Спогади Марії Валевської [Марилі Кузніцької] переписала її онука, Інка Слодковська, у якої зберігаються щоденники бабусі.

Усередині липня 1914 року авторка спогадів – на той час студентка сільськогосподарського факультету у Ягеллонському університеті – після складання випускних іспитів виїхала з Кракова, щоб приєднатися до своєї бабусі – Броніслави Суліговської, з дому – Цивінської, яка проводила літо у Сопоті разом із сім’єю свого шваґра, адвоката Адольфа Суліговського. Викладені нижче спогади були записані авторкою усередині 1915 року.
– І.С.

Напередодні війни. Пригода, яка перетворилась у трагедію

Я почала писати мемуари, а точніше – щоденник з початкового періоду І світової війни у серпні 1915 року під час перебування у Гомелі (у Білорусі, – прим. авторки). Наступні зошити я писала вже у Києві, у 1915-1916 роках. Від початку Першої європейської війни минуло небагато часу. Події, пов’язані із початком війни, я переживала дуже сильно і чудово пам’ятаю послідовність подій, а також настрої, які панували серед значної частини польського суспільства. Тому опис цих подій є максимально автентичний, а ще – як мені здається – досить характерний для тих часів. Упорядковуючи зараз (серпень 1962 р.) ці записи, я намагалася передусім зберегти їх автентичність – як в описі усіх, навіть дрібних деталей, так і настроїв, які я переживала. Я додала лише кілька пояснень (які, на мою думку, є необхідними після того, як минуло майже пів століття), а ще викинула різні занадто розлогі ліричні відступи, суб’єктивні і наївні, що, зрештою, було природним результатом мого юного бачення світу, адже мені було 19 років, коли у Гомелі я взяла перо до рук, частково через нудьгу, а частково з почуття «суспільного обов’язку».

Підписуйтесь на наш фейсбук Тоді саме минала перша річниця початку війни [Першої світової] і газети рясніли статтями, які закликали писати мемуари і «зберігати для нащадків» навіть дрібні спогади. Гадаю, що вже тоді всі починали краще відчувати, що світ дедалі сильніше змінюється, а люди стають все більше вибиті із колишньої рівноваги. У заплутаних долях держав, націй і окремих людей ми все частіше стали звинувачувати війну, яка тривала, «жахливу, криваву, невблаганну», ту, яка «проорювала глибокі борозни у наших душах». «Не один раз, – писала я на початку щоденника, – ми запитували себе, прокинувшись: можливо, це лише таких жорстокий сон про довгу, криваву і жалюгідну війну?» На жаль, то був не сон, і, можливо, саме тому виникло бажання зібрати, упорядкувати і підсумувати факти, зрозуміти, як так сталося, що ми зазнали насильства великої навали. Адже була величезна розбіжність між надіями, які поляки покладали на початок давно очікуваної війни, та реальністю і несподіванками, які війна із собою принесла. Про цю війну молилися ще з часів Міцкевича, про неї найчастіше розмовляли «земляки», але схоже, що ніхто не розумів реальних підстав, які могли спричинити війну. Тому, коли я дивлюсь зараз із перспективи минулих років, то погляди і поведінка польського суспільства видаються мені не лише наївними, а й смішними.

Восени 1912 року, у зв’язку з подіями на Балканському півострові, початок загальноєвропейської війни висів, здавалося б, на волосині. Саме тоді (у червні 1912 року) я закінчила середню школу і вирушила на навчання до Кракова. Оскільки я проживала у Радомі, який на той час перебував під російською окупацією, для виїзду до Кракова потрібно було отримати закордонний паспорт. Такий паспорт був досить недешевою річчю, за нього потрібно було заплатити (російській губернській владі) 25 рублів, що дорівнювало вартості 5 корців жита (бл. 500 кг). Тож нам порадили почекати ще кілька тижнів, щоб потім (тобто, після початку війни) поїхати без паспорта. Моя бабуся, Броніслава Суліговська, з якою я повинна була їхати до Кракова, не розділяла цих ілюзій. Ми купили паспорт і у перші дні жовтня 1912 року опинилися у Кракові. Тут теж панували воєнні настрої, може, навіть сильніші, ніж у Королівстві.

У Кракові ми зупинилися у пансіонаті п. Боронської на вулиці Кармелітській, 22. Там проживало трохи студентської молоді (наприклад, майбутній професор зоології Варшавського університету Владислав Полінський та його майбутня дружина Еугенія Яблонська – математик), трохи старших осіб (у тому числі п. Шанцерова, родичка журналіста і літератора Цезарія Шіршбанда-Єлленти), кілька чоловіків приходили обідати. По вечорах туди часто приходили різні гості (зокрема, відомий політик Владислав Студніцький і літературний критик Вільгельм Фельдман). Приходили переважно люди прогресивних поглядів, бо п. Боронська була вдовою редактора газети «Nowa Reforma», яка мала репутацію прогресивного (демократичного) часопису. Тому після вечері у їдальні часто велися жваві політичні дискусії, переважно про ймовірність війни між окупантами.

Політична ситуація була настільки напруженою, що неодноразово вечорами здавалося, що вже зранку ми побачимо на вулицях мобілізаційні плакати. Але минула осінь, минула зима і пік напруги почав поступово спадати. Зрештою, особисто мене поглинули цікаві лекції, яскраве студентське життя і громадська робота у декількох університетських організаціях. Я досить швидко помітила, що старших все одно цікавили епізоди балканської війни, вони навіть раділи перемогам слов’ян над турками, але назагал не вірили у можливі зміни на території Польщі і переважно розділяли погляди журналіста з «Весілля» [драми Станіслава Виспянського, - прим. перекл.]: «…хай у всьому світі війна, лиш би польське село було затишне, лиш би польське село було спокійне…»

Я була молодою, тому мене привабили військові погляди, згідно з якими відновлення незалежності Польщі могло б відбутися лише завдяки виступу «польського війська» у момент конфлікту між окупантами. Тому людей переконували у необхідності військової підготовки усього суспільства загалом і молодого покоління зокрема. За цю роботу взялися польські військові організації («Стрілець» і «Дружини»), які діяли на території тогочасної Галичини, на підставі загальноавстрійського закону про стрілецькі організації. Відсоток молоді, яка думала про політичні підвалини цього руху, був однозначно мінімальний. Природньо, що більшу довіру до Австрії як до союзника Польщі у випадку можливого воєнного конфлікту мали поляки з території російської окупації, вони ж і становили переважну більшість серед членів стрілецьких організацій. Не пригадую, щоб хтось із моїх подруг на підконтрольній Австрії території входила до жіночого підрозділу Краківської стрілецької дружини, куди я вступила під псевдонімом «Славка Ковальська». Коли я стала учасницею товариства, у мене склалося враження, що це найбільш правильний шлях до кращого майбутнього Польщі. Цей шлях вів крізь війну, але це не лякало ні мене, ні моїй молодих друзів, бо про війну ми мале дуже слабеньке уявлення, як, мабуть, кожне молоде покоління, яке народилося і виросло у мирний час. Тож ми з великим запалом відпрацьовували програми «солдатської» та «підофіцерської» школи.

Крім того, для нас, дівчат, яких виховували більш-менш по-жіночому, це було «великою пригодою» – усі ці шикування на Блонях, чистка револьверів та гвинтівок, читання військових мап, мандрівки по околицях Кракова, і це все переважно в одностроях із сіро-синього військового сукна.

На одну з таких командних поїздок за місто я вирушила рано вранці у неділю 29 червня 1914 року. Був гарний, спекотний літній день – «лише для радості і життя, а не для трагедії і смерті», як написала я пізніше у своєму щоденнику. Під час поїздки ми відпрацьовували різні завдання з орієнтації на місцевості і лише пізно ввечері повернулися до Кракова. Я була втомлена, брудна від куряви, у грубих черевиках та з рюкзаком за спиною, тому прокрадалася бічними вуличками, не особливо звертаючи увагу на святково одягнених краків’ян, які прогулювались містом. Лише поблизу будинку, у якому розташовувався мій пансіонат, я помітила по інший бік вулиці двох знайомих із стрілецької дружини. Побачивши мене, вони швидко перебігли дорогу і весело вигукнули: «Подруго, буде війна! Ерцгерцога Фердинанда вбили!»

Ця непересічна новина справила на мене тоді мінімальне враження. Я чудово пам’ятаю, що замість розпитувати з цікавістю про деталі цієї події світового значення, я швидко відповіла своїм товаришам: «Не меліть дурниць, ніякої війни не буде». І ми поговорили про інші, цілком нейтральні речі. Кілька хвилин по тому я поверталася додому, справді не думаючи ні про ерцгерцога, ні тим більше про війну.

У пансіонаті мені підтвердили цю новину, коли я запитала, чи справді стався замах у Сараєво. Співмешканці сиділи у їдальні навколо закладеного газетами столу і завзято дискутували.

[На цьому закінчуються спогади, надруковані на машинці у 1962 році. Подальші сторінки, які містили б, зокрема, примітки авторки, відсутні. Наступна частина – це щоденник Марії Валевської, який вона вела у 1915 році, переписаний з оригіналу онукою М.Валевської у 2014 році. Збережено правопис оригіналу, - І.С. ].

Настрої часів війни 1914/1915

[...] – пропущений фрагмент спогадів, записаних на той час Марією Кузніцькою, містив інформацію про умови проживання авторки у Гомелі, – І.С.

Новина про замах у Сараєво надійшла до Кракова о другій годині після обіду і, звісно, викликала велике здивування та розгубленість. Було скасовано перегони, вистави у театрах та покази у кінематографах. На державних будівлях, казармах і навіть на Університеті [Ягеллонському] вивішано чорні прапори. Газети випустили позачергові додатки з фотографіями вже вбитих ерцгерцога і його дружини. Містом почали ширитися найрізноманітніші версії. Було що читати і про що розмовляти, але майже кожна розмова закінчувалася суперечкою, чи вбитий ерцгерцог був другом поляків, чи русинів, сприяв або ж був противником політики імператора Вільгельма, або – що найважливіше – чи замах у Сараєво призведе до європейської війни чи стане лише внутрішньою трагедією австрійського двору?

Багато хто обурювався на Австрію через те, що та одразу не оголосила війни Сербії, але загалом переважала думка, що війни не буде, бо вбитий був лідером воєнної партії. Люди не надто добре усвідомлювали, що усюди навколо вже розпочалася підготовка до війни. Вулицями Кракова постійно сунули загони війська, які брали участь у вишколах. Колись я зустріла великий загін жандармів і поліціянтів, які поверталися зі стрільбища у Волі Юстовській. Однак, незважаючи на все це, літо було таке гарне, спекотне, настали такі сонячні липневі дні, що не хотілося думати, а тим більше вірити у можливість початку війни. Все ще здавалося, що ця грізна хмара розвіється, як вже неодноразово бувало…

Одного дня ввечері ми пішли прогулятися Блонями. Була вже майже десята, спускалися сутінки, в далечі ледь майоріли контури Вавеля та пагорба Костюшка. Ми помітили, що на фортах [?] миготіли ліхтарі, а здалеку на Лінкорнику [?] блищало якесь світло. Ми повільно йшли алеєю, наставала ніч. Раптом з Пагорба засіяв і розлився струмінь світла, наче якась велика потвора розтягнула свої страшні щупальця далеко по землі… Відблиски світла повзали невпинно у різних напрямках, навіть прослизали по небу, шукаючи аероплани. У певний момент і ми опинилися у промені світла. Враження було жахливим. Навколо темна ніч, а ми наче моментально опинилися посеред найяскравішого денного світла. Було відчуття, що там здалеку чітко бачать, де ми перебуваємо, а ми ніде не можемо заховатися від цього потоку яскравого світла. Це тривало лише мить, проте прикре, тривожне відчуття залишилося надовго.

15 липня [1914 року] я поїхала з Кракова, а повернутися повинна була щонайпізніше 1 жовтня. Такі людські плани… Моя подорож до Сопоту тривала 3 дні. Я їхала через Вроцлав і Познань, а отже – через Познанське воєводство. Всюди панувала чарівна літня тиша. На наших розлогих польських ланах люди вже бралися за збір урожаю золотого зерна [...].

У Гданську до нашого вагону сів якийсь молодий прусський солдат чи офіцер. Точно не знаю. У моїй пам’яті лише закарбувалося те, що його ремінь застібався на пряжку з написом «Gott mit uns». І я подумала, що ті пруссаки навіть на шлунку мусять розмістити сентенцію про Бога і Його ставлення до них. Я тоді ненавиділа німців абсолютно щиро і палко. [...] Тож я їхала до Пруссії під найрізноманітнішими свіжими враженнями і дуже щиро ненавиділа усіх пруссаків загалом, а дерев’яні військові фігури, обтягнуті огидними темно-синіми уніформами з цеглястими комірцями – зокрема.

На «польському пляжі» не бачили вісників війни

Сопот. Чи доводилося вам бувати у цій прекрасній місцині, на цьому польському «курорті»? У цьому літньому салоні Варшави? Ох, правда – адже саме п. Новачинський так висміяв та спаплюжив Сопот у своїй гуморесці «А було це на Балтиці», що вже без певної відрази ми не можемо думати про це спокійне море і німецьку „витріщальню”. Наче у Сопоті нічого іншого немає… Але я люблю Сопот. Може, тому, що хоча де-факто він німецький, та лежить на кашубському березі. І я люблю це спокійне, тихе море, можливо, тому, що це польське море. Справді – якою ж обмеженою є країна, яка не має доступу до свого моря! Як же тут не любити цей кашубський берег і Сопот біля польського моря?.. Звичайно, кашубський берег і польське море є не лише у Сопоті – і переважно вони є не у Сопоті, а у Гдині, Оксиві, Ястрані. Але там – село, польське село, а у Сопоті – польський «курорт», і у цьому своя чарівність, чи не так? Зрештою, Сопот є дуже красивим – з його лісистими зеленими пагорбами, з широкою смугою світлого піску над голубавим морем і з Гданськом, що майорить в далині. Але якщо ви хочете пізнати чарівність Сопоту і щиро його полюбити, то, будь ласка, не живіть на території німецького міста, не ходіть на прогулянки тільки до «кургаусу» і «штегу», не купайтеся у післяобідні години на піску, у смітнику одразу поруч з «кургаусом» і не оцінюйте красу зелених узгір’їв по смаку шматка торту «mit Szlagsahne [?]», скуштованого в одному з численних, хоча й майстерно прихованих «кафе».

Хоча я й приїхала до Сопоту 18 липня, тобто у розпал сезону, та завдяки щасливому збігу обставин нам [авторці та її бабусі – Броніславі Суліговській, – прим. І.С.] вдалося знайти кімнату на вулиці Північній (NordStrasse) з видом на море. Бо як можна жити біля моря і не мати виду на ці чудові простори синіх хвиль?.. Наша кімната була справді «сезонною», зі свіжо помальованою підлогою, до якої приклеювалися усілякі дрібниці. На стінах були, звісно, розвішані істино німецькі [два слова німецькою мовою – І.С.] моральні вислови, випалені на дереві. Зате з вікон кімнати і веранди розстелявся пречудовий краєвид. З веранди було видно маленький садок поруч з будинком, купи дерев по той бік вулиці і море – дивовижне море, що, як живе срібло, іскрилося у промінні літнього сонця, а надвечір вкривалося сизим туманом. Ввечері в далині мерехтіли численні ліхтарі кораблів, які запливали у Гель, а вдень море пожвавлювалося білими щоглами вітрильників. Веранда, очевидно, була для мене найприємнішим місцем перебування. А з вікон нашої кімнати розпростирався розлогий краєвид на зелений луг, ліс та дорогу, яка вела до «Cafe Stolzenfertz [?]». Ця дорога була дуже важливою, бо сам кронпринц їздив нею до своєї вілли, розташованої за Штолценферцем.

Вулиця Північна у Сопоті майже повністю заселена поляками, а пляж, який до неї прилягає, починаючи з Північної Купелі (Nordenbad [?]), має популярну, хоча й не офіційну назву «польський пляж». Тож наше оточення було майже виключно польським. Загалом того року у Сопоті була сила силенна поляків. Крім того, я одразу помітила, що протягом цих двох років, які минули з моменту мого останнього перебування у Сопоті, це прекрасне містечко зазнало масштабної полонізації. Зараз вже абсолютно всюди – на вокзалі, у кондитерських та магазинах – можна було розмовляти польською. Тож ми відчували себе по-домашньому, приємно і затишно. Я проводила ці прекрасні відпочинкові дні, купаючись, плаваючи по морю і замріяно вилежуючись на піску. У той же час сопотська публіка (Kurgoste), біла [одягнена у білий одяг] і весела, розважалася всюди і повсякчас. Купалася і танцювала, їздила автомобілями і видивлялася, як щодня о 10 [годині] ранку на одному з тенісних кортів кронпринц у спортивному одязі приходив пограти у теніс.

Пізніше мені розповідали люди, які те літо провели у Паланзі, що купальщики були приємно здивовані, коли до цієї спокійної місцини несподівано підлетіли аероплани з Лібави. Паланга пожвавішала, а зацікавлена публіка зграйками вибігала на пляж, щоб подивитися, як аероплани летять у напрямку німецького кордону. Ніхто не здогадувався, що прийде за цим приємним видовищем. А схожу картину ми спостерігали і у Сопоті. Щоправда, тут аероплани були більш звичним явищем, але все одно на звук гуркоту з-під хмар у сади і на пляж вибігали люди, щоб дивитись на цих красивих птахів, у яких ніхто не вбачав вісників війни. А біплани «Таубе» виконували у повітрі численні маневри. Гідроплани легко спускалися на спокійне море, а потім знову разом пливли піднебесними маршрутами у бік Гданська і далі…

Відгомін берлінської преси. Вірити чи ні?

Спокійно і приємно минали дні за днями. Газети, щоправда, писали про австрійсько-сербську суперечку, але хто б вчитувався в газети під час літнього відпочинку, коли чудово світить сонце і шумить море? 24 липня ми вирушили у центр міста, на вулицю Морську (Seestrasse) і до Кургаусу. Вже в дорозі нас застала звістка, що хтось повернувся із Гданська і бачив там [вивішену] телеграму, згідно з якою до Сербії було надіслано австрійську вирішальну ноту (ультиматум). Але це була дещо туманна новина. Тим не менш, на Морській вулиці ми купили позачерговий додаток до «Zappoterzeitung», перший позачерговий додаток – а скільки їх ще потім було!

Позачерговий додаток містив текст австрійсько-сербської ноти та деякі відгуки берлінської преси щодо цього питання. Пам’ятаю, як ми сиділи на лавці на пляжі і зворушено читали текст цієї історичної ноти. «Ні, Сербія не зможе з цим погодитися, точно не зможе», – подумали ми одразу. І привид воєнного жаху зависнув над нами. Проте берлінська преса була іншої думки: «Звісно, у цей важливий момент ми стоїмо на боці нашої союзниці, і Австрія може бути впевнена у нашій підтримці, але ми дуже сподіваємося, що це питання можна буде владнати. Бажаючи зберегти державну честь, Австрія була змушена надіслати таку ноту, але і Сербія повинна зрозуміти, що страшна сараєвська трагедія вимагає моральної компенсації». Приблизно такого змісту тексти з’являлися у берлінських виданнях. «Вірити чи не вірити? Буде війна чи ні?» – думали ми вже цілком серйозно, і важливість цих питань нависала над нами у всьому своєму жахітті. І ми одразу вирішили, що як тільки австро-сербська війна реально розпочнеться, ми негайно поїдемо додому.

Але наші воєнні настрої розвіялися надзвичайно швидко, як тільки ми переступили поріг пансіонату. Тут усі були як і раніше – світлі, білі [у білому одязі] і веселі та сміялися з новини про ноту і з думок про ймовірну війну. Чи була це наша славнозвісна польська легковажність? Наступного дня ми також бачили всюди поблажливі посмішки, навіть на обличчях дуже освічених і видатних людей. Усі сміялися, щойно почули про наш намір повернутися додому. Де таке бачено – після 10 днів відпочинку на морі повертатися через новину про загрозу австро-сербської війни? Тож Сопот був надзвичайно спокійний та завжди білий й веселий.

То була субота, отже більшість публіки була зайнята підготовкою до раутів: польський раут мав відбутися у готелі «Вікторія», а великий раут – Залі Кургаусу. Польська публіка зазвичай не ходить до Кургаусу, але сьогодні сарафанне радіо передало, що на рауті має бути кронпринц. Тож деякі красиві варшав’янки збиралися до партеру, а численна решта готувалися зайняти місце на галереї. Із настанням вечірньої години безліч карет й автомобілів розвозили ошатних і веселих гостей по бальних залах. Проте і на Морській вулиці був жвавий рух. Адже о шостій годині вечора Сербія повинна була дати відповідь. Тому вулицею ходили зацікавлені люди, ставали групками [перед редакціями газет? поштою?] в очікуванні телеграм і вже трохи хвилювалися. З відповіді Сербії ми не дізналися нічого конкретного, але важке відчуття неспокою міцно закоренилося у наших серцях попри те, що вечір був такий гарний, теплий і тихий, а море шуміло сонно і заспокійливо. А в гостинних залах охоче танцювали до ранку, у Кургаусі, кажуть, був сам кронпринц – от і всі теми для недільних бесід.

Недільний ранок – на диво похмурий і сумний – не приніс жодних принципових змін у новинах і воєнних настроях. Щоправда, сопотські і гданські газети уже вийшли з дуже сенсаційними заголовками, проте берлінські газети як і раніше були спокійні і наче сповнені надії на мирне вирішення європейського конфлікту. Сопотом поширилася новина, що наче кронпринцеса з дітьми збирається їхати геть. Але кронпринц, як завжди, грав у теніс і усміхнений їздив автомобілем. Тож сопотська публіка вірила у його спокій і у Сопоті далі було спокійно і весело.

Бідний польський Сокіл у гнізді в передмісті Гданська

Під час недільного обіду п. Томашевський, чоловік власниці пансіонату «Галіна», запитав, чи є охочі поїхати до Гданська на вишкіл польського «Сокола». Зголосилося близько 10 осіб, кожен отримав іменне запрошення. Звісно ж, поїхали і ми.

Вулиці Гданська були майже порожні, як і кожної неділі після полудня, коли мешканці міста традиційно виїжджають на відпочинок до Сопота. Однак нечисленні перехожі групками кучкувалися на перехрестях вулиць і біля редакцій газет, де щойно порозклеювали свіжі жовті та сині афіші, на яких не друкували, а записували олівцем останні телеграми. Ми теж читали – вже з почуттям страху, що наростав усередині: «Австрія мобілізується. Генерала Путніка [?] заарештували, коли той їхав з Будапешту до сербського кордону». «Та ясно, Австрія швидко поб’є тих свинопасів сербів», – підсумовує хтось поруч зі мною з величезною впевненістю і спокоєм. Проте хтось інший одразу запитує: «А що на це скаже Росія?» «Німеччина – що скаже?» – стиха запитує третій. Та розмова так і не переростає у дискусію, бо ми поспішаємо.

«Польський Сокіл» у Гданську є інституцією, яка існує досить давно, але її існування доволі жалюгідне. Товариство мало кілька десятків членів, але справжніх «соколів», тобто активних членів, які брали участь у вишколах – лише трохи більше двадцяти. Це були переважно робітники місцевих заводів та ремісники з маленьких майстерень, які важко працювали усі 6 днів на тиждень і час від часу в ім’я польськості вправлялися на перекладинах, з палицями та «ланцями». Новий дух материнської установи Сокола, зокрема Краківської Сокільні не проник ще до Гданська, гімнастичні трико ще не замінили на сірі однострої, а різноманітні переверти, штучні фігури та розмірені рухи не замінили військовими вправами. Але і так – у своїй попередній формі – Гданський Сокіл виконував своє завдання, відриваючи молодь від німецького товариства і хоч трохи навчаючи їх говорити і відчувати по-польськи.

У того бідного Сокола було гніздо у передмісті Гданська. Заклад складався з малого одноповерхового будиночка, який мав зал із невеличкою театральною сценою і пивним буфетом, та скромного міського садка, у якому крім малого майданчика, який імітував стадіон, стояли розставлені столики і стільці, тож там можна було замовити пиво, каву і шматок торту «mit Szlagsahne». Бідний польський Сокіл у Гданську навіть не мав права відкрито проводити вишколи і публічно збирати гроші на ремонт свого гніздечка. Лише іноді по неділях він влаштовував для своїх членів, «їхніх сімей та запрошених гостей» невеликі вистави, які складалися з показового вишколу на стадіоні та аматорських виступів на сцені, які потім завершувалися танцями у «великій» залі малого будиночку. Тоді сюди сходилися робітники та ремісники у білих нитяних рукавичках, святкових чорних жакетах, а іноді у трикотажних сорочках, одягненими під жакети. Сюди приходили швачки, служниці і дружини ремісників – усі у білих або рожевих сукнях і солом’яних капелюшках з шифоном та квітами. Одним словом, сюди сходилася чимала частина польського населення Гданська, адже поляки у місті були лише робочим народом, хоча й становили 11% місцевих мешканців. Однак ці польські робітники доволі охоче приходили до будинку бідного Сокола. Тут вони забавлялися і не соромились вголос говорити польською.

Численні кенігсберзці – сопотські гості – їдучи масово до Гданська, ретельно вивчали місця з модними новинками: кав’ярні, ресторани і різні галереї [в оригіналі німецька фраза]. Але мало хто знав, де у Гданську розташована якась польська установа – хоча б той же Сокіл, один із небагатьох польських осередків на західних кресах.

Тієї неділі (26 липня) із Сопоту нас приїхало лише кільканадцятеро осіб. Прийшли також представники нечисленної польської інтелігенції у Гданську – співробітники польської газети («Gazeta Gdańska»), якийсь адвокат, чиновник… Усі вони більше [більшою мірою] ніж простий робочий народ набули зовнішніх німецьких рис, особливо кругленького животика, вирощеного на німецькому пиві.

Усі товариші зустрічали нас дуже радісно та сердечно. Але одразу після нас з’явився (як чорна напасть) товстенький і похмурий, наче чума, прусський «Шуцман [?]» у пікельгаубе, який шпигував і винюхував на всі боки і ретельно перевіряв іменні запрошення. Ми вже побоювалися, що збори скасують, але якось вдалося пояснити п. Шуцману [?], що зібрання є суто «приватним», і змусити його покинути заклад. Втім товариші застерегли нас ще й від німецьких офіціантів – бо заклад був взятий в оренду, а офіціанти – люди чужі і ненадійні.

Тож ми сиділи у садку за залізними столиками і чекали на початок урочистостей. Невдовзі духовий оркестр Сокола почав вигравати якусь вельми монотонну, хоча й доволі ритмічну мелодію, і на майданчик шеренгою вийшли учасники товариства. Їх було двадцять п’ятеро. Усі намагалися йти рівним, ритмічним кроком, слухати не дуже впевнену команду і виконувати рухи палицями у такт монотонній мелодії. Звісно, ми щиро і сердечно вітали їх оплесками, адже треба було хоч якось винагородити цих людей доброї волі. Пізніше відбувалися гімнастичні виступи на перекладинах і трапеції, а духовий оркестр далі грав ту саму мелодію. [...]. До садку долетів новий голос – чіткий звук карабінних пострілів. «Що це?» – здивовано запитуємо усі ми. «А це, пані та панове, чітке оголошення війни, бо там роблять вишкіл німецькі солдати», – пояснює нам один із представників гданської інтелігенції. «Як так – вишкіл у неділю? А де Зонтагруе? [?]» «Саме у цьому і полягає оголошення війни, що вони тренуються у неділю, та ще й з карабінами нового зразка».

Розмова одразу переходить на тему політики та війни, але у ймовірність європейської війни досі мало хто вірить. Навіть панове з Гданська заспокоюють нас, що абсолютно нема чого боятися, бо на біржі – у цьому пульсі життя і сучасного світу – не спостерігається жодних коливань чи падінь. «Але якщо війна все-таки розпочнеться, як гадаєте, – запитуємо з цікавістю, – що буде?» «Що буде? – весело підхоплює молодий адвокат, офіцер резерву. – За десять днів ми будемо у Варшаві». І мені знову сумно. Цей молодий поляк, який з таким спокоєм і навіть з веселим настроєм говорить про те, що йому доведеться одягнути ненависну [мені] прусську форму і у цій формі під звуки «Nacht an...[?]» увійти до Варшави, такий страшний у своїй польській трагедії, можливо, найстрашнішій за останні сто років… [...].

Європейська війна у семимильних чоботах

Весь наступний тиждень був періодом лихоманки і неспокою. Попри згущення воєнних хмар та вже неминучу австро-сербську війну ми все ще не виїхали із Сопоту. Час був прекрасний, виїжджати не хотілося. Кронпринцеса з дітьми відбула у понеділок чи у вівторок зранку. У понеділок ми почали задумуватись – що робити? Негайно їхати додому чи ще трішки почекати? Рішення було складним. Зрештою, навіть зі світу політики не надходили якісь особливо погані вісті, а місцева новина про виїзд кронпринцеси з дітьми не викликала у Сопоті особливого резонансу. Зрештою, усі нам пояснювали, що наразі немає чого боятися, що навіть якби розпочалася австро-сербська війна, то це ще не обов’язково означатиме загальноєвропейську війну. А початком європейської війни буде лише розрив дипломатичних стосунків між Австрією та Росією, а далі – австро-російська війна. А оскільки ми у Німеччині, то нам абсолютно нема чого боятися, бо Німеччина виступить лише на захист своєї союзниці. Тож у нас ще так багато часу… Ось так надовго доморощені політики відкладали початок європейської війни. У той же час події мчали у шаленому темпі, наче у семимильних чоботах.

Однак у Сопоті, як і раніше, все було спокійно на небі і на землі. Великі афіші сповіщали про вистави у «Лісовій опері» наступного тижня, тому, звісна річ, ми одразу взяли квитки, бо у моїй голові досі жили спогади про чудову казку «Ясь і Малгося», побачену у сопотському лісі два роки тому. Поміж тим ми продовжували насолоджуватися сонцем і морем. У вівторок нам запропонували відвідати Оліву. Це було якраз у пам’ятний день 28 липня 1914 року. Але нікому з численної компанії, звісно ж, не прийшло в голову думати про важливість моменту. Натомість ми думали про приємне проведення часу, ну і трохи про те, як маніфестувати перед німцями свою польськість. Тож ми шумно і весело пливли морем до Гладзикова і їхали трамваєм до Оліви. Ми ходили по дивовижних алеях олівського парку і вперлися, безапеляційно вимагаючи польського екскурсовода по старому костелі. Ця вимога була особливо сміливою, адже парохом Оліви був якийсь затятий гакатист. Нас було понад двадцятеро, і за свої 50 пфенігів з людини ми дуже вперто вимагали польськомовного гіда.

Екскурсовод знайшовся – чого не зроблять німці заради грошей? Проте німецька публіка, яка також відвідувала монастир, все одно із сильним незадоволенням слухала наші голосні вигуки. «In Deutschland muss man deutsch sprechen [?]» – звернула навіть увагу якась кістлява німкеня, жива картинка з «[два слова німецькою мовою – І.С.]”. Боже мій, ми тоді були наче півники, розпалені сонячною морською прогулянкою та променадом романтичними алейками парку, готові битися з тією групкою товстих німців. Наша польськість і наші переконання були тоді такими ж мізерними та паперовими, як і майбутні нещасливі переконання та прагнення.

Звісно, екскурсовод відтягнув нас подалі від німецьких туристів. Він без міри калічив польську мову, показуючи нам костел і монастирську обитель із відомим столом, за яким було підписано перемир’я зі шведами. А потім випустив нас у залитий сонцем сад. І ми йшли чарівними алеями, минаючи сонячні галявини над ставками і тінисті підрізані живоплоти – дуже задоволені собою і світом. А потім сиділи у затишній кав’ярні, де були – як і всюди у Німеччині – кепські пироги і такий собі торт «mit Szlagsahne» і не думали нічого про те, що відбувається у світі.

А тим часом розпочиналася австро-сербська війна. У Сопоті, повертаючись зі станції додому, ми прочитали телеграму про оголошення війни Австрією і маніфест імператора Франца Йосифа «до всіх націй австро-угорської монархії». Факт вже відбувся: така страшна річ – війна – уже розпочалася. Чи можна усвідомити це в один момент? «Пам’ятайте – це сталося 28 липня», – говорили ми одне одному так, наче про це можна було б коли-небудь забути. Така страшна трагедія… Може, вже у цю хвилину б’ються австрійці і серби на кордоні при Дунаю?.. Може, б’ються і гинуть і поляки – у чужому війську, за чужу справу? Боже мій! Що буде?..

Незважаючи на початок австро-сербської війни нас все ще відмовляли їхати із Сопоту, а у якості доказу всесвітнього миру показували неприродньо спокійні берлінські газети. Однак, попри все, ми вирішили покинути Сопот. Хотіли лише – під впливом заспокійливих порад – скористатись оплаченим помешканням, «куртаксою», квитками на морські купання і подібними речами. Тож ми планували виїхати у середу 1 серпня. З почуттям необхідності цього виїзду ми вирішили навіть повернути квитки на магічний вечір у сопотській «Лісовій опері». Але виявилося, що керівництво цих спектаклів не розділяло нашого занепокоєння - нам не хотіли повернути гроші, мотивуючи це тим, що австро-сербська війна – це ще не доказ загальноєвропейського конфлікту, нашого виїзду із Сопоту і відмови відвідати виставу. Може й так, – думали ми.

Воєнний сигнал тривоги. Кронпринц виїхав

Після обіду місцеві газети принесли новини про взяття Белграду. Німецька преса брала той нещасний Белград систематично, на початку війни – як мінімум щотижня, а потім – принаймні раз на місяць. Звісно, тоді ми не могли помітити хронічності цього факту і повністю у нього повірили. Цей неспокій і спрага до новин привели нас до читальні у Кургаусі. Тут виявилося, що берлінські газети про взяття Белграду ще нічого не знають, що біржа залишається спокійною, а [слова], що якщо на німців [нападуть – рядок німецькою мовою], то і вони витягнуть меча з піхов. Це був перший воєнний сигнал тривоги у серйозній берлінській пресі.

У той же час «Zoppoter Zeitung» писала у колонці місцевих новин, що важливі випадки на горизонті не повинні змушувати німців закривати очі на те, що відбувається навколо них. Бо ось – ішов собі якось один гакатист [...] берегом моря до Адлергорста (Орлова) і, мабуть, думав про всемогутність Німеччини. Аж раптом до його вух долинула страшна мелодія. Це в Кургаусі Адлергорста хтось грав і гучно співав «polnische national-Liede [?]». Бідного гакатиста, певно, заціпило від жаху через думку про таке зухвальство. Та мелодія урвалась. Тож той опритомнів настільки, що написав відкритого листа до «Zoppoter Zeitung», запитуючи, де є і що робить сопотська поліція, що у німецькій країні можуть відбуватися такі речі. І як тут не ненавидіти усією душею і всім серцем цих підлих німців – шпигунів – гакатистів?

Після довгого очікування ми отримали і польські газети. Беру у руки «Dziennik Poznański» і – о, Боже! Що це означає? Що це за заголовок – «Вибух у варшавській цитаделі»? Повстання у Варшаві? Невже зараз?.. Але познанські газети не знали ще нічого – телеграмою прийшла якась дивна новина про вибух і пожежу у варшавській цитаделі, але ніхто не знав, що це значить. Лише німецькі познанські газети, бажаючи пограти на нервах і почуттях поляків, а собі набити кишені, випустили позачерговий додаток із загальним заголовком «Polnische Aufstand in Warschau [?]». Звісно, додаток розкупили моментально. І забились бідні польські серця з тривогою та неспокоєм. А обурені познанські часописи звернулися до німецької преси: як може вона, виключно у спекулятивних цілях, писати брехливі тексти про те, що таке дороге польському серцю. Але чи були це лише спекулятивні і фінансові цілі?..

З цікавістю і величезним неспокоєм я взяла в руки варшавські газети. Інформація про вибух була розмитою і незрозумілою. Але точно відомо було одне – вибух не був органічно пов'язаний з будь-яким повстанським рухом. І коли з постійним сподіванням знайти якісь нові дані я перегортала варшавські газети, нарешті натрапила на статтю у «Gazeta Poranna 2 grosze», заголовку якої я не пам’ятаю, але зміст її назавжди закарбувався у моїй пам’яті. Це була звичайнісінька вступна стаття. І запам’яталася вона мені лише завдяки своєму безпосередньому зв’язку з подіями, які відбулися пізніше. Автор статті, чийого прізвища я не пригадую, а, може, підпису і зовсім не було, писав про те, що на горизонті збираються воєнні хмари. І хоча ми й не знаємо, що вони можуть нам принести, то одна річ достеменно відома: яка б війна не почалася – якщо вона розпочнеться, найстрашніший і найкривавіший її епізод буде розіграний на польських землях. Польське суспільство повинно прокинутися з приємного сну і пам’ятати, що нам не можна зараз повторювати слова з «Весілля» Виспянського: «…хай у всьому світі війна, лиш би польське село було затишне, лиш би польське село було спокійне…», а стояти міцно і сміливо, розплющеними очима дивитися у грізне майбутнє, яке насувається. [...] Чи могли б знайтися слова, які більш правдиво описували б тогочасні почуття суспільства у загальній масі? Хіба не думало так 9/10 польських громадян: «Нехай цілий світ перевертається, лиш би у нас було спокійно»? [...]

У четвер (30 липня) дуже несподівано Сопотом поширилася звістка про те, що кронпринц виїхав. Його викликали до Берліна на імператорську раду. Говорили, що він, прощаючись із пані Ц. із Варшави, сказав: «Au revoir a six semaines a Varsovie». Новина про виїзд кронпринца сильно наелектризувала сопотську публіку. І настрій загалом був дуже нервовий і неспокійний. Безумовно, на це впливали різноманітні позачергові додатки газет, які виходили у Сопоті практично що дві години. Також багато людей отримали листи і навіть телеграми з застереженнями з Варшави. Потрібно пам’ятати, що у ті дні у Королівстві вже тривала мобілізація. У Німеччині загалом було спокійно – про мобілізацію не було чутно. Тим не менш, багато німецьких сімей почали роз’їжджатися по домах. Польська публіка у суттєво переважній більшості навіть не думала їхати. Проте багато хто лише відкладав від’їзд до кінця тижня, очікуючи тим часом на подальший розвиток подій.

Пообідні газети принесли новини про імператорську раду у Потсдамі, на якій майже прийняли рішення про війну. Надзвичайно характерним виявився тон берлінської преси. З ультра-мирного він одразу перетворився на сигнально-тривожний. Звісно, це не вплинуло на нас ні не заспокійливо, ні не приємно. У компанії почали говорити про те, що потрібно забирати депозити з банків і скористатися акредитивами. Однак говорили про це лише жінки, бо чоловіки – хоча й були видатними економістами і варшавськими діячами – ще сміялися з воєнних настроїв і бажання ховати гроші «у панчоху». Того дня ми отримали останні листи з Королівства. Це були листи з Радома, Седлець і Цехоцінека, усі вони датувалися 29 липня і були дуже спокійні. Усі писали про якісь дрібниці і радили нам поки що не повертатися додому. Та ми були надто стривожені і збуджені, щоб дослухатись до цієї поради. Ми почали пакувати речі…

Увечері близько восьмої години ми пішли у місто. Хотілося востаннє попрощатися з офіційним Сопотом – з Кургаусом, з веселковим фонтаном і Штегом, який врізався далеко вглиб темного моря. Рух на вулицях був шалений. Люди нальоту розбирали позачергові додатки, які писали про перебіг австро-сербської війни та [про] російську мобілізацію. Також ми зустріли знайомих мужчин із Гданська. Вони продовжували стверджувати, що біржа цілком спокійна, а чутки про мобілізацію у Німеччині є неправдивими і безпідставними, адже у разі мобілізації вони першими мали б отримати повістки.

Цілком можливо, що гданська біржа залишалася спокійною, але німецька публіка у Сопоті була дуже стривоженою. Була велика ймовірність, що спокій німецьких бірж штучно утримувався до певного моменту, але німецького населення вже ніхто не хотів тримати у спокої. Так, майбутній воєнний шторм ніс за собою довгий ланцюг жертв, яких зазнала б Німеччина. А щоб витримати ці жертви, німецьке населення мусило підживитися чималою дозою патріотизму. З мирних «бюргерів», які важко і скрупульозно працюють, а у вільну хвилину попивають пиво і палять сигари, воно мало перетворитися на хоробрих захисників Фатерлянду. Зрештою, є проста психологія воєнних моментів. І чим глибшим є перетворення нації у момент початку війни, тим переконливішою є перемога. Німеччина готувалася до великої війни. Ця війна мала зібрати усіх, бо в Німеччині усі служать в армії. Тож серця німців – чоловіків і жінок – неспокійно бились у передчутті тривожних моментів.

Величезний натовп, що зібрався на площі перед Кургаусом, колихався і тремтів – і напружено чогось очікував. Усі були схвильовані і збуджені, усі [чогось] чекали. І всупереч їхнім очікуванням пролунала всемогутня німецька пісня – пролунала, щоб полонити їхні трепетні душі, наповнити патріотизмом і прикувати до колісниці війни – смерті й перемоги. Оркестр грав «Deutschland, Deutschland über alles». І цю типову німецьку пісню, з типовими словами і мелодією, підхопили тисячі німецьких голосів і, мабуть, сердець...

«Тікаймо звідси, якомога далі, щоб не чути», – говорила я. Мене інстинктивно відштовхувало від цієї пісні, такої ворожої і чужої нам, полякам. Але як втікати? До виходу було не пройти, бо німецька юрба у пориві ентузіазму блокувала вихід і була небезпечною для тих, хто збирався виходити. Тож ми йдемо на Штег – там принаймні зараз порожньо і сонний шум моря заглушає далеке відлуння всевладної німецької пісні.

Ми йдемо – стукають дошки помосту – шумить темне море. На березі серед дерев мерехтять вогники вілли – хвиля ніжно облизує смугу піску – місяць виходить із-за хмар. Така дивовижна тиша в природі. Я повільно забуваю, що за кількасот кроків розбризкує воду райдужний фонтан, грає оркестр і кружляє чужий, ворожий натовп. Дивлюсь на темне море, що сонно шумить, і мрію – якщо можна мріяти серцем, сповненим болю. Тож я мрію про рідний край і про те, хто відгукнеться на почуття його народу. Хто зрозуміє тривоги, які зараз переживають поляки? Чи вийде їм назустріч всемогутня польська пісня «Jeszcze Polska nie zginęła» і прикує польський дух до своєї колісниці боротьби – смерті – слави й перемоги? Чи з'явиться архангел віри з вогненним мечем? І тривожиться моє серце. Бо назустріч моєму смутку й тривозі не йде по темних хвилях польського моря ні пісня, ні архангел віри й надії. І я сама боюся за свою святу віру в безсмертя польської душі і простягаю тремтячі руки до золотих зірок на небі... А тим часом починає шуміти вітер і приносить..................................................

[Наступні сторінки щоденника Марії Валевської за 1915 рік відсутні. Продовження спогадів, починаючи з 1 серпня 1914 року, увійшло до зошитів, записаних у 1962 році, – І.С.]

– Марія Валевська
– підготувала Інка Слодковська

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук

Заголовок і підзаголовки були додані редакцією

Марія Валевська (в дівоцтві – Кузніцька) (1894 – 1980)

Донька Марії (в дівоцтві – Суліговської) та Владислава Кузьніцьких. Власниця володіння Коваля Стемпоцина поблизу Радома (нині головна вулиця Ковалі носить її ім'я). Вивчала сільське господарство в Ягеллонському університеті, у 1920 році вийшла заміж за Александра Валевського. У подружжя було четверо дітей. Заслужена громадська діячка ІІ Речі Посполитої (Спілка землевласниць, Гуртка сільських господинь, Католицької акції), нагороджена Срібним Хрестом за Заслуги. Александр Валевський був активістом Спілки землевласників і Католицької акції, заснував у Ковалі Кооператив споживачів і Касу допомоги. Під час Другої світової війни Валевська організувала таємне навчання в маєтку в Ковалі, вона і її чоловік були активними учасниками «Тарчі», старші діти були членами Армії Крайової. Після 1945 року внаслідок земельної реформи Валевські залишили Ковалю й оселилися в Радомі. Александр, заарештований у березні 1945 р., помер після звільнення у 1946 р. Марія працювала в адміністрації школи. Залишила розлогі спогади, з яких опубліковано: «1918 рік. Спогади» [Rok 1918. Wspomnienia] (Варшава 1998), «У тіні закону про аграрну реформу» [W cieniu ustawy o reformie rolnej] (Варшава 2007).

Фотографії Інки Слодковської: PAP/Tomasz Gzell