Історія

Довгий час вважалося, що п'ятнадцятирічний підліток був вигаданим персонажем

Колишні захисники міста поховані на скромному кладовищі, яке неодноразово руйнували «невідомі зловмисники». Окупанти мають тут свої вулиці та пам’ятники.

9 вересня відбудеться прем’єра військового фільму «Орлята. Гродно’39» режисера Кшиштофа Лукашевича, спільне виробництво з Польським телебаченням.

Оборона Гродна була однією з найнеординарніших подій вересня 1939 року. Вона має своїх героїв. Чітко просліджуються дві групи. Це зовсім молоді люди, хлопці-підлітки, які намагалися знищити радянські танки пляшками з бензином. І друга група – офіцери, які у мирні часи виконували бюрократичні функції, не беручи участі у військових маневрах, але організовували ефективний опір совітам, коли виникла потреба.

Найвідоміший з тої першої групи – Тадзік Ясінський, який донедавна був скоріше легендою, ставилося під сумнів навіть те, чи він взагалі існував. На гродненському кладовищі є лише символічна могила та пам’ятна дошка, поруч з могилами інших загиблих молодих людей. А в другій групі вирізнявся фактичний командувач обороною міста майор Бенедикт Серафін. До 1939 він декілька років був начальником Окружної комендатури, тобто військовим чиновником, а не рядовим офіцером.

Горнових – радянський герой

Якщо порівняти сьогоднішній вигляд центру Гродна з довоєнними фотографіями, то можна побачити велику схожість. Більшість будинків сьогодні такі, якими вони були й кілька десятиліть тому. Є пам’ятник Елізі Ожешковій, є костели, без «Фари Вітольда», яку підірвали після війни. І назви багатьох вулиць були змінені, але довоєнна вулиця Ожешкової сьогодні називається «вулиця Ажешки».

Підписуйтесь на наш фейсбук І городяни вже інші. До війни переважали поляки, близько 60 відсотків. Другою за чисельністю групою були євреї – 37 відсотків. Решта – переважно білоруси. Сьогодні поляків офіційно близько 20 відсотків, а насправді, звичайно, більше; Євреї становлять лише 0,1%, переважають білоруси.

І сьогоднішня влада, як і раніше радянська, героями вересня 1939 року вважає не поляків і польських захисників міста, а радянських загарбників. Якщо їхати з південного заходу, доїжджаємо до мосту через Німан вулицею Горновиха, точно тією дорогою, якою наступали радянські танки. Одним із перших під час наступу на польські позиції загинув старший політрук Григорій Олександрович Горнових. Він приїхав з Уралу, з Верхнього Уфалею під Челябінськом. Від його дому до Гродна – 2700 кілометрів. Сидів у башті танка, мабуть, був переконаний, що жителі міста зустрінуть його хлібом-сіллю у тріумфальній арці.
Польські солдати зустріли його та інших солдатів Робітничо-Селянської Червоної Армії пострілами з гармат і кулеметів. Колишні захисники поховані на скромному кладовищі, яке неодноразово руйнували «невідомі зловмисники». Іменами окупантів тут названі вулиці і стоять пам’ятники, натомість іменами захисників – тільки кілька вулиць у кількох польських містах. Ось як пам’ятник Горновичу описує районна адміністрація Жовтневого району Гродна: «17 вересня 1939 року Робітничо-Селянська Червона Армія вступила на територію Польщі з метою звільнення білоруських земель, відірваних від БРСР і УРСР згідно з Ризьким мирним договором, в результаті якого білоруський і український народи були розділені. Це був акт історичної справедливості, який об’єднав штучно розділений білоруський народ в одну державу – Білоруську Радянську Соціалістичну Республіку, що було черговим важливим кроком на шляху до незалежності і суверенного розвитку Білорусі».

Жорсткий захист

Гродно було в тилу польсько-німецького фронту. До війни це було гарнізонне місто. Тут розташовувалося командування 3-го військового округу на чолі з генералом Юзефом Ольшиною-Вільчинським, а також піхотні та артилерійські полки. Але вже в серпні 1939 року більша частина армії рушила на захід.

Проте формувалися нові підрозділи. Було створено Гродненську оперативну групу, але 10 вересня її підрозділи було направлено на південь Польщі для оборони Львова. Польське командування хотіло посилити т.зв. румунський плацдарм, тобто територію перед польсько-румунським кордоном. Через цей кордон наша країна мала отримати французькі танки та англійські літаки. Львів і цей плацдарм мали чинити опір до часу очікуваного наступу Франції на Німеччину. Тож Гродно та Вільнюс мали третьорядну роль.

І все ж вони готувалися. У Гродно було організовано додаткові резервні частини. Загалом понад 2,5 тис. осіб, у тому числі маршовий батальйон кап. Петра Корзона та батальйон охорони майора Бенедикта Серафіна. Очікувався наступ німців і готувалася оборона центральної частини міста. Захисники підготували запас пляшок із запальною рідиною – так, це винахід не часів Варшавського повстання. Польські улани в Кодзьовцях під Сопоцькином біля Гродна навіть гасові лампи (!) кидали в радянські танки, коли пляшки закінчилися. І з великим ефектом.

17 вересня стало шоком для всіх. На жаль, реакція людей була різною. Генерал Ольшина-Вільчинський зламався. Як розповідав Серафін, генерал письмовим наказом призначив його начальником оборони і виїхав у напрямку Сопоцькина з наміром їхати до Литви. По дорозі його зупинили совєти і жорстоко вбили. Повітовий староста і міський голова в паніці виїхали. Залишилися віце-президент Роман Савицький та комендант Окружної комендатури майор Серафін. Як пояснив відомий фахівець з оборони північно-східного кордону 1939 р. проф. Чеслав Гжеляк, коли в місті не було війського високого чину, керівництво брав на себе комендант Окружної комендатури.

Сміттєвоз приїхав швидше. Як врятувати документи Варшавського повстання?

Стан оцифрування польських архівів залишається на рівні одного відсотка.

побачити більше
Совєти дійшли до міста лише 20 вересня. Чому від кордону вони йшли три дні (Вільнюс чинив опір лише один день)? Відповідь може здивувати: у них закінчилося пальне. Танкам довелося зупинитися, пальне злили до приблизно двадцяти і саме ті двадцять попрямували на захід...

Пляшками по танках

Стефан Хоцєй – це вже літній чоловік, пересувається на інвалідному візку. Він живе в Домброві Білостоцькій, але його рідне місто – Гродно.

– Старша сестра вчилася у середній школі, у другому класі. Її колеги вмовили мене, взяли з собою, один із них був сином комісара поліції Ришарда Нойманна, який потім покінчив життя самогубством. У них були готові пляшки з бензином, сказали, що робити. Ми влаштували засідку на вулиці Ожешкової, – розповідає пан Хоцєй. – Наближалися російські танки. Я кинув пляшку в перший танк, влучив, він почав горіти. На жаль, наступний, що їхав за ним, вистрілив, і я отримав поранення у праву руку. Ми сховалися під мостом, я втратив свідомість і не знав, що сталося далі. Потім моя сестра та мій друг відвезли мене до лікарні, і там мені надали допомогу. Було страшенно боляче, але, на щастя, кістка не постраждала... Загинули двоє моїх друзів, тому що перший запалений танк не стріляв, а наступний стріляв, – каже він.

Про пана Хоцєя майже ніхто не пам’ятає, на жаль. Найвідоміший захисник Гродна – Тадзік Ясінський. Його у своїй книжці описала Гражина Ліпінська – тодішня директорка школи та комендантка Екстреної соціальної служби, потім двічі заарештована совєтами та засуджена до років таборів. За її словами, Тадзік мав кинути пляшку з бензином в танк, але забув підпалити ганчірку, яка її затикала (ганчірка теж була просочена запальною рідиною; коли пляшка розбивалася об броню, спалахувало сильне полум’я). Червоноармійці схопили його і прив’язали до передньої частини танка. Поляки його відбили, але від великої кількості ран він помер у шпиталі на руках матері. Перед смертю вона скаже йому: «Тадзік, радій! Польське військо повертається! Улани з прапорами! Співають!!!».

Ім’я Тадеуша Ясінського обросло багатьма міфами. На білоруських форумах були припущення, що його взагалі не існувало. Але були й протилежні голоси. Є відомості, що він проживав з матір’ю Зофією на вул. Боніфратерській, 9 (після війни – ріг Свердлова та Соціалістичної). Був напівсиротою, вихованцем Благодійного закладу. Противники історії Тадзіка стверджували також, що прив’язати хлопця до танка неможливо. Але те, що Червона армія використовувала «живі щити», підтверджується й іншими даними.

Незвичайною подією стало те, що асоціація «Група Схід» знайшла фотографію та портрет Тадеуша Ясінського. Вони потрапили до Музею Сибіру в Білостоці. А в Гродно знайшовся запис у парафіяльній книзі вже неіснуючої парафіяльної церкви. Там сказано: «Тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року двадцять першого вересня в Гродно на вул. Вітольдовій N 31 цієї парафії під час військових дій загинув Тадеуш Ясінський, 15 років. Святих таїнств не отримав. / Син Зофії Ясінської / Його тіло поховано на військовому кладовищі в Гродно 23 вересня 1939 року».
Майор Бенедикт Серафін. Фото з архіву Пьотра Косцінського
Зі слів Гражини Ліпінської, Тадеуш помер у лікарні, а з книги виходить, що на вул. Вітольдовій, 31; Ліпінська написала, що хлопцеві було 13 років, але насправді йому було 15. Вона могла помилитися щодо його віку. Не виключено також, що у вересні 1939 р. на вул. Вітольдовій, 31, був польовий госпіталь чи принаймні травмпункт. Тадзік так чи інакше залишається легендою, але став теж реальною людиною.

Урядовець приймає командування

Анджей Почобут – журналіст, активіст Спілки поляків Білорусі, який вже більше року перебуває у в’язниці за «екстремізм» і «прославляння нацизму», знає кожну вулицю і будинок у Гродні. Ідучи з вулиці Академічної, він розповідав: «Тут жив майор Серафін. Цього будинку вже немає... Повертав на Ожешкової і йшов прямо, потім ліворуч, на Домініканську. До робочого місця, районного військомату, було хвилин десять, може, п’ятнадцять пішки. І ще один будинок, який він часто відвідував, тобто штаб 3-го корпусного округу, також був неподалік… – додав Анджей.

Серафим одягав форму, прощався з дружиною і двома доньками і йшов на роботу. Через вісім годин повертався. Під час Першої світової війни воював на італійському фронті, в лавах австро-угорської армії, у 1919 р. був на фронті польсько-української війни. З фронту потрапив на важливу, хоча й чиновничу, посаду в Гродні. Це він командував, коли вранці 20 вересня совєти підійшли до міста. Генерали і полковники покинули Гродно. Деякі поспішили переїхати до сусідньої Литви. У місті залишилися майор, капітан, лейтенанти...

Совіти намагалися потрапити до Гродна мостами через Німан. Кілька танків в’їхало до центру, що посіяло паніку. Але червоноармійці не були навчені воювати в місті. Танкам (хоча їх було значно менше, ніж сьогодні) було важко пересуватися вузькими вуличками. А там на них чекали польські вояки та молодь із пляшками із запальною рідиною.

У розпорядженні захисників було лише дві зенітки, що прибули з Ліди. Одна стояла на схилі над Німаном і стріляла у бік нападників. На жаль, у «бофорсів» не було протитанкових снарядів, тому їх ефективність була скромною. Але все одно їм вдалося знищити чимало радянської техніки.

Тим часом комуністи намагалися влаштувати у місті «повстання». Деякі з них вийшли з в’язниці; вони думали, що зі зброєю легко здобудуть Гродно. Проте швидка протидія міліції та військових зірвала їхні плани.

Польський оазис порядку і ліберальної освіти у царській Росії. Кременецький ліцей

Тільки вчитися: у ботанічному саду 12 тисяч видів рослин, підручники з Лондона, фізичні прилади з Парижа – за все заплачено волинським зерном.

побачити більше
Але у захисників шансів на перемогу не було. Хоча резервна кавалерійська бригада «Вовковиськ» під керівництвом генерала Вацлава Пшездзецького досягла міста, генерал вирішив відступити до Литви і закликав до цього решту захисників. Не всі його дотримувалися. Вранці 22 вересня майор Серафін і віце-президент Савицький разом із більшою частиною війська покинули місто, але деякі пункти опору оборонялися до кінця. Офіційно радянські втрати оцінюються в 53 вбитих і 161 поранених, знищених 19 танків і 3 бронемашини, але за підрахунками захисників насправді вони були значно більшими.

Совіти вбивають захисників

У другій половині дня 22 вересня Гродно вже було в радянських руках. Почався погром. Маріуш Філіпович та Едита Савицька описали це в статті, опублікованій у «Віснику історії пограниччя» (Biuletyn historii pogranicza). В описі результатів боїв у Гродно, які вели частини 16-го стрілецького корпусу Червоної Армії, є такий фрагмент: «Здобич: 400 гвинтівок, 120 снарядів, великокаліберних і ручних кулеметів, патрони, які здані комісару. У полон потрапило 600-700 чоловік. Втрати убитими ворога – понад 200 осіб. Було розстріляно 29 офіцерів, у тому числі полковник, майори, капітани та інші». На так званій «Песій гірці» совіти розстріляли близько 20 студентів, які захищали Будинок стрільця; біля Понемуня – кадетів, імовірно, з 77-го піхотного полку з Ліди. Кількість загиблих оцінюється в близько 300 військових і цивільних. Вбивства здійснювали співробітники НКВД за участю місцевих комуністів.

Автори цитують розповідь Кароля Шлямека: «У моєму дворі, на Собеського, 3, заарештували, а потім розстріляли чотирьох беззахисних польських солдатів. Просто так. Я бачив багато розстріляних людей, чиї тіла ще не були поховані 4 жовтня [19]39 р., вони лежали по городах по вул. Погулянка, біля дороги на Скідель».

Натомість Ромуальд Чубінський описав, як радянський полковник підійшов до групи затриманих польських солдатів: «Розпочався допит. Звідки ми походимо і чому ми протистоїмо Червоній Армії, яка прийшла визволити нас, як робітничий клас, з-під ярма польських панів, (...) свою зброю ми мусили направили проти польських офіцерів і панів, а так заслужили покарання». Чубінському вдалося втекти; тих, хто залишився, розстріляли. Він згадував, що «найбільше постраждала Скідельська площа, де було розстріляно багато шкільної та робітничої молоді. (...) У місті запанував терор, достатньо було, щоб хтось із перехожих доніс міліціонеру чи співробітнику НКВС, що той чи інший був офіцером, поліцейським, стрільцем, або стріляв по наступаючих частинах Червоної армії тощо.

Тож чи варто було захищати Гродно? Як зазначає д-р. Аґнєшка Єнджеєвська у статті на порталі «Креси 1939», «не було можливості вести результативний і рівний бій. Відсутність регулярних військ, зброї, плану оборони, загроза життю людей у зіткненні з переважаючою силою противника, очевидно, є найважливішими аргументами, з якими важко не погодитися». Вона зазначає, що «з позиції кинутих напризволяще мешканців міста відповідь може бути лише одна – боротися! В ім’я честі, власної гідності, за будь-яку ціну, навіть за ціну втрати життя».

Гражина Ліпіньська, у свою чергу, зазначила, що це була не «бійка, політично, військово-стратегічно обґрунтована та керована людьми, які були до неї готові та відповідальні за її наслідки. Це був загальний патріотичний сплеск, повстання божевільних, керованих свободою, готовністю до самопожертви, а часто і відчаєм».

З політичної точки зору ця боротьба виявилася надзвичайно важливою, адже битва за Гродно – єдина, в якій «зізнаються» росіяниб і це неможливо приховати. Радянський письменник Пьотр Лідов у своїй книзі «Взяття Гродна» писав: «Опір, який чинив ворог під Гродном, був передсмертними конвульсіями польської армії. У Гродно зосередилося близько трьох тисяч польських офіцерів, які втекли із Західного та Східного фронтів. З одного боку вони мали кордон із Литвою, з іншого – наступаючі радянські війська. Діватися було нікуди... Зарозумілі вельможі вирішили грюкнути дверима, перш ніж зійти зі сцени історії. (...) До міста постійно прибували польські офіцери, підофіцери, капрали та поліцаї. Групами і поодинці на велосипедах з Вільнюса, Скіделя, Сувалок, Осовця, Білостока, Августова, рятуючись від радянських і німецьких військ. Приїхали може з двадцять генералів. Були й звичайні вояки, яких вдалося переконати, що більшовики кровожерливі звірі і потрапити в їхні руки означає смерть. Офіцерська зграя швидко налагодила контакт із місцевими керівниками Табору національного об’єднання (Obóz Zjednoczenia Narodowego). Так називалася правляча партія пілсудчиків, сьміглих, беків, мосціцьких. (...) Кожному, хто погоджувався битися, обіцяли велику суму грошей. Гроші виплатили напередодні. Почалося шалене зміцнення підступів до міста. (...) До оборони міста, окрім пілсудчиків, були залучені різного роду контрреволюційні покидьки».

Вся книжка написана в такому стилі – але вона показує, що Гродно оборонялося.

А совіти, як і росіяни сьогодні, удоводнювали, що 17 вересня 1939 року агресії не було – бо поляки не захищалися. Тим часом вони оборонялися – у Вільнюсі, Гродні, Кодзьовцях, Шацьку та під Сарнами. І завдяки тому, що показуємо їх спротив, уся радянська та російська ідея бачення історії зазнає краху: совіти увійшли, тому що польський уряд фактично не функціонував (але ж він функціонував), польського опору не було (але він був), червоноармійці доброзичливо ставилися до місцевого населення (а насправді вбивали), яке їх радісно зустрічало (іноді тріумфальними арками, але часто пострілами з рушниць). Ось чому це так важливо.

– Пьотр Косцінські
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Основна світлина: Кадр з документального фільму «Кров на бруківці. Гродно 1939». Фото printscreenhttps://www.youtube.com/watch?v=Dq9hhO6u1IU&ab_channel=FundacjaLelewela
побачити більше
Історія випуск 22.12.2023 – 29.12.2023
Поморський злочин
З вересня по грудень 1939 року було вбито 30 тисяч людей у 400 населених пунктах Помор’я. 
Історія випуск 22.12.2023 – 29.12.2023
Втеча зі Шталагу – різдвяна історія 1944
Ув’язнені жінки шукали прихистку в німецькій церкві... Але це була помилка.
Історія випуск 15.12.2023 – 22.12.2023
Нова Москва в Сомалі
Російська преса називала його новим Колумбом.
Історія випуск 15.12.2023 – 22.12.2023
Анонімний рапорт Пілєцького
Друг, з яким вони втекли з концтабору «Аушвіц», загинув 5 серпня. Перед смертю встиг сказати: за Польщу.
Історія випуск 8.12.2023 – 15.12.2023
Чистки серед журналістів мали на меті відновити монополію на...
До роботи допускалися лише «довірені», а понад сто працівників було інтерновано.