Йому загрожувала деконспірація, переведення до іншого табору в Німеччині або рецидив висипного тифу, а це могло закінчитися добиттям уколом з фенолом санітара СС. Крім цього, його збентежила відсутність реакції Польської підпільної держави на інформацію переказану роком раніше до Варшави про те, що діється за колючим дротом. Вітольд Пілецький використовуючи послаблення нагляду в Аушвіц під час великодніх свят, в ніч з 26 на 27 квітня 1943 року втік з табору разом зі своїми двома колегами. “Коли я виходив, я мав зламану грудину і кілька зубів менше, ніж під час мого прибуття. Я дуже дешево заплатив за такий період перебування у цьому санаторії” - згадував пізніше одни із найбільших героїв Другої світової війни.

А це не була ані перша, ані єдина втеча з табору. У всій історії цього місця зібрано документи, які підтверджують близько 150 вдалих втеч, хоча втікачів, які пробували тікати могло бути навіть 900.

Вересень номер 4859

Ранньою весною 1940 року в Аушвіц — концентраційному таборі, що тоді був призначений тільки для поляків, німці утримували вже кілька тисяч в’язнів. Найчастіше це були люди визнані особливо небезпечними з політичних причин та ті, котрі пробували дістатися до Польської Армії у Франції, але були захоплені угорськими та словацькими прикордонниками.

Пілецький, підпоручник резерви кавалерії, учасник польсько-більшовицької війни і Польської кампанії 1939 року, був членом однієї з перших підпільних організацій — Таємної Польської Армії, що об’єднувала передвоєнних офіцерів.

Вважається, що він був „добровольцем Аушвіц”. І насправді, з формальної точки зору, так і було – він зголосився на місію, що полягала на проникненні в табір і організації там підпільної мережі, а нарешті опрацюванні доповіді про злочинну діяльність німців. Таку ж назву має книга Джека Фейрвезера „Доброволець”.

За винятком того, що, ймовірно, хтось інший мав ідею відправити його на місію, котра так насправді була загрозою для його життя. Начальник ТПА майор. Ян Влодаркевич рекомендував його генералу Стефану Ровецькому, стверджуючи, що він був єдиним офіцером, який міг потрапити в Аушвіц. Пілецький припускав, що обрання його для виконання завдання могло бути елементом особистої гри всередині організації, але, звичайно, він і не думав відмовляти.

Оскільки німці починали у тому часі регулярні виловлювання людей у Варшаві, то він піддався під час такого виловлювання і 22 вересня 1940 року став в’язнем Аушвіц під номером 4859.

Він потрапив у місце, де Шуцхафтлагерфюрер, тобто керуючий офіцер Карл Фріч, зустрічав прибулих словами: “Ви приїхали сюди не в санаторій, а в німецький концтабір, з якого немає іншого виходу ніж через димохід”.

Перший крематорій, який був збудований ще до рішення відправити туди євреїв (це рішення було прийнято через два роки, у січні 1942 року на конференції вищих посадовців Третього Рейху в Берліні), вже димів. Піч для спалювання була побудована у серпні 1940 року, доставлена і встановлена німецькою компанією “Topf und Söhne” з Ерфурта. Світ не знав, до чого готуються німці, і польський офіцер мав про це повідомити першим.

В’язні в Аушвіц щодня стикалися зі смертю, найчастіше через хворобу та відсутність медичної допомоги. Вони могли бути застреленими — без попередження — есесівцями, які цілодобово охороняли їх зі сторожових веж. Їх також можна було відібрати для знищення під час відбору, який проводила охорона. До табору СС залучали німців та австрійців, а також представників німецької меншини з довоєнної Польщі чи Чехословаччини, найчастіше з найпримітивніших соціальних груп.

Пілецький перебував у Аушвіц 947 днів. Просто вижити в цих нелюдських умовах було подвигом, а мрія вибратися з табору здавалася нездійсненною мрією. Його організаторський талант, сила духу та громадські здібності – матеріал для іншої історії. Тут досить пригадати, що він створив у таборі безпрецедентну підпільну мережу, збудувавши Союз Військової Організації у системі т.зв. п‘ятниця. Це була структура, яку практично неможливо було зламати табірному гестапо. Організація допомагала в‘язням і захищала їх, усуваючи по можливості найжорстокіших капо чи донощиків (їх заражали на тиф, засуджували до винищення чи удавали фальшиві доноси на в‘язнів).

Вітольд Пілецький був у гарному настрої: “Якщо ви не заберете мене звідси, я втрачу решту сил на боротьбу з вошами. У своєму теперішньому стані я прискореним кроком наближаюся до димоходу крематорію”, – писав він у своєму листі до табірного лікаря, доктора Владислава Дерінґа.

Двісті за одного

Перший німецький табір створено у польському місті Освенцім влітку 1940 року. Відразу з’явилися відважні, котрі хотіли звідти втекти.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Концтабори зазвичай асоціюються з місцем, оточеним колючим дротом, підключеним до високовольтної електрики. Між тим, це ще не все. “Під дроти вкопали бетонні плити, щоб ув’язнені не рили підкопи. Крім того, від сторони дороги, що пролягає біля головного табору в Освенцімі, збудовано додаткову триметрову огорожу з бетонних плит”, – підкреслює у розмові з Тижневиком TVP д-р Адам Цира з Музею Аушвіц, автор книги “Ротмістр Пілецький”.

Табір займав також допоміжні господарства і об’єкти за бараками і це власне вони створювали для в’язнів прекрасні умови для втеч.

„Першим в’язнем, який втік із табору, був Тадеуш Вєйовський, — розповідає Адам Цира. – Йому допомагали польські робітники, які працювали на будівництві. Пізніше вони також були ув’язнені в таборі, і тільки один з них пережив війну. Після зникнення втікача німці призначили 20-годинну перекличку, яка тривала з години 18.00 до 14.00 наступного дня. Під час неї від виснаження помер хворий польський єврей Давид Вонгчевський. Це перша задокументована смертельна жертва Аушвіц, місця, де протягом всієї війни було вбито понад мільйон людей. Через рік сам Вєйовський потрапив до рук гестапо і був розстріляний”.

Смерть одного в’язня за межами табору це одне, але гірше були наслідки, від котрих страждали інші — родини втікачів і співв’язні, що залишилися за кольчаткою. Збірна відповідальність була найважливішим елементом нацистської логіки утримування порядку.

Однією з найвідоміших і найсимволічніших історій з Аушвіцу є смерть польського францисканця священика Максиміліана Кольбе у серпні 1941 року. Після втечі в’язня німці засудили до голодної смерті ще десятьох із того ж блоку. Серед них був довоєнний підофіцер Францішек Гайовнічек, за якого францисканець віддав своє життя.

Коли охоронець загинув під час втечі, в’язні зазнали набагато гірших наслідків. “У червні 1942 року троє втікачів убили есесівця. Репресії були жорстокими”, - каже доктор Цира. “Були розстріляні випадкові робітники, які працювали поруч, потім 200 в’язнів табору та 10 додаткових заручників, вибраних з-поміж жителів міста Освенцім. Потім членів сімей втікачів привезли в табір і повісили у всіх на очах”.

Подібна доля була у родини авторів найвидовищнішої втечі в історії Аушвіц. Влітку 1942 року четверо в’язнів: 23-річний Казімєж Пєховський, який вільно знав німецьку мову, Євгеніуш Бендера з України, священик Юзеф Лемпарт і 21-річний скаут із Варшави Станіслав Ястер проїхали трактором Steyr через ворота табору так, наче нічого не сталося.

Хоча есесівців вони не вбили, але з табору вдалося вибратися у формі німецьких офіцерів, а крім того викрали машину коменданта. Вони були в есесівській формі, тому що раніше, як фіктивний робочий спецназ, заходили на склад зі спорядженням і одягом. Важливо, що Ястер був співробітником Пілецького з ЗОВ і мав передавати інформацію від «Вітольда» до Варшави. На жаль, його родина дорого заплатила за цю бравуру. До батьків Ястера у Варшаві швидко прибуло гестапо. Обох відправили до Освенціма, де вони й загинули. Пізніше Ястер приєднався до відділу КГ АК “Оса»-«Коса 30” у Варшаві і помер за нез’ясованих до сьогодні обставин.

Втечі в’язнів з Аушвіцу були б неможливими без допомоги жителів Освенціма та підтримки структур Польської Підпільної Держави на Освенцімщині, хоча ця допомога часто закінчувалася трагічно. Мабуть, найбільш різким прикладом є справа провокації, організованої табірним гестапо. Підставлений в’язень Мечислав Мутка втік із Освенціма в уніформі СС. Його прийняли солдати Армії Крайової. Завдяки цьому німці дійшли до місцевих командирів Армії Крайової та заарештували їх. Полонених розстріляли біля Стіни Страт. В іншому випадку полонений під тортурами видав селянина, який допомагав йому. Це Вавжинець Куліг із Поремби Великої, визнаний сьогодні героєм. Німці також розстріляли їх обох біля Стіни Страт.

Два Серафінські

Ці обставини значно ускладнили можливості Пілецького. Оскільки про те, щоб дістатися Варшави і старатися про збройну акцію Армії Крайової на Аушвіц, почав думати у 1942 році. У той час концентраційний табір став табором масових страт, до якого прибували поїзди з в’язнями з усієї Європи.

Пілецький припускав, що підняти повстання в’язнів у таборі й звільнити їх з табору можна буде за підтримки частин Армії Крайової. Тодішній головнокомандувач Армії Крайової генерал Стефан Ровецький “Грот” і вище керівництво Генерального штабу не брали до уваги цю ідею на жодному етапі. По-перше, озброєння кількатисячного екіпажу СС, що охороняв табір, у багато разів перевищувало можливості підпілля, а крім того, у сусідній Верхній Сілезії були великі гарнізони СС і Вермахту. Навіть якби звільнили десятки тисяч людей, невідомо, де б вони сховалися і як мали б вижити.

У 1943 році Пілецький вдаючи хворобу, дивом уникнув перевезення до Маутхаузен, куди вислали аж сім тисяч в’язнів. Він дуже ризикував, оскільки так само німці могли його закваліфікувати до знищення.

У цей час сталася ще одна втеча з табору. Четверо в’язнів втекли і, крім того, викрали документи з Arbeitseinsatz [служби зайнятості] щодо страт і смерті в’язнів. Вони швидко потрапили до рук німців, і один із них, Болеслав Кучбара, який добре знав Пілецького, пішов на допит до в’язниці на Павяку. Пілецький дізнався про це, коли з Варшави прибула нова партія полонених. «Вітольд» не довіряв Кучбарі, тому припускав, що рано чи пізно німці дійдуть і до нього.

Це прискорило рішення про втечу. Ще одним аргументом було те, що вся підпільна мережа, створена з 1940 року – після розстрілів співпрацівників і відправлення інших до таборів у Німеччині – поділилася. Коли Пілецький оголосив про своє рішення старшому капітану Станіславу Маховському, той запитав його: “Чи можна прибувати та виїжджати з Освенцима, коли хочеш?”. “Можна”, — відповів Пілецький.

Великодні свята мали стати зручною нагодою для втечі, бо це означало скорочення чисельності СС у таборі та підлите алкоголем розслаблення наглядачів. Місцем втечі була обрана пекарня за 2 кілометри від табору. Пілецький заздалегідь домовився про призначення до пекарні, підробивши підпис під рішенням гауптштурмфюрера Франца Гьосслера.

Вночі завдяки підробленому ключу Пілецький разом із співв’язнями Едвардом Цесельським та Яном Редзеєм вибрався через залізні двері на свободу. Вони дійшли до річки Сола, прямували до її гирла у Віслу і далі на схід до кордону з Генеральною Губернією. Пілецький мало не загинув 1 травня в Неполомицькій Пущі, коли його застрелив німецький патруль.

А коли він дістався до частини Армії Крайової в місті Бохня, сталося щось нечуване... він зустрів Томаша Серафінського. Пілецький, тим часом, від початку змови використовував ім’я Томаш Серафінський, оскільки отримав такі документи від іншого офіцера у Варшаві. І він зустрів цього офіцера. Це мало зрештою свої наслідки.

Справжнього Серафінського згодом заарештували та жорстоко допитували у тюрмі на вул. Монтелюпіч у Кракові. Німці вважали його втікачем з Аушвіца. Вони відпустили його, коли ствердили помилку. На його руці не було татуювання з номером.

У той час Пілецький, після невдалих спроб переконанна командування АК у Кракові здійснити напад на табір, вирішив просити про це Варшаву. Там також почав писати доповідь для Головного Командування АК.

Комуністи докінчили справу

Одну з перших версій доповіді закопали у варшавських Білянах. За часів Польської Народної Республіки доповідь ротмістра під назвою «Доповідь В», який Пілецький передав восени 1943 року, збереглася в Центральному Архіві Польської Об’єднаної Робітничої Партії.

Пізніше - в 1945 році в Італії — написано другу доповідь, більш обширну, але, як і перша, викликала чималі проблеми для істориків. Щоб додатково приховати всіх учасників табірної змови, Пілецький використав цифровий код. Ключ до нього ніде не зафіксований і був виявлений лише під час післявоєнних досліджень Юзефом Гарлінським, головою Департаменту Безпеки Армії Крайової, також в’язнем КТ Аушвіц. У свою чергу, першу доповідь 1943 року було розшифровано доктором Цирою, використовуючи матеріали, конфісковані Службою Безпеки від Пілецького під час його арешту в 1947 році.

Подальша доля ротмістра Пілецького загалом відома. Хоча варто додати, що під час Варшавського Повстання він, ймовірно, вперше самовільно порушив наказ командування, коли, як важливий офіцер Кедив, відповідальний за формування організації “NIE”, приєднався до боротьби на вулицях міста. Після Повстання перебував у таборі для військовополонених у Мурнау, а згодом, після звільнення американцями, приєднався до ІІ корпусу генерала Андерса.

Там він отримав чергову і, як виявилося, останню місію. Він мав брати інтерв’ю про ситуацію в контрольованій комуністами Польщі. У 1947 році він потрапив до рук Служби Безпеки і після надзвичайно жорстокого слідства, під час якого йому зламали ключиці та вирвали нігті, його засудили на смерть.

Цікавим аспектом цієї історії є пасивність Юзефа Циранкевича, також колишнього учасника змови в Аушвіц (у 1942 році був ув’язнений у таборі), а після війни прем’єр-міністра комуністичного уряду. Цю справу пояснює доктор Цира. На його думку, Циранкевич належав до іншої організації, заснованої членами ППС, а крім того, знав лише прізвище “Серафінський”. Після війни, коли він хотів зв’язатися з Томашем Серафінським з Аушвіц, він знайшов того справжнього в Кракові. Він не міг знати, стверджує Цира, що героїчний засновник організації — це звинувачений у державній зраді Вітольд Пілецький.

Як би там не було, але помилування ротмістра не прийшло. Його вбили пострілом у потилицю у в’язниці в Мокотові 25 травня 1948 р. Тіло не видали родині і до сьогодні невідомо, де воно поховано.

Проф. Владислав Бартошевський, якого в 1940 році депортували до Аушвіц тим же транспортом, що й Пілецького, тридцять років тому сказав: “Військова доля Пілецького змушує нас думати, що в Польщі (і майже нічого у світі) про цей розділ історії КТ Аушвіц знають надто мало. А історія табору почалася в червні 1940 року і тривала більше двадцяти місяців, коли ще не було доставок в’язнів, коли з територій Біркенау не зроблено місць масового знищення євреїв - чоловіків, жінок і дітей з багатьох країн Європи”.

–Цезари Корицкі

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклад Олеся Ґераль