ТИЖНЕВИК TVP: Чим займається археоастрономія?

МАРІУШ ЗЮЛКОВСЬКИЙ: Я археолог, а ще трохи антрополог та історик. Археоастрономією я займаюсь побічно, але також маю публікації на цю тему та викладаю її студентам. Моїм наставником був покійний професор Анджей Верцінський, який в 1970-х роках був піонером семінарів на цю тему у Варшавському університеті. Тож коли багато років тому я почав читати у Варшавському університеті лекції з археоастрономії, слідуючи його стопам, я ставив студентам те саме запитання, що й ви мені: як ви вважаєте, чим займається археоастрономія? Збентеження, легкий переляк в очах студентів, нарешті один із найсміливіших підводиться і каже: «Але пане професоре, якщо чесно, я не вірю в НЛО» (сміється). Тому почнімо з пояснення, чим археоастрономія не є, адже її часто асоціюють із серіалом «Стародавні прибульці» з історичного каналу американського телебачення.

У Польщі теж показували цей серіал.

Саме так, тому і виникає постійна плутанина. Отже, щоб було ясно: це не археоастрономія, вона таким не займається. Але що ж це таке? Це дисципліна на межі археології та історії астрономії, яка займається давніми знаннями про небо в широкому розумінні. Треба пам'ятати, що т. зв доіндустріальні суспільства пов'язували метеорологічні та астрономічні явища небесної сфери. Однак мова йде не лише про дослідження слідів цього стародавнього знання, а й про те (що, можливо, найцікавіше), як воно впливало на функціонування всього суспільства. Якщо, наприклад, рішення ассирійських правителів приймалися після консультації з астрологами, то це впливало на функціонування всієї держави.

Підписуйтесь на наш фейсбук Сьогодні, мабуть, теж – якби хтось дізнався подробиці гороскопу на рік кролика, складеного для влади комуністичної партії Китаю, той був би, напевно, мудріший за легендарного дипломата Генрі Кіссінджера... Але повернімося до минулого та археоастрономії. Як археологам працюється з астрономами, адже це, мабуть, є необхідним?

По-перше, для астронома не існує такого поняття, як приблизне значення. У нього все має бути вказано з точністю до певної кількості знаків після коми: розміри, відстані, час обертання тощо. Коли йому пояснюють, що у давнину деякі речі розраховувалися зі значним наближенням, астроном відчуває себе дещо розгубленим.

Тому до археоастрономії виникла недовіра, яку, на щастя, згодом вдалося подолати. А почалося все, наприклад, з того, що чудовий професійний астроном, засновник журналу «Nature» Норман Лок’єр взявся робити астрономічний аналіз єгипетських храмів та пірамід, а потім знаменитого Стоунхенджа, використовуючи дуже точні методи вимірювання, доступні йому на рубежі ХІХ-ХХ ст. Він намагався датувати ці пам'ятки на підставі різниці в орієнтації їх головних осей та напрямків на точки сходу чи заходу сонця у сучасний час. За відправну точку він взяв орієнтації осей, виміряних теодолітом з точністю до кутових секунд, хоча ні у стародавніх єгиптян, ні у творців Стоунхенджа теодолітів не було, про що ми добре знаємо з усього археологічного контексту цих культур! Роздільна здатність людського ока у кілька десятків разів менша, вона коливається в межах 2-3 кутових мінут.

Археологи схопились за голову, бо запропоноване Лок’єром датування, наприклад, для єгипетського храму в Дендері, було занадто раннім, приблизно на п’ять тисяч років. Зі Стоунхенджем він впорався трохи краще (похибка порядку тисячі років), але це радше чиста випадковість. У свою чергу, використовуючи цей метод, німецький астроном Рольф Мюллер, який працював у Болівії наприкінці 1920-х років, спробував датувати монументальний храм Каласасайя в Тіуанако (той, де зараз стоять знамениті Ворота Сонця) і виявив, що ця пам’ятка налічує принаймні 10 років тисячі років! Насправді його почали зводити після 500 року нашої ери... З цієї причини метод, застосований Лок’єром і його послідовниками, є неприйнятним.

Отже, що потрібно знайти, щоб дійти висновку, що певна культура проводила, наприклад, астрономічні спостереження?

Археоастрономія черпає інформацію з різноманітних джерел. Це і орієнтація споруд сакрального характеру, і давні тексти, і твори мистецтва. Можливо, не безпосередньо, але у спосіб, який найкраще сприймається нашою уявою, говорять до нас прикраси в гробницях, наприклад, із Стародавнього Єгипту чи значно пізнішої династії Хань у Китаї. Якщо вони зображають зірки, сонце, інші небесні тіла і мають форму купола, то подальший аналіз такого матеріалу стає цілком очевидним, особливо якщо ці культури залишили розшифровані пізніше письмові джерела. Також у наскельному мистецтві південного заходу США відомий артефакт, який відразу наштовхнув на астрономічну інтерпретацію, – це зображення в контексті місяця вибуху наднової в 1054 році нашої ери. Таке явище мало справити величезне враження на тогочасні суспільства.

Гірша ситуація з орієнтацією будівель, адже тут найважливішим є критерій свідомого наміру. А показати, що будівля була зорієнтована в заданому напрямку для того, щоб дозволити проводити конкретне, скажімо, циклічне спостереження якогось астрономічного явища на горизонті, непросто. З цією проблемою зіткнулися британські дослідники, які займалися так званою мегалітичною астрономією. Вони шукали рішення в статистиці і виявили, що якщо більш-менш однакова орієнтація головної осі якогось приміщення повторюється в кількох десятках об'єктів, це не випадковість. А якщо причина не випадкова, то, може, астрономічна? Потім потрібно математичними методами реконструювати, чому це могло відповідати на момент створення конкретних об’єктів. Бо в астрономії, наприклад, явище прецесії призводить до того, що положення небесних тіл на небі змінюється в циклі тривалістю 26,7 тисяч років. Отже, Полярна зірка не завжди вказувала на північ. Для стародавніх єгиптян на неї вказував, наприклад, Тубан, одна із зірок у сузір’ї Дракона, але за часів стародавніх греків жодна зірка не розташовувалась достатньо близько до полюса, щоб можна було точно визначити напрямки світу.

Якщо якась будівля була навмисно і точно зорієнтована її конструкторами, наприклад, за місцем сходу сонця під час зимового або літнього сонцестояння, то можна підрахувати, скільки часу минуло відтоді, як сонце дійсно сходило саме в цій точці горизонту під час цього сонцестояння. Тут має значення екліптика – площина, на якій лежить орбіта Землі. А точніше – її зміна, тому що вісь Землі нахилена до екліптики під кутом, величина якого коливається в циклі тривалістю 41 тисяча років. Цей кут змінюється від 21,8^° до 24,4^° (зараз він становить 23,4^°).

В існуючих конструкціях ці орієнтації завжди будуть визначатися з деяким наближенням, наприклад, роздільною здатністю людського ока. Для астрономів це гігантські відмінності, які призводять до великого розкиду або великого діапазону потенційно правильних результатів обчислень. Тому довелося б заздалегідь припустити деякі невідомі нам дані: з якою точністю працювали ці стародавні архітектори і будівельники. Як я вже згадував, це не була та точність, з якою ми проводимо вимірювання сьогодні. І тут ми повертаємося до Стоунхенджа: спочатку потрібно знати дату створення об'єкта – із похибкою у плюс-мінус сотню або кілька сотень років, а потім ми можемо перевірити, чи, наприклад, на головній осі, у коридорі чи інших особливих частинах цієї будівлі щось було видно в той час, коли цю будівлю споруджували. Однак, як я вже говорив раніше, не можна робити процедуру у зворотному порядку, тобто датувати об’єкт на основі його орієнтації.

Археологія є контекстуальною наукою, що означає, що вона вимагає цілісного погляду на наявні дані в цілому. Але як бути з тими артефактами, появу яких у певному місці та часовому шарі ми просто не можемо збагнути?

Контекст дуже важливий, але потрібно пам’ятати про існування в археології речей, які в народі називають «чорним лебедем». Це несподіванки, які не повинні були з’явитися в певний історичний момент і в певному антропологічному та географічному контексті, але вони з’явилися. Ось, наприклад, об’єкт, який повністю змінив наш погляд на астрономічні знання стародавніх греків пізнього класичного та елліністичного періоду (IV-I ст. до н. е.), тобто Антикітерський механізм. Цього ніхто не очікував, спочатку його першовідкривачам закидали те, що це зовсім не античний предмет, а уламок якогось пристрою ХІХ століття. Потім беззаперечно виявилося, що він автентичний. І це перевернуло все, що ми до того часу вважали правдою – не лише щодо теоретичних математичних знань античних греків, але, перш за все, щодо їхніх технічних, механічних здібностей.

З іншого боку, Гебеклі-тепе та відображені там астрономічні знання конструкторів, що жили 12 000 років тому, мене не дивують. Чому? Тому що черговий міф, з яким я борюся, коли проводжу заняття з археоастрономії у Варшавському університеті, полягає в тому, що чим старша історія, тим дурнішими були люди. Те, що у них не було радіо чи телевізора чи вони не літали на Місяць, не означає, що 20 тисяч років тому одягнені в гарно пошитий одяг і взуті, і навіть причесані, хоча й примітивними знаряддями, вони були менш розумними, ніж сьогоднішні європейці, африканці, азіати чи американці. З точністю до навпаки – тоді інтелект був в моді. Бо умови життя були важкі (хоча й не такі екстремальні, як дехто уявляє). Також ці люди мали багато часу. Спираючись на етнографічні аналогії з дослідження тогочасних мисливсько-збиральницьких суспільств, можна сміливо припустити, що у верхньому палеоліті для гідного виживання було достатньо працювати 4-5 годин на день. Це набагато менше, ніж працювали пізніші землеробські народи.

Тому астрономічні спостереження і календар починаються зовсім не з появою землеробських культур, а на кілька десятків тисяч років раніше. Як ствердила Шанталь Жег-Волькевич, французька дослідниця оздоблених розписами європейських печер того періоду, були такі групи печер, які обиралися через орієнтацію входу в астрономічно значущому напрямку, насамперед на схід сонця у зимове та літнє сонцестояння. Тому факт, що 12 тисяч років тому в Гебеклі-тепе наслідком цих накопичених астрономічних знань було створення гігантських об’єктів з урахуванням астрономічної орієнтації, зовсім не дивує.

Тож чи існує якесь базове ядро астрономічних знань, яке мали всі описані до сьогодні цивілізації і існування якого може означати, що ці спостереження були зроблені ще в палеоліті? Звичайно, я розумію, що люди на півночі та півдні нашої земної кулі бачать небо з іншим розташуванням зірок.

Більшість нашої інформації про найдавнішу історію Homo sapiens sapiens (тут ми не говоримо про неандертальців) походить із північної півкулі, хоча набагато раніше, ніж у Європі, наш вид з’явився, наприклад, в Австралії – щонайменше 50 тисяч років тому, або Африці – 200 тисяч років тому. Проте переважна більшість знахідок, які інтерпретуються як докази календарно-астрономічних знань, наприклад, наскельне мистецтво або деякі типи рухомих артефактів, це в основному теперішня Європа, Сибір та значно менше Австралія, Південна Африка чи нещодавно Індонезія. Таким чином, будь-яке порівняльне дослідження різниці у баченні неба між палеолітичними культурами двох півкуль є радше справою майбутнього.

Хоча відмінності, мабуть, були, тому що сузір’я південного неба абсолютно відмінні від сузір’їв північного неба. Крім того, там не було еквівалента такої відомої нам Полярної зірки, точніше чергових так званих полярних зірок, які змінювалися кожні 26 тисяч років. Наприклад: зараз нашою полярною зіркою є альфа Малої Ведмедиці, але для стародавніх єгиптян, будівельників пірамід приблизно за 2700 років до Христа, це була альфа Дракона, тобто вже згаданий Тубан. Підсумовуючи, можна сказати, що 20-30 тисяч років тому люди бачили не зовсім таке небо, яке ми бачимо зараз, але досить схоже. Проте навіть сьогодні є спільні елементи між півкулями. Основним орієнтиром для обчислення часу та просторової орієнтації, якщо не враховувати дві полярні зони, є цикли сонця та місяця. Це були і є основні організатори нашого часу.

Найдавніші спостереження, зафіксовані та відомі нам на даний момент, наприклад, у формі надрізів на кістках (табличок з бивнів мамонта), стосуються фаз місяця та походять із верхнього палеоліту. Не вдаючись до спроб реконструювати тогочасні вірування про це небесне тіло, дуже прозаїчною та практичною причиною такого інтересу до нашого супутника також був факт, про який ми схильні забувати, живучи в штучно освітленому середовищі: до епохи «пари та електрики» саме місяць освітлював нічну темряву, тому було корисно знати заздалегідь, коли буде повня, а коли молодик, і яка частина ночі буде світлою.

Не менш практичним може бути спостереження за припливами, пов’язаними з місяцем, особливо якщо ви мисливець-збирач і покладаєтеся на поживні молюски. Але давайте вийдемо за межі палеоліту і звернемося до ваших багаторічних досліджень культури та астрономії інків, включаючи нещодавно завершену експедицію в Мачу-Пікчу. Чи реально там знайти ще щось нове?

Я не починав своїх досліджень одразу з Південної Америки. Я працював і досі трохи працюю в Помор’ї над так званими кам'яними колами періоду переселення готів (І-ІІІ ст. н. е.). Разом зі своїм колегою, покійним астрономом Робертом Садовським, я перевіряв точність їхньої орієнтації та чи були вони орієнтовані лише на сонце чи, наприклад, на зірки, як стверджують німецькі дослідники, вбачаючи в цих колах пам’ятки нібито великих астрономічних знань германських чи навіть прагерманських племен. Виявилося, що певні сонячні орієнтації, наприклад, на напрямки сонячного сонцестояння, ймовірно, навмисні, тоді як орієнтацію на зірки абсолютно неможливо довести.

Навколо кіл виросло безліч дивовижних археоастрономічних, точніше – параастрономічних «теорій». Існує навіть товариство, назву якого я не буду згадувати, яке займається «дослідженням» цих кіл, створюючи при цьому купу нових міфів і практик. Наприклад, що енергією від цих кіл можна підзарядитися – тільки обережно, щоб не «перегрітися» (в прямому та переносному значенні), або що це об’єкти, пов’язані з появою НЛО тощо. Адепти цього нового культу збираються там на церемонії в день сонцестояння та рівнодення і ставляться до своїх ритуалів дуже серйозно. І мене шалено смішить, що в усіх цих міркуваннях про заряджання енергією вони забувають, що всі ці об’єкти, наприклад, в Одрах біля Черська на Помор’ї чи в кашубських Венсьорах біля Суленчина, були викопані заново. Тому те, що бачать ці віруючі, – це не пам’ятка, «неторкана багато тисяч років» (хоча ми знаємо, що лише неповні дві тисячі), а реконструкція археологів.

Що ми робимо в Мачу-Пікчу… Я займаюся астрономією та календарем інків. Саме з Робертом Садовським ми реконструювали цей календар, а завдяки допомозі професора Томаша Буліка з Астрономічної обсерваторії Варшавського університету ми уточнили цю реконструкцію та описали її для найбільш зацікавленого одержувача – іспанською мовою. Розуміння тієї чи іншої культури без розуміння системи часу, яка в ній функціонувала, очевидно, буде неповноцінним. Це так само елементарно, як і для археологів майбутнього з'ясувати, чому в нашому тижні було 7 днів, а не, скажімо, 10, і чому такого поділу у той же час не дотримувалися в Китаї. Для народів, яких я вивчаю, було великою несподіванкою, коли прибули європейці і змусили запровадити семиденний тиждень. До цього у них була зовсім інша форма організації часу. Як розподіл часу вплинув на соціальну поведінку, наприклад, на колективні церемонії? Тому ми реконструюємо календарі стародавніх культур.

Хоча наслідки можуть бути досить непередбачуваними, коли такі знання проникають у значно спрощеному вигляді в масову культуру. Так було зовсім недавно, коли багато людей повірили, що 21 грудня 2012 року настане кінець світу. Це начебто випливало з так званого довгого календаря майя, згідно з яким у той день закінчувалася ера 13 бактунів, тобто приблизно 5125 років. Це стало поштовхом до створення надзвичайно касових фільмів-катастроф, серед яких знаменитий «2012» на першому місці.

З іншого боку, коли я читала про Мачу-Пікчу – а це фактично резиденція еліти, де не було попереднього поселення – мене зацікавив цей особливий «сонячний» або «астрономічний» камінь...

Це один із популярних, але сучасних міфів про археоастрономію інків. Ви маєте на увазі Інтіуатану. Здається, ця назва була вперше зафіксована у 1842 році і зовсім не стосовно Мачу-Пікчу, який на той час ще не був наново відкритий для світу, а щодо місця в долині Урубамба. Це слово означає «місце для прив'язування сонця». У випадку Мачу-Пікчу це оброблена природна скеля, свого роду вівтар для жертвоприношень, а не для проведення якихось астрономічних спостережень. Вся резиденція служила переважно представницьким і церемоніальним цілям, там проживали, зокрема, верховні жреці. Але в Мачу-Пікчу, хоча й не поблизу цього вівтаря, є дві обсерваторії, які використовувалися для відносно точних досліджень сонця та місяця. І саме ці місця ми досліджували під час наших експедицій.

Тут слід підкреслити, що коли ми говоримо про астрономічну орієнтацію, то важливою є її мета. Наприклад, вхід до обрядової споруди розташовували таким чином, щоб у ньому було видно сонце, яке сходить під час літнього сонцестояння, що мало викликати театральний вплив на учасників релігійної церемонії. Але на етапі планування та будівництва, як я вже згадував у випадку Стоунхенджа, це не вимагає великої точності. Інша справа – планування та орієнтація споруд, які мали по суті виконувати функції астрономічних обсерваторій. Тут потрібно все продумати та виконати якомога досконаліше, звісно, використовуючи техніки, доступні даній культурі. Загалом це невеликі споруди, хоча бувають і величезні, наприклад, обсерваторія Улугбека в Самарканді.

Одна з цих обсерваторій у Мачу-Пікчу вже була відома науці, але ми показали, що вона набагато складніша, ніж вважалося раніше. Йдеться про так звану печеру Інтімачай, розташовану в доступній для туристів зоні. Натомість другий об’єкт, який ми дослідили, недоступний для туристів. Він знаходиться в тій частині, до якої потрібно продиратись з мачете, і де досі ведуться розкопки. Наші перуанські колеги, у тому числі його першовідкривач Фернандо Астете Вікторія, підозрювали, що це місце, яке називають Інкаракай, використовувалося для астрономічних спостережень. Проте це ще потрібно було довести, тобто виміряти. Ми зробили це разом з професором Яцеком Косцюком з Вроцлавської політехніки. Усе, що наразі відомо про Мачу-Пікчу, включно з астрономічною орієнтацією деяких будівель, а не лише Інтімачай та Інкаракай, доступно в Інтернеті у формі синтетичного резюме під назвою «Machu Picchu in context» під редакцією колективу у складі мене, проф. Ніколя Масіні та Хосе Бастанте.

Як колись спостерігали за небом – це одне питання. Друге, ще більш захоплююче, полягає в тому, як астрономія вплинула на життєдіяльність тогочасних інків.

Найголовніше те, що у епоху нового часу ми, європейці, звикли розділяти науку та релігію. Однак такого поділу не існувало у суспільстві інків, не було астрономів, які б не були жерцями, тому вся їх діяльність була пов'язана з релігійною системою цієї спільноти.

Чи вважали вони небесні тіла божествами?

Звичайно. Місяць зображували як жінку, дружину Сонця-чоловіка. Але це лекційний матеріал на цілий семестр для студентів-археологів (сміється). Тож я наведу один приклад цього надзвичайного впливу астрономії на суспільне життя та політичні рішення інків. У культурах Анд існує переконання, що місяць у своїх послідовних фазах визначає діяльність, якою можна займатися. І тому, наприклад, у період молодого місяця не варто вести воєнні дії. Вважалося, що тільки коли місяць росте, а особливо, коли він досяг повні, він стає резервуаром енергії, яку можна розподілити між воїнами, і тоді вони можуть ефективно битися. Це мало величезний вплив на завоювання інків іспанцями. Точніше, події 1536 року, коли інки вирішили позбутися своїх союзників (sic!) іспанців. Саме так, союзників, хоча це може звучати несподівано.

Іспанське завоювання було вдалим з самого початку, оскільки існували дві фракції інкської аристократії, які вели між собою смертельну ворожнечу. Вони висунули конкуруючих претендентів до влади, і спалахнула звичайна громадянська війна, яка була в розпалі до 1532 року, коли прибули іспанці. Одна з цих конкуруючих фракцій інків об’єдналася з іспанцями, і протягом двох років вони воювали разом проти іншої. Коли фракція, яка перемогла завдяки іспанцям, зрозуміла, що останніх прибуває все більше і більше, вони засновують власні міста і не хочуть залишати їх, незважаючи на золото, яке вони отримали, вона із запізненням вирішила, що їх потрібно позбутися. Та спроба цієї інкської реконкісти була невдалою, зокрема, тому що велика армія на чолі з Манко Інкі, яка в другій половині квітня оточила Куско, зайняте іспанцями та індіанськими союзниками, що залишилися з ними, стояла і... чекала. Вони відтермінували напад до повного місяця, що дало іспанцям час на підготовку своєї оборони. Лише в ніч з 5 на 6 травня 1536 року була розпочата потужна атака, яка відтіснила іспанців до кількох центральних будівель і площі, інша частина міста опинилася в руках інків. Але минула повня, а через кілька днів, коли наближався молодий місяць, індіанці припинили бій і частково відступили, бо треба було приносити жертви і воювати не можна було. Звичайно, іспанці скористалися цим і відбили втрачені раніше позиції, а інки втратили першу, найкращу можливість і, незважаючи на ще кілька років боротьби, врешті програли.

Цікаво, що, незважаючи на цей досвід, через двадцять років, в останній фортеці інків у Вількабамбі, розташованій у тропічному лісі на східних схилах Анд, інкська владна еліта підлаштувала деякі зі своїх найважливіших видів діяльності, не лише військових, до циклу місяця – навіть у таких питаннях, як дати початку переговорів з владою іспанського Віце-королівства Перу.

– Магдалена Кавалец-Сегонд
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори