасливого завершення, – каже Адам Міхаляк. У липні Міністерство культури та національної спадщини повідомило, що картини повернулися додому. Раніше, у травні, польська делегація подякувала американцям. – Це особлива подія для польської культурної спадщини. Протягом багатьох років різні середовища та інституції намагалися зробити так, щоб історія картин і декораційних полотен коледжу Ле Мойн не була забута. Наш спільний успіх полягає в тому, що ми сьогодні зустрічаємось у Сіракузах, у коледжі Ле Мойн, щоб підписати угоду про передачу робіт польських художників назад до Польщі, – сказав віцепрем’єр-міністр Пйотр Ґлінський під час урочистості в коледжі Ле Мойн, де 4 травня була підписана угода, згідно з якою твори Лукашівців потрапили до колекцій Музею історії Польщі.

– Як історик мистецтв я дуже радію поверненню цих робіт до Польщі, – підкреслила в інтерв’ю PAP (найбільша польська пресагенція) Дорота Северин-Пухальська з Надвіслянського музею в Казімежі-Дольному. – Я також радію, адже завдяки цій події повернеться пам’ять і про малярство Лукашівців. Кожен із них був великою особистістю, вони були важливою течією міжвоєнного періоду. Про них не можна забувати.

А Казімеж незмінно чекає на гостей, бо, як писав Тадеуш Прушковський у «Wiadomości Literackie» (укр. «Литовські новини») з 1939 року: «Мене вразило те, що атмосфера Казімежа була схожа на атмосферу чарівних італійських містечок. Нічим він не гірший і дуже свій. Піщана, широка річка, гірські береги, порослі неймовірно пишною різноманітною рослинністю, дивовижно красива та оригінальна старовинна архітектура, романтичні руїни, серед великого та широкого, часто хмарного пейзажу».

«Казімеж — найвидатніший кіноактор! Кажу це без жодного перебільшення. Вода, скелі, яри, архітектура... і це все безплатно». Цим актором став Казімеж на Віслі у фільмі «Szczęśliwy wisielec, czyli Kalifornia w Polsce» (укр. «Щасливий шибеник, або Каліфорнія в Польщі»), знятому Прушковським на камеру типу Debris. Сценарій він написав разом із Феліксом Топольським та Зиґмунтом Юрковським. Фільм навіть показали у варшавському кінотеатрі Splendid. Можливо, настав час для іншого фільму – про Прушковського, Лукашівців та Сім Картин, оскільки вони нарешті повернулися додому.

– Барбара Сулек-Ковальська

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

  –Переклaд Олена Ковалевська