9 вересня 1939 року почалася битва на Бзурі – єдиний масштабний наступ вермахту у вересневій кампанії. Польська поразка 18 вересня розвіяла надії, не завадить додати, що 17 вересня уранці Червона армія вступила в кордони Речі Посполитої. Незважаючи на те, що багато місцевостей ще оборонялися, війна закінчилася.

Стратегічна ініціатива Війська Польського на Бзурі не могла принести більше, ніж принесла. Недомобілізована армія була атакована одночасно із заходу, півночі та півдня противником, який мав багаторазову перевагу в артилерії, бронетанковій зброї, авіації та зв’язку. Чи можна було передбачити такий поворот подій?

Більш проникливі дипломати та політики могли передбачити вересневу поразку, але їх було дуже мало, і до них не прислухалися. Міністр закордонних справ ІІ Речі Посполитої Юзеф Бек, здавалося, не допускав можливості війни з Німеччиною, принаймні не у 1939 році. Польща ж була захищена новими гарантіями допомоги, представленими у промові прем’єр-міністра британського уряду в Палаті громад у квітні 1939 року. Невілл Чемберлен сказав, що він, після відповідних домовленостей, виступає також від імені Франції, з якою Польща вже мала договір підписаний у 1921 році.

Підписуйтесь на наш фейсбук Велика Британія і Франція мали репутацію, особливо в Польщі, непереможних держав, тому лише божевільний і самогубець наважився б воювати на два фронти, а про Гітлера ще так не думали. Тим більше, що Німці ще пам’ятали, що війну на два фронти у 1918 році Німеччина програла. Тож Польща була забезпечена своєю прогнозованою зовнішньою політикою.

Однак фактично Німеччині не загрожувала війна на два фронти. Франція, сповнена пацифістських настроїв, почувалася у безпеці за лінією Мажино, а заокеанська Англія майже не мала сухопутних військ для їх використання в Європі. Французи, маючи армію, подібну до німецької, не хотіли вмирати за Гданськ, а вже майже через рік виявилося, що вони не хотіли вмирати і за Париж. Можна запитати, з ким же домовився Бек, і чому він почувався в безпеці?

У пресі з часів ПНР Бека звинувачували у вересневій поразці, а історіографія та пропаганда показувала замість обраної тактики, заснованої на паперових гарантіях, «єдино правильний» шлях – Радянський Союз, з яким ми повинні були укласти союз проти Німеччини, що означало б запрошення Червоної Армії до Польщі. Тобто забезпечити собі залежність від Росії за шість років до утвлрення ПНР. Це ідеальне рішення для комуніста, але комуністів у Польщі було небагато. Для поляків союз із совітами був смертельною загрозою, і ніхто не розглядав це серйозно.

Можна сказати, що Юзеф Бек зробив те, що міг у тих обставинах, у яких діяв, і знаємо, чим це закінчилося. Але міністра критикували не лише в ПНР, де вся ІІ Річ Посполита була позбавлена шани й довіри, а й у колах самостійницької еміграції. Адже його політика призвела до понад п’яти мільйонів смертей, концентраційних таборів, облав на вулицях, рабської праці, найтяжчого в історії окупаційного терору, пацифікації та переселення цілих територій Польщі, гекатомби Варшавського повстання та повного знищення столиці, а також, опосередковано, до радянського поневолення Польщі після війни на довгі десятиліття.

В останнє десятиліття альтернативна історія вийшла в Польщі на перший план, і з її досягнень можна дізнатися, що було б, якби Юзеф Бек уклав союз з Гітлером. Шокуюче і немислиме? Критики цього варіанту не можуть не вважати Гітлера одним із найбільших злочинців в історії. Але в 1938 чи 1939 роках це ще не був той Гітлер. Він був диктатором і антисемітом, але ще не таким злочинцем, яким ми його знаємо з історії. Може, достатньо було просто затиснути носа в ім’я реалістичної політики?

У написаній на підставі багатьох документів і почитній книзі «Пакт Ріббентропа-Бека» Пьотр Зихович дуже погано оцінює міністра Бека за те, що поставив на Францію та Англію. Він діяв як міністр наддержави, якою Польща не була, і відмовив Гітлеру віддати Гданськ і побудувати шосе та залізничну лінію до Східної Пруссії через Померанію. Зихович розуміє, що це була б васалізація держави, але краще часткова втрата суверенітету, ніж незалежності, що врешті-решт і трапилося з Польщею.

А все могло бути інакше. Маршал Юзеф Пілсудський, коли ще не було Гітлера при владі, але все вказувало на те, що буде, послав до нього посланця, щоб той провів опитування. Маршал був задоволений результатами розмови, тим паче, що Веймарська республіка була надзвичайно антипольською. Були витребувані колишні прусські землі та посилена військова співпраця з совітами, що дуже хвилювало Пілсудського. Якщо про Польщу й писали у пресі, то лише якнайгірше, а сатиричне видання «Kladderadatsch» представляло поляків у своїх малюнках як комах. У мирний час гірше бути не може. Для веймарських канцлерів Польща була країною на один сезон і повинна зникнути в інтересах Німеччини і навіть Європи.

Гітлер прийшов до влади в 1933 році. Уже в 1934 році він підписав з Польщею пакт про ненапад на 10 років, і в заявах лідера Третього Рейху про Польщу з’явилися якщо не дружні, то принаймні нейтральні акценти, неможливі за часів Веймарської республіки, у «Kladderadatsch» поляки отримали людські риси, а провідний орган нацистів «Volkischer Beobahter» шанобливо писав про Пілсудського. У 1935 році на похорони Юзефа Пілсудського приїхав Герман Герінг (друга особа в державі), а Адольф Гітлер організував траурну церемонію в Берліні.

Звідки взялася ця ідилія? Протягом багатьох років Гітлер хотів не завоювати Польщу, а зробити її союзником. Війна мала початися з Францією, дружня Польща мала захистити Третій Рейх від можливого радянського удару, а незабаром після переможної кампанії німецькі та польські війська мали пройти парадом у Москві. Як припускає Зихович, перемігши Радянський Союз, Німеччина почала б програвати американцям і англійцям на Заході, Польща змінила б союзи й опинилася в таборі переможців Другої світової війни. Повна незалежність Польщі була можлива лише після перемоги над обома ворогами, а представлений у книзі сценарій був єдино можливим.

Чому ж Бек цього не зрозумів і не погодився в 1938 році передати Гданськ Німеччині, який, зрештою, і так був німецький, і шосе. І не приєднався до антикомінтернівського пакту, що було подальшою вимогою Гітлера? Якби він зрозумів, історія Європи і навіть світу була б іншою. Не було б Польської Народної Республіки і табору соціалістичних держав, не було б і поширення комунізму в світі, бо не було б Радянського Союзу...

У Польщі не було б жертв чи втрат і не було б Голокосту. Навіть якби Німеччині вдалося протидіяти зміні альянсів з боку Польщі та втрутитися, це було б на кілька років пізніше від початку фактичної окупації, а це означає, що відповідна кількість втрат і жертв була б меншою, ніж насправді. Саме Юзеф Бек через свою короткозорість був справжнім грабарем Версальського порядку, що запанував після Першої світової війни...

Реальна політика вимагає позбутися почуттів і сентиментів, головне – це хитрість і сила, а держави мають інтереси, які потрібно захищати. Тим часом Юзеф Бек виголосив промову в Сеймі 5 травня 1939 року після нових німецьких пропозицій щодо Гданська, в якій сказав:

«Я чую вимогу анексії Гданська Рейхом, коли не отримую відповіді на нашу пропозицію, подану 26 березня, щоб спільно гарантувати існування та права Вільного міста, а потім дізнаюся, що вона вважається відмовою від переговорів – я повинен задати собі питання, про що це взагалі? Чи про свободу німецького населення Гданська, якому нічого не загрожує, чи про престижні справи, чи про те, щоб відсунути Польщу від Балтійського моря, від якого Польща не дозволить себе відсунути!».

У ІІ Речі Посполитій була популярна пісенька:

Море, наше море,
Я буду вірно тебе берегти!
Маємо наказ тебе затримати,
Або ж на дні, на твоєму дні полягти,
Або ж на дні з честю полягти.

Ймовірно, саме з цим переконанням міністр Бек у сеймовій промові продовжив:

«Мир – це цінна і бажана річ. Наше покоління, закривавлене війнами, безумовно, заслуговує на мир. Але, як майже все у світі, мир має ціну, високу, але вимірну ціну. Ми в Польщі не знаємо поняття мир за будь-яку ціну. У житті людей, народів і держав є лише одне безцінне. Це честь».

Держава має не честь, а інтереси, і обов’язок державної влади – піклуватися про них. Поляки були зацікавлені в тому, щоб пережити неминучу війну, яка насувається, і якщо вдасться, то щось заробити на Сході – повторює до нудоти Пьотр Зихович. Книжка відповідає на звинувачення, які очікувалися на момент її написання. Після війни до нас ставилися б не гірше, ніж до Італії. Угорщину та Румунію, хоч і були під впливом Третього Рейху, спіткала не гірша доля, ніж нас, непохитних – табір соціалістичних країн.

Щодо Голокосту, то є підрахунки професора Тімоті Снайдера, які говорять, що в країнах, які різною мірою підпорядковувалися Німеччині, але зберегли державність, у середньому вижив кожен другий єврей, в окупованих країнах – кожен двадцятий.

Тому необхідно було мати васальну, але незалежну державу. Дуче Беніто Муссоліні не віддав євреїв аж до окупації Італії Третім Рейхом. Так само адмірал-регент Міклош Горті в Угорщині та кондукетор Йон Антонеску в Румунії. Гітлер поважав самостійність своїх союзників, поки вони були його союзниками, і справді важко уявити, щоб деякі загони Totenkopf будували б табори смерті в союзній Польщі, або Einsatzgruppen слідували б за польськими ділянками східного фронту.

Ці та інші міркування Пьотра Зиховича чудово читати, аж серце радіє. Але одна з багатьох перешкод – зміна альянсу на цьому етапі. Чи вдалося б нам змінити в кращий час, ніж Угорщина та Італія? Чи приєдналися б Сполучені Штати до війни в Європі перед обличчям німецько-польського бліцкригу на Сході, чи залишилися б в ізоляції, а з нашою допомогою повстав би тисячолітній Третій Рейх від Атлантики до Уралу, а «ми пасли б корів за Уралом для німців», як сказав Юзеф Бек, тоді вже інтернований у Румунії. Для більшого реалізму слід додати, що з моменту отримання ядерної зброї (серпень 1945 р.) США вже могли почати війну з наймогутнішим Рейхом, що могло б перетворити Берлін на дуже велику Хіросіму.

І як Бек міг залучити Польщу до антикомінтернівського пакту всупереч сильним антинімецьким настроям в армії, елітам, що формують громадську думку, і польській вулиці? До речі, довелося б зрадити Францію, щоправда, не знаємо чому, але нашу сестру, а поляк не веде агресивних воєн, тільки захищає Батьківщину. Якоюсь мірою влада може йти проти суспільних настроїв, тільки якою?

Польські настрої були ворожі як до Росії, так і до Німеччини. Маршал Пілсудський застерігав від альянсу між нашими одвічними ворогами, застерігав від війни на два фронти і казав: «Відтягуйте, скільки можна, а якщо вже не можна, підпалюйте світ». На думку Юзефа Пілсудського, Польща мала вступити в майбутню війну останньою, а мир на польсько-німецькому кордоні, забезпечений пактом 1934 р., був розрахований на чотири роки. Він помер у 1935 році і залишив своїх учнів, у тому числі одного з найбільш довірених, Юзефа Бека.

Юзеф Бек мав типову «санаційну» біографію. Легіонер, чотири рази нагороджений Хрестом Доблесті та Орденом «Virtuti Militari», проявив себе у найкривавішій Костюхнівській битві. Відважно виступив у війні 1920 року. Від лінійного офіцера, ще під час війни, він перейшов до розвідки, потім служив штаб-офіцером, дипломованим полковником артилерії, під час травневого перевороту був, звичайно, на боці Пілсудського.

Комендант високо оцінив його аналіз розвідки, звідси й посади начальника маршальської канцелярії, віце-прем’єр-міністра, а в 1932 році міністра закордонних справ. Він старанно слухав повчань начальника, який для нього, як для інших полковників, був справжньою легендою. За словами Пьотра Зиховича, він зрадив вчення Учителя або не зрозумів його. Що зробив би Пілсудський у 1938 і 1939 роках? Чи пішов би він на такі ж союзи із Заходом, який, як і його учень, справедливо вважав «паршивеньким»? Чи віддав би Гданськ?.. Коменданта важко уявити чиїмось васалом.

Гданськ і автострада були б лише початком, як показала так звана Судетська криза. Гітлер у Мюнхені присягнувся, що Судети були його останніми вимогами, а через півроку вже був у Празі. Юзеф Бек, говорячи в Сеймі у травні 1939 року про честь, не міг проігнорувати ці останні події, тому це була відмова німцям у дещо романтичній риториці, яка, зокрема, означала, що ми переглянули ставлення до свого потенційного партнера.

Чи Бек зрадив Пілсудського? Пьотр Зихович перераховує, що Комендант застерігав від війни на два фронти, а Бек до цього довів, що Польща мала вступити у війну якомога пізніше, а вступила першою, що не слід розраховувати на гнилий Захід, а Бек вірив гарантіям, які, як виявилося, коштують стільки ж, скільки папір, на якому вони були написані.

Зихович не перший, хто критикує політику Бека і переконує, що німецький вибір був би кращий, але коли, наприклад, професор Павел Вєчоркевич зробив це академічно, без надто емоційного заряду, Пьотр Зихович (а його рецензентом був саме Вєчоркевич) написав пристрасний памфлет. Юзеф Бек у його книжці – це «чорна бестія» у Європі та навіть у світі, де демонічні наслідки його дій є наслідком безпрецедентної некомпетентності та самовпевненості міністра.

Чи міг хтось інший на місці Бека передбачити найгірше і чи справді він зрадив політичну думку Пілсудського? Він, як і багато дипломатів того часу, не враховував, що СРСР і Третій Рейх могли б укласти союз. Мабуть, коли він був укладений, знехтував ним, і виникла війна на два фронти. І що ж казати, тільки одній Німеччині ми і так би програли, зрештою, програли вже до 17 вересня 1939 року. Обережний Гітлер вже тоді підстрахувався зі Сходу без потреби, бо Сталін не напав би на Німеччину, «допомагаючи» Польщі. Він хотів вступити у війну якомога пізніше, він точно ще не був готовий. А от зайняти половину вже розгромленої Польщі – чому б і ні.

Ми першими вступили у війну, але Бек її не планував, адже він забезпечив Польщу союзами. Навіть якщо він не до кінця вірив у них, що цілком можливо, він розраховував на те, що Гітлер злякався війни на два фронти, і справді, як сказано в мемуарах, у фюрера були нервові моменти, але він ризикнув. І виявилося, що мав рацію. Бек також інтернаціоналізував війну Третього Рейху проти Польщі, тобто «підпалив світ», як хотів Пілсудський. Але нам це нічого не дало, тому що фронт на Заході, був створений лише в 1944 році, поминемо Італію як менш важливу. Цього ніхто не міг передбачити, навіть Пілсудський.

І так далі і тому подібне – на Бека можна нападати і захищати його, в дещо казковому наративі. Політик має бути далекоглядним і з холодним розрахунком, але жодна нація не розраховує на його екстрасенсорні здібності та астрологічні навички. Що зробив би Пілсудський, якби дожив до німецького ультиматуму щодо Гданська, шосе та антикомінтернівського пакту? Чи віддав би він Гданськ і готував військо проти Москви, забувши про честь? Чи віддав би він Гданськ, забувши також про свою честь, і підготував армію проти Німеччини, якби вони почали заходити занадто далеко? Чи те і те? Чи ні те, ні інше, сподіваючись, що «паршивенький» Захід цього разу не підведе і можна згадати про честь?

Пілсудський пропонував Франції розпочати превентивну війну проти Німеччини в 1934 чи 1935 роках і мав сіою думку щодо Заходу. Йозеф Бек запропонував Франції військову допомогу, якщо вона захоче відреагувати на ремілітаризацію Рейнської області в 1936 році, що було порушенням Німеччиною Версальського договору.

Пропозиція була проігнорована і не було відповіді, тому він теж отримав чітку думку. Тож на гарантії він серйозно не розраховував і очікував, що Гітлер злякається. Або червона доріжка, яку йому розстелили на лондонському вокзалі, закрутила йому голову. Бек була чутливий до червоних доріжок – Франція, це зрозуміло, але Англія, її гарантії повинні бути серйозними. Не все чорним по білому написано в історичних джерелах, немає доступу до думок дійових осіб подій, не кажучи вже про психіку.

Маршал Пілсудський рекомендував політику рівної дистанції щодо Німеччини та Росії. Щодо Росії відстань була очевидною і природною, але щодо Німеччини МЗС Польщі було несприйнятливим до солодкого співу антирадянського альянсу ціною Гданська. І навіть видання в Рейху розкішного тритомника листів Юзефа Пілсудського цього не змінило. До офіційних пропозицій чотири роки були візити, переговори, і Герман Герінг щороку їздив на полювання в Біловежу.

Дистанція дотримувалася згідно з політичним заповітом маршала, за винятком Судетської кризи, де Гітлер міг розраховувати на натуральний польський захист у разі спроби Червоної армії допомогти радянофільським чехам. Та й захоплення Заолжя не було начебто такою ж дистанцією, хоч і відбулося, не питаючи думки німців. Те саме Заолжя чехи відібрали у нас раніше, користуючись нашим важкою ситуацією на фронті війни з більшовиками.

Дружина міністра, Ядвіга Бек, трималася абсолютно рівної дистанції, на дипломатичних прийомах у Варшаві однаково уникала танців з кацапами і шкопами, про що написала у своїх мемуарах („Byłam ekscelencją” [«Я була ексцеленцією»]). Саме так записала національності сусідів.

Сам Пілсудський не мав рівної дистанції до загарбників, пішов з легіонами з одним проти другого. Щоб утримувати рівновагу і триматися на рівній відстані з двома ворогами, потрібна сила. Не мав її Юзеф Пілсудський, маючи лише легіони. Не мав і Юзеф Бек, хоча він вважав інакше. При перетині румунського кордону 17 вересня 1939 року він, як кажуть, сказав: «Я думав, що за мною сто дивізій, а в мене було лайно».

Ймовірно, про ці підрозділи йому розповів маршал Едвард Ридз-Сьмігли. У цій інвентеризації ІІ Речі Посполитої необхідно пояснити, чому, говорячи про зовнішню політику, насправді йдеться лише про Юзефа Бека. Санація створила специфічний розподіл влади. Поки жив Пілсудський, було ясно, що з усім найважливішим треба йти до нього.

Після його смерті панував тріумвірат: президент Ігнацій Мосціцький, генеральний інспектор збройних сил Едвард Ридз-Сьмігли та міністр закордонних справ Юзеф Бек. Був, звичайно, прем’єр-міністр Феліціян Славой-Складковський, який займався адміністрацією та сприяв покращенню рівня гігієни на селі. Але він не завжди брав участь у політичних розмовах тріумвірату. Бек мав автономію в зовнішніх справах і багато рішень приймав самостійно.

Можливо, забагато автономії, але Мосціцький виконував представницьку функцію, а Ридз-Сьмігли займався військом і чекав на стовідіоткове президентство після Мосціцького. Вони троє не могли замінити одного Пілсудського, хоча вони принаймні з ним розмовляли, в той час як Складковський тільки доповідав.

Що зробив би сам Пілсудський у 1938 і 1939 роках – це риторичне питання вже тут виникало, бо іншого шляху немає. У Польській Народній Республіці був жарт у вигляді оголошення для преси: «Обміняю суверенітет на вигідне географічне положення», підписане: «Польща». Він пасує й до останніх років ІІ Речі Посполитої, але не тільки. Починаючи від правління Станіслава Августа й до сьогодні обценьки цього географічного положення стискаються з різною силою.

– Кшиштоф Зволінський
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори