ТИЖНЕВИК TVP: Навіщо нам одяг? Чому взагалі нам прийшло в голову, щоб в щось одягнутися?

ЛЮЦИНА РОТТЕР: Відомі такі випадки в історії, коли певні соціальні групи людей ходили і ходять оголені. І це не було якось дуже давно, а в цілком недавній історії. Але відчуття оголеності супроводжує людину за визначенням і завжди. Також у далеких від нас куточках світу, де одяг — це так званий фіговий листок. Навіть вдягаючи на себе символічний і скупий в матеріалі одяг, людина відчуває себе одягнутою і не відчуває дискомфорту наготи. По-друге, час від часу нам занадто тепло, часом холодно. Кліматичні умови стають причиною того, щоб прагнення чимось прикритися, захиститися від холоду чи спеки стає прагненням забезпечити собі комфорт.

Дуже швидко людство відкрило, що окрім тих очевидних функцій одягу можна також сповнити естетичні та символічні функції – соціальної комунікації. Змінна естетика спричиняла пошуки нових, креативних зразків і вирішень у сфері одягу. І власне в цьому місці починається мода. Те, що ми одягаємо на себе, відповідає почуттю краси, тенденціям, які змінюються протягом наступних епох та в міру поступу технологій. Кожен регіон світу також має свій культурний код, використовує знаки, зрозумілі відправнику та отримувачу. Одяг, який ми носимо на собі, також прекрасно відповідав і відповідає функції знаку.

  Може наведемо приклад такого повідомлення з допомогою одягу

Символічна функція одягу може бути на рівні нуль – один. Ми бачимо конкретне вбрання і не сумніваємося, що дана напр. форма – це одяг військового або поліціанта. Є також повідомлення, доповнені набором супровідних знаків, які інформують про якусь ситуацію в даний момент. Жінка в довгій білій сукні і з фатою на голові - це ймовірно наречена, яка зараз вийде заміж. Є також повідомлення за посередництвом одягу, які доповнюють інформацію про приналежність до соціальної чи релігійної групи. Розпізнати це повідомлення часом може бути складно. Жінка, котра має прикриту голову хусткою перш за все нам релігійно асоціюється з ісламом, але у православній церкві жінки також носять головний убір. У католицькій церкві так роблять під час зустрічей з Папою Римським, в Індії покривають голову сарі, коли заходять у храм. Виявляється, що одна річ може мати багатозначне повідомлення.

Варто також згадати про народний одяг, котрий має форму комунікації у малих громадах. За формою прикрашання або кольором можна розшифрувати, чи дана особа є неодруженою чи одруженою, чи є багатою чи бідною, має дітей і перша народжена дитина – це син чи дочка. Те, що в малих громадах всі про всіх все знають – досить поширене явище. Тому також ніхто, хто не був одруженим не міг одягнутися в не свої «символічні дрібнички». Незаміжня жінка не могла носити головний убір призначений для одружених жінок, хоча, наприклад, могла бути матір’ю. Це було б повідомленням, що не відповідає фактам, що наразив би її на осуд громади.

  Вис казали про жінку в шлюбній сукні. Чи вона завжди була біла?

Звичайно, що ні. Лише в ХХ столітті білий колір став шлюбним кольором. Я часто запитую студентів, чи вони уявляють собі наречену, яка йде на шлюб в чорній сукні. Вони відповідають - так. Тоді запитую їх, чи можуть уявити собі таке плаття сто років тому. Тоді відповідають - ні. А тим часом у протестантських країнах - особливо таких, де і католики, і протестанти жили по-сусідськи – жінки - протестантки йшли до шлюбу в чорному. Це був своєрідний символ покірливості, євангельської бідності. Однак варто пам’ятати, що те чорне плаття поєднувалося з білою фатою. Саме фата була справжнім символом весілля, а не колір сукні.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Часто шлюбний одяг бував багатокольоровим. Деякі барви часом були заборонені в народному вбранні, але в шлюбному одязі могли траплятися. Нехай прикладом буде червоний колір, котрий мав запевнити щастя, добробут і плідність. У костюмах Стародавнього Риму помаранчевий і жовтий кольори виступали як весільні барви, у волосся нареченої були вплетені відповідні рослини, наприклад, любисток або апельсиновий цвіт, а шкіра її пахла маґі. Ця мода на оранжево-жовті весільні барви з часом з’явилася і у Вірменії. В Індії вогнисті кольори сукні нареченої символізували не тільки пристрасть, але і достаток.

Королева Вікторія ненавмисне ввела в моду весільну білість. Зрозуміло, що вона не була першою жінкою, котра виходила заміж в сукні такого кольору, але нею захоплювалися натовпи людей. Захоплені такою сукнею жінки хотіли виглядати королевами в цей особливий день. У всякому разі, це була одна з багатьох речей, які – кажучи сучасною мовою – розрекламувала Вікторія.

  Які ще новинки в моді популяризувала на дорогих прийомах?

Сьогодні вікторіанський стиль з’являється у вигляді невеликих деталей, наприклад декольте, обшите мереживом. Давно тому він був сповнений елегантності, розкоші, набував форм, що підкреслювали жіночу фігуру. Характерними для цього стилю були довгі розлогі сукні з корсетами та турнюрами, в яких талія виглядала вузькою, а нижня частина тіла набувала жіночних форм. У вікторіанському стилі не бракувало оздоб у вигляді мережива і капелюшків. Чорний колір також став модним. Це був одяг за принципом: чим більше, тим краще. І хоча сьогодні цей стиль вважається одним із найвиразніших і найгарніших, королеву Вікторію критикували за відсутність смаку та стилю. Однією з новинок, введених під час її панування, яка справдилася як для жінок, так і для чоловіків, були черевики штиблети, тобто черевики без шнурування, дуже зручні для їзди верхи.

Інші жінки - правителі також були попередницями моди ?

Звичайно. І насправді це відбувалося зазвичай під час весільних церемоній. Катерина Медічі вибрала для цього дня тугу фрезу та черевики на платформі. Це додавало їй повагу та величність. Вона також запровадила шнурівки, тобто прототип корсета та штани (щоправда, це була більше білизна, ніж штани - їх не було видно з-під сукні), які були винайдені на її прохання, щоб полегшити їзду верхи в жіночому сідлі. Після смерті чоловіка вона носила тільки чорне і біле, а свої рукавички пропитувала не тільки парфумами, але і отрутою. Подейкували, що королева елегантним рухом довела до смерті того, від кого хотіла позбутися. В свою чергу Єлизавета I носила дуже оздоблені сукні та сукні з символами. Наприклад, з мотивом очей і вух як знак того, що вона все бачить і все чує, що роблять і говорять піддані.

  Колір був зарезервований для окремих соціальних груп.

Польща – це не дуже вдалий приклад, оскільки в нашій країні не було аж так рестрикцій. Можна сказати, що ми були більш толерантними, ніж інші регіони Європи. Там кольори червоний, фіолетовий і синій були дуже елітними і зарезервованими законом переважно для коронованих осіб або шляхти. В основному це було пов’язано з тим, що ці три кольори було дуже важко отримати і вони були дуже дорогими. Тому з фінансових причин одяг цих кольорів носили переважно ті, хто міг собі на це дозволити. Не менш елітними і дорогими кольорами були білосніжний і насичений чорний. Тому багато століть точилася дискусія про те, чи підходить така витончена тканина людям, які служать в монастирях, чи можуть такі люди її носити. Вважалося, що це суперечить ідеї убогості.

  Як забарвлювали тканини?

Спочатку ці дуже інтенсивні кольори було насправді важко отримати. Наприклад яскраво-червоний отримували від самок напівтвердокрилих – кошенілі польської. Це зрештою був наш експортний продукт. Збирання барвників тваринного чи рослинного походження було трудомістким і складним, але могло принести чималі гроші. Раковини равликів, що мешкають на узбережжі Сирії, також використовували для фарбування тканин. Однак і у випадку з равликами, і з комахами для отримання грама пігменту їх треба було дуже багато. Інтенсивний синій барвник був відомий приблизно тисячу років до нашої ери. Рецепт єгипетського синього кольору був під ретельною охороною, а сам барвник був неймовірно дорогим. Синій колір також давала карликова вільха або ягоди бузини, але ці барвники були менш інтенсивними та насиченими – а тому і дешевшими.

Але барвники видобували також з хімічних сполук, які бували небезпечними не тільки для тих, хто їх носив, але і для тих, хто фарбував тканини – йдеться зокрема про оксид арсену або білий миш’як. Наприклад сукню забарвлену на колір, що називався зелень Карла Шеєле виглядала приголомшливо і могла багато сказати про її власницю, проте… відтінок, отриманий з барвника на базі оксиду арсену був шкідливим для здоров’я.

Тільки в ХІХ столітті почали шукати барвники, які було б легше і дешевше видобути. Власне у цьому столітті червоний став більш популярним і менш ексклюзивним, оскільки синтетичний барвник цього кольору відкрив польський хімік Якуб Натансон.

  A co z przypisaniem ubioru do płci? А що з приписанням одягу до статі? Чи чоловіки завжди носили штани, а жінки спідниці?

Протягом багатьох років розрізнення між жіночим і чоловічим одягом часто визначалося не лише релігійним, а й соціальним законом. У багатьох куточках світу, в тому числі в Європі, було заборонено переодягатися в чужі елементи одягу. Офіційно Жанну д’Арк засудили не за те, що вона зробила в політичному та військовому плані, а за носіння саме чоловічого одягу. Це була основна знайдена причина, за яку її спалили на вогнищі.

Проблематично визначити чоловічий та жіночий одяг. Спідниця бувала дуже чоловічим одягом. Донині, як відомо, шотландці носять кілт, а біла, широка і закладена в складки фустанелла є елементом чоловічого грецького або албанського національного костюму. При чому грецький має більше складок і трохи коротший. В Індії, в свою чергу, чоловіки носять дхоті, тканину, загорнуту на зразок спідниці. Мунду виглядає ще більш спіднично - набагато коротший шматок тканини закріплений і зав’язаний на талії. Ці елементи чоловічого одягу також вважалися і вважаються в Індії маніфестацією національної свідомості та культивуванням культури.

Якщо сьогодні ми вже звикли до жінок в штанах і такий вигляд не викликає зацікавлення на вулиці (наприклад таке зацікавлення викликають чоловічі спідниці, які зараз популяризують будинки моди), то у ХІХ і ХХ столітті боротьба за те, щоб жінки могли їх носити була карколомним і тривалим процесом. Жіночі штани з’являлися вже раніше (іноді їх носили як нижню білизну - під спідницею), але саме Амелія Блумер визнала ідею одягання штанів як передову і оголосила про це в 1851 році в своїй газеті для жінок «Лілі». Звичайно, проект костюму був надрукований. І виявився хітом! Сам одяг, тобто вільні широкі штани пумпи зібрані на щиколотках і туніка, нерідко приталена, почали називати «костюмом Блумер», хоча насправді дизайнером була Елізабет Сміт Міллер. Вона придумала цю ідею, бо спідниця заважала їй працювати в городі. У ХХ столітті великий екран задавав тон. Актриси з’являються в чоловічому одязі і це не костюми! Це набагато більше, ніж хлопчиці. Просто одягають чоловічі костюми. Нова мода вводилася не без опору. Кетрін Гепберн, коли в її гардеробі конфіскували джинси, повернулася на сцену ... в одній білизні. Вона не бачила потреби носити спідницю, оскільки забрали її штани.

  Підбори також не були жіночою сферою?

Тут немає сумнівів, що вони були сферою чоловіків. Перші підбори - це ті, що були на черевиках солдатів. Вони були дуже практичними, наприклад, під час їзди верхи, коли чоловіки всідаючи на коня, мали також оперувати зброєю. Завдяки підборам їм було легше зачепитися ногою за стремено і піднятися в сідлі. Це практичне застосування перейшло на моду. Взуття на високих підборах було характерним знаком еліти, шляхти. Особливо, коли підбори був червоними. Після чоловіків таке взуття сподобалося і жінкам. Коли так сталося, з’явилася ціла палітра чобіт з найрізноманітнішими формами підборів: вузькими, блоковими, на платформі, більш або менш стійкими шпильками, підборами у формі келихів і т. д. і т. п. Висота жіночих каблуків перевершила ті, в чоловічому виданні, аж в кінці кінців вони стали сферою переважно жіночих стилізацій.

Повертаючись до штанів – творцем моди, котра переконала жінок до їх носіння і звільнила дами від корсетів була Коко Шанель.

Вона була не першою жінкою, яка це зробила, але вона дійсно була модельєром, творцем, котрий чудово використовував ті можливості, які підкидала їй доля. Вона виховувалася в дитячому будинку, життя було нелегким, але пасія привела її до великого успіху та здійснення мрій. З удаваних випадків вона створила характерні елементи свого стилю та інноваційні рішення, такі як штани, а також жіночий вільний стиль носіння одягу. Одного разу, коли було холодно, вона одягла блузу свого партнера, і вона так сподобався її друзям, що вони захотіли одягнути її так само. Це був привід серйозно зайнятися модою, а не лише капелюхами, з яких Коко починала свою кар’єру. Наприклад у своїх проектах, у своїй знаменитій маленькій чорній сукні, вона використовувала дуже м’які тканини. Довела, що одяг, пошитий з них, не втрачає своєї елегантності і є неймовірно зручним. Єдиним справжнім коханням Коко був Артур Едвард Кейпел, який допоміг їй відкрити її перший магазин – власне з капелюхами. Вона отримувала від нього букети квітів... В її проектах стилізовані квіти камелії повинні були стати відлунням і спогадом про цей роман.

Коко маніфестувала зручність, але мода – це був свого роду спосіб вираження бунту.

Вбрання, як показує історія, ідеально підходить для маніфестації поглядів або бунту щодо існуючої реальності. Вже у XVIII столітті його використовувала молодь, тобто так звані макаронці, які одягалися в різнокольорові трико. Іншими групами, які на той час у Франції виражали свої погляди за допомогою одягу, були санкюлоти (найбільш радикальні учасники Французької революції 1789-1799 років, вихідці з нижчих соціальних верств – прим. ред.), мюскадени (бійці анти-Якобінські та контрреволюційні, які після страти Робесп’єра походили з так званої золотої молоді нижчого середнього класу – ред.) чи merveilleuses (модна аристократична субкультура в Парижі часів Директорії – ред.). Ці перші носили вільні штани, без панчіх, які були характерними для тих часів і асоціювалися з аристократією, і до цього коричневий каптан з широкими вилогами (може бути з хвостами фрака або у варіанті карманьола - тобто без них), на голові - наприклад, капелюх двокутівка або фригійський червоний ковпак з триколірною розеткою. Merveilleuses або «чарівні дівчата», були натомість провісниками звільнення жінок від будь-яких норм, наприклад, відмова від білизни як непотрібного елементу одягу. Своїм одягом для уяви багато не залишали… Потім з’явилися денді, тобто чоловіки, які надавали перевагу витонченому стилю одягу. Уявіть собі, що вони і сьогодні працюють - в Конґо, де на марочний піджак і ідеальний зовнішній вигляд однієї людини іноді витрачається все сімейне майно.

Це виникає з того, що ХХ століття не вигадало субкультури чи маніфестації одягом. Це відбулося набагато раніше, але зрозуміло, що нам ближче до відомих в Польщі стиляг, котрі носили короткі штанини штанів і кольорові шкарпетки, довше волосся і траплялося, що закінчували у залі суду з огляду на одяг, який носили. А пізніше в нас з’явилися хіпі, тобто діти квітів і наступні субкультури, які можна було пізнати, дивлячись на їх одяг. Це більш сучасні для нас часи, більш відчутні.

Одягом боролися також з ворогом, маніфестовано прагнення повернути незалежність.

Польща – найкращий цьому приклад. Я маю на увазі Дні національного трауру в 1861-1866 роках, коли вулиці міст і сіл раптово почорніли. Жінки були в чорних сукнях, діти теж були в таких кольорах, навіть ляльки мали чорний одяг. До цього були також металеві прикраси або оксидовані, з мотивом кайданів, елементами орла, що зривається з хреста тощо – а відтак символікою віри, надії та любові, національно-визвольної боротьби, польськості. Фігури на медальйонах, які носили жінки, стосувалися національних повстань. Тадеуш Костюшко був тоді надзвичайно популярним. Коли чоловіки воювали, жінки, окрім догляду за пораненими, могли бунтувати своїм власним одягом. Це було звичайним явищем і тривало кілька років. Загарбники навіть мали інструкції, як розпізнати жінку, яка виявляє польськість, і як відрізнити такий одяг від просто модної чорної сукні. За цю «народну моду» можна було стати засудженим. Не можна було носити повністю чорне, якщо у вас був ґлейт від священика, що це справді траур за кимось із близьких. Розумні польки змогли уникнути цих заборон. На них були чорні сукні з елементами фіолетового, який також є траурним кольором, але за який не можна було заарештувати. Такі символи, як орли, часто вишивали на корсетах, прихованих під вуаллю.

Під час Другої світової війни тільки перші роки жінки одягалися дуже скромно, без прикрас і одягом виражали засмучення з приводу окупації. Потім елегантний одяг, кольоровий, на стільки модний, на скільки це було можливим, був своєрідним маніфестом. Показував, що «ворог нас не зламав, ми жіночні і таким чином хочемо підтримувати наших чоловіків, які боряться, жити нормально незважаючи на окупацію».

  Ми говорили про вбрання, а що із зачісками?

Іноді, коли я дивлюся на зачіски багатовікової давнини, - то сміюся, що це були мистецькі події, а не звичайні стрижки чи зачіски. Сьогодні не проблема, щоб волосся було розпущене, вільно розвіваючись на вітрі, але раніше розпускати волосся було чимось неелегантним, особливо для жінок. Це також був дуже еротичний сигнал. Доросла жінка мала обов’язок носити зачесане волосся. Жінки за допомогою волосся вказували на свій сімейний стан. Протягом багатьох століть довге, гарне, відкрите волосся належало незаміжнім жінкам. Заміжні жінки повинні були їх вже прикривати. Ось звідки і пішов термін білоголовий — не тому, що ми всі були блондинками, а з огляду власне на головний убір.

Ритуалом, завдяки якому хлопець ставав чоловіком, полягав у стриженні волосся. При вступі до монастиря, незалежно від віросповідання, також здійснювався чин постригу або навіть гоління голови.

Волосся вважалося чарівним, тому при появі ковтуна його не зрізали. І якщо вже з’явився, то це робили в належних умовах, щоб, наприклад, не наражати власника на сліпоту. Коли ковтун закопували, також використовували магію.

Перуки або чепчики з’являлися і досі з’являються в релігійному контексті, наприклад, у ортодоксальних єврейок, які голять голову після весілля та надягають перуку на знак укладення шлюбу. Перуки – звісно, ​​без релігійного контексту – були популяризовані Єлизаветою І. Ці мистецькі події, про які я згадувала на початку, були химерними конструкціями, прикрашені всім, чим можна було – квітами, прикрасами. Це причісування, виснажування волосся та відсутність належних гігієнічних умов зробили гігієну волосся великою проблемою. Перука маскувала недоліки краси або навіть облисіння, викликане відсутністю вищезгаданої гігієни, і, здавалося, що була хорошим вирішенням. Однак лікарі були іншої думки. Те, що мало вирішити проблеми зі здоров’ям, лише погіршило ситуацію. Щоб впоратися з проблемою вошей та інших комах, на шиї носили медальйони-клітки зі жмутом тканини, просоченої кров’ю, щоб зловити і вивести ці істоти.

Коко Шанель говорила, що «мода проходить, а стиль залишається». Ви з цим погоджуєтеся?

Сьогодні складно придумати щось нове в моді, тому що все вже було. Ми більше заново відкриваємо те, що знаємо, ніж говоримо про блискучі модні винаходи. З іншого боку, чи завдання моди - це шокувати? На мою думку, вона головним чином має передавати запланований зміст, відповідати почуттю естетики, а також забезпечити комфорт і практичність ... і лише потім час від часу шокувати. Це збудження розбіжностей, а тим самим і зацікавлення іноді корисне, але насправді – найважливішим є стиль!

– розмовляла Марта Кавчиньска  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклад Олеся Ґераль

Доктор габ. Люцина Роттер, проф. Університету Папи Римського Івана Павла ІІ у Кракові, науковий співробітник Кафедри Ландшафту та Культурної Спадщини на факультеті Історії та Культурної Спадщини Університету Папи Римського Івана Павла ІІ. Досліджує матеріальну та нематеріальну спадщину з особливою увагою на символіку європейської культури. Також проводить дослідження в галузі допоміжних наук історії та костюмів. Є популяризаторкою вивчення мови символів і знаків у культурах, історії та мистецтві. Представляє такі дисципліни: історія та науки про культуру і релігію. Крім того, є Уповноваженою ректора у справах наукових журналів.

«З вішалки історії» —це цикл телебачення TVP, присвячений одягу — але не про моду та її історію, а про те, що одяг може розповісти про історію, культуру та естетичні зміни. Програма заглядає в «шару історії», повну історичних фактів, символічних переказів, персонажів і реквізиту, а також модних загадок. Зазирнути в історію допомагають молоді дизайнери, фахівці індустрії моди та запрошені гості.