Історія

Карл. Імператор, який став вигнанцем

Навіть термін «вигнанець» не зовсім личить до його долі, бо він занадто урочистий, занадто королівський. «Вигнанець» – це слово, яке підходить Іоаннові Безземельному, візантійцеві Юстиніанові II або нашому Болеславу Сміливому. Монументальна вежа, пугач на дереві, лицарі, що пробираються крізь сніг чи пісок, – все як на романтичній гравюрі. Отак, я розумію, можна вирушати у вигнання. Але вмирати, заходячись кашлем, у сирій кімнаті, дивлячись на невдало підібрані штори, вагітну дружину, поганенько позолочене розп’яття і дев’ятирічного первістка, який мужньо намагається стримати тремтіння підборіддя? Як же це неромантично. Можливо, саме у цьому і полягало його мучеництво.

Динамічні реакції, що із захватом вивчаються фізиками, – це не обов’язково вибухи: з такою ж силою, що й тротил, може вистрелити (і вбити) надто довго стискувана пружина, якщо послабити засув, або пара у перегрітому котлі, яка знаходить тріщину. Протягом 68 років правління Франца Йозефа Австро-Угорська імперія, яку з болем і захопленням описували її найвірніші автори, такі як Йозеф Рот, все більше нагадувала слабкий засув, паровий котел, дамбу, за якою здіймається бурхлива вода: всією своєю силою вона стримувала натиск сучасності.

Це не означає, що вона була якоюсь казковою, штучно середньовічною країною, мармеладним замком Нойшванштайн. Так, у ній дзвонили телефони, звучало радіо та світили рентгенівські промені, доктор Фройд розгадував людські комплекси між першою та другою затяжками сигари, а в серці Відня процвітала дюжина живописних та музичних авангардів. Але в палаці Шенбрунн, як і раніше, проходили паради кірасирів і горіли тисячі свічок, Найсвітліший Володар прибував на засідання парламенту в кареті, запряженій чотирма ліпіцанерами, а життя придворних дам регламентував етикет сімнадцятого століття.

Цей світ існував завдяки великій силі волі, як і уявні королівства, створені Батьком в оповіданнях Бруно Шульца, ще одного надгробного каменю Імперії. Як і в оповіданнях Шульца, коли не стало волі, все раптом розсипалось і посіріло, дамба обвалилася, котел тріснув, а новий, заледве тридцятилітній імператор несподівано опинився у світі отруйних газів, кредитів, шантажу, страйків та зрадників.

Може, єпископство, може, полк

Він не очікував цього. Чесно кажучи, сьогодні не відомо достеменно, на що він сподівався, адже він був одним з кільканадцяти ерцгерцогів із роду, який пережив досвід самогубств (Рудольф), напади терористів (Єлизавета), розстрільні загони (Максиміліан), сухоти та золотуху, але був достатньо розгалужений, що претендентів залишалось достатньо.
Карл I і Зіта Бурбон-Пармська. Фото: Carl Pietzner - Carl Pietzner, відкритий сайт, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=6803883
Очікувалося, що після тривалого правління Франца Йозефа I на трон сяде ерцгерцог Рудольф, наступним у черзі вважався ерцгерцог Карл Людовік, а після його смерті в 1986 році – ерцгерцог Франц Фердинанд. Карл міг розраховувати хіба що на кілька титулів, кілька орденів і палаців, прекрасну дружину з княжої родини (вона йому таки дісталася – Зіта, із зубожілої лінії Бурбонів, а по матері – з португальської династії Браганського дому), можливо, кілька полків під командування.

А ще ерцгерцог здобув освіту – ґрунтовну, але без феєрверків: приватні вчителі (для експериментальних занять з фізики та хімії він все ж відвідував державну гімназію), кілька років офіцерської служби в чеських гарнізонах, три роки правничих студій у Карловому університеті в Празі, проте без жодних претензій на наукову чи військову кар’єру.

Постріли в Сараєво, що завершили XIX століття, поклали край існуванню кількох імперій і першості Європи у світі, змінили і долю Карла: після смерті ерцгерцога Фердинанда він миттєво став спадкоємцем престолу. Але хто мав навчити його керувати центральноєвропейською імперією, коли світ раптом почав валитися? Міністри, що розбігаються, як мурашки в паніці? Генерали, які із запізненням на роки намагаються переозброїти армію зі списів у гвинтівки? 84-річний імператор? Перші пів року людина, яка мала вирішувати майбутню долю дюжини народів, продовжувала складати графік зміни караулу в гарнізоні провінційного містечка Цешин.

Лише навесні 1916 року його оголосили фельдмаршалом об’єднаних австро-угорських армій. Але і це був елемент показовості, дещо схожий на відзнаки, якими його нагородили союзні країни: орден Вендської корони від герцога Мекленбурзького, орден святих Кирила та Мефодія від царя Болгарії… Латунний металобрухт, сміх поколінь. Більше значення мало командування 20-им корпусом на італійському фронті. Як тільки йому вдалося здобути там визнання своєю прямотою, відвагою і рішучістю, його перевели на румунський фронт. А потім, 21 листопада 1916 року, помирає імператор.

Намоклі вінки із чорного пір’я

У кінохроніці компанії Pathé, яка показує похорон Франца Йосифа I, всі фігури рухаються майже курцгалопом, але це типова риса фільмів, знятих на початку ХХ століття, коли не можна було узгодити швидкість зйомки (16 кадрів в секунду) зі швидкістю роботи проекторів. Насправді, цей листопадовий похорон із гнідими кіньми в вінках із чорного пофарбованого страусиного пір’я був чи не найгіршим знаменням для Імперії.

Оркестри вже давно замовкли. Ніхто вже не обмінюється орденами та не радіє від тріумфальних повідомлень про взяття Львова чи Белграда. У 1916 році війна – як описували її документи німецького генштабу – ішла вже «на вичерпання». Осінні підсумки були чіткі: над Соммою – мільйон трупів. На італійському фронті – чверть мільйона. Від Македонії до Волині, від Адідже до Вердена – болото і трупи. Відрізана від портів, знекровлена держава тремтіла від лихоманки, авітамінозу, страйків і змов. Таким був початковий баланс для нового імператора Австрії (з 21 листопада 1916 р.), головнокомандувача імператорської і королівської армії (з 2 грудня) і спадкоємця корони святого Стефана (з 30 грудня).

У 1914 році амбітний спадкоємець престолу, з дитинства навчений носити мундир, міг мріяти (хоча це означало б не кидатися на штурм, а малювати циркулем на штабних картах) про командування наступом, про те, щоб довести імперські та королівські війська до Києва, Мілана чи Салонік. У 1917 році про такі переваги ще могли мріяти генерали (точніше, шмаркаті поручники). Завданням імператорського рівня могло бути лише принесення миру.

Він зайнявся цим у невідповідний час, сам, без підтримки чи радників. Наосліп, оминаючи дипломатичні та розвідувальні шляхи, він шукав перші точки контакту.

Неймовірна ініціатива: на четвертому році війни, з десятком фронтів, втратами порядку шести мільйонів убитими (у 1917 році), після того, як у гру вступили Сполучені Штати та (ви тільки гляньте!) Королівство Хіджаз і Китай, запропонувати мир?

Братство персня та Індіана Джонс

У нього було троє помічників: друг дитинства, а тепер – ад’ютант Тамаш Ердоді, один із найвідоміших європейських авантюристів ХХ століття, у Польщі заслужено відомий під прізвиськом «кузин диявола» та пов’язаний, зокрема, з катастрофою в Гібралтарі Юзеф Реттінгер, а також шурин Карла, на кілька років молодший за нього герцог Сикст Бурбон-Пармський, номінально – офіцер бельгійської армії. Непогане «братство персня», чи не так?

І подумати лишень, що це спрацювало! Імператриця Зіта особисто везе першого листа до Швейцарії, де зустрічає свого дорогого брата Сикста, який отримав на місяць відпустку з голландських окопів. Прем'єр-міністр Клемансо, фельдмаршал Гінденбург – всі знали, ба, з усіма ними «консультувалися». Ці коридори, ці печатки, ці чарівні чорнила, що чорніють над полум’ям свічки!
До сьогодні ми не знаємо подробиць тих розмов (Сикст решту свого життя писав есе про натюрморти, Реттінгер взагалі переважно нічого не писав), прогалини слід заповнити уявою: у серіалі про пригоди Індіани Джонса молодий Індіана (у виконанні Шона Фланері) займається таємним перевезенням Сикста та його брата Ксав'єра (який відповідав за переговори про згоду Британії) зі Швейцарії до Відня...

За столом переговорів розмовляли про все: передачу Франції Ельзасу і Лотарингії (які відійшли до Німеччини після війни 1870 року), відновлення незалежності Бельгією, гарантії для Сербії (також у Боснії) і передачу Константинополя Росії. Крім цього прозвучало гасло «мир без анексій та контрибуцій», яке у ті часи вперше висунув не Володимир Ленін, а Папа Римський Бенедикт XV.

Про незалежність Польщі не йшлося, але Реттінгер ніколи особливо цим не переймався...

Ніхто ні на що не хотів погоджуватися. Берлін не мав наміру віддавати Ельзас і плекав надії на швидкий розпад Росії. Ніхто не повідомив туркам, союзникам Центральних держав, про намір позбавити їх столиці. Італійці не збиралися відмовлятися від Альп, а французи – від компенсацій.

Бійня тривала ще півтора роки, а потім Карла принизили: навесні 1918 року Жорж Клемансо оприлюднив листи імператора до Сикста, у яких детально описувалися переговори. Розлючений Берлін спочатку зажадав від австрійського імператора відставки, потім де-факто взяв під своє командування залишки імперських і королівських військ і збройної промисловості.

Стоїть на трьох коронах, а сам без корони

Далі потрібно було підготувати реформу переможеної держави, але й це не спрацювало. 16 жовтня 1918 року Карл видав прокламацію, в якій визнавав незалежність поляків і право «об’єднатися зі своїми братами, які були раніше під владою Пруссії та Росії, і заснувати незалежну державу». Іншим своїм народам, об’єднаним під короною Габсбургів, він запропонував сучасну федеративну державу, що складається з чотирьох елементів: німецького, чеського, українського та південнослов’янського – водночас, на вищому рівні, він запропонував рішення в дусі так званого тріалізму. Держава мала складатися з трьох корон: імператорської корони, корони святого Стефана (Угорське королівство) і корони Звонимира, короля-засновника середньовічної Хорватії.
Але – як у поемі – «жодна держава не хотіла його згоди народів». Народи трималися за свою історію: хорватський Сабор проголосив створення Держави словенців, хорватів і сербів, Західноукраїнська Народна Республіка тільки розпочинала боротьбу за Львів з польською Річчю Посполитою, доктор Томаш Масарик готувався до проголошення незалежності.

Залишалося лише подбати про слова: у прокламації, виданій в день припинення вогню 11 листопада 1918 року, Карл визнав право народу Австрії визначати форму правління і «відсторонився від будь-якого впливу на хід державних справ». Через два дні з палацу Еккарцау, що поблизу Відня, він видав подібну прокламацію для угорського народу.

У жодній з них не згадувалося слово «зречення». Карлові цього не хотілося, але передусім він не вважав, що має на це право. Тут починається його епопея мандрівного лицаря, що завершиться агонією пневмонії через три з половиною роки. Замість того, щоб вигідно заробляти на нерухомості та спогадах, як це робило багато інших колишніх монархів, переїхати на Рів’єру і займатися сватанням дітей (у нього їх було п’ятеро, тож роботи вже вистачило б, а ще троє народиться згодом), він зайнявся тим, що вважав своїм обов'язком. Карл все ще серйозно сприймав присягу, складену два роки тому, хоча для решти світу вона вартувала стільки ж, скільки мокре страусине пір’я.

Австрійський народ обрав для себе форму правління (республіку) вже восени 1918 року, а в березні 1919 року відмовився давати прихисток своєму колишньому імператору. Складнішою була ситуація в Угорщині, прив’язаній до монархічної форми правління, але ще менше – до династії Габсбургів. Країна була охоплена спочатку соціалістично-ліберальною революцією айстр, а з весни 1919 року – Більшовицькою революцією, при цьому – що ще гірше – окупованою майже на 3/5 армією ненависної, недооціненої, а сьогодні переможної Румунії.

Лише восени 1920 року свою владу над Дунаєм встановив адмірал Міклош Хорті, який називав себе регентом, а навесні 1921 року Карл, підбадьорений угорськими регалістами, почав серйозно боротися за корону св. Стефана.

Ножем, подушкою, табакеркою. Як вбивають царя

Пізніше це вже тільки таємниця, вирвані язики, свідки вислані на каторгу і ніяких нічних розмов співвітчизників.

побачити більше
Серйозно? Насправді з самого початку було відомо, що союзники не хочуть, щоб при владі були Гогенцоллерни чи Габсбурги. На елегантне, але рішуче «ні» Парижу та Лондону накладалося на бурхливе «у жодному разі!» від румунів, сербів та чехів – майбутніх учасників Малої Антанти, об’єднаних антиугорською та антигабсбурзькою фобіями. Це було зрозуміло. Загадкою ж залишаються мотиви адмірала Хорті, який двічі не послухав Карла, а одного разу був готовий націлити на нього зброю. Чи керувався він виключно державними інтересами і переконанням, що Габсбург на троні Буди означає окупацію країни волохами і словаками? Чи він все ж був вірний своїй ролі?

«Цукровий імператор не турбується про шляхи долі»

Перше приниження було завдано ще дуже дипломатично. Карл, пробравшись до Угорщини з фальшивим іспанським паспортом, дістався до Хорті у Великодню неділю по полудню – адмірал нібито їв суп (журек?), коли ад'ютант оголосив про прибуття імператора... Подробиці драматичної двогодинної розмови повідомив лише Хорті – Карл не опустився до того, щоб пояснювати свою позицію. Адмірал відмовився передати владу, застерігав від можливого поділу країни і закликав його не робити кроків у цьому напрямку. Знеохочений Карл покинув країну за тиждень.

Проте повернувся через пів року, 21 жовтня, за кермом моноплана Junkers F 13, двигуни якого кілька разів зупинялися просто у повітрі. Він приземлився на кукурудзяному полі у маєтку князя Йожефа Ціракі, сформував тимчасовий уряд з вірних регалістів і відправився (потягом) до Будапешта.

Та знову переплутав епохи. Подорож до Будапешта не була наполеонівським маршем від Граса до Парижа за «сто днів», не була вона і походом із Сулеювека до Варшави. Це було паломництво, під час якого він з відкритого вагону приймав присяги місцевих вельмож і данину селян, впевнений, що за мить вся країна перейде на його бік. А в Будапешті Хорті отримував чергові ультиматуми від сусідніх країн («переворот означає інтервенцію!») і озброював свої війська.
Ерцгерцог Карл Франц Йозеф під час своєї подорожі в 1915 році. Фото: Keystone/Getty Images
Імператор дістався станції Келенфельд; сьогодні звідти можна доїхати до центру Будапешта на метро М4, тоді це була невеличка станція на околиці міста. Прозвучало кілька залпів, загинули 19 людей. Дріб’язок у порівнянні з мільйоном на Соммі! Але ця кров паралізувала імператора, який був переконаний, що на нього чекають усі піддані. Почалися виснажливі нічні переговори; люди квапливо входили і виводили з вагонів, також було надіслано телеграми до португальського двору та до Парижа. Карл сидів у темному купе, дивлячись на вогні замку Буди. «Залиште мене у спокої! Я забороняю воювати. Все це вже не має сенсу», — скаже він вранці 24 жовтня 1921 року.

Як світлячок на хвилях Дунаю

Решта подій розгорталися так само стрімко, як і сухоти. Антанта не бажала жодного повторення подій стоденної давності, жодних мандрівних лицарів. Британська канонерка HMS Glowworm (тобто, світлячок – чи це не натяк на ілюзорні плани імператора?) відвіз Карла і Зіту до гирла Дунаю, де на них чекав інший військовий корабель - на борту HMS Cardiff вони пливли аж до Мадейри в Атлантичному океані. Задушлива, сира каюта, вкрадені коштовності… Далекі родичі його дружини з роду Браганса надали їм кілька кімнат у Кінта-ду-Монте. Срібними ложками доводилось їсти затхлу вівсянку.

Лише в лютому королівський флот привіз на острів семеро дітей (восьма все ще під серцем Зіти). Карл встиг хіба що піти з ними на кілька прогулянок – їздити на ослику виявилося майже так само весело, як на ліпіцанері, особливо коли тобі три роки. 9 березня у нього почався кашель. Бронхи, легені, два інфаркти – все це тривало ще три тижні, до 1 квітня 1922 року.

Які були останні слова померлого сто років тому правителя? У монархічному варіанті вони звучали так: «Я повинен перетерпіти ці страждання, щоб мої народи одного дня змогли були разом». У людському варіанті: «Я так тебе люблю» (до Зіти). У мученицькому варіанті: «Я не можу більше витримати. Нехай буде воля Твоя, Христе». Знаючи Карла, можна припустити, що усі три версії могли бути правдивими.

Лише Ватикан не забув про зусилля імператора під час світової війни. «Справу» відкрили в 1954 році, а в 1972 році відкрили гріб (він досі знаходиться в каплиці у Фуншалі). У 2003 році Конгрегація з питань святих (… De Causis Sanctorum ) визнала його героїчні чесноти. 3 жовтня 2004 р. Папа Іван Павло ІІ проголосив його «блаженним», призначивши датою його свята 21 жовтня – день, коли він одружився з Зітою. Його вважають покровителем зусиль заради миру, хоча, ймовірно, він також міг би стати покровителем мандрівних лицарів.

– Войцех Станіславські
– Переклад Марія Шевчук
Основна світлина: лютого 1921: Карл I (1887-1922), останній з імператорів Габсбургів, з дружиною Зітою (1892-1989) і дітьми в Швейцарії. Фото: Topical Press Agency/Hulton Archive/Getty Images
побачити більше
Історія випуск 22.12.2023 – 29.12.2023
Поморський злочин
З вересня по грудень 1939 року було вбито 30 тисяч людей у 400 населених пунктах Помор’я. 
Історія випуск 22.12.2023 – 29.12.2023
Втеча зі Шталагу – різдвяна історія 1944
Ув’язнені жінки шукали прихистку в німецькій церкві... Але це була помилка.
Історія випуск 15.12.2023 – 22.12.2023
Нова Москва в Сомалі
Російська преса називала його новим Колумбом.
Історія випуск 15.12.2023 – 22.12.2023
Анонімний рапорт Пілєцького
Друг, з яким вони втекли з концтабору «Аушвіц», загинув 5 серпня. Перед смертю встиг сказати: за Польщу.
Історія випуск 8.12.2023 – 15.12.2023
Чистки серед журналістів мали на меті відновити монополію на...
До роботи допускалися лише «довірені», а понад сто працівників було інтерновано.