Тож чи варто було захищати Гродно? Як зазначає д-р. Аґнєшка Єнджеєвська у статті на порталі «Креси 1939», «не було можливості вести результативний і рівний бій. Відсутність регулярних військ, зброї, плану оборони, загроза життю людей у зіткненні з переважаючою силою противника, очевидно, є найважливішими аргументами, з якими важко не погодитися». Вона зазначає, що «з позиції кинутих напризволяще мешканців міста відповідь може бути лише одна – боротися! В ім’я честі, власної гідності, за будь-яку ціну, навіть за ціну втрати життя».
Гражина Ліпіньська, у свою чергу, зазначила, що це була не «бійка, політично, військово-стратегічно обґрунтована та керована людьми, які були до неї готові та відповідальні за її наслідки. Це був загальний патріотичний сплеск, повстання божевільних, керованих свободою, готовністю до самопожертви, а часто і відчаєм».
З політичної точки зору ця боротьба виявилася надзвичайно важливою, адже битва за Гродно – єдина, в якій «зізнаються» росіяниб і це неможливо приховати. Радянський письменник Пьотр Лідов у своїй книзі «Взяття Гродна» писав: «Опір, який чинив ворог під Гродном, був передсмертними конвульсіями польської армії. У Гродно зосередилося близько трьох тисяч польських офіцерів, які втекли із Західного та Східного фронтів. З одного боку вони мали кордон із Литвою, з іншого – наступаючі радянські війська. Діватися було нікуди... Зарозумілі вельможі вирішили грюкнути дверима, перш ніж зійти зі сцени історії. (...) До міста постійно прибували польські офіцери, підофіцери, капрали та поліцаї. Групами і поодинці на велосипедах з Вільнюса, Скіделя, Сувалок, Осовця, Білостока, Августова, рятуючись від радянських і німецьких військ. Приїхали може з двадцять генералів. Були й звичайні вояки, яких вдалося переконати, що більшовики кровожерливі звірі і потрапити в їхні руки означає смерть. Офіцерська зграя швидко налагодила контакт із місцевими керівниками Табору національного об’єднання (Obóz Zjednoczenia Narodowego). Так називалася правляча партія пілсудчиків, сьміглих, беків, мосціцьких. (...) Кожному, хто погоджувався битися, обіцяли велику суму грошей. Гроші виплатили напередодні. Почалося шалене зміцнення підступів до міста. (...) До оборони міста, окрім пілсудчиків, були залучені різного роду контрреволюційні покидьки».
Вся книжка написана в такому стилі – але вона показує, що Гродно оборонялося.
А совіти, як і росіяни сьогодні, удоводнювали, що 17 вересня 1939 року агресії не було – бо поляки не захищалися. Тим часом вони оборонялися – у Вільнюсі, Гродні, Кодзьовцях, Шацьку та під Сарнами. І завдяки тому, що показуємо їх спротив, уся радянська та російська ідея бачення історії зазнає краху: совіти увійшли, тому що польський уряд фактично не функціонував (але ж він функціонував), польського опору не було (але він був), червоноармійці доброзичливо ставилися до місцевого населення (а насправді вбивали), яке їх радісно зустрічало (іноді тріумфальними арками, але часто пострілами з рушниць). Ось чому це так важливо.
– Пьотр Косцінські
– Переклала Аліна Возіян
TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори