Вже у XV-XVI століттях на території Росії виникали німецькі поселення, але умови для діяльності німецьких ремісників, а згодом управлінців, науковців і військових в країні на берегах Волги створив не Іван Грозний. Будівництво поселень та копіювання зразків, наприклад, містобудування було і у нас, але це не означає, що без німецького права не було б міст ні в Польщі, ні в Росії. Вони були б, але організовані по-іншому, у будь-якому разі, до того, як почали застосовувати планування міст згідно з німецькими законами, вони також були.

Одвічне німецьке гасло Drang nach Osten мало не тільки зловісний, військовий вираз, а й цілком мирний – як у Польщі, так і в Росії. Самі німці різною мірою були послідовниками своєї цивілізаційної місії. Місія як щось, що приймається свідомо, була додана до явища експансії німецького міщанства на схід заради наживи лише в ХІХ столітті. Якщо Польща ставилася до німецького містобудування з прихильною толерантністю, то в Росії це було нагальною потребою країни, яка підтримувалася царськими указами.

У XVII столітті спостерігається зростання німецької еміграції до Росії, набагато привабливішої для життя, ніж Німеччина, зруйнована після Тридцятилітньої війни. Тоді ж і починається феномен стрімкої кар'єри прибульців з Німеччини при царському дворі.

Петро I, ще молодий царевич, гуляючи якось по Москві, опинився в районі, населеному переважно німцями. Москва у XVIII столітті потопала в бруді, корупції та пияцтві. Це не було безпечне місто, і влада царського двору вступала в протиріччя з традиційною владою боярських родів. У конкретних ситуаціях вигравала та сторона, яка ефективніше користувалася насильством чи торбами грошей. Вулиці Москви були всіяні не лише сміттям, а й трупами жертв страт, політичної боротьби і звичайних злочинів.

У районі під назвою Німецька Слобода царевич застав чистоту, порядок і охайних, ввічливих людей. Саме в цьому районі, який невідомо чому зневажала більшість жителів Москви, слід шукати джерело пізніших мандрівок Петра I на Захід і передусім його рішення уподібнити Росію до Заходу. Як згодом виявилося – вибірково і не дуже послідовно, тому що тримати в столиці ведмедів, на ланцюгах вдень, а на волі вночі, заборонила лише цариця Єлизавета Петрівна у 1751 році.

Племінник цариці, майбутній цар Петро III, був останнім правителем, в жилах якого (по матері) текла кров Романових, хоча принцип спадкування по чоловічій лінії говорив, що на престол зійшов Карл Петер Ульріх фон Гольштейн-Готторпський, герцог Гольштейнський, а про Романових слід було б забути назавжди. Тим паче, що Петро III, ще як герцог Гольштейнський, одружився із Софією Фридерикою Ангальт-Цербстською, відомою в історії як Катерина II. Однак до Першої світової війни, ймовірно, з пропагандистською метою, династія називалася Гольштейн-Готторп-Романов. Підписуйтесь на наш фейсбук Під час свого правління Петро III забув про власне походження по материнській лінії від дочки Петра I. Він рідко розмовляв російською мовою і захоплювався всім німецьким, особливо прусським. Настільки, що врятував державу Фрідріха II. Коли під час Семирічної війни армія його тітки зайняла Берлін, а Фрідріх II мав у своєму розпорядженні три тисячі солдатів на позиціях далеко від столиці, Єлизавета раптово померла, а племінник відкликав війська і навіть уклав договір з Пруссією. У німецькій та не лише німецькій історіографії ці події називають дивом Бранденбурзького дому, що й не дивно.

Священна Римська Імперія, що була вільним союзом удільних князівств, була багата на принцес, якими у дев’ятнадцятому столітті зміцнювали не лише династію Гольштейн-Готторпів у Санкт-Петербурзі. Перша світова війна принесла нову тенденцію – німецькі де-факто правлячі родини в країнах, які воювали проти Німеччини, почали відмовлятися від німецьких прізвищ. Династія Гольштейн-Готторп стала використовувати виключно прізвище Романових, хоча кров Романових в ній давно зникла.

Саксен-Кобург-Готська династія в Англії прийняла прізвище Віндзор, що спонукало німецького імператора Вільгельма II пожартувати про кузенів, мовляв, він збирається відвідати виставу «Саксен-Кобург-Готські насмішниці». Цілком некепський жарт, що ламає стереотип про недотептних німців.

Однак правителі Саксен-Кобург-Готського роду не реформували Англію на німецький лад, не оточували себе німецькими чиновниками й офіцерами, як це робили Романові з кінця XVII століття та продовжували Гольштейн-Готторпи. У Росії в тій чи іншій мірі посади в адміністрації, при дворі та в армії займали німці, переважно балтійські.

Спочатку дворянство з земель держави Ордену мечоносців, а пізніше Лівонської держави займало в російській еліті місце, непропорційне до кількості німців у державі. Слід уточнити, що в армії це стосувалося генералів, оскільки в офіцерському корпусі в ХІХ столітті – подобається нам це чи ні – поляків було більше, принаймні до Кримської війни.

Російський письменник і мислитель Олександр Герцен, німець по материнській лінії, писав, що «не тільки уряд, але й ми самі настільки звикли до думки, що без німців Росією не можна добре керувати, що це здавалося б просто неймовірним, щоб російський кабінет міністрів, російська армія могли обійтися без Нессельроде, Канкріна, Дибіча, Бенекендорфа, Адлерберга».

Тільки в Петербурзі на той час проживало 42,5 тисяч німців, що становило лише 7% населення російської столиці. Немає даних про те, скільки посад займали ці німці у владній еліті, але німецьке домінування не було вигадкою Герцена.

Наприкінці XIX століття під час першого перепису населення 1,8 мільйона опитаних визнали себе німцями, з них 1,4 мільйона мешкали в сільській місцевості. 50 тисяч німців працювали в освіті, в тому числі вищій, 35 тисяч займали посади на державній службі та в армії.

Видатне становище серед еліти німці займали поступово і не без викрутасів. У більших масштабах це розвинулося за Петра I, який оточив себе іноземцями, особливо німцями. Його донька Єлизавета, остання чистокровна росіянка на троні, змінила цю тенденцію – вона не любила німців, особливо пруссаків. Її наступник Петро III був фанатичним прихильником усього німецького, що знайшло відображення в призначеннях на посади і привілеях, а також у поверненні з місць примусового виселення німців, відправлених туди його знаменитою тіткою і попередницею на престолі.
< br> Катерина II, яка, як прийнято вважати, допомогла своєму чоловікові Петру III попрощатися з життям, вела себе дещо всупереч очікуванням. Корінна німкеня за час свого тривалого правління при дворі, в адміністрації та війську робила ставку на росіян. Натомість вона в широкому масштабі розгорнула розпочату Петром I роботу – заселення територій західними селянами і ремісниками.

Маніфест Катерини II від 1763 року заохочував іноземних колоністів селитися у степах Поволжя і на північному узбережжі Чорного моря. У 1804 році її наступник Олександр I видав наступний маніфест. У результаті до Росії прибули чергові німецькі поселенці, які осіли в Бессарабії, на узбережжі Азовського моря та в Криму. Спочатку колоністи були звільнені від податків, а протягом усього XIX століття ще й від рекрутської повинності.

Цю політику продовжили наступники царя, що кардинально змінилося лише після більшовицької революції. Зовсім інша історія – Радянський Союз. Після нападу Третього Рейху у 1941 році німців відсилали все далі і далі вглиб СРСР. До війни їм велося дедалі гірше – привілейоване становище в країні змінювалося підозрами та репресіями. Лише Леонід Брежнєв у 1972 році дозволив їм знову оселитися в Москві, столицях республік і містах.

Царська Росія потребувала і цінувала тямущих у господарстві селян, ремісників і лікарів. Німецький підприємець або ремісник отримував значні субсидії на свою діяльність - чим менш відомою і розповсюдженою в Росії була його спеціальність, тим більшими були виплати. Німецька мова була спочатку мовою ремесел, потім техніки, технології та управління, тому в російській мові було багато кальк з німецької – назв знарядь праці і різних процедур, посад і установ.

Поліцмейстер звучить не дуже по-слов'янськи, а отих мейстрів було чимало. А канапки донині називаються бутербродами (Butterbrod – з німецької хліб з маслом), принаймні, так нас вчили під час обов’язкового вивчення російської мови в ПНР. Сама назва Петербург говорить сама за себе – був ще Петергоф – після початку Першої світової війни її змінили на Петроград.

Оксиденталізація Росії, розпочата тим, на чию честь було названо столицю, принесла державі багато користі, за яку російська мова мусила розплачуватися. Але не тільки мова. Цензура і таємна поліція були засновані в Росії графом Олександром фон Бекендорфом за Миколи I. А ідея одягнути всіх державних чиновників в уніформи і поділити їх на чини, як в армії, була в дусі Фрідріха ІІ, хоча він цього не застосовував і не винаходив.

Олександр фон Бекендорф скомпрометував себе, бо не передбачив – тобто його агенти не зуміли передбачити – вибуху Листопадового повстання. У Польщі пам'ятають ефективніших за нього поліцейських різної масті з німецькими прізвищами.

З намісників Катерини ІІ у Польщі, яких евфемістично називали послами, найбільше запам’ятався Микола Рєпнін, що несправедливо по відношенню до Отто Магнуса фон Штакельберга. Він був його наступником і завдав більше лиха, бо був у Польщі довше за Рєпніна.

У 1863-1874 роках у Королівському замку у Варшаві проживав намісник Польського Королівства Федір фон Берг. Він придушив Січневе повстання, ліквідував Головну школу, забороняв публічно розмовляти польською, а у репресіях після повстання застосовував колективну відповідальність, відправляючи до Сибіру не лише повстанців, а й їхні сім’ї. Наступниками Берга, вже не в Польському Королівстві, а в Привіслинському краю, були Пауль Коцебу та Антон фон Ессен.

На завзяття функціонерів німецького походження царизм міг покластися не лише в Польщі. З цього боку їх пізнали інші провінції імперії – вони цим навіть прославилися.

Історія німецько-російської взаємодії – це суміш взаємного захоплення, зневаги, презирства, ненависті та плідної співпраці проти всіх і всього. Були, звичайно, дві світові війни, але і після першої, і після другої Росія і Німеччина ставали потрібні одна одній.

Перед дивом Бранденбурзького дому, тобто Семирічної війни, яка могла його знищити, Фрідріх II писав: «Росію не слід зараховувати до наших справжніх ворогів. Їй нема чого вирішувати з нами через конфлікт, це лише випадковий ворог».

У XIX столітті оксиденталізація країни за німецьким зразком наштовхнулася на сильну опозицію з боку слов'янофільства та російського народництва. Проте, якщо подивитися на містичне та ірраціональне начало в народництві та німецькому фолькізмі, схожість у сприйнятті Європи вражає. До Першої світової війни Німеччина не вважала себе членом Заходу. Не тільки фолькісти, що розшукували старогерманські міфи. Томас Манн у «Роздумах аполітичного» писав про німецько-російську «духовну спорідненість за вибором» і про «спільну відмінність» Німеччини та Росії по відношенню до Заходу.

Минули важкі і трагічні роки, а колишній посол США в Росії Джон Корнблум нещодавно заявив в інтерв'ю пресі, що «Німеччина і Росія все ще мають більше спільного, ніж здається», і додав, що важливіше, що «коли зустрічаються росіяни і німці, завжди виникає відчуття спільної ідентичності – об’єднаності проти великих атлантичних держав». Це вже з’являлося у Фрідріха II, у концепції Міттельєвропи наприкінці правління Вільгельма I, можна простежити це і сьогодні – зрештою, жодна країна з місією та амбіціями, що виходять поза межі місцевих, не може стерпіти американців, які всюди пхають свого носа.

Коли німці будували Росію, а росіяни почали їсти «бутерброди», Федір Тютчев писав:

Умом Росії не збагнуть,
Аршином спільним не обмірять:
У неї особлива суть –
В Росію можна тільки вірить

Здається, німці часто сприймали ці строфи як заохочення, а це може бути пересторогою.

– Кшиштоф Зволіньскі
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори