Тереза Понґовська (1926 – 2007)

Цього року їй виповнилося б 96 років, але її немає з нами вже 15 років. У нас були досить близькі стосунки, хоча я б не наважилася назвати це дружбою. Так, вона запропонувала перейти на «ти», адже багато хто звертався до неї і говорив про неї – Тереза. Лише чоловік ласкаво називав її «Тесулька». Його ж ніжно називали Геніо, що аж ніяк не применшувало позиції Генрика Томашевського у світі мистецтва. Тереза Понґовська, як і Генрик Томашевський, дозволяли людям наближуватися до них настільки, наскільки їм це відповідало.

Терезі подобалися мої тексти; вона вважала, що я правильно інтерпретую її мистецтво; охоче брала участь у довгих розмовах, давала інтерв’ю… А я захоплювалася не стільки нею, скільки її живописом. Відвідувала деякі її виставки за межами Варшави, щоб потім їх описати.

Минуло два десятиліття з моменту презентації її творчості у Державній картинній галереї у Сопоті, яка тоді містилася в нерепрезентативній одноповерховій будівлі, яку давно знесли. Але середовище не грало ролі, значення мали полотна Терези. Ця вистава супроводжувалася ще однією подією – врученням художниці почесного звання «doctor honoris causa» Академії образотворчого мистецтва в Ґданську.

А тепер (з 2009 року) картинна галерея знаходиться у надзвичайному місці на площі Здройовій, в готельному комплексі «Sheraton».

Хованки

Я згадувала це, дивлячись на її картини, представлені на нині діючій виставці під назвою «Глибше, ніж моє знаю». Гарно підібрана цитата. Можна сказати суть мистецтва Понґовської.

Згадалася мені її тендітна, з роками майже філігранна постать. Звідки могла набирати вагу, якщо в її меню був в основному чай, іноді щось міцніше, їла так мало, що майже нічого, і шалено працювала фізично, адже малювати – це багатогодинне стояння, ходіння, видобування з себе енерговитратної напруги, концентрації та емоцій.

Сама Понґовська так описувала творчий процес: «Напруга у поєднанні з легкістю, близькою до польоту, народжується у багатогодинній праці, яка є важкою працею ремісника-поета. Це коли збереження дитячої радості малювання поєднується з максимальним контролем, який дозволяє бачити настільки гостро, настільки ясно, що неможливе і несподіване («химерне і непередбачуване») саме почне існувати на полотні, перетворене в чисту форму».

Підписуйтесь на наш фейсбук Не тільки творчість і педагогічна праця поглинали її сили. Тереза пілотувала кожну свою виставку, часом заважаючи кураторам. Коли їй не подобалося аранжування, то ввічливо, але у беззаперечній формі виправляла кураторські рішення. Вона могла в останній момент змінити розташування робіт, навіть зняти зі стін або замінити іншими. Усе мало бути так, як вона собі уявляла.

І ще дещо: Тереза з надзвичайною турботою і ніжністю кілька років опікувалася своїм хворим чоловіком Генриком Томашевським, але про їхні стосунки я розповім нижче.

Усе це, здавалося, було понад її слабкі сили, але якимось незрозумілим чином вона поповнювала свої запаси енергії. Більше того, вона вміла зберігати елегантність завжди і всюди. З першого погляду було зрозуміло, що це справжня леді.

З юних років вона вражала своєю іншістю, особливо на тлі ПНР. Тоді мало хто міг дозволити собі виглядати по-західному, а вона виглядала як актриса з французьких фільмів. Хлоп’яча фігура; одяг максимально простий, часто штани та туфлі на плоскій підошві, а до цього – дорогоцінні прикраси. Тож не дивно, що вона захоплювала і дратувала водночас.

З віком вона не змінила іміджу. Мала ту саму зачіску, з коротко підстриженим волоссям, яке, коли посивіла, вперто фарбувала у чорний колір. Цю перукарську процедуру вона увічнила на одному зі своїх полотен («Білий рушник», 1995), злегка висміюючи свою жіночність, яку не можна знищити.

Це не єдиний самоіронічний, загадковий автопортрет для «непосвячених». Так само, з великою дозою іронії, вона зобразила себе на картині «Чорні сльози» (2005). Ці чорні «крапельки» на щоках були результатом іншої косметичної та оздоровчої процедури – нанесення хни на вії. Знову власне відображення у дзеркалі – і сміх, коли Тереза себе побачила. Білий жіночий привид, з почорнілим волоссям і патьоками навколо очей. Постать без контурів, як дим, що пронизує невизначений простір, з досить чітким обличчям – маскою. Чорні цятки, точніше чорні плями замість очей, доповнюють червоні губи (помада?), що також перетікають з губ на підборіддя. Портрет трохи вампірсько-моторошний, але з гумором.

Є ще багато картин, у яких схована Тереза... Я знаходжу її в «Пляжі під дощем», «Сієсті», «Пересипанні часу», «Прогулянці у хмарах», «Безсонні» та багатьох інших роботах. Вона ніби провокувала: будь ласка, вгадайте, що тут зі мною...

Понґовська була підступна і не дозволяла собі «подібних» подібностей. Як завжди, вона прагнула передати власне «під-» і підсвідомість; пошуку себе в контексті пейзажу, у стосунках із тваринами, у ставленні до природи й земного буття загалом. Думаю, що жоден чоловік не зобразив краще, ніж вона, відчуття власної тілесності – іноді майже нематеріальної, іноді існуючої фрагментарно, іноді фрагментованої, такої непослідовної, що аж боляче.

Показово, що вона назвала «Автопортретом» (1997)... порожній стілець. Форма стільця з вигнутою спинкою біло сяє в чорно-зеленому просторі. Пророчий образ, погляд на предмет і місце, де його вже не буде. Отак через осиротілий стілець вона уявляла собі смерть.

Зараз, будучи у галереї в Сопоті, я знову захоплююся цією творчістю. Час їй нічого не відібрав. Картини зберегли свою свіжість і те, що визначає ранг творчих досягнень: індивідуальний «кіготь» автора. Неможливо підробити, хоча, здається, можна наслідувати.

Коли Понґовська керувала майстернею в Академії образотворчого мистецтва у Варшаві, часто їй доводилося мати справу зі студентами, на яких «впливав» стиль професора. Винищувала епігонів. У будь-якому випадку, відразу видно, чи це самостійно випрацьований стиль, чи наслідування.

Уже в 1960-х роках Понґовська виробила абсолютно унікальну манеру живопису. Це була нібито фігурація, але не буквальна, вона змушувала глядача інтуїтивно сприймати композицію. Була й експресія, але тендітна, зовсім не брутальна. Її картини – це записи побачених, записаних у пам’яті, але перетворених підсвідомістю сцен і ситуацій.

Вона працювала швидко, але водночас довго, бо інколи годинами обдумувала кожен ефект. Проте, коли переходила до дії, ніби в ейфорії (чи, може, люті?), вона вдаряла пензлем швидко, сильно, безпомилково. Вона вибрала метод, який не допускав жодних виправлень. Перша версія мала стати останньою.

Найкраще це видно в циклі, який став її головним досягненням, визначив напрям її пошуків. Я маю на увазі дві серії «Монохромність» і «Чарівні фігури». Це найбільш економні у кольористичному відношенні композиції, обмежені різними відтінками білого і чорного, зрідка проділеними невеликою плямою більш різкого кольору. Пейзажі, ледь позначені фарбою об’єкти та силуети стикаються з незамальованими частинами. Виявилося, що голе сіре полотно має пластичне значення. На цьому фоні спонтанність жесту і таємничість цих композицій стають ще помітнішими.

«Треба багато знати, щоб багато чого відкинути. Завжди помиляюся, не потрапляю, веду боротьбу з полотном – воно мій друг і ворог водночас. Ми з ним у цьому наодинці – воно і я». Це, звичайно, слова Терези.

Щедро обдарована

Скільки себе пам’ятаю, її картини нагадували мені японську поезію хайку. Так як далекосхідні майстри, Понґовська шукала найкоротшу форму для запису ефемерних станів – настрою, пейзажу, пози. Цього вона хотіла найбільше – зареєструвати те, що неможливо описати. Звідси й чарівна легкість і звабливість її робіт. Її фігури тілесні і безтілесні водночас. Чуттєві і рухливі, як авторка. Водночас від них віє певним смутком, бо певним чином вона шкодувала, що природа наділила її... образотворчими якостями.

Вона була красивою жінкою, предметом захоплення чоловіків і заздрості жінок. У неї не було ворогів, але й мало прихильників.

Вона не скаржилася, але нарікала, що її колеги-чоловіки отримали набагато більше артистичних бонусів. Її втішили дві нагороди, якими вона пишалася: Нью-Йоркського фонду ім. Альфреда Южиковського (1990) і нагорода ім. Яна Цибіса, яку вона отримала у 2000 році. Що ж, вона належала до покоління, для якого серйозний живопис був чоловічою сферою. Художниці мали шанс у «легших» дисциплінах: дизайні, текстилі, ілюстрації.

З іншого боку, Понґовська не боялася конкурувати з колегами. І почала вже у дуже юному віці. У 1950 році вона переїхала до Сопота (звідси її любов до цього міста), на наступні кілька років зв’язала своє життя з Академією образотворчого мистецтва в Гданську, завдяки професору Станіславу Тейссейру, який призначив її своїм асистентом. Їй було лише 24 роки, навіть для сьогоднішнього дня неймовірна кар’єра.

Іншим важливим послом таланту Понґовської був Пьотр Потворовський, один із легендарних капістів. Після його смерті в 1962 році Тереза два роки самостійно «керувала» майстернею маестро.

Потім викладала в Познані, потім у Варшавській Академії образотворчого мистецтва (1971-1992). І хоча її талант був оцінений по достоїнству, її шлях на Парнас мистецтв був надзвичайно вибоїстим. Скаржилася, що її досягнення недооцінюють, віддаючи перевагу грації, класу та красі. Розлючена на такий несправедливий поділ, вона якось сказала мені в інтерв’ю: «Я – художниця жіночого роду».

Кімната, сповнена любові

Її найвірнішим покровителем і шанувальником був її чоловік Генрик Томашевський, майстер польського плакату. Дует Понґовська-Томашевський був неймовірним. Хоча вони творили в одному домі (на варшавській Садибі) і впливали одне на одного – у всіх сенсах, у тому числі й мистецьких, але обоє творили на самоті. Без запрошення один до другого вони не входили до майстерень. Томашевський «відбив» її у Станіслава Тейссейра.

Кілька разів своїми плакатами він анонсував виставки Терези. Вони були банальними. Жіноча туфелька, що анонсувала виставку картин Терези, асоціювалися з... ну, найінтимнішою частиною тіла. «Любов», знаменитий плакат, що анонсував індивідуальну виставку Томашевського в музеї Стеделійк в Амстердамі (1991), стосується кохання взагалі. Він перетворив слово LOVE на багатозначні форми, що викликають еротичні асоціації. «О» на дірку, «v» на жіночий трикутник... Що там казати, це було про секс. Але також угода інтелектуальна.

Я часто бувала у їхньому будинку на вулиці Язгажевській у Варшаві. Тереза з нерозлучною сигаретою запрошувала до майстерні поговорити про останні картини. Генрик, привітавшись, йшов до своєї кімнати, не нав’язуючись ні дружині, ні її гостю. Натомість їхній домашній ритуал включав нічні зустрічі удвох. Сиділи і розмовляли до ранку.

Як я вже згадувала, вони творили окремо, за зачиненими дверима. Генрик часто не витримував і вимагав від Терези оцінки: «Скажи мені, який із цих трьох проектів тобі найбільше подобається?». Вона навпаки. Заборонила чоловікові заходити в майстерню, поки картина не буде закінчена. Або коли у неї були проблеми з полотном. Тоді він наполягав на тому, щоб побачити роботу дружини. Інколи звучали жорсткі судження: «Це можна знімати з мольберта, тут ще нічого не відбувається». Понґовська впадала в розпач. Вони страшенно сперечалися, але, як вона зізналася, правда завжди була на його боці. Однак «до зустрічі з Генриком я використовувала більше фарби», – зізнавалася художниця.

Траплялося, що художниця починала малювати вдень, але не помічала, як настали сутінки, потім ніч... Малювала в темряві, очі якось звикають до темряви. Вранці Тереза отримувала під дверима майстерні записки від чоловіка. «Т. моя найпрекрасніша, доброго ранку. Я хочу бути добрим ранком»; або «Будь ласка, не відкривати. Кімната, сповнена любові до Т.»

Красиво, правда? Кожна жінка хотіла б отримувати таку кореспонденцію...

Через два роки після смерті Генрика (2005) раптово померла Тереза. У себе вдома, після обговорення планів наступної виставки (вона мала бути і відбулася, хоч і із запізненням, у Варшавській галереї графіки та плакату). Узгодивши багато деталей, після того, як куратор пішов, вона втомлено сіла на сходах, під скульптурою янгола XVIII ст. І… відлетіла.

Відійшла у своєму стилі – раптово і без свідків. Бо смерть не хоче товариства... Так само як малювання.

– Моніка Малковська
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

«Глибше мого знаю» – виставка живопису Терези Понґовської в Державній картинній галереї в Сопоті відкрита до 8 січня 2023 року