Існує поширена думка, що побудова авторитарної системи в Росії після розпаду СРСР почалася із першої президентської каденції Володимира Путіна. Раніше, до 1999 року, главою російської держави був Борис Єльцин – політик, якого вважали прихильником ліберальних і демократичних рішень.

Така версія подій спадає на думку після перегляду документального фільму «Свідки Путіна» режисера Віталія Манського. Фільм було знято у 2018 році, а транслював його, зокрема, телеканал TVP Kultura. Сьогодні цей російський режисер живе в Ризі, а в Росії числиться у списку «іноземних агентів». Та у 2000 році він працював над першою президентською виборчою кампанією Путіна. Зібрані тоді матеріали він пізніше використав у своїй стрічці, яка розкриває закулісся зміни влади в Росії на порозі XXI століття.

У фільмі Манського Єльцин виглядає розчарованим початком президентського терміну Володимира Путіна. Там є символічна сцена, в якій він слухає новий гімн Російської Федерації. Нагадаємо, що з ініціативи Путіна, який експлуатував ностальгію багатьох росіян за радянським минулим, була повернена радянська мелодія, але з новим текстом, який славив уже не СРСР, а російську державу. На обличчі Єльцина, який у 1991 році, поховавши Радянський Союз, заявляв про свою готовність порвати з радянською спадщиною, проступає збентеження. Новий гімн політик коментує одним словом: «Червоненько».

Ось лише «Свідки Путіна» при цьому нагадують, що нинішній президент Росії перейняв естафету з ласки свого попередника. І показово, що коли він вперше став кандидатом у господарі Кремля, то мав підтримку людей, яких тоді вважали лібералами і демократами. У документальній стрічці показано осіб, які у 2000 році працювали у виборчому штабі Путіна. Це, зокрема, Ксенія Пономарьова, Гліб Павловський, Михайло Касьянов. Їхні подальші шляхи були різними, але об’єднувало їх одне – кожен із цієї трійці в кінці кінців попрощався з Путіним. Підписуйтесь на наш фейсбук Тож можна сміливо стверджувати, що путінська епоха є продовженням єльцинської епохи. Та чи насправді відповідає дійсності історія про Бориса Єльцина як політика, який хотів вести Росію на шлях ліберальної демократії у західному стилі? Щоб відповісти на це питання, нам потрібно повернутися до подій тридцятирічної давності. Тоді, на рубежі вересня і жовтня 1993 року, на вулицях Москви відбулися драматичні, криваві події, які увійшли в історію як «розстріл Білого дому».

У цей час підпорядковані президенту сили – підрозділи МВС і армія – зі зброєю в руках пішли на штурм Верховної Ради, тобто двопалатного російського парламенту. Цю будівлю називають Білим домом. Сьогодні тут засідає уряд Російської Федерації.

Підґрунтям конфлікту стала система двовладдя, яка сформувалася після розпаду СРСР. З 1991 року Росія будувала свою нову державність. Але як пережиток радянського устрою продовжували функціонувати два органи влади: З’їзд народних депутатів і Верховна Рада, яка ним обиралася. Вона стала оплотом політиків, які, підриваючи лінію президента та уряду, де-факто намагалися паралізувати ці центри влади.

Тут слід зазначити, що З’їзд народних депутатів мав цілком демократичну легітимність (це стало важливим після того, як на рубежі 1980-1990-х років Комуністична партія Радянського Союзу втратила політичну монополію в СРСР). Вважається, що ця обставина стала вагомим аргументом для Верховної Ради, коли дійшло до її протистояння з президентом.

У 1992 році, згідно з панівними світовими тенденціями, в Росії була застосована економічна ліберальна «шокова терапія». Її автором став політик, який в російському уряді відповідав за економічні питання, а згодом і очолив його – Єгор Гайдар. Він прийняв рішення, які мали суттєві наслідки для російської економіки. Гайдар скасував центральне планування і звільнив ринок (у тому числі відпустив ціни). У результаті спалахнула гіперінфляція, яка призвела до величезного зубожіння російського суспільства (наприклад, нормою стала заборгованість із зарплат і пенсій). Проте цей «дикий капіталізм» був декому на руку. А саме номенклатурним бізнесменам – керівному складу приватизованих підприємств. Як би там не було, Росія поринула в хаос.

Такий стан справ використовували політичні кола, які, представляючи інтереси, зокрема, військово-промислового комплексу, виступали проти ліберального курсу Бориса Єльцина та його команди. Це був широкий спектр угруповань – від комуністів, які мріяли про відновлення Радянського Союзу, до різних «великодержавних патріотів», таких як віце-президент Росії (згодом цю посаду ліквідували) Олександр Руцькой. Цей генерал-майор авіації у відставці, ветеран війни в Афганістані, формально будучи заступником Єльцина, пішов в опозицію до свого керівника. Разом із головою Верховної Ради, економістом Русланом Хасбулатовим (який хоч і був чеченцем, проте не поділяв прагнень своїх співвітчизників до незалежності) очолив антиєльцинський заколот.

Ішлося про те, що президент хотів покінчити з двовладдям в Росії – у тому числі для того, щоб отримати свободу для проведення непопулярних реформ. Конфлікт спалахнув 21 вересня 1993 року. Тоді Єльцин підписав указ номер 1400. Цей документ передбачав, що частина повноважень Верховної Ради буде передана главі держави. Саму ж Верховну Раду мали розпустити і замінити на Федеральні Збори, що складалися б з верхньої палати – Ради Федерації і нижньої палати – Державної Думи. Прямі вибори до обох нових палат були призначені на 11 і 12 грудня 1993 року. Однак Конституційний суд Росії визнав указ Єльцина таким, що суперечить російській конституції.

Політичне протистояння між двома центрами влади набуло збройного характеру. З боку Верховної Ради виступили комуністичні та націоналістичні загони за підтримки армійських резервістів та колишніх співробітників органів внутрішніх справ. На вулицях Москви відбулися бої. За офіційними даними, протягом кільканадцяти днів загинули близько 150 осіб, проте деякі джерела стверджують, що число жертв сягало 800 осіб.

Кульмінаційний момент наступив 4 жовтня. Обстріл Білого дому силами, підконтрольними президенту, закінчився захопленням будівлі. Руслан Хасбулатов і Олександр Руцькой опинилися у слідчому ізоляторі Лефортово. Проте суд над ними так і не відбувся. Через кілька місяців на підставі оголошеної Єльциним амністії вони вийшли на волю.

Те, що сталося восени 1993 року в Росії, зміцнило позиції Бориса Єльцина. Йому вдалося проштовхнути свої плани. У грудні 1993 року відбулися вибори до Ради Федерації і Державної Думи. Але успіх у цій гонці здобули опозиційні до президента партії, причому такі, чиї ідеї щодо Росії збігалися з тим, чого прагнули захисники Верховної Ради. На виборах до Думи перше місце зайняла націоналістична Ліберально-демократична партія Росії на чолі з Володимиром Жириновським, а третє – Комуністична партія Російської Федерації, лідером якої був Геннадій Зюганов.

Щоб зберегти свою владу, Єльцин використовував у цій ситуації різні незаконні інструменти. Тут можна згадати, наприклад, про фальсифікації на президентських виборах 1996 року. Отже, пострадянська Росія стала на шлях авторитаризму не у 2000 році, а сімома роками раніше.

Парадокс ситуації, яка склалася в Росії, полягає в тому, що політик, який мав амбіції зробити свою країну схожою на Захід, робив це дедалі частіше методами, які на Заході вважаються недемократичними. Та такою була ціна політичного стримування комуністів і «великодержавних патріотів». Втім, в Росії і так не вдалося побудувати ліберальної демократії за західним зразком.

– Філіп Мемхес

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук