Перше питання, яке будь-який поляк запитав би місіонера в екзотичній частині нехристиянського світу: як японці-християни святкують Різдво, і як решта населення ставиться до цього свята?

Богуслав Новак:Якщо говорити в загальних рисах, то варто визнати, що японське суспільство не має жодного уявлення про Різдво та його справжнє значення. Але вони масово святкують це свято й починають це робити одразу після Гелловіну, який припадає на початок листопада. Це триває до 25 грудня, оскільки вже наступного дня вони починають готуватися до святкування Нового року. Різдвяні святкування зводяться до прикрашання магазинів, в центрі уваги, звичайно, не вертеп чи Ісусик Дитятко, а Святий Миколай, а точніше Санта-Клаус. Досить поширеними є зібрання, які називаються різдвяними вечірками (kurisumasu-kai), але в нас це більше схоже на день св. Миколая: приходить Санта та дарує подарунки. Святкування дуже радісне, але ніхто навіть не згадує про Ісуса.

Колись, коли я жила у Техасі, то у мене був наречений-китаєць. І коли я сказала йому, що маю їхати до Польщі на Великдень, він запитав: «Це свято того кролика?». Думаю, це дещо схожий синдром, тільки пов’язаний з Різдвом. Вестернізація, а не євангелізація.

Цікаво, що до самого дня, а точніше до Святвечора - вечора напередодні Різдва, вони ставляться по-особливому. Святкування 24 грудня у Японії нагадує наш День святого Валентина. Це вечір побачень для закоханих пар, спільних походів до ресторану...

Цей день є робочим чи вихідним?

По різному, часто працюють лише до полудня. У будь-якому випадку, ввечері 24 грудня всі ресторани заповнюються закоханими парами, після чого багато хто з них, нехристиян, приходять до церкви, щоб взяти участь у справжньому, і для них дуже екзотичному, святкуванні. Коли я працював у парафії, набагато більшій за ту, в якій зараз перебуваю (сьогодні я служу в Андзьо, поблизу Тойоти), там було три Святвечірні богослужіння: о 18:00, 21:00 і 24:00. Коли я служив ту, що о півночі, то можу сказати, що 90 відсотків усіх присутніх на ній були нехристиянами. Це були молоді люди, які продовжували своє традиційне побачення в церкві.

Це нагода для нас, священиків, розповісти їм добру новину про народження Ісуса Христа. Тому, коли я готую проповідь на цей день, я звертаюся не стільки до християн – хоча сподіваюся, що вони теж її слухають – але саме до цих людей, які прийшли сюди вперше і, можливо, востаннє. Я маю на увазі те значення, яке це свято має для їхнього повсякденного життя, що воно є спогадом про народження Ісуса Христа, який дає можливість кожному з нас жити життям любові, якого ми прагнемо в глибині нашого серця. І хоча їхнє святкування в нашому християнському розумінні не має нічого спільного з Різдвом Христовим, воно дає можливість налагодити зв'язок з тими, хто ще не знає Ісуса.

А як святкує ця невелика кількість християн?

У літургійному плані, звичайно, великих відмінностей немає. Є період підготовки – Адвент, та пов'язані з ним реколекції (у моєму випадку це відбувалося в день нашої з вами розмови, практично всі учасники пішли до сповіді). На Святвечір і в день Різдва у нас відбуваються урочисті богослужіння, на які приходить набагато більше людей, ніж зазвичай. У Польщі Різдво має родинний характер, а в Японії католиком, як правило, є одна особа в сім'ї, а тому не святкує в родинному колі. Різдво, зазвичай, святкується разом всією парафіяльною громадою. Близько 200-250 осіб, серед яких багато невіруючих, приходять на Опівнічну Службу Божу, яка в нашій парафії починається о 19:30. Опісля відбувається спільна парафіяльна «вечірка». Молодь робить вертеп, у якому залучено близько 20 дітей, переодягнених у царів, пастушків та ангелів; є малюки з Бразилії, В'єтнаму і навіть Шрі-Ланки, але, на жаль, серед них немає жодного корінного японця. А потім – частування. В основному, їжа готується на нашій кухні, але деякі страви люди готують вдома та приносять до церкви.

Тому богословський і духовний зміст Різдва є абсолютно чужим для більшості японців, хоча й відбулася певна вестернізація цього періоду в їхньому календарі. Однак, який аспект Різдва міг би зацікавити їх, якби ми спробували донести до них християнський зміст? Наприклад, якщо ми перекладемо польські колядки на японську мову, яка з них їх могла б зворушити: «Bóg się rodzi» [в Україні знана під назвою «Бог ся рождає» – прим. перекл.], «Oj maluśki maluśki» [в перекладі українською «Ой маленький, маленький» – прим. перекл.], «Mizerna cicha» [в перекладі українською «Убога, тиха» – прим. перекл.], «Przybieżeli do Betlejem» [в Україні знана під назвою «В Вифлеємі днесь Марія Пречиста» – прим. перекл.] чи інша? Хоча, після того, що сказав отець, думаю, що до списку слід додати переважно «Jingle bells»...

«Jingle bells» лунають у супермаркетах і по радіо протягом усього грудня. З іншого боку, японські колядки – це переважно традиційні пісні, перекладені з латини. Однак вони добре знають і люблять одну польську колядку, яку переклав вербаліст – «Lulajże Jezuniu» [в перекладі українською «Люлі-люлі Ісусику» – прим. перекл.] – це колискова, яку вони охоче співають, особливо діти. Проте гадаю, що їх більше зворушує мотив, аніж богословський зміст пісні.

Під час казання на пасторальному богослужінні, яке скеровую переважно до нехристиян, я в основному наголошую на аспекті любові. Звертаю увагу на те, що кожна людина прагне цього, проте ніхто не може її знайти, а його серце завжди залишається спраглим. Бог, який створив нас з любові та для любові, не тільки дає нам цю спрагу, але й робить все, щоб її задовольнити. Саме тому Він став людиною – одним з нас. До того ж беззахисним немовлям. До великого Бога, Абсолюту, люди бояться підійти. Але цей Бог сам приходить до нас і стається дитиною. До дитини кожен може підійти без страху. Так і ми, приймаючи Ісуса без страху, наповнюємо свої серця цією жаданою любов'ю. Вони, навіть не усвідомлюючи цього, святкують у цей день цю саму любов, тільки на свій лад. Це той аспект, який пов'язує їхнє розуміння з нашою вірою. Можна розвинути цю тему ще далі – мовляв, Бог не просто упокорився настільки, що став немовлям, а став звичайним хлібом, повсякденною їжею, яку люди споживають без жодного остраху.

Мені видається в Японії хліб не є повсякденною стравою. Народи Азії, за винятком монголів, із зернових в основному їдять рис...

Ось чому в літургійних текстах, навіть у молитві «Отче наш» слово «хліб» часто перекладається як «пожива». Хоча культура споживання хліба тут стає все більш поширеною, і тепер японці добре знають, що таке хліб.

Місіонери з інших нехристиянських або вже християнських країн також можуть багато розповісти про різдвяні звичаї у своїй країні. Тобто, весь теологічний зміст завжди буде просякнутий тією локальною культурою. І коли його розібрати та очистити від усіх цих «костюмів» і аксесуарів, то що залишиться, як не голий Ісус у яслах?

Я маю дещо інший підхід до аспекту просякнення культурою. Багато наших різдвяних звичаїв існували в Польщі ще до приходу християнства. Ці звичаї були «християнізовані» – вони почали нести нове християнське значення, зміст і сенс. Сьогодні місіонери намагаються зробити щось подібне з кожною культурою. Там, де це можливо, ми намагаємося надати елементам цієї культури християнського значення. Деякі традиційні японські свята, такі як Шіті-го-сан (благословення семи-, п'яти- і трирічних дітей) або Сейдзін-шікі (благословення двадцятирічних), також святкуються в Католицькій Церкві. І, можливо, через тисячу років, як у Польщі, суспільство не пам'ятатиме, що якісь свята чи звичаї раніше були нехристиянськими.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    А що залишається, коли Різдво позбавити сентиментальних традицій, то я можу розповісти з власного досвіду. Особисто я був позбавлений польського культурного аспекту, коли приїхав до Японії вивчати богослов'я у віці 22 років, це понад 38 років тому. І що залишилося? Принаймні у моєму випадку залишилася суть цих свят. Цей досвід, хоч і був дуже болючим, значно поглибив мою віру й в цьому сенсі став великою благодаттю. Культура, звичайно, може дуже допомогти в розумінні та проживанні істин віри, але вона може й затьмарити їх, якщо ці звичаї та традиції стають важливішими за самі істини віри, які вони покликані виражати. Й у такій ситуації людина, позбавлена своїх традицій і звичаїв, залишається ні з чим.

Народження Ісуса, на ім'я Христос – це доконаний факт, принаймні так вважає більшість істориків. Натомість надалі тривають дискусії про те, коли це сталося.

Для нас, християн, історичний аспект дуже важливий, адже ми віримо, що Бог об'явив себе в реальних історичних подіях. Не тільки в народженні та всьому житті Ісуса, але й в історії Ізраїлю. Люди, чий досвід записаний на сторінках Старого Завіту, самі були учасниками цих історичних подій, але здебільшого вони зовсім не розуміли їхнього значення. Саме пророки, яких Бог наділив особливою благодаттю розуміння сенсу подій, пояснювали решті суспільства, що Бог говорить через ці події. Різні групи ізраїльтян передавали своїм нащадкам те, що було для них найважливішим у словах пророків. Так виникли різні традиції, які згодом були записані. У біблійних текстах обох Заповітів найважливішим є не повна відповідність історичним фактам, або, краще сказати, передача деталей історичної події, а те, що з них випливає, який сенс вони мають для нас, яку роль у цьому відіграв Бог і що Він нам хотів сказати через всі ці події.

Те саме стосується й життя Ісуса. Більшість учасників подій за Його життя, в тому числі й апостоли, зовсім не розуміли, хто Він такий і що Він робить – який сенс і мета всього цього. Сам Ісус, маючи велике терпіння до апостолів і бачачи, що вони мало що розуміють, наказав їм залишатися в Єрусалимі до зіслання Святого Духа, який приведе їх до повної істини, тобто до розуміння всього того, що вони пережили за роки свого життя з Ісусом. Лише після подій П'ятидесятниці апостоли почали розуміти, що сталося в цілому, який сенс вчення та вчинків Ісуса, й почали про це навчати. Для цього навчання вони часто використовували тексти зі Старого Завіту, оскільки в них добре було відображено сутність вчинків і слів Ісуса. Вони свідчили про це своїм життям, в тому числі й мученицькою смертю за віру. Виконуючи наказ Ісуса навчати всі народи, вони постійно поглиблювали своє розуміння.

На сторінках Святого Письма Нового Заповіту апостоли та євангелісти передають не все, що діялося в житті Ісуса, а лише необхідне для нашої віри в те, що Ісус є Христос і Син Божий, і щоб, увірувавши, ми могли прийняти дар вічного життя. Якщо апостоли чогось не передали, то це означає, що для того, щоб ми усвідомили сенс слів і вчинків Ісуса, тобто, щоб дійсно пізнали Його Самого, нам це не потрібно.

Багато сучасних дослідників Біблії зосереджуються на вивченні «історичного Ісуса», відокремлюючи його від «Ісуса віри». Мені видається, що ці люди базують свої дослідження на припущенні, що «Ісус віри» був вигаданий пізніше, і, ставлячи таку тезу, вони демонструють брак віри в те, що Ісус був справжнім Христом. Однак, навіть якби їм вдалося пізнати історичного Ісуса, але не мати віри, вони опинилися б у тій самій ситуації, що й апостоли перед зісланнями Святого Духа та ті, хто вважав Ісуса богохульником, що призвело до його розп'яття – тобто, вони б не могли пізнати справжнього Ісуса. Для невіруючих Ісус лише «називаний Христом», але для нас Він – Христос, Спаситель і Син Божий. Тому Він є тим, за кого себе видає. Знання цієї істини набагато цінніше, ніж знання всіх деталей Його життя.

Тому полишімо дискусії про те, що це була за «зірка» і що вона говорить нам про справжню дату народження Ісуса Христа. Давайте краще поговоримо про те, який сенс мав Його прихід на світ у Вифлеємі. У чому ж полягає вся правда про Різдво і чи комусь вона ще потрібна на некомерційній основі сьогодні, незалежно від широти чи довготи?

Ця таємниця має багато аспектів, але центральним є те, що одна з Осіб Пресвятої Трійці, Син Божий, прийняв людську подобу та став людиною. Важливим є Втілення і те, що Син Божий народився від Діви Марії та жив у цьому світі як людина, подібна до нас у всьому, крім гріха. Ісус Христос, будучи людиною, є такою ж особою, як Син Божий, друга Особа Пресвятої Трійці. Марія є Матір’ю Божою, Богородицею, але не в тому значенні, що вона дала Ісусу божественну природу, а в тому сенсі, що Той, кого вона народила і кому передала людську природу, є тією ж особою, яка має божественну природу, отриману від Бога Отця. Тобто вона народила Того, хто є Богом.

Боговтілення, тобто поєднання божественної природи з людською в Ісусі Христі, Сині Божому, є спасительним актом, тому що робить можливим для всіх людей розділити життя і любов Бога і, щобільше, розділити його природу – мету, для якої ми були створені, але якої первородний гріх завадив нам досягти. В Ісусі Христі Бог переходить через бездонну прірву, створену цим гріхом, і наближається до нас. Тепер, приймаючи Ісуса, ми приймаємо Бога; єднаючись з Ісусом, ми єднаємося з Богом. Без Втілення Сина Божого це було б неможливо. У цьому сенсі Різдво потрібне всім людям.

Власне тому було надзвичайно важливо, що Бог став людиною від початку і до кінця. Зрештою, втілення божеств у людську подобу, особливо з метою продовження роду, відомі з давніх-давен – хто не читав про Зевса, який був і биком, і лебедем, і людиною, щоб задовольнити свої еротичні примхи.

Як я вже сказав, метою боговтілення Сина Божого було дати можливість людині з'єднатися з Богом. В Ісусі Христі Бог поєднався з людиною, а тепер ми, поєднуючись з людською природою Ісуса, єднаємося з Богом. Особисто я переконаний, що ця єдність людської та божественної природи, яка існувала в Ісусі, могла бути розірвана. Це сталося б тоді, коли Ісус якимось чином заперечив волю Бога Отця, тобто згрішив би. Однак тепер цю єдність неможливо розірвати, тому що, коли Ісус Христос як людина повністю віддав себе Богові Отцеві на хресті, Він увічнив цю єдність і зробив її нерозривною. Я думаю, що саме в цьому, по суті, і полягав Новий і Вічний Завіт. Жоден гріх, навіть найбільший гріх людини, не може знищити Божу любов і розірвати цей Заповіт.

Однак, християнам знадобилося 300 років, щоб прийти до цієї істини, що не тільки смерть і воскресіння Ісуса, але й боговтілення та народження є дуже важливими – тільки тоді вони почали їх святкувати. Чи цей Богочоловік у вічності (якою б вона не була) також в якомусь сенсі є дитиною, цим немовлям з Вифлеєму? Питання тим складніше, що в Католицькій Церкві, наприклад, існує культ так званого Празького Дитятка-Ісуса, який говорить, що Ісус також об'являвся багатьом святим.

Перший розділ Євангелія від Івана, який був написаний наприкінці першого століття нашої ери, практично повністю присвячений Втіленню Слова Божого. «І Слово стало тілом, і перебувало між нами...». Ті, що прийняли Його, стали дітьми Божими, тобто причасниками Божого життя. Тож можемо бути певні, що вже перші християни знали правду про боговтілення Сина Божого і розуміли сенс народження Ісуса. Однак вони, звичайно, не святкували цю істину так, як ми сьогодні. Літургійний календар розвивався впродовж всієї історії, тому різні істини віри почали святкуватися в різний час.

Звичайно, ми не знаємо вічності і я також не збираюся стверджувати, що я її знаю, або що я знаю, як виглядає Ісус, який «сидить праворуч Отця». Однак я знаю, що це є нематеріальний світ. Коли Ісус проявляв себе після свого воскресіння, він набував різних втілень – так відбувається і сьогодні. Він міг бути тим Ісусом, якого розіп'яли на хресті чи прославленим в інший час Дитятком, також на руках у своєї Матері. Постаті, які приймає Ісус, або різні фігури Ісуса показують певні аспекти Його життя, або виражають певну духовність. Поклоніння Немовляті може підкреслити той факт, що Господь Бог наблизився до нас як беззахисна дитина, щоб ми могли прийняти Його без страху.

Але Дитятко в біблійному описі є біднішим, навіть на ті часи, ще більш нещасним, ніж інші діти. Те, за яких обставин йому доводиться народжуватися, як мати не має нічого приготованого для свого Сина, навіть пелюшок, як йому доводиться негайно тікати з родиною, щоб уникнути смерті – це якийсь екстремум. Цей опис може викликати не тільки співчуття, але й жах. Невже ця Дитина повинна була так страждати?

Думаю, нікого не треба переконувати, що наша реальність сповнена страждань. Страждають не лише хворі та люди похилого віку, але й молодь та діти. Перспектива, що мати має все необхідне для новонародженої дитини, що вона живе під дахом і в теплі, що поруч є лікарня, яка допоможе їй народити, – це перспектива західного світу або, наприклад, Японії. Але подумайте про багато місць в Африці, Азії чи Латинській Америці, де діти страждають не менше, а можливо, навіть більше, ніж маленький Ісус. Це наша спільна реальність. Щоб зрозуміти, чому Ісус страждав ще маленькою дитиною, варто замислитися над тим, хто виявляє більшу любов до страждаючої людини: той, хто виражає співчуття, плачучи над її долею, чи той, хто співстраждає, беручи на себе страждання, щоб допомогти стражденній людині? Бог в Ісусі не тільки відкупив нас, але й притягує до себе своєю любов'ю, яку він проявляє через свого Сина, щоб ми прийняли його запрошення до любовного сопричастя. Хоча Ісус боявся страждань, як показує сцена молитви в Оливному саду, і хоча, будучи новонародженим або немовлям, Він, можливо, не до кінця усвідомлював їх, як Син Божий, який вирішив втілитися, Він добре знав наслідки цього рішення. Бачачи це, ми можемо бути впевнені, що Бог настільки прагне з'єднатися з нами, що готовий прийняти всі страждання, в тому числі й ті, які він переживає в Євхаристії, коли, приймаючи форму хліба, він стає ще більш вразливим, ніж тоді, коли був маленькою дитиною.

– Розмовляла Магдалена Кавалец-Сегонд

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук

Богуслав Новак – монах-вербіст і римо-католицький священик. Місіонер в Японії з 1985 року. Дотепер працював у Нагасакі, Нагої та Тадзімі, займаючись як душпастирством, так і підготовкою послушників. Автор «Словника японських ієрогліфів» і невеликої брошури «Любов і страждання». Майже шість років є душпастирем багатонаціональної парафії Святого Духа в Андзьо (поблизу Тойоти, провінція Айті).