«[…] Священика, здавалося, обсіли сумніви, з чого почати пояснення, але, урешті, він сказав:
– То де мудра людина заховає листок? Звичайно, що у лісі.
Його приятель промовчав.
– А якщо не було б лісу, то він би його посадив. А якби він хотів заховати сухий листок, то зробив би зимовий ліс».

Ось вам і отець Браун, персонаж, створений Гілбертом Честертоном в оповіданні «Смиренність отця Брауна». Оповідання починається діалогами, побудованими на кшталт буддійських коанів («– Де мудра людина сховає камінчик? – На березі»; «– Де мудра людина сховає листок? – У лісі»), щоб врешті-решт привести читачів до правди про зраду – і про труп, захований убивцею на полі битви, яку він спричинив.

Дим і дзеркала

Так, генерал сер Артур Сент-Клер з оповідання Честертона виявився вбивцею і зрадником. Але як назвати тих, хто обрав одне з тисяч спалених білоруських сіл і звів на його руїнах грандіозний «Меморіальний комплекс» лише для того, щоб заплутати сліди, які б вказували на їхні злочини, заховати правду в недомовках, тумані, відлунні та фальшивих відображеннях?

Катинь – Хатинь. Для польського ока і вуха різниця очевидна. Звичайно, це пов'язано насамперед з культурним контекстом. Вже кількарічні діти – принаймні ті, з якими розмовляють їхні батьки – можуть знати, що «Катинь» – це «місце, де погана радянська влада стратила беззахисних польських військових». Але навіть на письмі «К» і «Х» виглядають по-різному. Друга назва, що безпосередньо походить від слова «хата», звучить інакше і м'якше. Тоді як слово «Катинь» – це сильне, тупе, як удар прикладом «КАТ», за яким слідує «тинь», легке, як брязкотіння металевої гільзи, яка вдарилася об цеглу чи глину.

Але для англійського ока «Katyn» і «Khatyn» виглядають як два варіанти одного слова, в одному з яких хтось зробив помилку (але в якому?). А різниці можна і не помітити, просто так буває зі словами, написаними незнайомою мовою. От візьмімо карту Ісландії, і перше село на узбережжі, що налічує, як Хатинь перед знищенням, трохи більше сотні душ. Litli-Árskógssandur і Litli-Árskósgsandur: скільки часу потрібно українському читачеві, щоб зрозуміти різницю між цими двома назвами? Особливо, якщо він не знає, де шукати різницю, а читач не є професійним мовним редактором.

Й ці оманливо м'які слова

А в мовленні все ще більш заплутано: у Міжнародному фонетичному алфавіті (IPA) ці дві назви записуються як [ˈkatɨɲ] та [xaˈtɨnʲ]) відповідно. Спробуйте попросити англосаксонського друга вимовити обидві назви (звісно, жодна з них не пройде легко через його або її мовний апарат), а потім попросіть його або її сказати вам, поклавши руку на серце, чи чує він або вона різницю.

Відповідатиме на це запитання англосакс, який розуміє, що розмовляє з поляком, який ймовірно, детальніше цікавиться минулим, і намагається зрозуміти, в чому суть експерименту. Отже, дивлячись на стенограму IPA, він буде вимовляти слова особливо чітко, так, ніби складає іспит на радіо ведучого. А тепер уявіть собі мільярди людей у світі (індійців, бразильців, єгиптян), які на початку 1970-х років слухають вечірні новини Бі-Бі-Сі на довгих хвилях. Вони слухають одним вухом, готуючи вечерю для дітей, під гавкіт собаки, шкварчання масла і свист радіо на задньому плані: «Today Richard Nixon, the president of United States, during his visit to USSR visited Khatyn Memorial...»; «Hoje Richard Nixon, o presidente dos Estados Unidos...».

І так далі багатьма мовами, я навіть боюся запитати, яка різниця між «Катинь» і «Хатинь» мовою пушту або кантонському варіанті китайської мови. В одне вухо влетіло, а в друге вилетіло, собака гавкає, млинці підгоряють. Але якби індієць чи бразилець через кілька тижнів або місяців зустрів одного з цих поляків з їхніми вічними плачами та образами на весь світ, то він міг би з чистою совістю відповісти:

– Х... – як це вимовляється! Катинь? Але ж радянська влада побудувала там меморіал, цвинтар і пам’ятник, я сам чув по Бі-Бі-Сі, про що вам ще йдеться?

І це саме те, про що йшлося. Тільки не полякам, а радянській владі. Заради цих двох подібних звуків – [х] і ['к] – варто було розорати прах 149 людей, звести меморіал, автостоянку, під'їзну дорогу і видати альбоми на глянцевому папері п'ятнадцятьма мовами світу. Так, це було того варте.

Про жахіття війни на білоруських землях знаємо мало. Іноді щось проривається з монографій, таких як праця Леоніда Гренкевича і Давида Ґланца «The Soviet Partisan Movement, 1941–1944: A Critical Historiographical Analysis», іноді з есеїв, таких як «Креси. Ars moriendi» Аґнєшки Рибак та Анни Смолки. Але загалом мало хто усвідомлює, що саме тут був епіцентр «Кривавих земель» [автор нав'язує до книги Тімоті Снайдера «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним» – прим. перекл.]. Серце пітьми. Bellum omnium contra omnes.

Райхскомісаріат Смерть

Білорусь – це єдина радянська республіка, яка була повністю окупована військами Третього Рейху. Переважна більшість її території увійшла до складу Райхскомісаріату «Схід», частина земель півдня відійшла до Райхскомісаріату «Україна», Білостоцька область опинилася під наглядом гауляйтера Східної Прусії, кілька районів були передані до Генерального округу Литва. Але решта, Генеральний округ Білорусь, був одним великим полігоном. І джунглями.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Айнзацгрупи [оперативні військово-розвідувальні частини Служби безпеки, створені німецьким нацистським керівництвом в рамках військ СС для ліквідації населення, знищення військовополонених на окупованих територіях – прим. перекл.] виїхали на місця навіть раніше, ніж у Генерал-губернаторство, щоб потренуватися на місцевих штетлах ще до початку Голокосту. Створювалися ґетто, захоплено довоєнне killing field НКВС [місце страти – прим. перекл.] у Малому Тростинці під Мінськом, щоб створити там спочатку табір голодної смерті для військовополонених Червоної армії, а потім класичний табір для євреїв. Білоруський історик Ігар Кузняцов вважає, що перед цим, у 1940 році, там могла бути похована частина польських військовополонених з так званого білоруського катинського списку. Але на сміттєзвалищі, яке діє на цьому місці з 1956 року, важко проводити будь-які розкопки.

Для Москви втрата білоруських земель була, звісно, ляпасом – але й можливістю створити власний полігон: вже у травні 1942 року було створено Центральний штаб партизанського руху, який не випадково очолив тимчасово позбавлений столиці 1-й секретар ЦК Компартії Білорусі Пантелеймон Пономаренко. Саме в Білорусі була створена найщільніша розвідувальна і військова мережа: майже 400 000 партизанів, яких постачали та засилали за лінію фронту, що постійно наближався, і які невтомно підривали потяги та залізничні колії, мости й станції.

Серце пітьми над Прип'яттю

Але не тільки це. Радянська влада також пробувала втягнути німецькі війська, які намагалися розбудовувати місцеві самоврядні структури, в логіку війни на виснаження, нещадної відплати. Німців не потрібно було особливо провокувати: кого-кого, а недолюди з Weißrusslandu [Білорусь німецькою мовою – прим. перекл.] особливо не заслуговували на милосердя. Натомість їх можна було використати як гарматне м'ясо, тому генеральний комісар Вільгельм Кубе прагнув створити з ув'язнених і колабораціоністів сили самооборони: погано оснащені, оперативно повністю підпорядковані Вермахту, але яких цілком вистачало для проведення облав і акцій пацифікації.

Також існували структури Армії Крайової, що діяли як в, так і поза межами кордонів Польської Республіки, переслідувані та ліквідовані радянськими партизанами. Були формування, що складалися з утікачів з ґетто, підтримувані, інфільтровані, а з часом і безпосередньо підконтрольні Центральному штабу партизанського руху. Існували місцеві загони, командири яких мріяли про післявоєнну незалежну Білорусь. Були загони, утворені литовцями, були (з мовчазного благословення берлінських покровителів) підпільні структури «білих» російських емігрантів, що діяли в Мінську та його околицях. А також існували - й це була найчисленніша група - загони, що складалися з місцевих, сформованих в межах одного села, які діяли з єдиною метою: вигнати з поселення всіх, хто може накликати на нас біду. Одним словом - вижити.

Громадянська війна, війна всіх проти всіх. Серце пітьми, що лежить у басейні не Конго, а Березини та Прип'яті. Ніхто не описав його краще, ніж Юзеф Мацкевич у повісті «Дорога в нікуди». Тож не дивно, що під час цієї війни було спалено п'ять тисяч сіл.

Жахлива доля Хатині аж ніяк не була унікальною. 22 березня 1943 року на світанку радянські партизани з загону «Месник» на перехресті ґрунтових доріг Плещениці – Логойськ і Козири – Хатинь напали на автомобіль, за кермом якого сидів капітан шуцманшафту Ганс Отто Вельке. У хаотичній перестрілці загинули водій і кілька міліціонерів 118-го поліцейського батальйону, яким командував Вельке і який складався переважно з українців, які сподівалися на щось від співпраці з Третім Рейхом.

Пам'ятник ошелешеному батькові

На нещастя, вбитий офіцер перед війною був спортсменом, медалістом Берлінської олімпіади, якому золото на стадіоні вручав сам фюрер. Так, минули роки, «месники» з логойського гаю поняття не мали, ким є лисіючий блондин в уніформі, та й навряд чи чули про Олімпіаду, але замах на престиж Рейху заслуговує особливо суворо покарання. Тому було мобілізовано не лише весь 118-й батальйон, але й спеціальний загін: Зондеркоманду СС під проводом Оскара Дірлевангера, якого так добре знали варшав'яни.

Партизанів навіть не намагалися переслідувати, це було надто виснажливо і небезпечно. Батальйон і спецзагін, повісивши по дорозі кілька лісорубів, просто попрямували до найближчого села. Оточили його, після чого всіх мешканців, включаючи старих і дітей, зігнали до найбільшого в селі хліва. Облили бензином і підпалили, стріляючи короткими чергами по всіх, хто встиг продертися крізь вириті отвори в землі чи шпари в стінах: це, зрештою, добре відомий на закривавлених землях modus operandi. Згоріло 149 осіб, з яких 75 дітей. Вціліли дві дівчинки (одна в картоплесховищі, інша в кущах – щоб через рік загинути під час знищення сусіднього села Хворостень, куди їх забрали родичі) і сильно обгорілий місцевий коваль Йосиф Камінський. Саме він зображений на хатинському пам’ятнику, ошелешено несучи напівзгоріле тіло свого сина, яке він знайшов на попелищі хліва.

Кошмар. Подібний до – за підрахунками повоєнних істориків – ще 5 294 білоруських сіл, які пережили пацифікацію в ході війни. 627 були спалені або зруйновані «дощенту», як Карфаген. У випадку 186 з них центральна влада відмовилася від відбудови: ніхто не вцілів, під'їзні шляхи загрузли в багнюці. Простіше було побудувати новий колгосп.

За 26 років дерново-підзолисті ґрунти Хатині заростали солончаком, пирієм, соснами та березами; занадто кам'янистий ґрунт для кущів. Подекуди на руїнах проростала кропива.

А потім – принаймні так можна припустити – до колегії КДБ у Мінську прийшов філолог. Або, принаймні, хтось, хто мав достатньо слуху, щоб проглянути документацію і помітити цю оманливу схожість: [ˈkatɨɲ]) – [xaˈtɨnʲ].

Підбори міс Гарріман

Це сталося після публікації 24 січня 1944 року заключного комюніке Комісії Бурденка, в якому з усіх сил переконувалося, що саме нацистські загарбники винні у вбивстві польських військовополонених та після візиту до Катині в січні того ж року доньки посла США міс Кетлін Гарріман, яка також щодо цього не мала жодних сумнівів. Після повішення 30 жовтня 1947 року невідомими у сараї в графстві Сомерсет Івана Кривозерцева, фермера з Козячих Гір, який першим вказав на місце розташування катинських поховань. Після того, як десь між 1944 і 1946 роками було викрадено з архіву Пентагону звіт підполковника Джона ван Вліта, якого німці привезли до Катині як американського військовополоненого у травні 1943 року. Після конфіскації НКВС в одному з краківських монастирів в січні 1945 року 22 щоденників, які були витягнуті з офіцерських мундирів.

Після спалення дев'яти ящиків з катинськими пам’ятками на станції Радебойль під Дрезденом 27 квітня 1945 року. Після того, як майже всі члени медичної комісії, створеної в 1943 році, від Софії до Осло, були спіймані і змушені відмовитися від своїх свідчень. Після складання 3 березня 1959 року головою КДБ СРСР Олександром Шелєпіним доповідної записки на ім'я першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова, в якій він рекомендував «знищити особові справи та інші матеріали, що зберігалися з 1940 року на військовополонених та інтернованих офіцерів, жандармів, міліціонерів, поселенців, поміщиків і т. д. колишньої буржуазної Польщі, розстріляних у тому році». Попри рішення Головного управління у справах преси, видавництв і видовищ про «безумовне знищення імен та згадок про творчість» Гетля Фердинанда, Чапського Юзефа, Мацкевича Юзефа, Сукенницького Віктора та інших. Це тверде «КАТ», це тихе «тинь» – все ще поверталося наче ехо.

Меморіал планували збудувати, як то кажуть, з розмахом і, перш за все, з візією. Кінець 1960-х – це вже не був час широкоплечих героїв, створених немов під кальку. Команда архітекторів (Юрій Градов, Лєонід Лєвін, Валентин Санкович) і скульптор Сєргєй Сєліханов змогли дати простір своїй фантазії та подбати про сенс.

Обриси кожної зі спалених хат – відлиті в білому бетоні. Посеред порожнього місця, що залишилося по хаті, там, де зазвичай після спалення містилися руїни цегляного димаря – дзвіниця. Десятки дзвіниць, достатньо, щоб один з дзвонів дзвонив кожні 30 секунд. Кожні 30 секунд, щоб нагадати про те, як часто (за середнім арифметичним) гинули жителі Білорусі між 1941 і 1944 роками.

Трикутний торт

Адже меморіал у Хатині покликаний нагадувати не лише про долю одного села, а й про трагедію всього радянського білоруського народу. Так, поруч з контурами хат викарбувані імена їхніх мешканців. Але 185 могил на кладовищі – це не могили жителів села, а нагадування про 185 сіл, які, як і Хатинь, так і не були відновлені. А 433 гілки «дерева життя» носять назви 433 сіл, які все ж відбудували. А на в'їзді в село – шестиметровий Йосип несе на руках сина. А посеред меморіалу – гойдаються три високі берези, що утворюють форму незавершеного квадрата. А замість четвертої – вічний вогонь. Чому так? Тому що під час війни загинув кожен четвертий житель Радянської Білорусі.

А поруч – автостоянка для автобусів та екскурсій, які з першого тижня прибували з усіх куточків Радянського Союзу. Вони продовжують приїжджати сюди й сьогодні. У 2011 році, за даними Вікіпедії, меморіал відвідало майже 200 000 організованих та індивідуальних туристів. Хатинь входить до десятки найпопулярніших туристичних об'єктів Білорусі.

Тут побували Ніксон і Раджив Ганді, Фідель Кастро і Цзян Цземінь, сюди приїжджають делегації всіх рівнів, з усіх куточків світу. Сюди також навідувалися з ПНР, польською мовою видано альбом і листівки. Хатинь-Катинь, берези шумлять, ˈkatɨɲ – xaˈtɨnʲ. За звичаєм, який утримався навіть після розпаду Радянського Союзу, сюди приїжджають молодята, щоб вклонитися дідам-прадідам, поміркувати, сфотографуватися на пам'ять. 13 років тому на кондитерській виставці в Мінську один з головних нагород отримав весільний торт «Хатинь». На основі бісквіта, просякнутого джемом і покритого світлою глазур'ю, кондитер вирізав з шоколаду мініатюрну версію пам'ятника (Йосип з обвугленим сином на руках), а біля підніжжя пам'ятника – щасливу пару. Гірко! Гірко!

Ще кілька років тому Віктор Суворов писав, що остання версія Word для російської мови підкреслює слово «Катынь» червоним кольором, сигналізуючи про допущену граматичну помилку! А якщо клавішею F7 запустити автокорекцію, то програма пропонує виправити на «Хатинь». Ось і по проблемі.

Анекдот про блондинок

На російських і білоруських шкільних форумах безліч запитань звучать, як у старому анекдоті про блондинку, яка запитує: «Так як же, врешті-решт, пишеться, Іран чи Ірак?». «Катинь і Хатинь - це одне й те саме?» - запитує Діана. – У чому ж полягає сутнісна різниця між Хатинню і Катинню? – роздратовано запитуєЛюдмила. – Про Хатинь чула зі шкільних років, а ось про Катинь тільки недавно впало на слух. У чому різниця територіально і по суті: роки, народи, причини суті подій?»

А на шкільних форумах, як то на шкільних форумах – відповідають по-різному. Одні пишуть про німців, інші – про НКВС. А треті, як на фейсбук форумі, додають: «все складно».

– Войцех Станіславський  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук