ТИЖНЕВИК TVP: Війна в Україні триває вже 20 місяців і за цей час ми стали також свідками обстрілів Житомира. Ми з жахом дивилися на розбомблену будівлю математичного ліцею № 25. Проте Житомир не перебуває у прифронтовій зоні, може здаватися відносно безпечним навіть для евакуйованих зі сходу. Як житомиряни ставляться до внутрішньо переміщених осіб, які прибувають сюди з лютого 2022 року?

СЕРГІЙ СУХОМЛИН:Від початку російської агресії Житомир зазнав досить численних обстрілів, першої ж ночі по околицях міста були завдані ракетні удари. Траплялося, що за добу Житомир обстріляли понад 20 разів, раз навіть було 24 ударів. Була зруйнована не тільки наша школа, але й багато житлових і промислових будівель, а також великі енергетичні об’єкти та трансформаторні підстанції, які постачали місто електроенергією. Тому більшість біженців, які прибували до Житомира, особливо в перші тижні та місяці, пробули тут лише два-три дні, потім ми їх відправляли на Західну Україну і таким чином працювали як логістичний центр. А оскільки багато людей виїжджало з Київської області – Ірпеня, Бучі та інших міст, ми допомогли їм за допомогою автобусів нашого комунального підприємства.

У Житомирі не зареєстровано якоїсь надзвичайної кількості внутрішньо переміщених осіб, офіційні дані – 14 тисяч. Але, чесно кажучи, більше, ніж можна сказати за простою сумою чисел, не всі офіційно зареєстровані. Іноді вони просто не мають на це часу.

Підписуйтесь на наш фейсбук Сьогодні багато міст на сході України знищено, і навіть коли Україна переможе, деякі з них не вдасться відновити або це не матиме сенсу. Ми зацікавлені в тому, щоб ці люди залишилися в Житомирі, тому що ми бачимо в біженцях шанс для нашого міста. Треба пам’ятати, що одні виїхали, інші мобілізовані. Ми хочемо, щоб місто розвивалося, а воно може розвиватися, коли тут є діти, молодь, коли є люди, здатні працювати. Тож біженці від війни для нас не є тягарем, навпаки, вони дають нам більше можливостей.

Тож прибуття біженців зі Сходу заповнює прогалину, яка виникла, коли деякі люди виїхали?

Так. Я тільки сподіваюся, що хоча в Польщі й створені дуже хороші умови для українських біженців, вони все ж повернуться до нашого міста.

Звичайно, я прекрасно розумію цю позицію. Україні доведеться повернути своїх працівників. І доречі: в якому стані житомирські підприємства? Чи разом із біженцями зі Сходу бізнес приїздить?

Практично ні. Перша хвиля перенесення бізнесу, що відбулася минулої весни, була досить масштабною: було переміщено тисячі компаній, як малих, так і середніх. Своє виробництво вони розмістили переважно на заході України, в Івано-Франківській, Львівській та Закарпатській областях. До Житомира переїхало буквально 5-6 компаній і більшість з них – малі підприємства. Але для житомирського бізнесу, з якого багато чоловіків пішли в армію, біженці – це життєдайна сила. Під час війни, у березні цього року, ми відкрили сміттєпереробний завод, який інвестори будували два роки. Також завершилося будівництво великої італійської компанії «Ферпласт», залишилося лише доповнити обладнання. Це бренд, відомий у всьому світі. Тобто бізнес розвивається, незважаючи на несприятливі умови, а внутрішні біженці – це шанс, тому що, ще раз підкреслю, бізнес, як правило, рухається на захід країни.

Ну, це відповідає тому, що Ви сказали на початку, що для багатьох Житомир був лише зупинкою на шляху на захід. Важко перенести сюди свій бізнес на два-три дні...

Скажу так: передові частини російських військ увійшли в Житомирську область на відстань 30 кілометрів від міста (під час спроби взяти Київ на початку війни), тому й тут не було безпечно.

Якщо говорити про безпеку: чи готовий Житомир до потенційних атак на критичну інфраструктуру, які ми пам’ятаємо з минулої осені?

З минулим опалювальним сезоном, тобто взимку, ми впоралися непогано. Я вважаю, що наша ситуація була однією з найкращих в Україні, тому що в більшості українських міст, в т.ч. у Львові, Хмельницькому, Вінниці та Києві щодня по кілька годин фіксували перебої з електроенергією. У нас таких невдач майже не було. Чому? Не тому, що ми отримали вищий ліміт енергії. Нам дали такий же ліміт, як і в інших містах. Але ми добре підготувалися – перед початком війни ми 5-6 років працювали над інфраструктурою.

Разом з комунальним підприємством, яке постачає тепло в Житомир, до минулого опалювального сезону ми знали, що Росія може вдарити по котельням, по великим котельням. У нас їх у місті 34, і ми налагодили між ними з’єднання: коли одна ламається, ми можемо компенсувати цю несправність за рахунок інших. Це перше.

По-друге, за цей час ми вже побудували 4 котельні на деревині. Вони працюють на повну, спалюючи подрібнену деревину, а якщо в години пік цього не вистачає, ми додаємо газ. У 2014 році Житомир використав на опалення 95 мільйонів кубометрів газу, а в минулому опалювальному сезоні – 47 мільйонів кубометрів. Фактично у нас в кожному районі є котельні – якщо б почалися проблеми з газопостачанням, якщо б ворог з великою силою заатакував газові мережі, то так, ми не забезпечимо комфортну температуру, але завдяки цим котельням не дозволимо системі зупинитися.

По-третє, у нас є генератори. Станом на 1 січня близько 40% усіх потужностей «Водоканалу» і «Теплокомуненерго» вже були оснащені генераторами потужністю від 100 кВт до 1,6 МВт.

І по-четверте, кожен день в опалювальний сезон компанія-постачальник електроенергії інформувала нас про межі наших можливостей. Наприклад, о 16:00, коли починається пік, місту не вистачає 12 МВт електроенергії. Ми розуміли, що якщо нічого не робити, то все місто просто перестане функціонувати. Ми відключили більше половини котелень, заощадивши таким чином 6-8 МВт, а вдень опалювали по-іншому. Ми знімали з маршрутів близько 20-30 тролейбусів, вивільнивши таким чином ще кілька мегават, і відключали, наприклад, станцію першого забору «Водоканалу», яка закачує воду в баки, бо розуміли, що на 8 годин води і так вистачить. Тому люди цього не відчули, а ми відпустили 12 МВт, пройшли через це і місто не відключили. Потім вночі все перезапустили, місто повністю нагріли, воду в баки залили, а коли настав ранковий пік, ми так само все відключили. Завдяки цьому ми вижили практично без простоїв. Цього року наша ситуація ще більше покращилася, тому що ми встановлюємо ще дві котельні на деревині. Додатково придбали три модульні котельні на випадок, якщо в якомусь районі буде влучання. Ми зможемо підключити таку котельню і забезпечувати протягом дня людей теплом.

Це мобільні котельні?

Так. Ми придбали три таких котельні, дві на деревині і одну газову. Таким чином ми зможемо покрити потреби великої лікарні чи невеликого району. Цього року 100% об’єктів «Теплокомуненерго» та «Водоканалу» були обладнані генераторами. Було 40%, тепер 100%. Це 84 потужні генератори. Крім того, завдяки USAID (Агентство США з міжнародного розвитку) ми вже отримали два газопоршневі генератори, які додатково дадуть нам можливість отримувати 1,6 МВт електроенергії. А ще ми реалізуємо проект будівництва сонячних електростанцій на території «Водоканалу», де розташовані насосні станції та очисні споруди загальною потужністю 2,7 МВт електроенергії. Взимку, звичайно, дадуть менше, але влітку ми отримаємо 2,7 МВт.

Чи можна накопичувати енергію цих сонячних колекторів влітку, щоб використовувати її взимку?

На жаль ні. Такі технології існують, можна також встановлювати акумулятори. Щодо першого варіанту – є сучасні технології для кварцового піску, який влітку нагрівається до високої температури у великих резервуарах, а взимку завдяки своїй тепловій інерції гріє, але поки що маємо інший «стартап».

Залишимося у Житомирі, але трохи змінимо контекст. Нагадаємо: за чисельністю ця область є серцем польськості в Україні. Не Львів і не Львівська область, де кількість поляків займає лише третє місце, а Житомирська область. З лютого 2016 року в місті є вулиця імені покійного Леха Качинського, з травня 2017 року йому присвячена пам’ятна дошка, на якій написано, що польський президент був «другом України». Він виявився не тільки другом, але й, на жаль, пророком, коли йдеться про російський імперіалізм. Як ви вважаєте, чи можна використати спадщину покійного президента Республіки Польща для зміцнення польсько-українських відносин, особливо тут, у Житомирі?

У Житомирі завжди була дуже велика польська громада, і вплив польської культури на Житомир також історично дуже великий. І справа навіть не в історії, а в духовному зв’язку. Дозвольте мені пояснити, що я маю на увазі. У нас є міста-побратими, наприклад Кутаїсі...

Є ще Плоцьк і Битом!

Так, це те, про що я хочу сказати. У нас були дуже хороші відносини з Кутаїсі, грузини завжди підтримували Україну, а Україна завжди підтримувала Грузію. Але коли їхня політична ситуація змінилася і прийшов мер з іншої партії, майже за 2 роки війни від них не було жодного листа чи телефонного дзвінка. Проте майже одразу, після 16:00, мені зателефонував мер Плоцька, запропонував допомогу та запитав про наші потреби.

Як я розумію, 24 лютого 2022?

Так. Потім був дзвінок з Битома, потім з Освенцима. Приблизно через місяць Ґдиня запропонувала нам партнерство та допомогу – з власної ініціативи. Дуже допоміг Люблін. Так само і Равич, маленьке польське містечко, але скільки вони зробили, яку допомогу прислали! Місцевий голова сам долучився до збору допомоги, розсортував її та відправив. Міський голова Плоцька приймав українців у себе, мер Освенцима з власної ініціативи зустрічав вагітних жінок з поїздів і облаштовував для них квартири.

Ми мали враження, що незважаючи на жахіття війни, у польсько-українських відносинах відбувається щось прекрасне.

Сьогодні іноді в цих стосунках багато політики, маю на увазі те, що було перед виборами, про заяви наших і польських політиків. У 2016 році мені законно дали два місяці на те, щоб я сам, власним рішенням, без участі міської ради, змінив назви вулиць. Тоді я видав два рішення: щодо вулиць Івана Павла ІІ і Леха Качинського. Ця друга знаходиться в самому центрі міста. Сьогодні настав час будувати спільне майбутнє. Через деякий час ми домовимося в історичних питаннях, але сьогодні всі сили потрібно спрямувати на пошук того, що нас об’єднує і що дозволяє нам допомагати один одному. Треба думати про те, як ми будемо створювати проекти, які будуватимуть спільне майбутнє Польщі та України, це найважливіше.

У якому напрямку розвиватимуться офіційні польсько-українські відносини після парламентських виборів у Польщі?

Я не дуже добре знаю про польську політику, тому не хочу здаватися провидцем, коли мова йде про розвиток відносин, але думаю, що у нас немає вибору, тому що колись поляки простягнули руку допомоги Україні і ця емоція, ця енергія не залежала від того, який політик був при владі. Ми точно ніколи цього не забудемо. Я думаю, що жодна політика не зможе щось стратегічно змінити у відносинах між Україною та Польщею. Кожен із нас має свої недоліки у зовнішній політиці, але сьогодні Україна також захищає Польщу від Російської імперії. Ми всі дуже добре розуміємо, що якщо Україна впаде, наступними можуть бути країни Балтії, буде ще одна спроба побудувати коридор через Сувальський коридор до Калінінграда... Але чекайте! Тепер польською це вже не Калінінград, а...

Крулєвєц.

Саме так! Мій син, який служить в армії, минулого року проходив навчання на польській військовій базі, тому вважаю, що допомога, яка прийшла до нас з Польщі, є неоціненною. У нас немає іншого виходу, як знайти згоду. Насамперед, це стосується політиків, тому що наші народи порозуміння точно вже знайшли.

Тож погодьтеся з тезою, що тут відбулася певна інверсія: якщо до 2022 року, з 1990-х років офіційні польсько-українські відносини були декларативно хороші, суспільства не спілкувалися. Однак тепер, незважаючи на певні політичні суперечки, польсько-українська дружба збудована знизу вгору, між суспільствами, на основі сильних емоцій, викликаних війною, і цю дружбу вже не вдасться так легко знищити?

Так. Верховна Рада прийняла закон, який практично зрівнює поляків і українців у правах (у 2022 році поляки отримали так званий особливий статус). У 2002 році скільки відсотків українців знали, що таке Польща? Дуже мало. За цей час, понад 20 років, Польща зробила величезний стрибок у розвитку. Нещодавно, на піку, у Польщі було понад 5 мільйонів українців, навіть якщо вони просто проїжджали через вашу країну. Це люди, які бачили і пережили іншу реальність. Сподіваюся, більшість із них повернуться в Україну. Те, що вони принесуть із собою – досвід доброзичливості поляків до них, те, що для них зробила Польща під час війни, також впливатиме на наших політиків. Я не виступаю тут як адвокат Польщі, але я був військовим у минулому і бачив рішення, які Польща приймала щодо поставок зброї та відповідальність, яку вона взяла на себе, тоді як інші європейські країни, великі, потужні країни з ядерною зброєю, не могли прийняти певні рішення. А Польща просто віддала все, що могла дати.

Я хотів би розгорнути тему загальноукраїнської політики. За конституцією цього року тут мають відбутися парламентські вибори, але вони не відбудуться через воєнний стан. Які, на вашу думку, мінімальні умови для того, щоб говорити про організацію парламентських виборів?

На жаль, я думаю, що парламентські вибори все одно відбудуться. Перш за все…

Відбудуться?

Їх організують навесні або влітку наступного року. Ймовірно, це пов’язано з тим, що, згідно з Конституцією України, парламентські вибори під час воєнного стану можна перенести, а президентські – ні. І якщо проводити вибори, то вони будуть президентські і парламентські одночасно. Мене особисто ця ідея не влаштовує, я багато про це говорив і з європейськими, і з американськими політиками. Вони кажуть, що під час війни має працювати демократія, треба проводити вибори, а я подаю приклад Другої світової війни, коли в Англії не було виборів багато років...

Вони відбулися лише в 1945 році.

Так. Але навіть якщо це станеться, це складна справа. Це можна зробити, я не кажу, що це неможливо. Наприклад, не за один день, а за цілий тиждень. Для того, щоб військовослужбовці мали можливість голосувати і балотуватися, можна змінити законодавство і зробити партійні списки таємними, відмовитися від мажоритарних виборів, щоб не проводити агітацію, а щоб партія представляла свій список і голосуйте за це як за блок. Усе це можна зробити, але...

Питання в тому, чи має це сенс?

Так, чи це має сенс?.. Тут і гроші, і ресурси потрібні, а головне, що під час війни конкуренція політичних сил точно не сприяє стабільності країни. Це один із найчутливіших моментів, і він похитне внутрішню ситуацію в країні. І нарешті, це моя особиста думка, навіть якщо ми переживемо ці вибори і оберемо новий парламент, то після закінчення війни відразу відбудуться наступні вибори, тому що така буде воля суспільства.

Суспільство отримає сигнал про те, що демократію розблоковано...

Так. І суспільство вимагатиме нових виборів. Тож який сенс стримувати їх сьогодні? Я бачу багато негативу, але думаю, що вибори будуть.

Ви – співзасновник партії «Пропозиція», яка об’єднує представників місцевої влади, які не беруть участі у нинішніх політичних розколах, а точніше – довоєнних політичних розколах. Чи має «Пропозиція» амбіцію спільного творення центральної політики?

Партія «Пропозиція» – це політичний проект місцевої влади, з якого вийшли голови таких міст, як Дніпро, Житомир, Кропивницький, Бердичів, Коростишів, а також кілька мерів Житомирської області. Сьогодні, чесно кажучи, в таких умовах я не бачу сенсу партії «Пропозиція» брати участь у виборах до Верховної Ради. Це величезні зусилля: часові, людські та фінансові. Я вважаю, що цього не варто робити, коли в країні війна. Своє ставлення до цих виборів я вже висловив вище.

Але давайте на мить припустимо, що нормальне політичне життя повертається. Чи висуватиме тоді «Пропозиція» своїх кандидатів до Верховної Ради?

Я думаю, що це може бути не «Пропозиція». Це може бути коаліція партій, які представляють місцеву владу, тому що в багатьох містах до влади прийшли люди з інших невеликих політичних сил. Наприклад, у Хмельницькому чи Тернополі влада вийшла з таких рухів і малих політичних проектів. Місцеве самоврядування має брати участь у роботі парламенту, тому що реформа пов’язана з децентралізацією – одна з найуспішніших наших реформ, тому її потрібно продовжувати. Це ще не кінець, це далеко не кінець. Тому місцева влада має бути представлена у Верховній Раді, але, на жаль, на мою думку, на цих виборах цього не буде.

Децентралізація означає делегування частини повноважень місцевому самоврядуванню відповідно до принципу субсидіарності. Це, в свою чергу, пов’язане з Європейським Союзом, в якому Німеччина відіграє головну роль. Якщо Америка має проблеми в різних частинах світу та проблеми з її власною громадською думкою, ви думаєте, США будуть не стільки відмовлятися від міжнародної допомоги Україні, скільки переказувати координацію цієї допомоги Німеччині, як найсильнішому гравцеві в Європі?

Німеччина, на мою думку, візьме на себе цю роль. Я також, як мер міста, можу сказати, що дуже ціную співпрацю з Польщею та Великою Британією.Чому саме з Польщею? Перш за все тому, що ви ментально близькі нам. По-друге, тому, що реформи, або, ширше, трансформація, яку пройшла Польща до та під час вступу до Європейського Союзу, були набагато швидшими та ефективнішими, ніж багато інших реформ, запроваджених у країнах Старої Європи. Україна не має часу на те, щоб багато років після війни проводити реформи і трансформацію.

Все треба робити одночасно... Так. Нам потрібна швидка трансформація, а не просто відбудова України. Польський досвід міг би бути більш просвітницьким. Це моя думка. Але зробить це Німеччина, як найсильніша економіка.

А як ця війна вплинула на вас особисто? Як ви справляєтеся з практично цілодобовим режимом праці, який сьогодні іноді називають 24/7?

Сьогодні це набагато простіше. Я живу в центрі міста, недалеко звідси. У перший день війни я був тут близько 5 години ранку, а в 7 чи 8 ранку у нас була сесія міськради. І справді, я цілодобово не виходив з цього офісу протягом місяця. За місяць жодного разу не був удома!

Тобто кабінет мера слугував також спальнею?

Ми спали тут, на підлозі, там диван. Нас було четверо. Ми постійно змінювалися, тому що під час ракетних атак ми спускалися на два поверхи, на перший поверх, тому що в будівлі немає справжнього бомбосховища. Тут дерев’яні перекриття, тож не знаю, чи нам би це допомогло, але психологічно було трохи легше.

Сталеві нерви.

У перші тижні, коли росіяни обстрілювали приватний сектор, ми працювали тут цілодобово. У перший день ми почали будувати оборонні об’єкти в Житомирі та його околицях, а через тиждень будували укріплення в радіусі близько 30 кілометрів від міста. Те саме було, коли довелося мати справу з вибухами на військовому аеропорту в Озерному, коли прилітала ракета чи бомба. Тому що потрібно знати, що на початку тут діяли російські літаки, у нас не було належної протиповітряної оборони. Російські літаки вилітали з Білорусі і скидали бомби з малої висоти біля лікарні та житлових будинків...

Страшно подумати, що було б у Корольовському районі, де кілька лікарень, буквально одна біля одної.

Там і біля вулиці Жуйка, біля мосту ворог намагався атакувати «Теплокомуненерго». Коли отримуєш завдання, яке підготували військові, бо посеред бетонної смуги є діра, через яку літаки не можуть літати (а вечір і зима!), ти просто дієш. Ми знайшли обладнання, ми знайшли спосіб отримати величезну затиральну машину для бетону від китайської компанії, яка тоді будувала нашу об’їзну дорогу. Всю ніч працювали, вирівнювали територію, все зробили, а об 11 ранку літаки злетіли. І так було весь час, так ми працювали. Крім того, робили багато іншого. Ми також отримували та роздавали зброю, забезпечували охорону стратегічних об’єктів. У квітні син пішов в армію, було досить важко, дружина не хотіла нікуди виїжджати... У мене ще дві доньки, я їх з батьками відправив у Молдову, вони там три тижні були, приїхали назад і відтоді тут постійно. Тому можу сказати, що у мене все добре.

Ви сказали, і це було приємно чути, що Польща може бути моделлю для України, коли йдеться про трансформацію. Хочу додати, що Україна може бути зразком для Польщі, коли йдеться про стійкість та організованість у таких складних, стресових умовах.

Україні завжди було важко. Це трохи жарт, але тут є історичний контекст. Подивіться на козацьку Україну. Це були селянські поселення, невелика кількість міст. Мирне життя, але як іде ворог, то всі разом збираються і відкидають його. Тож ситуація більш-менш така сама. Це залишається в нашій ДНК. У перші дні після нападу біля військкомату стояли черги людей по 500 метрів, а не вистачало бригад, щоб усі отримали призначення. Сьогодні в Житомирі діє 44-та бригада спеціального призначення, чисельністю кілька тисяч осіб. Її утворили в моєму кабінеті на початку березня. Ми просили в Генштабі дозволу на реєстрацію бригади, тому що в Житомирі було дуже багато бажаючих йти в армію, а в інших бригадах не було місць. А сьогодні в Житомирі зареєстровані: 95-та бригада, 44-та бригада, 148-ма десантно-штурмова бригада, 46-та десантно-штурмова бригада, два великі навчальні центри по кілька тисяч осіб, кілька окремих батальйонів, які сьогодні воюють на сході, бригада територіальної оборони. Величезна кількість військовослужбовців. Скажу, що у 2014 році Житомирська область була на першому місці за кількістю волонтерів. Житомирська область, а не Західна Україна.

– розмовляв Домінік Щенсни-Костанецкі

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Аліна Возіян

Інтерв’ю відбулося 20 жовтня.

Сухомлин Сергій Іванович (нар. 1971) – український підприємець, військовий, політик. Двічі (2015, 2020) обирався головою міськвиконкому (мером) Житомира. Співзасновник партії «Пропозиція», що об’єднує українських представників місцевого самоврядування. Його особистим рішенням дві житомирські вулиці названо іменами Івана Павла ІІ та Леха Качинського. Батько трьох дітей.