Невисокий, міцної статури, з диктаторськими замашками – навіть у мантії Стефан Стажинський не виглядав як супергерой. Крім того він мало не опинився за межами Варшави у розпал боїв: у перші дні вересневої кампанії він все ще виконував обов’язки мера, очікуючи при цьому призначення на фронт.

Як і багато його друзів із санаційного табору, Стажинський почувався комфортніше у військовому однострої, ніж у костюмі; під час І світової війни він воював у складі Польських легіонів. Тож коли його призвали до 8-го полку важкої артилерії в Торуні, він мав чіткий план: підготувати Варшаву до бою (будівництво барикад, відключення води та газу в оборонних секторах тощо), передати місто своєму заступнику – таким чином вдалося б зберегти неперервність влади, а потім вирушити на фронт.

Чому він залишився? Можна сказати, що йому дали новий наказ – генерал Казімєж Соснковський, який недовго виконував обов’язки координатора оборони Варшави у вересні 1939 р., наказав йому «залишатися на місці [...], де він буде потрібніший, ніж у полку». Стажинський підкорився наказу і рішуче почав готуватися до захисту. Він був відомий як титан праці, тому результати не змусили себе довго чекати.

Треба вистояти

І знову Соснковський: «Близько двадцять третьої збори [за участю Стажинського – прим. ред.] були завершені. […] Вже за дві години у Варшаві працювали над спорудженням барикад, а вулицями міста сунув натовп цивільних мешканців, які прямували до встановлених пунктів збору».

Підписуйтесь на наш фейсбук Процесом керував Стажинський – президент міста, а з 8 вересня цивільний комісар при Командуванні оборони Варшави. В умовах війни він виявився видатним господарем, забезпечивши відносний порядок і безпеку в столиці. Саме він створив заміну поліції – Громадянську гвардію (на піку її діяльності у ній служило 7000 функціонерів), він змусив відкрити пекарні, аптеки та банки, які закрилися на початку вересня, контролював створення мережі пожежних станцій тощо.



Але найбільшу популярність він здобув завдяки щоденним виступам на Польському радіо. Цікаво, що до війни майже всі виступи він читав з аркуша паперу, а з мікрофоном мав справу щонайбільше кілька разів.

Однак у вересні 1939 року це не мало значення – кожен радіовиступ Стажинського означав тисячі ввімкнених приймачів і тисячі піднесених духом слухачів. Чим він завоював їхню довіру? Природністю? Чесністю? Харизмою? Мабуть, усім потроху, його слухали і тоді, коли він говорив про німецький танк, захоплений жительками Волі, і про те, що на торговців, які не відкриють магазинів, чекатимуть суворі наслідки. А ще коли перепрошував за хрипоту, бо його головний робочий інструмент – голос...

У військовій формі (а не в костюмі, незважаючи на легенду, показану у фільмі «Де б ви не були, пане мере») та з портфелем він проводив день за днем, працюючи у варшавській ратуші або відвідуючи різні місця на території столиці. Його кабінет став його квартирою. Він заражав усіх оптимізмом і вірою в те, що Варшава зможе захищатися довго і ефективно. Він був настільки впевнений у цьому, що не міг не дивуватися тим особам, які закликали капітулювати.

Такі думки почали з’являтися ще в середині вересня і посилювалися з кожним днем. Інакше й бути не могло – хоч Стажинський та його соратники опанували хаос перших днів війни, голод, холод і безпритульність дедалі більше дошкуляли мешканцям міста, що перебувало в облозі.

Міський голова намагався це виправити. Наприклад, 16 вересня він наказав столичним барам і ресторанам економити на харчах і подавати людям лише одну страву (так званий eintopf – «страва, що готується в одній посудині»), але його дії були краплею в морі потреб.

Ситуацію не покращувало й те, що заяви влади почали втрачати фактографічний тон і перетворюватися на ура-оптимістичний наратив, мало пов’язаний з воєнною реальністю. Наприклад, 18 вересня підполковник Вацлав Ліпінський, керівник пропаганди Командування оборони Варшави (КОВ), заявив по радіо: «Настрої в армії ідеальні, скрізь панує зразковий порядок. Продовольства і амуніції вдосталь». Подібні речі писала преса, повідомляючи, зокрема, про битву британських кораблів із частинами кріґсмаріне під Ґдинею. З точки зору сьогодення це класичні фейкові новини, хоча їхньою метою було піднесення бойового духу армії та суспільства.

Стажинський описував ситуацію більш чесно: він не приховував, що люфтваффе рівняють Варшаву з землею, що жертвами німецьких нальотів є лікарні, притулки та школи. Водночас він стверджував, що треба вистояти, що не можна здаватися, а столиця є прикладом для всієї країни, яка протистоїть ворожій навалі.

Передчуття пекла

На жаль, кожен наступний день збільшував ймовірність капітуляції. 23 вересня, за кілька годин після найвідомішої промови Стажинського («Не через п'ятдесят років, не через сто років, а сьогодні я бачу велику Варшаву...»), німці розбомбили електростанцію в Повіслі, внаслідок чого Варшаву було знеструмлено. 24 вересня після пошкодження фільтрувальної станції її працівники припинили подачу води. Люфтваффе перетворили в руїни низку будівель (зокрема, Варшавську політехніку, палац Красінських, приміщення Генерального інспекторату Збройних сил). 25 вересня стало відоме як «чорний/обливаний понеділок»: 400 літаків скинули на столицю близько 630 тонн бомб, при цьому вівся артилерійський обстріл із понад 1000 гармат.

Підсумок втрат був таким: 12% зруйнованих будівель, серед цивільного населення 10 тисяч убитих і 50 тисяч поранених.

Варшава в останню декаду вересня була «містом дефіциту»: дефіциту електрики, дефіциту води, дефіциту їжі, житла, ліків тощо. Коментарі підполковника Тадеуша Томашевського, начальника штабу КОВ, не залишають ілюзій: «Лежало багато вбитих коней, а зголоднілі люди у розпачі вирізали столовими та кишеньковими ножами шматки мертвечини», «Щоб перетнути Варшаву того [вересневого] вечора, потрібно було добряче постаратися, необхідно було [...] переїжджати з місця на місце, щоб мати змогу оминати каньйони вогню [...]. Вулиці від краю до краю були всіяні склом, яке різало взуття пішоходів та шини автомобілів».

Німці прямо оголосили, що це – вступ до пекла, яке вони влаштують місту, якщо те не здасться.

Що відповів Стажинський? Прихильники сказали б, що він був непохитним, критики стверджували б, що його безвідповідальність межувала з дурістю. Хоча мер Варшави усвідомлював ситуацію, він рішуче підтримував подальший спротив. 26 вересня на засіданні Командування оборони Варшави та Громадянського комітету (що об’єднав провідних варшавських політиків) він переконував, що місто має запаси: 1300 тонн зерна вистачить на 2 місяці, рисом, жиром і консервами можна прохарчуватися ще 3 тижні, а воду «доставлятимемо мешканцям цистернами з Вісли». На аргументи про те, що Варшава перетвориться на могильник, «він, наче могутній тур, схилив голову до нещасних троянд і з силою великої віри та переконання випалив: «Ми відбудуємо її утричі красивішою».

Можна зрозуміти ці емоції, але продовження оборони призвело б лише до більших руйнацій. Єдиним розумним рішенням була капітуляція, за яку, окрім Стажинського, виступили практично всі цивільні та майже всі військові (позицію мера підтримав лише полковник Маріан Порвіт).

Учасники зустрічі в ратуші згадували, що Стажинський виглядав відсутнім, байдужим. Це влучно описав Александр Іванка, фінансовий директор Міської управи: «Це був не лише біль, викликаний необхідністю капітуляції, що є зрозумілим у випадку керівника оборони. Він був справді шокований тим, що факт капітуляції міг відбутися».

«Залишусь серед своїх варшав’ян»

Втім наш герой не міг дозволити собі тривалої апатії. Як символ спротиву Варшави, що називав німців «сучасними гунами», а нальоти люфтваффе – «варварськими злочинами», він не міг розраховувати на поблажки. Було тільки незрозуміло, який характер матиме німецька окупація, проте доля, яка спіткала ворогів Третього Рейху до цього, свідчила про те, що Стажинського в кращому випадку інтернують, а в гіршому – вб’ють.

За свідченнями очевидців, він розглядав три варіанти: вчинити самогубство, перейти у підпілля і залишитися мером. Ідею покінчити з собою він швидко відкинув, а з двох інших варіантів він спочатку віддав перевагу підпільній діяльності. Здавалося, що Стажинський-конспіратор – це лише питання часу.

Увечері 27 вересня 1939 року з фальшивими документами і запасним одягом він прибув до сховища Командування оборони Варшави – він був готовий до евакуації. Проте він почув від генерала Тадеуша Кутшеби, що буде потрібен під час переговорів про капітуляцію з Німеччиною.

Тож коли генерал Юліуш Роммель (командувач Армії «Варшава») запропонував йому втекти літаком до Румунії, Стефан Стажинський відповів: «Щиро дякую, що пам’ятаєте про мене, але так само, як ви не хочете залишати своїх солдатів, я залишуся серед своїх варшав’ян, які теж беззахисні і яким загрожують прикрі наслідки».

Стажинський швидко зрозумів, що прихильність його земляків мінлива, як погода за вікном. Коли він повернувся до ратуші, на столі його чекали листи, у який його критикували і навіть засуджували – одні за пізню капітуляцію столиці, інші за сам спротив. Не надто приємне чтиво. Та він не мав на нього багато часу.

Він одразу ж поринув у роботу, а кабінет знову став йому квартирою («стіл, повний документів, ширма, а за нею ліжко і умивальник»). Він займався буквально всім: від дотримання умов капітуляції (наказав мешканцям Варшави скласти зброю та боєприпаси у поліції), турботи про безпеку (збільшення патрулів Громадянської гвардії), до вирішення проблем з постачанням предметів першої необхідності (відкриття магазинів «Agrilu», де продавали, зокрема, рис і цукор – люди чекали на них у черзі з четвертої години ранку, Громадянська гвардія, яка роздавала безкоштовно гарячий суп і хліб з німецьких польових кухонь, заснування Варшавської гуртівні постачання предметів першої необхідності).

Він підтримував Міські жіночі доми – по всьому місту була організована мережа пунктів, де можна було дізнатися, як вести домашнє господарство під час окупації: де брати їжу, що готувати, що робити зі сміттям тощо. Завдяки його натиску до середини жовтня німці дозволили відкрити 112 із 189 початкових шкіл.

Такою ж важливою, якщо не важливішою, була відбудова зруйнованих будинків – 15 жовтня у готелі «Брістоль» мер зустрівся з підприємцями-будівельниками. Під патронатом Стажинського відбувався ремонт Королівського замку, який був серйозно пошкоджений люфтваффе. Опис його зусиль щодо запуску трамваїв, відновлення роботи електростанцій та водопроводу міг би зайняти ще кілька абзаців.

Серйозний противник

Німці не сумнівалися, що Стажинський буде для них складним супротивником, але, мабуть, не очікували, що аж таким складним. Мер неодноразово звертався до окупантів з приводу заарештованих: священиків, учителів, митців, торговців чи підприємців. Завдяки його зусиллям багато з них хоча б на деякий час покинули тюремні мури.

Він не соромився критикувати солдатів Вермахту – в одній із розмов з рейхскомісаром у Варшаві доктором Гельмутом Отто він звинуватив їх у тому, що вони «грабували квартири і забирали цінності під виглядом пошуку зброї». Він по черзі перелічував, що німці масово конфіскували ліжка, столи, постіль чи друкарські машинки. Отто зобов'язався протидіяти цьому, але все закінчилося обіцянками.

Стажинський намагався стримувати антисемітські тенденції нової влади Варшави. Він протестував проти позбавлення євреїв права на безкоштовне харчування, яке роздавали на вулицях столиці. Він також висловив своє заперечення, коли німці підкинули ідею побудувати бараки за містом і переселити туди всю єврейську громаду. Символічні жести, але окрім них офіційно він мало що міг зробити, а окупанти робили свою справу – почалася дискримінаційна дорога, що вела до Голокосту.

Однак це не означає, що Стажинський лише спостерігав за діями німців. Хоча він не брав безпосередньої участі в підпільному русі, він підтримував його, як міг: грошима, підробленими документами і навіть службовими автомобілями.

Почнемо з документів. Для виготовлення, наприклад, фіктивних паспортів підпіллю потрібні були оригінальні бланки та міські печатки. Стажинський розпорядився, щоб їх підготував директор Відділу реєстрації населення Ян Делінговський, а коробку із «обладнанням» передав 28 вересня активістові Польської соціалістичної партії Тадеушу Штурм де Штрему. Щоб уникнути підозр, він зробив це в ратуші під час нагородження цивільних осіб, які відзначилися під час оборони Варшави. Так було створено першу підпільну контору з підробки документів.

На цьому мер столиці зупинятися не збирався. Особливо після зустрічі з генералом Міхалом Карашевичем-Токажевським «Торвідом» (29 вересня), який очолив попередницю Армії Крайової – Службу перемоги Польщі (СПП). З ініціативи Стажинського «Торвіда» та інших підпільних активістів зі СПП працевлаштували на фіктивні посади в муніципальних установах. Усі вони отримали службові посвідчення і перебували у відносній безпеці на випадок німецької перевірки. І якби якийсь німець проявив особливу прискіпливість, то знайшов би в реєстрі населення ідеально підроблені картки громадянина.

За дорученням мера організації було передано певну грошову суму. Яку? Переважно називають цифру 350 тис. злотих. Ймовірно, її одержав майбутній головнокомандувач Армії Крайової Стефан «Грот» Ровецький.

Зрештою, Стажинський подарував підпільникам кілька муніципальних автомобілів – «перший із них ми поставили у дворі будівлі Національного музею на вулиці Підвалля, 15» (Станіслав Лоренц, директор музею та права рука Стажинського після капітуляції) . Він оберігав рух опору, як ангел-охоронець.

Немає нічого дивного в тому, що Карашевич-Токажевський включив Стажинського до переліку «батьків» польського підпілля – списку під назвою «Шістнадцятка вересня 1939 року». Якщо додати до цього непоступливість політика у відносинах з окупантами, то виникає питання: як німці могли терпіти його на посаді міського голови?

Відповідь проста: тому що він був їм потрібен. З одного боку, його авторитет гарантував, що жителі Варшави будуть виконувати німецькі накази в перший період окупації. З іншого боку, він забезпечував німцям алібі на міжнародній арені – якщо польський мер Варшави досі обіймає свою посаду, то яка ж це окупація?

«Ми візьмемось за сучого сина»

Справжнє ставлення німців до Стажинського висловив один із гестапівців, який сказав: «зараз він нам потрібен, щоб запустити комунальні системи, але потім ми візьмемось за цього сучого сина».

У той час німці ще намагалися зберегти видимість законності своїх дій. Весь жовтень вони шукали що-небудь, що дозволило б заарештувати мера. Коли фінансова перевірка Міської управи не виявила жодних порушень, вони взялися за субсидію для Євангельсько-Аугсбурзької ґміни у Варшаві. Вони поставили під сумнів її легальність, а крім цього кілька підозрілих чоловіків пішли до Польського радіо за платівками з промовами Стажинського. На щастя, інженер Ян Пілецький, який ними займався, зберіг холоднокровність і збрехав, що раніше видав їх польським офіцерам. На диво, німці вирішили, що «Befehl ist Befehl» (нім. «наказ є наказ») і ... пішли.

Проте петля затягувалася все міцніше – 15 жовтня мер отримав «запрошення» з гестапо. Він пішов туди з Лоренцом і чекав слідчого три години. Втім безрезультатно – під кінець він почув, що сьогоднішній виклик був помилковий, але незабаром йому повідомлять нову дату допиту.

Чи очікував він арешту? Мабуть, так, бо вирішив попрощатися з родиною. 20 або 21 жовтня він відвідав дружин своїх братів, Галину та Марію Стажинських, віддав їм усі свої заощадження і запропонував Марії свою віллу на вулиці Шустера (її квартиру зруйнувала німецька бомба, тож жінка знайшла тимчасовий прихисток у своячки). Він пообіцяв Галині подбати про нові шибки для розбитих вікон, а потім вийшов «у стані великого пригнічення».

Чорний день настав 27 жовтня. Передаємо слово Станіславу Лоренцу: «О другій годині пополудні, коли я був у кабінеті мера, раптом зайшли два офіцери гестапо – один з них був високого рангу – і запитали, хто з нас є мером міста Стажинським, після чого наказали йому одягнутися та поїхати з ними… Мер Стажинський увійшов до туалетної кімнати поруч з кабінетом, де у жовтні зберігав свої особисті речі, одягнув зимове пальто, а у руки взяв капелюха. Коли я хотів взяти своє пальто з сусіднього кабінету, офіцер вищого рангу сказав, що з ними має їхати лише мер Стажинський, більше ніхто... Мер без жодного слова подав мені руку і першим вийшов з кабінету, за ним – обидва офіцери. З вікна я побачив вже машину, що виїжджала з воріт Ратуші».

Протягом наступних тижнів Стажинський поневірявся в’язницями: тюрма на Даниловичівській, Раковецькій, Пав’як. Він ще міг змінити свою долю. СПП підготувала план втечі, але Стажинський відмовився – не хотів наражати нікого на небезпеку («Я залишуся, надто багато із вас заплатили б за мене життям, я стоятиму до кінця»).

Слід мера-героя уривається 23 грудня 1939 року – цього дня німці забрали його з тюрми і вивезли в невідомому напрямку. Що з ним сталося?

На думку Інституту національної пам’яті, гестапівці перевезли його в інше місце у Варшаві (можливо, це були сади сейму) чи на її околицях і того ж дня розстріляли.

З цим не погоджується професор Томаш Шарота, який доводить, що Стажинський потрапив до концтабору в Дахау і там загинув у жовтні 1943 року (перед смертю есесівці протягом 3 днів у камері начебто вмикали йому записи вересневих промов, потім вивели його на вулицю і розстріляли).

Таємниця дня смерті мера Варшави залишається нерозгаданою до сьогодні.

– Томаш Чапля
-Переклад Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори