Наприкінці грудня 2021 року під час засідання російської Держдуми Володимир Жириновський публічно заявив, що наступний 2022 рік стане роком війни. «22 лютого о 4 ранку ви відчуєте нашу нову політику», – кричав він з трибуни і запевнив, що скоро «Росія знову стане великою».

Жириновський, який помилився на два дні (російське вторгнення в Україну сталося 24 лютого), не дожив до народження «великої Росії». У момент, коли перші російські ракети влучили у Київ і Харків, а маси бронетехніки рушили з Криму в Херсон і Запоріжжя, політик-націоналіст перебував у постковідній комі. Коли у квітні помер, росіяни після кількох тижнів невдалого штурму відступили від Києва, а їхній наступ на сході та півдні України оборонці зупинили. Всупереч розрахункам Кремля, окупантів ніхто з квітами не зустрічав. Росіяни в Україні зіткнулися з запеклим, добре організованим опором, і три дні, протягом яких мав бути здобутий Київ, виявилися для Москви трагічною ілюзією.

«Велика Росія» проявилася у звірствах і військових злочинах, вчинених бездарно керованою ордою варварів. Страх перед здичавінням москалів у цивілізованому світі був змішаний із презирством до їхньої деморалізації та боягузливої покірності режиму.

Сьогодні, мабуть, усі знають, що Жириновський, радіючи майбутній війні, не був маргінальним божевільним, як багато хто у світі. Він був альтер-его Путіна, представником кремлівського мейнстріму, співзасновником і пропагандистом божевільної ідеології влади. Ця ідеологія, як і німецький нацизм після Першої світової війни, підживлювалася бажанням помститися за те уявне приниження, яке ніби-то зазнала Росія після розпаду СРСР.

WAR IN UKRAINE

У роки єльцинських «смутних часів» реваншистські настрої були досить поширеними серед росіян. Є докази, що Путін поділяв їх задовго до того, як засів у Кремлі. Можливо, з часом ці настрої почали б випаровуватися, але Путін після приходу до влади ніколи цього не допускав. Навпаки, вся його політика від самого початку була спрямована на одну мету – відбудову імперії, а без знищення України про це не могло бути й мови. Тому, з точки зору такої стратегії, план підкорення України став для Кремля питанням життя і смерті.

Москва зробила таку високу ставку, що тепер втратила будь-який простір для маневру, і таким чином стала передвісником своєї майбутньої поразки. Можливо, було б інакше, якби Путін і його команда проявили більше терпіння і хитрості. Але слід розуміти, що у Кремлі засідають не політики західного зразка, а зграя досить примітивних чекістів, які керуються засадами злочинного світу. Будь-яка поступка у цьому середовищі означає слабкість, яку не вибачають, а тому немає нічого гіршого, ніж показати себе боягузом, навіть якщо насправді коліна тремтять від страху.

А якщо подивитися на те, що відбувається в Україні, то у Кремлі коліна точно тремтять. Тим не менш, Путін усе глибше влазить в болото, яке його затягує. Тому Москва, бачачи свої невдачі, сьогодні все частіше погрожує ядерною відплатою. Ця нервозність свідчить про зростаючу слабкість Москви, про те, що в Кремлі вже знають, що, атакуючи Україну, вони переборщили.

Можна сказати, що Росія програла війну вже тоді, коли її почала, або навіть раніше. Сама ідея розв’язати війну в центрі Європи була справжнім божевіллям, але, можливо, Путін був би більш стриманим, якби не був переконаний, що його потенційні опоненти на Заході слабкі.

Путін випробував і розбещував Захід з того моменту, коли після американського вторгнення в Ірак у 2003 році, тобто на початку свого правління, зрозумів, що Сполучені Штати не мають наміру ставитися до нього як до рівноправного партнера і радитися з ним щодо своєї політики. Тоді він зробив ставку на так звану стару Європу – на Францію, Італію та, насамперед, Німеччину, до яких скерував своє бачення Європи від Владивостока до Лісабона, яка буде живитися російськими ресурсами та буде вільною від американського впливу.

Ліберальні еліти ЄС швидко зловилися на російський гачок, у чому допомогла не лише їхня давня відраза до Америки, а й жадоба великих прибутків, які їм мали принести імпорт та розподіл російської сировини. Символом такої політики став канцлер Німеччини Ґерхард Шредер та його сумнозвісний витвір – газопровід «Північний потік».

Після того, як очолювана Берліном еліта ЄС опинилася у павутинні російських впливів, Путін випробував її на витривалість, атакувавши Грузію в 2008 році. Захід ніяк не відреагував на цю агресію, а США, єдина країна, яка могла протистояти Москві, не запротестували. І якби цього було недостатньо, новоспечений президент США Барак Обама залишив російську політику німцям і почав перезавантаження відносин з Росією.

Усе це утверджувало Москву у впевненості, що вона має розв’язані руки і може розпочати підготовку до реалізації найважливішого плану, яким було знищення України.

Анексія Криму у 2014 році і війна на Донбасі трохи протверезили Захід, але не настільки, щоб зупинити Путіна. За згодою Білого дому Німеччина продовжувала тримати естафету у відносинах з Росією, що завершилося нещасними Мінськими угодами, які у Кремлі сприйняли як черговий доказ слабкості Заходу.

На дипломатичні та політичні невдачі Заходу нашаровувалися внутрішні проблеми, спричинені бурхливими культурними змінами та міграційною кризою, яка досягла кульмінації в 2015 році. Кремль активно підживлював конфлікти, спонсоруючи всіх, хто сприяє розпаду Заходу, починаючи від екологічних та проімміграційних кіл, через різноманітних націоналістів і популістів, до корумпованого бізнесу та головних політиків.

Спалах пандемії в 2020 році, який призвів до економічного колапсу, і змін у Білому домі, де замість Дональда Трампа прийшов Джо Байден, були сприйняті у Москві як сигнал до дій. Просто, як з’ясувалося пізніше, цей сигнал був хибний, а Кремль сприйняв свої домисли за реальність.

Із західної точки зору важко раціонально пояснити поведінку Путіна, яка зрештою й призвела до початку війни. У той момент, коли Джо Байден зняв санкції з будівництва газопроводу «Північний потік-2» і таким чином дав зелене світло для його запуску, Москва могла продовжити політику повільного узалежнення Європи. Однак Путін не захотів більше чекати. Москва обмежила постачання газу, тим самим спровокувавши енергетичну кризу в Європі.

Путін сподівався зломити опонента і в грудні висунув Заходу ультиматум, в якому, окрім постулату про невтручання у російську політику в Україні, вимагав роззброєння східного флангу НАТО. Альянс відхилив ці вимоги, що Москвою було використано як зручний привід для вторгнення в Україну.

Невідомо, чому Путін, незважаючи на попередні поступки Заходу, вирішив піти до кінця. Існує декілька гіпотез на цю тему: одна вказує на зростаючі внутрішні проблеми у Росії, інша – на нібито смертельну хворобу Путіна, яка мала прискорити його рішення, а третя – на те, що агресія мала бути результатом китайських планів вторгнення на Тайвань і Путін хотів втиснутися у вікно можливостей, яке відкривається з цієї нагоди. Можливо, кожна з цих причин, якщо вони правдиві, могла б мати певне значення, але головна причина, ймовірно, інша.

Путін не є західним політиком, який завжди намагатиметься уникнути гіршого. Навпаки, це людина, яка віддавна йде до ескалації, готувалася до неї і сприймала переможну війну із Заходом як підсумок своєї влади. Він просто чекав слушного моменту. І коли остаточно вирішив, що такий момент настав, що Захід уже досить слабкий, почав атаку. Однак реальність показала, що він катастрофічно помилявся.

Помилкою Путіна було те, що він припускав, що досягне швидкої перемоги невеликим коштом. Він звик до цього завдяки попереднім війнам: у Грузії, в Криму, на Донбасі, які для нього були надто легкими. Цього разу він також вважав, що насильницьке вторгнення з кількох напрямків було б таким серйозним шоком для атакованих, що призвело б до швидкого розпаду української держави та втечі її влади. А наляканий Захід, якому Путін у день вторгнення погрожував ядерним ударом, знову боягузливо заплющить очі.

300 тисяч вояків, зібраних навколо України, було замало для перемоги у війні. Але це мала бути не війна, а чергова, як її назвав Путін, «військова спецоперація». Бо справжніх війн, як іронічно зауважують нечисленні критики Кремля у Росії, московський диктатор ніколи не вів і вести не вміє. Замість цього він використовує психологічну війну, мета якої полягає в тому, щоб залякати і здолати свого супротивника, щоб той не зміг захиститися в момент нападу.

За останні тижні до вторгнення у соцмережах щодня з’являлися тривожні відео реактивних гармат на російських військових полігонах, літаків-бомбардувальників і довгих ешелонів з бронетехнікою, які повільно рухалися з глибини Росії до кордону з Україною. Україна також була об’єктом кількох кібератак з боку росіян. Все це посилювало атмосферу небезпеки і мало змусити українців скоритися, переконати їх у тому, що московську владу перемогти неможливо.

Однак Путін недооцінив українців, які не дали себе легко залякати. Їхнє ставлення до Москви було у чимось подібне до ставлення поляків у 1920 році, коли більшовицька навала затопила молоду Річ Посполиту. Сучасні українці нагадують поляків, що жили сто років тому, не лише у тому, що, як і ми тоді, борються за виживання власної держави, а й у тому, що донедавна були частиною Московської імперії, добре знають її внутрішні слабкості. І великої поваги до Москви не відчувають.

Найкращий приклад своїм співвітчизникам дав президент Володимир Зеленський, якого Путін вважав інфантильним дурнем. Але у боротьбі з Росією він проявив набагато більше мужності, ніж кремлівський диктатор, що відсиджується у своєму бункері. Зеленський, незважаючи на пропозиції американців про евакуацію, не залишив Київ і був готовий захищатися у столиці аж до смерті. Це надзвичайно зміцнило моральний дух захисників і, здається, мало ключове значення для виживання української держави. Тож психологічну війну з Україною Путін програв із самого початку.

Коли українці встояли після перших атак і почали жорстко захищатися, змінилося також ставлення західних країн до цієї війни. Москві не вдалося розтрощити Україну, російська армія виявилася погано керованою, а її нібито сучасне озброєння – здебільшого минулої доби. Тож з’явився шанс перемогти Росію на полі бою, що першими помітили США, Велика Британія та країни східного флангу НАТО на чолі з Польщею. В Україну почали надходити перші партії зброї, спочатку легкої, а разом з успіхами української армії – більш важчої та досконалішої. Також американці допомагали Україні розвідувальними даними, завдяки яким здійснювалися точні удари по базах агресора, і підказками щодо тактики ведення війни.

Через кілька місяців росіяни нарешті зрозуміли, що ведуть війну не проти ополчення «хохлів» (так у Росії зневажливо називають українців), а проти сильно мотивованих військ, озброєних Заходом. Таким чином, «триденна спецоперація» переросла у повномасштабну війну, до якої Росія виявилася неготовою, і в результаті її війська були змушені відступити.

Українцям вдалося перемогти Росію і на інформаційному фронті. Постійні звернення Володимира Зеленського до міжнародної спільноти з проханнями про дипломатичну та військову підтримку супроводжувались кампанією у соціальних мережах, спрямованою на простих людей. Відповідно до принципів професійного піару вибудовувався симпатичний образ українських воїнів.

На інтернет-каналах можна побачити відеозаписи зі звільнених українських міст, де старенькі люди, що плачуть від розчулення, кидаються на шию солдатам, маленькі діти вітають батьків, що повернулися з фронту на коротку відпустку, а герої жартують чи готують собі їжу під час перерви між битвами. Особливої популярності набули знамениті українські трактори, які тягнуть на буксирі покинуті росіянами танки та гармати, а також собака-сапер Патрон, симпатична дворняжка, яку прийняв на аудієнції сам президент Зеленський.

Це контрастувало з образами російських воєнних злочинів, зруйнованих будинків, убитих мирних жителів, а насамперед із трагедією містечок Буча та Ірпінь під Києвом, де деморалізовані загони російських солдатів грабували та вбивали мешканців.

Не виключено, що залишення тіл загиблих прямо на вулицях Бучі та Ірпеня мало стати черговою частиною російської психологічної війни та тероризування захисників. Однак результат виявився протилежним і ще більше зміцнив рішучість українців. Більше того, скоєні злочини у всій красі показали варварське обличчя путінської Росії.

Після Бучі та Ірпеня імідж Росії як нормальної держави на Заході був повністю зруйнований. Нарікаючи на західну русофобію та порівнюючи її з антисемітизмом (що відповідало її пропагандистському посилу про боротьбу з нацизмом), Москва звернулася, як і Радянський Союз у попередню епоху, до країн, що розвиваються.

Росія, представляючи себе силою, що воює з усім Заходом, хоче використати антиколоніальне та антиамериканське невдоволення, яке все ще там є, щоб створити глобальний антизахідний альянс. Залучення на український фронт символічних добровольчих підрозділів з Анголи, Зімбабве чи Сирії може викликати жалість, натомість розбурхування міграційної хвилі до Європи становить серйозну загрозу.

Путін також шукає тактичних антизахідних угод з різними авторитарними режимами. Його зусилля дають певний ефект, про що свідчить оголошений країнами ОПЕК (здебільшого далекими від демократичних стандартів) план обмеження видобутку нафти – суто політичне рішення, спрямоване на загострення енергетичної кризи на Заході.

Напавши на Україну, російський президент свідомо запустив ефект доміно, кубики якого мають зруйнувати існуючий порядок у світі. Виявилося, що охочих скористатися цією нагодою і потягнути щось для себе багато: Туреччина, Іран, Азербайджан, Саудівська Аравія, Північна Корея і, звісно ж, Китай. Якщо одним це вдасться, до цього списку відразу приєднаються інші. Але якщо Росія програє в Україні, це призведе до зворотного ефекту – посилення західного, передусім американського, панування.

Ставкою війни в Україні є не лише незалежність і виживання цієї країни. Максималістична політика Путіна – це щось більше: майбутня позиція Сполучених Штатів і всього колективного Заходу. Тому підтримка Заходом України – це не доброзичливість, а симптом інстинкту самозбереження. З такими високими ставками Росія просто не має права перемогти.

У проєкті російського бюджету на найближчі роки багато про наміри Путіна. Він передбачає скорочення більшої частини витрат на розвиток і перенаправлення їх на армію. Економіка, сильно придушена західними санкціями, переведена на воєнний стан. Однак, навіть якщо Москві вдасться забезпечити постійний потік грошей від продажу сировини (наприклад, у Китай, Індію, Туреччину та на Близький Схід), вона не зможе витримати технологічну конкуренцію із Заходом, що є серйозною проблемою у виробництві сучасної зброї.

Тому Росія не може почати серійне виробництво новітніх моделей літаків і танків, їй навіть не вистачає відносно простих безпілотників, які вона змушена імпортувати з Ірану. Це не віщує для неї нічого доброго на полі бою, тим більше, що українці отримують із Заходу все більш досконалу зброю.

У Росії прийнято робити акцент на кількість, а не на якість. Так звана часткова мобілізація часткова лише у назві, бо її масштаби вказують на те, що йдеться про призов до військової служби не менше мільйона солдатів, і то лише на першому етапі мобілізації. Саме спішно набрані новобранці мають переломити хід подій на фронті, зупинити українські контратаки й знову розпочати наступ, можливо, навіть на Київ.

Москва хотіла б також, щоб до війни приєднався Олександр Лукашенко, який, побоюючись внутрішнього заколоту, досі уникав прямої військової участі в Україні. Якщо ж для Путіна це тотальна війна, то і Білорусі, залежній від Кремля, втрачати вже нічого.

Чи змінять ситуацію на фронті мобілізовані новобранці – невідомо. Але напевно втрати серед непідготовлених, погано навчених і погано екіпірованих солдатів будуть величезними. Росіяни, які біля телевізорів з ентузіазмом підтримували війну Путіна, не поспішають «повзти на цвинтар».

За останніми даними, близько 700 тисяч людей вже втекли з Росії від мобілізації, більшість із них молоді хлопці. Важко очікувати, що більшість із тих, хто залишився, горить бажанням воювати. Хіба що тоді, коли Путіну вдасться переконати їх, що вся Росія у небезпеці і їй загрожує катастрофа.

Для цього й потрібні погрози, що Росія може застосувати в Україні ядерну зброю. Це інструмент психологічної війни для тероризування Заходу і, водночас, остання «козирна карта» Путіна. Якщо Москва таки завдасть ядерного удару по Україні, є ймовірність, що Захід злякається і поступиться. Але якщо він не зрушить з місця і не відповість, то можна буде оголосити про початок нової вітчизняної війни на захист Росії.

Однак це буде останній акорд путінського режиму. Застосування ядерної зброї в Україні можливе, але не змусить українців підкоритися. Навпаки, прірву між Росією та Україною не зможе подолати ще багато поколінь. І навіть якщо Москва досягне військового прогресу у війні, вона ніколи не ліквідує український опір. Україна буде для неї втрачена навіки.

Ескалація також може бути ризикованою в довгостроковій перспективі через внутрішні причини. Росіяни, всупереч тому, що подає їхня пропаганда, бояться війни, а деякі етнічні меншини, наприклад, на Кавказі, не хочуть воювати в інтересах Москви. Звідси й обережність Кремля щодо повної мобілізації на сьогоднішній день.

Існують також невеликі, поки що, тріщини всередині кремлівської еліти, помітні переважно щодо питання про те, як продовжувати війну, яка все ще не приносить намічених цілей, що підриває компетенції не лише генералів, відповідальних за її хід, а й міністра оборони, а за замовчуванням – лідера Путіна. Між тим, поле для маневру невелике, тому що Путін не допускає жодних поступок.

Такий максималізм цілей, однак, веде до неминучого провалу. Росія не виграє у сутичці із Заходом, хоча якщо війна вийде за межі України, страти з обох сторін можуть бути колосальними. Отже, питання не в тому, чи програє Росія цю війну, а в тому, коли і якою ціною це станеться. Дай Боже, щоб вона була якомога меншою. А в тому, що Росія програє, сумнівів вже немає.

– Конрад Колодзевські
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Автор – доктор суспільних наук, журналіст. Раніше працював викладачем Інституту Росії та Східної Європи на факультеті міжнародних і політичних досліджень Ягеллонського університету.