Історія має ґрунтуватися на правді і тільки на правді. Цієї правди не вистачає у святкуванні 80-ї річниці повстання у Варшавському гетто. Чому?

Через стільки років це не так легко пояснити. У Польщі за комуністичного правління офіційно існувала одна, неправдива історія про повстання в гетто за участю Єврейської бойової організації (ЄБО) з її лідером Мордехаєм Анєлевичем.

Коли 19 квітня 1943 року о сьомій годині ранку німецькі війська увійшли у ворота гетто, нацистів привітали пляшками з бензином, гранатами, пострілами з пістолетів та кількох гвинтівок групи бійців ЄОБ по 20-30 осіб кожна. Ними командував Мордехай Анєлевич. Слабо озброєні повстанці оборонялися до 8 травня, коли в бункері на вулиці Милій, 18 більшість членів керівництва цієї організації, включно з Анєлевичем, покінчили життя самогубством. Вціліла лише жменька повстанців. Вони вийшли на арійську сторону через каналізацію. Цю історію поширювали по радіо, телебаченню, в історичних підручниках, книжках, газетних статтях ще багато років після закінчення війни.

З пропагандистських міркувань комуністам було зручніше увіковічнити повстання лівої єврейської молоді в гетто, ніж героїзм військових формувань Єврейського військового союзу. Коли одних викреслювали з історії, іншим ставили пам’ятники, називали на їх честь школи, вулиці та площі.

Одним із перших після війни, хто офіційно згадав про Єврейський військовий союз (ЄВС), був Бернард Марк, директор Єврейського історичного інституту («Повстання у Варшавському гетто» [Powstanie w Ghetcie Warszawskim], Варшава 1963). Він згадав двох лідерів цієї організації: Давида Аппельбаума – псевдо «Яблонський», «Коваль», «Мєтек» – і Павела Френкеля. Через 20 років про участь ЄВС у боях в гетто написав Вацлав Потеранський, співробітник Інституту історії партії при ЦК ПОРП («Варшавське гетто» [Warszawskie getto], Варшава 1983). Він оцінив бойові сили євреїв у гетто приблизно в одну тисячу чоловік.

Потеранський писав: «ЄБО нараховувала 23 бойові загони, в тому числі 5 загонів Народної гвардії, а ЄВС – 3 взводи», не пояснюючи, звідки там взялися підрозділи Народної гвардії і наскільки за чисельністю загін відрізнявся від взводу. Він додав, що: «Командування Варшавського округу Армії Крайової надало ЄБО кілька десятків пістолетів, кілька сотень гранат, один кулемет і багато вибухівки. Народна гвардія також надала десятки пістолетів та значну кількість вибухівки. Єврейський військовий союз мав 2 кулемети, багато ручних гранат і бомб. Бойова група PLAN забезпечила солдатів ЄВС гранатами та пістолетами, а група Корпусу безпеки майора Генрика Іванського на псевдо «Бистрий» три ящики гранат «філіпінок». Решту озброєння виготовляли на місці (запалювальні пляшки та міни – прим. М.К.]».

Книга Потеранського була офіційною позицією польської комуністичної влади щодо заплутаної історії повстання в гетто через участь у ньому бойових організацій. У вступі до книги інший комуністичний історик, Ришард Назаревич, писав: «Робота Потеранського сприятиме формуванню раціонального погляду на минуле, поширенню прогресивного, патріотичного та інтернаціоналістичного змісту». У 1989 році комуністична влада закінчилася, але для частини суспільства, включно з деякими істориками, послання Назаревича залишається актуальним донині. Окрім вигаданих Потеранським підрозділів Народної гвардії.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Народження міфу

У листопаді 1945 року Марек Едельман, вцілілий член керівництва ЄБО, передав записані спогади про своє перебування та повстання в гетто відомій польській письменниці Зоф’ї Налковській. Прочитавши їх, вона написала: «Цю маленьку книжечку, машинопис якої приніс мені незнайомець, молодий автор, один із лідерів єврейського повстання, я прочитала на одному диханні, не відриваючи від неї очей навіть на секунду... Його нелітературна оповідь досягає того, чого вдається досягнути не всім шедеврам».

Спогади Едельмана вийшли під назвою «Гетто бореться» [Ghetto walczy] з дописом: «Участь Бунду в обороні гетто». Цей допис зник в перевиданні періоду воєнного стану 1983 року (підпільне видавництво ХДН) і в наступному 1987 року, що вийшло у видавництві «Солідарності, що бореться». Марек Едельман став оракулом і героєм повстання кількома роками раніше, після того, як інтерв’ю з ним опублікувала репортерка Ганна Кралль у книзі «Встигнути до Господа Бога» [Zdążyć przed Panem Bogiem] (Варшава, 1977). Виголошені ним думки були безкритично процитовані: «...на кожного бійця припадає в середньому один револьвер (10-15 патронів), 4-5 гранат, 4-5 пляшок із запалювальною речовиною. На кожну ділянку є по 2-3 рушниці. На все гетто один автомат». Навряд чи хтось замислювався, як з таким озброєнням німці не ліквідували повстанський опір за кілька днів.

У книзі Кралль головну роль відіграє ЄБО, немає жодного рядка про ЄВС. Роками пізніше авторка зізнався в інтерв’ю Гелені Заворській («Гра світла і темряви. Розмова з Ганною Кралль», [у]: «Добре, що я жив. Розмови з письменниками» [Dobrze, że żyłem. Rozmowy z pisarzami]. Muza, Варшава 2002), що «якби я знала тоді про гетто та Повстання стільки, скільки пізніше дізналася з численних книжок, хронік, репортажів, свідчень, я ніколи б не наважилася говорити з Едельманом. Я була б паралізована цією темою». Книга, перекладена кількома мовами, пішла у світ. Написана добре, але неправдиво. Ця сфальсифікована й неповна картина повстання в гетто згодом була безкритично розтиражована.

Аппельбаум чи Апфельбаум?

Моя перша зустріч із повстанцями Єврейського військового союзу відбулася на початку 1990-х років під час збору документів для монографії про 4-ї Угруповання Армії Крайової «Гурт» у Варшавському повстанні. У період німецької окупації угруповання мало зброярню в морзі та склад зброї в інфекційній лікарні на вулиці Вольській, 37.

Начищеною та справною зброєю, викопаною з місць, прихованих після капітуляції Варшави у 1939 році, у тому числі у районі Воля, забезпечувалися не лише підпільні підрозділи Армії Крайової – її частина була передана Єврейському військовому союзу, який діяв у підпіллі з кінця 1939 року. Я не міг про це промовчати, незважаючи на зауваження колег-істориків про те, що цієї теми краще не торкатися. У трьох текстах, надрукованих у «Plus Minus», суботньо-недільному випуску щоденної газети «Rzeczpospolita» («Незакінчена історія Аппельбаума в тіні Анєлевича» [Niedokończona historia Appelbaum w cieniu Anielewicza], 12 жовтня 2002; «Забуті солдати ЄВС» [Zapomniani żołnierze ŻZW], 12 червня 2004; «Біло-червона пов'язка із зіркою Давида» [Biało-czerwona opaska z gwiazdą Dawida], 12/13 березня 2005 р.) я описав участь ЄВС в боях у гетто. Тексти передрукувала американська та канадська преса, а у Польщі запала тиша. Крім анонімного листа на мою адресу, надісланого до редакції «Rzeczpospolita», з нецензурними висловлюваннями, що починаються словами: «Гою, навіщо ти втручаєшся не в свою історію?»

Бо це історія з офіцерами, підхорунжими та підофіцерами Війська Польського, поручником-капітаном Мечиславом Давидом Морицем Апфельбаумом, який воював в обороні Варшави 1939 року, підпоручником Генриком Ліфшицем (Ліпіньським), підхорунжим Калменом Мендельсоном (після війни – Мадаєвським) та іншими. Про них та організований за їх участю Єврейський військовий союз писав Давид Вдовінський у книзі «And we are not saved» (Нью-Йорк, 1963), а в другому виданні 1985 року був викладений опис діяльності Єврейського військового союзу авторства Хаїма Лазара. Перед початком Другої світової війни Вдовінський був головою Польської сіоністської партії Організації Ревізіоністів. Його ім’я ніколи не згадувалося в офіційній літературі ПНР, яка описувала повстання. Книгу так і не переклали. Чому?

Члени ЄВС представляли праві політичні єврейські організації, що діяли в Другій Речі Посполитій. Наприклад, Давид Вдовінський – рух Hatzohar, військовий командир ЄВС Павел Френкель – партію Бетар, журналіст Лейб «Леон» Родаль – ревізіоністів. Організаційно ЄВС було поділено на десять департаментів. Інформаційним керував Родаль, організаційним – Френкель, зв'язковим (контактами з арійською стороною, Корпусом безпеки та Армією Крайовою) – Аппельбаум, військовим – Родаль і Аппельбаум разом. Так це описав Вдовінський у своїй книзі, з таким написанням прізвища – Appelbaum, яке я повторив у своїх публікаціях.

У 2002 році в Парижі вийшла книга Маріана Апфельбаума «Retour sur le ghetto de Varsovie», яку через рік переклало польською мовою та видало краківське «Wydawnictwo Literackie» під назвою «Два прапори. Про повстання у Варшавському гетто» [Dwa sztandary. Rzecz o powstaniu w getcie warszawskim]. У 2004 році в Ізраїлі книгу видав Яд Вашем. Автор, професор медицини, присвятив її своїм рідним: Мечиславу Давиду Апфельбауму та Ірені Апфельбаум, які полягли під час варшавських повстань. Разом із батьками – його батько Еміль був лікарем, який до війни очолював кардіологічне відділення у лікарні в Чистому – вони втекли з гетто через каналізацію на арійський бік. «Ми вижили, – написав він, – завдяки допомозі чудових людей, і все доросле життя мене не покидало бажання не стільки повернути борг, скільки висловити вдячність». У книзі професор Апфельбаум використав усі доступні йому джерела, документи та свідчення, у тому числі звіти німецького групенфюрера СС Юргена Штроопа, який ліквідовував опір у гетто.

У другій половині грудня 2003 року мене запросили до Єврейського історичного інституту на зустріч з науковцями, істориками та журналістами. Темою дискусії була моя стаття «Аппельбаум в тіні Анєлевича», яка була опублікована в № 239/2002 видання «Plus Minus» – додатку газети «Rzeczpospolita». У ньому я використовував документи та звіти полковника Казімежа Іранека-Осмецького, голови розвідувальної служби Армії Крайової, та поручника «Беднажа» Тадеуша Беднарчика з Військової організації – Кадри безпеки, з листопада 1943 р. – Корпусу безпеки (ВО-КБ). Мої співрозмовники ставили під сумнів кількість і походження озброєння, наданого Армією Крайовою Єврейському військовому союзу, і достовірність розповіді Беднарчика щодо чисельності, підготовки та озброєння ЄВС та його переваги над Єврейською бойовою організацією в усіх відношеннях.

Зустріч відбулася після промоції польського видання книги Маріана Апфельбаума, одним із рецензентів якої був я. На зустрічі я запропонував створити групу польських та єврейських істориків, які опрацюють правдиву історію єврейського повстання у Варшавському гетто 1943 року. Це не просто історія євреїв, це наша спільна історія. Після моєї пропозиції настала тиша, яка триває до сьогодні.

Єврейські фашисти

Барбара Енгелькінг, психолог і соціолог (з кандидатським ступенем), що очолює Центр досліджень Голокосту в Інституті філософії та соціології Польської академії наук, ще на початку ХХІ століття висловила сумнів щодо існування ЄВС. Наскільки важко зняти з історії завісу брехні, демонструє книга «Варшавське гетто. Путівник по неіснуючому місту» [Getto warszawskie. Przewodnik po nieistniejącym mieście] (Видавництво Інституту філософії та соціології Польської академії наук, Варшава 2001). Автори Барбара Енгелькінг і Яцек Леоцяк пишуть у ньому: «Згідно з розповіддю Владислава «Жарського» Зайдлера, 27 квітня загін Армії Крайової з 18 чоловік під командуванням Генрика Іванського «Бистрого» та самого «Жарського» спільно із загоном ЄВС під командуванням Давида Апфельбаума зіткнувся на території гетто у боротьбі з німцями, яка тривала весь день. Проте ця спільна битва не підтверджена в інших джерелах. Відомо також, що бійці ЄВС покинули гетто раніше».

Історик Даріуш Лібйонка (закічив Люблінський католицький університет), який з нею співпрацює, разом із Лоуренсом Вайнбаумом (випускником Варшавського університету та Джорджтаунського університету у Вашингтоні) написали та опублікували у 2011 році книгу «Герої, гохштаплери, описувачі. Навколо Єврейського військового союзу» [Bohaterowie, hochsztaplerzy, opisywacze. Wokół Żydowskiego Związku Wojskowego]. Вони є авторами рядків: «Не заперечуючи доброї волі речників вшанування пам’яті ЄВС у Варшаві, ми застерігаємо від небезпеки закріплення історичної фальсифікації, якою є подальше прославлення «майора» Апфельбаума та його польських товаришів. Ми безуспішно шукали сліди цієї постаті в архівах Яд Вашем, Інституту Жаботинського, архівах Кібуцу Героїв Ґетто, польських архівах та незалежних звітах». Вони шукали не там, де мають шукати історики, які хочуть встановити історію служби солдатів, підофіцерів, підхорунжих і офіцерів Війська Польського. У військових архівах.

Обидва автори продемонстрували скромне розуміння об’єднувальних дій Армії Крайової та історії Військової організації – Корпусу безпеки (ВО-КБ), яка вже була ґрунтовно описана істориками. Вони пишуть про Корпус безпеки як про «маргінальну та незначну організацію, розташовану на периферії Польської Підпільної Держави» (звіти та публікації польських офіцерів ВО-КБ, які співпрацювали з ЄВС, Даріуш Лібйонка відносить до категорії апокрифів).

Даріуш Лібйонка та Лоуренс Вайнбаум виявляють надто велику довіру до вмісту посткомуністичних архівів Спілки борців за свободу та демократію (пол. Związek Bojowników o Wolność i Demokrację, ZBOWiD), Міністерства громадської безпеки та Служби безпеки (зараз в ІПН). На це їм звернули увагу двоє молодих істориків – Август Грабський та Мацей Вуйціцький у публікації «Єврейський військовий союз – відновлена ​​історія» [Żydowski Związek Wojskowy – historia przywrócona] (2008).

Тим не менш, їхня книга рясніє документальними підтвердженнями. Вони здобули доступ до різних джерел, головним чином до свідчень з ізраїльських та польських архівів, зіставляючи їх та намагаючись встановити справжню картину описуваних подій. Вони задокументували бої загонів ЄВС на Мурановській площі, де 27 квітня відбулася наймасштабніша битва за усе повстання, та були підняті біло-червоний і біло-блакитний прапори. Генерал Юрген Штрооп, який придушував повстання у гетто, по телефону повідомив про ці два прапори Адольфу Гітлеру, а той кричав у слухавку: «Слухай, Штрооп, ти повинен будь-якою ціною зняти обидва прапори».

Завершуючи понад 600-сторінкову публікацію, автори самокритично заявили: «У ході наших досліджень і пошуків ми переконалися, що ключа до розгадки всіх таємниць, пов’язаних із функціонуванням ревізіоністської бойової організації у варшавському гетто, немає. Найважливіші учасники подій загинули, а ті, хто залишився, або не змогли, або не захотіли написати цю історію».

В одному з інтерв’ю Даріуш Лібйонка зізнався, що про Єврейський військовий союз пишуть і прославляють його з однією метою – щоб применшити роль і заслуги Єврейської бойової організації під проводом Мордехая Анєлевича в боях у гетто. Формулюючи таку тезу, він, здається, переконаний, що йому вдалося спростувати багато міфів про ЄВС.

Для Марека Едельмана євреї з ЄВС до кінця життя залишалися єврейськими фашистами. «Хлопці з ЄВС були наполовину пройдисвітами, які зв’язувалися з підозрілим елементом, – говорив Едельман в інтерв’ю краківським журналістам Вітольду Берешу та Кшиштофу Бурнетку. – Їх тоді у гетто не було, вони мало що значили. Вони створили організацію із сумнівної наволочі. У них були великі гроші, вони зробили підкоп, у перший же день вчинили стрілянину з німецьким танком. Ймовірно, саме вони вивісили той польський прапор... Але потім одразу втекли через тунель. Однак їм не пощастило – сторож, той самий, що робив підкоп, тієї ж ночі видав їх, а гестапо прийшло і розстріляло їх на даху...»

По-іншому представив цю ситуацію цитований Лібйонкою та Вайнбаумом учасник повстання, який дістався Лондона у червні 1943 року: «На даху цього будинку все ще майорів біло-блакитний прапор. Щоб захопити цей будинок, німцям знадобилося 8 годин. Вони мусили битися за кожен поверх. Захисники повільно відступали, поки на четвертому поверсі не залишилося лише кілька людей, які також загинули. На даху залишився лише один – Галуц, який піднімав біло-блакитне знамено. Була північ. Німці спрямували прожектор на дах. У його світлі було видно молодого чоловіка з прапором. Потім він зник. Він загорнувся в прапор, який захищав 42 дні і ночі, і кинувся додолу».

Редактор Маріан Турський запитав Марека Едельмана в інтерв’ю для тижневика «Polityka» (№ 13/1993), чи через пів століття він змінив своє ставлення до ЄВС, про який він не згадує у своїх спогадах про боротьбу в гетто, Едельман відповів, що була група ревізіоністів, яка хотіла очолити збройну боротьбу в гетто, але мала невелику підтримку. Ревізіоністи швидко хотіли прорватися на арійський бік, вони не мали ніякого впливу на перебіг повстання, на настрої, на формування психіки та опору. Про їхні бої на вулиці Мурановській він знає лише стільки, скільки повідомив у рапортах німецький генерал Штрооп.

Майже все керівництво Єврейського військового союзу загинуло, борючись у повстанні або намагаючись вибратися з гетто. Майже все керівництво Єврейської бойової організації покінчило життя самогубством.

Очищення історії

Після мого тексту «Чи розділив єврейське підпілля у Варшаві Катинський злочин?» у Тижневику TVP (6 серпня 2021 р.) я отримав запрошення на інтерв’ю з міністром Войцехом Колярським із Канцелярії Президента РП. Міністр, посилаючись на фрагменти моєї статті, заявив, що залишається ще багато роботи над повною історією повстання в гетто і що книга Давида Вдовінського «And we are not saved» (друге видання 1985 року) має бути перекладена польською мовою. Це була приємна зустріч.

За кілька тижнів міністр дав мені контактні дані директора музею POLIN у Варшаві Зиґмунта Стемпінського. Він спілкувався з директором, який був здивований, бо не знав деяких фактів, наведених у моєму тексті.

За рекомендацією міністра я зателефонував до секретаря. Секретар люб’язно повідомила, що директор мені передзвонить. Він не зателефонував досі. Слава героям.

– Мацей Кледзік

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук