Consul locutus, causa finita [лат. Рим сказав своє слово, справу завершено – прим. перекл.] – так можна було б підсумувати триденну бурю навколо стародруку, подарованого Папі Римському Президентом Франції, який на якомусь етапі побував, як свідчить штамп на титульному аркуші, на полицях львівського товариства «Академічна читальня». Заява Віцепрем'єр-міністра Пьотра Ґлінського ставить крапку в суперечці, в якій зійшлися як поспішні звинувачувачі Еммануеля Макрона, так і захисники його честі. Особливо повчальним було La galanterie [благородство – прим. перекл.] останніх, що нагадувало зусилля д'Артаньяна з порятунку честі дружини Людовика XIII – хоча запал, який вони демонстрували при цьому, був часом справді гасконським.

Нагадаємо, що примірник французького перекладу есе Іммануїла Канта «Project de paix perpétuelle» [«До вічного миру» у перекладі на французьку мову – прим. перекл.], виданого у Кенігсберзі (Крулевці) видатним друкарем Ніколовіусом у 1796 році, був придбаний напередодні його візиту до Ватикану канцелярією Президента Франції в антикварній книгарні Hatchuel у Парижі за скромну, як для стародруків, суму у 2 500 євро.

Докази ведуть до Hatchuel

Французький журналіст Арно Беда, який спеціалізується на бібліологічних розслідуваннях (оце професія, якій можна позаздрити!) першим ділом зазирнув до аукціонного каталогу «Hatchuel», в якому була описана кантівська брошура. Він відзначив, що як сам «штемпель львівської Академічної читальні кінця XIX ст.», так і невелика етикетка (вклейка) на задній обкладинці, вказують на те, що книга потрапила до книгарні та антикварної крамниці Люсьєна Бодена на набережній Гранд-Огюстен «близько 1900 року». І саме цей факт – ех, невігласи, книга півтора століття лежить в Парижі, а ви до неї чіпляєтеся! – кинули в обличчя скептикам польські сини д'Артаньяна.

Біда в тому, що відважний гасконець краще вправлявся в фехтуванні, ніж в джерелознавстві. Бо хоча жодна розсудлива людина не ставить під сумнів ні запис у каталозі «Hatchuel», ні етикетку Бодена, ні факт купівлі «До вічного миру» президентськими чиновниками – однак це не означає, що цей напис знімає всі питання.

Ентузіасти тези з'ясування стосунків насамперед звернули увагу на те, що на штемпелі Академічної читальні не було проставлено так званої печатки списання, як це зазвичай робиться, коли книга вилучається з бібліотечного фонду або продається.

Але не будемо перебільшувати: по-перше, штемпелі списання як інструмент бібліотечної справи увійшли до широкого вжитку наприкінці XIX століття; по-друге, річні звіти Академічної читальні – це періодичні нарікання на неблагонадійних читачів, які невчасно, а інколи й зовсім не повертають книги. Якщо хтось не посоромився поцупити «Сцени з життя богеми» Мургера (брошура видана у Відні в 1879 році), то чому б йому не засунути під сюртук Канта, який скрасив би його тиждень у Парижі?

Тому тут найбільше дивує не відсутність штемпеля – а те, що твіттер-мушкетери переборщили з логістикою. Мовляв, Кант спочатку був у Львові, а з 1900 року – у Парижі. Оскільки все, що хороше то з Заходу приходить, а в цій країні (точніше, на цих землях розділеної Речі Посполитої) скоріше б тримали Сенкевич, але не Канта.

До прикладу, Пінінський

Ото ж, не все так очевидно. Товариство «Академічної читальні» постійно примножувало свій книжковий фонд, який перед початком Другої світової війни налічував близько 20 тис. томів. У річних звітах, яких Національна бібліотека має майже повний комплект, переліки надходжень зазвичай займають кільканадцять сторінок. Так, це зазвичай були дешевші та новіші видання – «Академічна читальня» рідко мали кошти на придбання стародруків. На щастя, у Читальні було чимало благодійників, яких іноді згадували у звітах («Серед подарунків найцінніші були зроблені Його Високопреосвященством Леоном графом Пінінським, за що ми висловлюємо йому сердечну подяку» – це цитата з 1913 року), іноді анонімних. Як правило, про їхні цінні подарунки у звітах детально не згадувалося – можливо, щоб не спокушати власників надто великих сюртуків.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Візьмемо, до прикладу, Пінінського – великого поміщика, спадкоємця Іванувки та адміністратора Гримайлова, намісника Галичини протягом шести років, довічного члена віденської Палати знаті, професора римського права в Університеті Яна Казимира, ексцентрика, меломана і колекціонера; втративши частину маєтку ще після Першої світової війни, він пожертвував 350 італійських і голландських полотен реставраційному комітету Вавеля. Що йому коштувало скупити половину книгарні Бодена і надіслати худорлявим академікам разом з ящиком мускатного: нехай читають! І таких Пінінських було досить багато: «Ми також вдячні за внесок у поповнення наших колекцій: Високопреосвященному єпископу, д-ру Владиславу Бандурському, Їх Світлості Професорам: Його Високопреосвяще́нство д-ру Станіславу Ґломбінському, Його Маґніфіценції Ректору, д-ру Станіславу Стажинський, д-ру Людвіку Фінкльові...» – і так далі, аж до кінця сторінки. Невже ніхто з них не міг купити «До вічного миру» в Парижі й привезти його до Львова?

Ці та інші припущення – чи купили? Коли її купили? А якщо купили, то коли та за яких обставин твір Канта зі Львова потрапив до Парижа? Можливо, вже в голодні дні Першої світової війни та боротьби за Львів восени 1918 року? Чи, можливо, його проніс у рюкзаку через Карпати, Угорщину, Югославію та Італію доброволець, який прямував до генерала Сікорського? Чи, може, через три роки солдат Вермахту, який увійшов до одного з корпусів університету і, маючи диплом з філософії чи бібліотечної страви, чудово знав, що вибрати?

На жаль, звіти Читальні не дають відповідей на ці запитання: вони неповні, не повідомляють про продажі чи про втрати, не містять повного переліку придбаних видань.

Терміново розшукується сфрагіст

Опосередковані знання міг би надати експерт, який спеціалізується на сфрагістиці – науці про печатки: чи справді печатка Академічної читальні датується кінцем XIX століття? Як на мене, це більше схоже на арт-деко, але знову ж таки, «Львів» і відсутність «РП» наштовхує на думку про Галичину. А можливо – Галичина в 1914 році? У будь-якому випадку, варто було б більш чітко з хронологічної точки зору дослідити штемпель Читальні, етикетку Бодена, і подивитися, що з них було раніше.

Деяку інформацію, звичайно, можна почерпнути з каталогів надходжень та походження, які показують, коли той чи інший предмет потрапив до фондів тієї чи іншої установи і яка його подальша доля. Важко говорити про інституційну спадкоємність між Університетом Яна Казимира та, починаючи з 1939 року, Університетом ім. Івана Франка – хоча показовою є картка з бібліотечного каталогу до 1941 року, яка свідчить про те, що Університет мав копію примірника «До вічного миру», виданий мовою оригіналу, тобто «Zum ewigen Frieden». Той же Кант, той же Кенігсберг, той же Ніколовіус, той же 1796 рік. І таке бувало.

Залишилися каталоги антикварних книжкових магазинів Бодена та Hatchuel, а тому без сумніву можна припустити, що Міністерство культури якраз консультувалося з ними. «Антиквар, який продав книгу офісу французького президента, заявляє, що він має всю історію, тобто він може сказати, де книга перебувала в період між 1900 роком і сьогодні», - сказав д-р Лукаш Камінський, директор Оссолінеуму, в заяві для польської інформаційної агенції «PAP».

Історія Hatchuel про бібліофілів-пацифістів, які протягом ХХ століття шукали натхнення у творчості Канта, має бути захоплюючою, і я сподіваюся, що ми її колись почуємо. Але це, зрештою, лише початок неймовірної Макроніади, яку нам випала нагода пережити.

Мистецтво дипломатії

Бо навіть найзатятіші захисники президентської честі не заперечували, що рішення передати Святішому Отцеві книгу з явними слідами походження з чужої бібліотеки, до того ж не французької, було – спірним. Звісно, для стародруків сліди попередніх власників – це як почесні шрами, але все ж – цей Львів? Це відсутність штемпеля? У ситуації, коли на антикварних сайтах типу AbeBooks можна знайти десятки примірників «До вічного миру», титульна сторінка яких сяє такою ж бездоганною білизною, як перука філософа з Кенігсберга?

Зазвичай в таких справах все зводиться до обмеженої компетенції посадової особи, відповідальної за придбання подарунка. Пробурмотівши собі під носом «Ши-тель-ня а-ка-де-мі-ць-ка», чиновник, можливо, втратив ентузіазм до розшифровки дивного «Ве-Льво-віє». Ларрі Вольф у своїй чудовій праці «Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва» (українське видання «Критика», 2009) вказує, що з часів Людовика XV на Сені віталося блюзнірство до варварських народів, що жили від гирла Печори до Пафлагонії – тож, можливо, йшлося про перспективу розвитку?

А може, й ні. Я переконаний, що вибір саме такого подарунка – есе Канта про вічний мир, опублікованого у французькому перекладі та з печаткою Товариства «Академічної читальні», що розташоване у «польському» (до 1918 року – культурно, а між 1918 та 1939 роками національно) місті Львові – був глибоко виваженим кроком і таким, що дозволив французькій дипломатії, відчувати за себе гордість.

Як відомо, дипломатія – це, також, мистецтво повідомляти всілякі істини та декларації в завуальованій, делікатній манері, яка не ображає, особливо в присутності свідків, гідності жодної з високопоставлених сторін. Це професія для учнів кардинала Рішельє, а не д'Артаньяна.

Які істини, які декларації може містити подарунок Еммануеля Макрона Папі Римському? Звичайно, сповнені полоноцентризму припущення про те, що йдеться про «приниження Польщі» («ми торгуємо вашими стародруками і що ви нам зробите? А ви ще говорите про репарації!»), є настільки ж егоїстичними, наскільки свідчать про повне нерозуміння мови дипломатії. І не про Польщу тут йшлося в першу чергу, хоча її справи, безсумнівно, були частиною меседжу. А що ще? На цьому місці, на жаль, з метою того, щоб ми не пропустили жодного елементу, я змушений на мить зробити незручний для читача відступ.

Найважливішим видається суть подарованого предмета. Перед нами одна з останніх (і більш доступних) праць великого філософа. За дев'ять років до смерті, спостерігаючи за потрясіннями в Європі (війни з революційною Францією, падінням Речі Посполитої), Кант постулює тривалу угоду, «симфонію» республік, що прагнуть до миру з думкою про загальне благо.

Про який мир йдеться?

При цьому Кант пропонує рішення, які вражають своєю конкретністю: заборона використання знарядь війни у вигляді таємних вбивств чи отрути, заборона порушення умов капітуляції. «Жодна самодостатня держава, – пише він, – мала чи велика, це не має значення, не може бути здобута якоюсь іншою державою шляхом успадкування, обміну, купівлі або дарування, оскільки вона є спільнотою людей, якою ніхто, окрім неї самої, не може керувати та розпоряджатися». Він навіть мріє з часом скасувати регулярні війська...

Це дуже новаторський, республіканський, цілісний, дещо ідеалістичний як для свого часу проєкт: він надихав і Пальмерстона, Вудро Вільсона і навіть Уеллса. Слава, шановний Іммануїле!

Водночас, і цього не варто заперечувати, це концепція дещо відмінна від тієї, яку пропонує з метою викорінення насильства і війни у світі Католицька церква на чолі з Папою Франциском. Адже, як відомо, стосунки філософа з Церквою були досить складними: проєкт «раціональної релігії», що представлений в «Критиці чистого розуму» і був розвинутий в «Релігії в межах тільки розуму» (1793), цілком міг обійтися без Об'явлення. І хоча це були вже не ті часи, щоб вносити філософа до списку заборонених книг, Ватикан неприхильно дивився на послідовні дивацтва німецького ідеалізму, від Фіхте до Гегеля, які відповідали йому взаємністю. Проєкт всезагального миру є наскрізь раціональним, оптимістичним, прорахованим – словом, просвітницьким. А ми ж знаємо, яка країна є колискою Просвітництва!

Отже, подарунок – начебто у францисканському дусі, начебто такий, що веде до такої близької обом співрозмовникам, як на словах, так і на ділі, цінності, як pax (лат. мир) – але подарунок з легким штрихом. «Знаєш, вельмишановний, але ми зробимо це на моїх умовах». Штрих, який слід прийняти – дипломатія! – з посмішкою.

Скажемо >ні< гамбургероїдам!

Не єдиним штрихом і перевагою. Адже, зрештою, книга «Zum ewigen Frieden. Ein philosophischer Entwurf» написана німецькою мовою. І вона передусім є частиною німецької культури. Подарунок французького перекладу – це ще один невимушений спосіб зорієнтувати свій погляд на Місто Вогнів. І підкреслити, що коли йдеться про культурну першість країни, з якої прибув Президент, то Франція залишається поза конкуренцією. Франція, а не ті гамбургероїди, яких ми обидва, Ваша Святосте (це на догоду), не особливо поважаємо?

Ось вам і філософія та пристойність. Але ще є політика і її цінності. Мир, мир, мир понад усе, досить страждань невинних. Мир, без визначення винних і жертв, мир, побудований на розумному компромісі – чи не в цьому полягає основна спрямованість ідей, які пропонуються Парижем (а також Ватиканом) протягом дев'яти місяців російського вторгнення в Україну? Мир. Всезагальний мир. Мир, описаний французькою мовою і з використанням поняттєвого апарату Просвітництва – гасло, якому Ватикан (хоча б проковтнувши гірку кантіанську пігулку) може і хоче тільки аплодувати?

А штемпель в стилі ар-деко? Він потрібен, щоб вплинети на наші домисли, як прудка рибка, яка плаває в водах річки Полтви.

Адже Академічна читальня, створена на початку Галицької автономії (квітень 1867 р.) як перше польське студентське об'єднання, змінювала свою форму. Tempora mutantur et nos mutamur in illis [лат. Часи змінюються, і ми змінюємося разом з ними - прим. перекл.]. «Захист польськості» – гасло, яке було очевидним і цінним для всіх, коли йшлося про становлення впливів Польщі в Галичині після поразки Січневого повстання, дещо по-іншому зазвучало через півстоліття, коли в стінах університету почали бродити націоналізми – від польського до українського та єврейського. Та й слова про членство в організації, що записані в статуті: «членами Читальні можуть бути тільки студенти польської національності», мали на меті захистити товариство від германізації 1867 року – не дуже гарно виглядали в очах студента з русинського села чи, наприклад, цитованого вище Людвіга Бернштейн-Немировського вель Льюїса Нем'єра.

Ні, Академічна читальня аж ніяк не була політичною організацією. Але в 1930-х роках владу над умислами в ній (як і в більшості академічних об'єднань Другої РП) перебрали націонал-демократи, причому більш радикальні. Деякі з них брали участь в акціях, спрямованих на запровадження numerus clausus [лат. «закрите число» – принцип обмеження кількості студентів університетів, мотивований політичними або суто практичними причинами, що застосовувався як у міжвоєнний період, так і після Другої світової війни – прим перекл.]. Невже не варто пригадувати цю історію ще раз?

А крім того... Вся ця львівська історія. Колись «Lwów», а сьогодні, будь ласка, «Львів». А ще донедавна був «Львов». А до цього був «Лемберг», а для когось לעמבערג [Лемберік], і потяги з Будапешта відправлялися до «Ilyvó». З 1914 по 1944 рік він змінював свою державну приналежність тринадцять, ні, п'ятнадцять разів. Це все так розпливчасто, невизначено, плинно, кордон ніби є і ніби його немає, а точніше – вони там, де вирішать, що вони є, яка різниця між Дністром і Дніпром, і взагалі, як кажуть, де Львів, де Крим, а точніше – де Рим, де Крим – чи не згодні Ви зі мною, Святіший Отче, дорогий Франциск?

Отже, підсумуємо, цього разу вже кількома реченнями. Припечатаний штемпелем Читальні, «Projet de paix perpetuelle» представляє – звичайно, лише в моїх немилосердних припущеннях – наступні істини, пропозиції та побажання.

- Ідея миру є важливою. Вона є спільною для нас. І її обов'язково треба розвивати.
- Але це має бути розумний мир. Добре сконструйований. Без тих ваших «Pax tibi» [лат. Мир тобі – прим. перекл.] і підставляння другої щоки. Мир, який є просвітленим, раціональним і створювати перспективи для універсальної торгівлі.
- Це має бути, так би мовити, французький мир.
- Але не слід забувати та про внесок німецької філософії.
- Велич французької культури не повинна забуватися за жодних обставин.
- Пам'ятаймо, що на Сході хаос. І небезпечно. Міста змінюють назви, а книги – власників. Та й розібратися в цьому всьому важко, а з іншого боку – навіщо навіть намагатися.
- А тепер поляки нібито такі солідарні, але гнобили українців за милу душу. Вони закривали для них двері до товариства.
- І не тільки українців, до речі. Vous savez [фр. Ти ж розумієш - прим. перекл.].

І все це сказано на обкладинці книжки розміром 158 на 95 мм! Якщо це не шедевр, який можна порівняти з порцеляновим фасадом Тріанонського палацу, то називайте мене гендлярем.

З чим до Пекіна?

Перед обличчям такого досконалого мистецтва дипломатії людина стає практично безпорадною. Єдина безпорадна думка, чи то пак мрія, яка спадає на гадку: чи зможе польська дипломатія коли-небудь досягти подібного рівня? Як має виглядати подарунок, який глава польської держави вручає під час візиту, скажімо, до Пекіна? Щось таке, що мало б значну (але не надмірну, я не маю на увазі нуворишівські жести) художню цінність. Щось, що певним чином мало б дати змогу висловити польські політичні концепції. Мало б бути приємним для господарів – приємним, але з якоюсь прихованою піщинкою, натяком на польську зверхність. Це мало бути також і скалкою в оці для третьої сторони, нагадуванням про те, що на цю третю сторону не варто надто розраховувати...

Ми вже таке щось маємо. Польська ідея? Вона добре відома: Міжмор’я, За вашу і нашу. Польські культурні переваги? Ну, вони є, не так багато, але є. Хто хотів би встромити шпильку – теж відомо.

Тож уявімо собі – я принаймні уявив – польського главу держави, який через кілька років їде до Пекіна. Велика держава. Складні відносини. І що, знову привеземо «Пана Тадеуша» на мандаринському діалекті китайської мови?

Спочатку, не приховуватиму, що я оперував трохи наосліп і потрапив, як куля в молоко. В антикварних крамницях можна було б пошукати листівку з Гуанчжоувана – французької «спеціальної економічної зони», нав'язаної Китаю Францією в першій половині ХХ століття. Крім того, поштівка мала б бути написана польським туристом, що із жахом описує звичаї французьких колоністів, які розбивалися в рикшах на знак солідарності з пригнобленими китайцями.

Завдання – безнадійне. Таких листівок не існує. Таких туристів не було. Художня цінність – незначна.

Пензель Тамари

Я також відмовився від ідеї про вцілілу балку з переправи через Березину, де польські війська захищали залишки Великої армії (яке це має відношення до Китаю?). Спокусився на мить на унікальний атлас пензля і пера польського єзуїта Міхала Бойма, що представляє флору Китаю («Flora Sinensis», 1658 р., а точніше, цитую повну назву – «Flora Sinensis, fructus floresque humillime porrigens, Serenissimo et Potentissimo Principi, ac Domino, Domino Leopoldo Ignatio, Hungariae Regi florentissimo etc. Fructus Saeculo promittenti Augustissimos, emissa in publicum a R.P. Michaele Boym, Societatis Iesu Sacerdote et a Domo Professa eiusdem Societatis Viennae Maiestati Suae una cum felicissimi Anni apprecatione oblata. Anno salutis MDCLVI Viennae, Austriae»).

. Майже біла ворона. Красиві картини. Нібито вихваляння Китаю, але трохи проблемне, оскільки династія Мін, за яку лобіював батько Бойма, якраз занепадала. А всередині – присвятний вірш спонсору видання, цісарю Леопольду І, що оспівує, серед іншого, його перемоги над армією короля Франції. І все це такою близькою полякам – латинською мовою.

Так, «Китайську флору» варто покласти на полицю як запасний варіант. Але у мене є дещо краще.

У 1921 році Тамара Лемпицька написала досить маловідомий портрет молодого чоловіка «Le chinois». Це нетиповий твір для ouvre [творчості – прим. перекл.] польської художниці: замість алебастрової плавності плечей і грудей – сміливі мазки, гострі риси, яскрава майже фовістська кольорова гама, різкі риси обличчя.

Хто позував для її портрета – невідомо. Разом з тим, він має разючу схожість з молодим Чжоу Еньлаєм. Це один з найвидатніших політиків Китаю XX століття, права рука Мао, який водночас іноді дистанціювався від безумств маоїзму.

Юний непересічно здібний Чжоу, наприкінці 1920 року поїхав до Франції на навчання. Там він тупцював у злиднях, по ньому топталися флібустьєри – мало того, що він був прибульцем іншої раси, так він ще й комуніст! Він не зберіг добрих спогадів про Францію, що іноді давалося взнаки.

Водночас вештався у світі паризької богеми, спраглої до всілякої екзотики (в т.ч. політичної), і його зустріч з Лемпицькою, яка тоді перебувала на вершині своєї слави, була щонайменше так само можлива, як і книга Канта, що 122 роки пролежала на полицях антикварної книгарні.

Як права рука Мао, Чжоу брав активну участь у боротьбі з тим, що він вважав московським імперіалізмом: звідси його підтримка Польщі в 1956 році, а також низка непомітних кроків, спрямованих на послаблення позицій Москви в Азії та Африці, і як глава дипломатії КНР він мав для цього достатньо можливостей. Сучасний Китай, звичайно, пишається Чжоу – хоча пам'ять про його злидні в Парижі, його високі моральні погляди, симпатії до лібералізму і зростаючому дистанціюванні від Мао їм досі не дає спокою.

Оригінал картини Лемпицької наразі зберігається у фондах Музею сучасного мистецтва Андре Мальро в Гаврі. Однак, можливо, вдалося б домовитися про її придбання через антикварну книгарню Hatchuel?

– Войцех Станіславський

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук