TИЖНЕВИК TVP: Скільки кілометрів Ви вже встигли проїхати на велосипеді??

МАРЕК РИҐЛЕВИЧ: Я ніколи не рахував, але думаю, щонайменше кілька тисяч. Це може здатися небагато для любителя велосипедів, але варто пам’ятати, що ми говоримо про гірські подорожі. Якщо ви живете в регіоні, де гори у вас під рукою, ви можете планувати такі поїздки чи не щодня.

Однак, з самого початку це виглядало по-іншому, адже я народився і виріс у Мазовії, а там, як відомо, є рівнинні території. Мої перші пригоди з горами почалися лише під час навчання в Гливицях. Я був студентом інформатики за спеціальністю «Електронне медичне обладнання». У той час організовували багато піших походів і таборів, переважно в Сілезських, Живецьких і Сондецьких Бескидах. Останні мене особливо захопили, і коли я закінчив навчання, то вирішив розпочати новий етап свого життя y місті Новий Сонч, де працював у Воєводській комплексній лікарні.

У мене тоді не було машини, і я вирішив їздити по дорогах на велосипеді. На свою першу зарплату я купив звичайний міський велосипед. Це були 1970-ті роки, а про гірські велосипеди тоді можна було тільки мріяти. Проте мені це не заважало, тому що я віддавав перевагу повільній їзді, ніж велогонкам. Можна було економно пізнавати нові місця та милуватися краєвидами. У ті часи на дорогах було не так багато машин, як сьогодні, тому це було цілком безпечно.

З часом я випрацював таку фізичну форму, що вирушав на довші та складніші маршрути, наприклад, з Нового Сонча до Щавниці чи Нового Таргу. Коли мені вдалося купити гірський велосипед, тоді для мене майже не було обмежень. Пригода з дослідженням гір на двоколісному товаришеві почалася на повну. І регіон Сондецчизна був ідеальним місцем для таких подорожей.

Якось Ви згадали, що регіон Сондецчизна – це рай для велосипедистів. Чому?

Тут у нас є різноманітна кількість маршрутів, прорізаних річками та струмками, які ведуть через пагорби та гори, висота яких іноді перевищує 1000 метрів над рівнем моря. Якщо до цього додати можливість помилуватися чудовими краєвидами, унікальними пам’ятками дерев’яної архітектури, спілкування з неповторною гірською природою, я не сумніваюся, що Сондецчизна є одним із найкращих місць для велотуризму.

Один із найкрасивіших маршрутів, куди я люблю повертатися, пролягає вздовж Рожновського озера. Це незабутні враження: милуватися з висоти кількох сотень метрів найбільшою водоймою Сондецчизни, з пляжем і пристанню для човнів і вітрильників. Довжина озера сягає близько 20 км, ширина – від 1 до 2 км і глибина – близько 30 метрів. Воно має досить розвинену берегову лінію та різноманітний ландшафт із крутими та порослими лісом берегами. Біля озера є кілька туристичних і літніх баз. Посеред нього розташований так званий Мавпячий острів, що є пташиним заповідником. Тут зустрічається понад 160 видів птахів, у тому числі рідкісний чорний лелека.

Маршрут вздовж водойми має три виснажливі підйоми, і стільки ж спусків. Він веде через навколишні гірські села. У кінці ви можете насолодитися купанням в озері. І все це лише під час 33-кілометрової подорожі.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Тому й не дивно, що Ви вирішили зацікавити своїх учнів власними туристичними вподобаннями, працюючи вчителем у Комплексі електротехнічних і механічних шкіл у місті Новий Сонч. У межах роботи Секції велосипедного туризму протягом понад 10 років у веломандрівках найкрасивішими куточками Сондецького краю взяли участь понад 150 молодих людей.

Секція велосипедного туризму була створена у 2006 році в межах гуртка шкільного туризму. За час своєї діяльності вдалося організувати понад сотню велопоходів та проїхати понад дві тисячі кілометрів. Найдовший маршрут становив майже 100 км.

Однак початок був непростим. У першу подорож поїхало лише двоє учнів, у другу – один. Я подумав, що це повний провал, і потрібно цю діяльність завершувати. Але коли у шкільній вітрині з’явилися звіти та фотографії мандрівок, інтерес до таких подорожей серед учнів почав зростати. Через рік у секції було 20 учнів. І ця кількість постійно зростала. Чи учням це подобалося? Тут я можу процитувати деякі їхні спогади. Вони поділилися ними, коли я готував звіт про діяльність секції.

Один з учнів, Даніель, писав: «Особливо мені запам’яталася поїздка до Ямни – через довгий відрізок маршруту в лісі у снігу по коліна; і всі інші поїздки, де несподіваний дощ викликав відчуття дискомфорту – ці подорожі дарували особливу радість, а також віддаляли від повсякденності».

Інший учень, Якуб, згадує: «Як випускник школи, я маю дуже приємні спогади про поїздки з паном Мареком та рештою команди. Веломандрівки були не тільки відпочинком від сірих буднів старших класів, а й дали нам можливість поспілкуватися з гірською природою під час мандрівок Сондецькими Бескидами (ох, цей запах у повітрі, коли дорогою до школи в Мацейові пробігали олені), або в Погуже-Рожновське. Слід також згадати, що ми знайомилися з культурою та пам’ятками ближніх і дальніх місцевостей, наприклад, церквами поблизу польсько-словацького кордону. Я думаю, що багато колишніх членів секції все ще продовжують своє захоплення. На власному прикладі можу сказати, що під впливом виїздів з секцією влітку 2009 року я вирішив з братом і другом поїхати з Нового Сонча до Геля, вздовж східного кордону. За 10 днів ми подолали 1300 км. Цього року ми плануємо об’їхати всю Польщу вздовж кордону».

І, можливо, наостанок спогади Матеуша, які мене особливо зворушили: «Хмм... Важко помістити в кількох реченнях усі емоції, які супроводжували подорожі на двох колесах... Це неможливо забути! Туман, ранкова прохолода, інколи понад тисяча метрів над рівнем моря та група друзів, що блукають лісом звивистими та вузькими стежками Сондецького Бескиду. Пам’ятаю, що я завжди затримував групу, закриваючи наш пелотон, але я завжди це пояснював опором вітру, який у мене був набагато більший, ніж в інших, адже я тягнув на спині величезний футляр з гітарою ;-) Місця, де ми були, не раз перехоплювали подих, вони на довго мені запам’яталися. Ми відпочивали, грали, співали, жартували і пустували, створювали атмосферу, яка змушувала мене забути про реальність, контрольні та проблеми. Це був дивовижний досвід. І зараз мені так цього не вистачає! Я студент другого курсу права Люблінського католицького університету. Звичайно денної форми ;-). Через відстань я рідко буваю вдома. До того ж напевно там нічого не змінилося ... Я просто сподіваюся, що все ще є наша школа, яка, крім високого рівня освіти, намагається розвивати захоплення та інтереси учнів, як це було кілька років тому :-) .... Тоді я не зовсім це цінував і не завжди помічав...»

Я підсумую наведені вище спогади золотою думкою польського філософа Тадеуша Котарбінського: «Добре мати автомагістралі, але тільки стежки, які дозволяють збочити з них, надають смаку життю». Тож їзда на велосипеді дарує надзвичайне відчуття свободи та вольності.

Хтось у Вашій родині захопився велосипедами?

Уся родина. У мене є три доньки, і кожна з них їздить на велосипеді: чи то поряд свого місця проживання, чи то досліджує цікавіші куточки Польщі, такі як: Розточчя, Бещади, Низькі чи Виспові Бескиди, Ґорці чи Судети. Також закордонні поїздки до Італії, Словенії та Хорватії. Одна з трьох моїх доньок, Аґнешка, разом зі своїм чоловіком Мацеком навіть вирушила в подорож на велосипеді вздовж західного, тихоокеанського узбережжя острова Тайвань. На мене це справило особливе враження. Я натомість зі своєю дружиною Кристиною кілька років тому досліджував на велосипеді острів Борнгольм. Таких маршрутів там 200 км. Вони дуже добре позначені. Заблукати неможливо.

В останні роки я також отримую задоволення від катання на велосипеді з онуком Тимоном, який проводить зі мною канікули. Йому 12 років і він в досить хорошій фізичній формі. Якось онук поїхав зі мною у дводенну поїздку до Пшегиби, ночівля в притулку. Маршрут непростий, тому що зі Старого Сонча ми поїхали жовтою трасою до Пшисетниці, а звідти через хутір Оґожалий і лише відомими мені стежками вийшли на схил, що пролягає на висоті близько 1000 метрів над рівнем моря, нижче хребта, вздовж якого веде синя траса, і нарешті до асфальтової дороги з Ґабону на Пшегибу, прямо біля каменя св. Кінги.

Ми потрапили до притулку. Після нічного сну з’їхали вниз червоною трасою через Скалку до Прислопа, а звідти спустилися в одну з найдовших долин Сондецького Бескиду, Обідзу, і нею доїхали до Язовська. Звідти маршрутом VeloDunajec ми повернулися до Старого Сонча. Онук був в захваті від цієї поїздки. Як бачимо, велотуризм має великий потенціал.

Як у Вас виникла ідея писати велосипедні путівники? Їх є вже вісім, зокрема вздовж Сондецького Бескиду, Рожновського та Чховського озер, Криниці-Здруй і Мушини.

Така форма активного проведення часу може принести не тільки масу задоволення, але й розширити знання про цей надзвичайний регіон, яким є Сондецчизна. Тому я вирішив, що це варто описати і систематизувати. Так і виникли путівники. У них ви знайдете понад сотню пропозицій подорожей, маршрути протяжністю не менше трьох тисяч кілометрів. Кожен з них різний, одні, наприклад, показують природні та ландшафтні цінності, інші унікальні місця та історичні пам’ятки, а інші передбачають сходження на ту чи іншу вершину. Типові гірські маршрути — це численні підйоми, під час яких доводиться долати перепади висот — від кількох десятків до кількох сотень метрів. Таким чином я намагався звести до мінімуму їзду дорогами з інтенсивним автомобільним рухом. Найчастіше пропоновані веломаршрути пролягають по якісних асфальтованих дорогах місцевого значення, але буває, що вони пролягають ґрунтовою дорогою, лісовою чи гірською стежкою. Іноді, і це стосується їзди на певних ділянках траси, необхідно зійти і йти пішки.

Проте не все вдалося описати. Пам’ятаю свою подорож в околиці Грибовських гір. Це гірський масив Низьких Бескидів, розташований між Сондецькою Котліною та долиною Бяла. На одній із вершин схил був такий крутий, що злізти, а тим більше з’їхати звідти було неможливо. Це диво, що зі мною нічого не сталося. Я не включив опис цього маршруту, тому що не хотів заохочувати до таких небезпечних велосипедних подорожей.

Проте в путівнику не бракує досить складних гірських маршрутів. Який з них може стати найбільшим викликом для велосипедистів?

Це точно буде маршрут від Старого Сонча до Щавниці через гори та долини. Я подорожував ним кілька разів. Це дуже складна траса, лише для витривалих. Безсумнівно, необхідно бути в дуже хорошій фізичній формі. Але, як на мене, варто подолати свої слабкості, втомитися і пролити літри поту. Адже нагорода – прекрасні краєвиди.

Цей маршрут менше ніж 60 кілометрів. Має два крутих підйоми і в кінці навіть сходження з велосипедом в руках. Мені знадобилося вісім годин зі зупинками, щоб подолати цей маршрут. Але його можна запланувати на два дні, наприклад, ночувати в притулку по дорозі. Тоді ми можемо зустріти світанок і захід сонця в горах. Це щось незабутнє.

Процитую широкий опис цього маршруту, який я включив в один зі своїх путівників:

Ми вирушаємо зі старосондецької площі в бік Нового Таргу. Долаємо кілька вулиць і починаємо крутити педалі по широкій вулиці Пілсудського, з лісистими схилами Міської Гори ліворуч і широкою долиною Дунайця праворуч. Минаємо містечко Мостки і потрапляємо в Голковіце з дуже характерними старовинними будівлями, які є залишками німецького поселення. У центрі села повертаємо ліворуч на місцеву дорогу, яка веде до Пшегиби через Скрудзіну та Ґабонь. Кілька сотень метрів далі, на розвилці, повертаємо праворуч у напрямку Лази-Бжинське. Місцева дорога пролягає вздовж річки Дунаєць, паралельно державній дорозі з іншого боку річки. Мінімальний автомобільний рух і хороша дорога дозволяють безпечно їхати, тому сюдою пролягає остання ділянка Королівського велосипедного шляху, позначена зеленим кольором. Дорога проходить через сільськогосподарські угіддя та рідко розкидані будинки та ферми. Лісиста місцевість починається в Ґабоні, охоплюючи круті схили, що спадають до Дунайця. На узліссі, ліворуч, варто зупинитися біля великої каплиці з дерев’яною статуєю Христа. Місцеві вірять, що джерело, яке знаходиться поруч, зцілює від різних хвороб. На скільки це правда – невідомо.

Далі ми починаємо досить довгий, майже двокілометровий підйом, під час якого підіймаємося приблизно на 100 метрів вверх. Більше скупчення будинків – це хутір Лази-Бжинські. А потім знову через ліс починаємо спуск до долини Обідзи. Під час руху варто зупинитися в безлісному місці, звідки відкривається гарний краєвид на Дунаєць з мостом у Язовську. Ми знаходимося на Обідзькому потоці. Праворуч на Язовськ, прямо на Бжину, а ми повертаємо ліворуч і починаємо рухатися вгору однієї з більших долин Радзейовського хребта. Долина досить широка, небагато забудови вздовж дороги, невеликі поля, луки, а більшість крутих схилів вкриті лісом. Переважно мішані, з великою кількістю берез, а за сприятливої ​​погоди між ними повно грибів. Під’їжджаємо до більшої групи будинків, це село Обідза. У центрі стоїть новий костел, а ліворуч асфальтована дорога веде до хутора Майдан.

Їдучи далі, ґрунтовою дорогою ми потрапляємо на перевал Гершлова, а потім на Пшегибу. Тут міг би бути другий варіант маршруту, але ми продовжуємо шлях головною долиною. Одразу за костелом минаємо велику будівлю початкової школи і трохи далі переїжджаємо міст через струмок Обідзький, який відтепер ще довго супроводжуватиме нас з лівого боку. Дорога все ще йде вгору, місцями досить крута. Широка долина досить суттєво звужується, дерев стає все більше, і так ми доїжджаємо до останнього хутора Сутоже перед Пшислопом. Тут остаточно закінчується асфальт і починається лісова дорога, яка є у досить доброму стані, і через кілька сотень метрів ми доїжджаємо до місця вивезення деревини, де з’єднуються два струмки і дві дороги.

Вибираємо дорогу, яка трохи повертає вліво вгору. Остання ділянка має досить крутий схил, тому я вирішую подолати її пішки. І коли вже видно перше господарство, це означає, що перевал у тебе під рукою. Ми знаходимося на висоті 832 м над рівнем моря, довкола є кілька будинків і пам’ятник трагічним подіям Другої світової війни. Прекрасне місце для відпочинку та насолоди чудовими краєвидами. Тут пролягає червона траса від Кросценка через Дзвонківку, а потім через Пшегибу до Ритра.

Під час іншої подорожі тут ми повернули ліворуч, щоб червоною трасою поїхати в напрямку Пшегиби, але тепер повертаємо праворуч, тому що наша мета – Щавниця. Зазначу лише, що найшвидшим шляхом до Щавниці є дорога, яка спускається у долину Сопотницького потоку, але тоді ми свідомо відмовляємося від прекрасних краєвидів, які відкриваються нам під час руху червоною, а потім жовтою трасою. Підйом починається повільно, потімс круто, стежка вибоїста, тому я вирішую піти пішки.

Це нелегко, адже за кілометр треба подолати 150-метровий перепад висот, але, мабуть, у цьому вся краса гірського велотуризму. Компенсація – чудовий краєвид на перевал Пшислоп і наступні вершини, що видніють над ним, і в кінці Пшегиба, яку легко впізнати по щоглі. Ми знаходимося прямо біля вершини Дзвонківка, 983 м над рівнем моря. Тут з’являється жовта туристична траса від Щавниці до Лонцка. Повертаємо ліворуч. Траса тут має досить різкий спуск, тому, не ризикуючи, на деяких її ділянках потрібно просто зійти з велосипеда. Їдемо на південь, по пологому хребту. Звичайно, видно гори на передньому плані. П’єніни, а гострі, зубчасті, ледь помітні в тумані, що підіймаються над ними – це Татри. Ми долаємо вершини, усе нижчі і нижчі, Котельниця 847 м над рівнем моря, Целушки 811 м над рівнем моря, ми трохи підіймаємося на Берешник 843 м над рівнем моря і через кілька хвилин опиняємося біля другого після Пшегиби притулку, а саме Бацівки під Бересником.

Короткий відпочинок у поєднанні зі смаколиками, які дають у притулку, і вирушаємо далі. Дорога спочатку вибита, а потім вимощена плитами, вона різко спускається вниз і через деякий час, минаючи наступні будинки і пансіонати, ми виїжджаємо на площу Діетла в Щавниці, нещодавно чудово відновлену, навколо якої ми можемо помилуватися бюветом, природничим музеєм, а посередині гарним фонтаном.

Тепер їдемо вниз вулицею Здройовою і доїжджаємо до вулиці Ґлувної. Тут повертаємо ліворуч і вулицею Шалая, а потім Шляхтовською, доїжджаємо до долини Ґрайцарка. Минаємо костел св. Войцеха у неоготичному стилі. Доїжджаємо до мосту на Ґрайцарку, продовжуємо рухатися прямо вулицею Самороди до перпендикулярної Сопотницької. Назва походить від струмка, долиною якого ми починаємо їхати, він бере свій початок на південних схилах Пшегиби.

Весь час їдемо трішки вгору. По обидва боки вулиці нас супроводжує компактна забудова, численні приватні будинки та пансіонати. Зліва йде синя пішохідна траса, долина звужується, і ми доїжджаємо до красивого водоспаду Заскальник, який приваблює натовпи туристів і відпочивальників. Минаємо корчму Чарда, а відразу за нею місцева червона траса повертає ліворуч до притулку Під Бересником. Через деякий час ми переїжджаємо через міст, синя траса повертає праворуч і ми далі їдемо прямо. Через деякий час минаємо останні будинки хутора Северинівка і виїжджаємо на розвилку доріг, між якими стоїть історична каплиця Северинівка. Звідси йдуть два веломаршрути, один далі прямо вздовж Сопотницького потоку (довший і пологіший), а ми обираємо коротший, який дуже різко підіймається на хребет вздовж Ястшембього потоку.

Спочатку хороша дорога дозволяє їхати, але коли її стан погіршується, а схил стає все ще крутіший, я вирішую йти пішки. Може, так і краще, тому що є час помилуватися багатством флори, високорослими ялинами та гідними буками. І знову прямуємо синьою трасою до місця з’єднання обох велосипедних маршрутів, а через деякий час праворуч приєднується зелена пішохідна траса. Ми на хребті. Ліс тут набагато рідший, і ми прямуємо зручною лісовою дорогою до найближчого пункту призначення. Їдемо на вершину Черемха 1124 м над рівнем моря і незабаром поряд маємо вказівник на Пшегибу. Виїжджаємо на головний хребет і разом із червоною пішохідною трасою, долаємо останні кілька сотень метрів, виїжджаємо на величезну вершинну поляну, посеред якої є притулок на Пшегибі. Тривала зупинка для відновлення сил і ми можемо розпочати останній етап подорожі, тобто повернення. Спочатку ми їдемо назад, як і приїхали, але згодом повертаємо праворуч на зелену трасу і починаємо спуск. Дорога нелегка, бо вкрита грубим гравієм, тому ми їдемо повільніше, але вже за кілька сотень метрів починається асфальт. Ми далі продовжуємо нашу мандрівку повільно, щоб не оминути «крісло св. Кінги», де, за легендою, перепочивала настоятелька монастиря кларисок під час втечі від татар у П’єнинських горах.

Трохи далі ми опиняємося на досить великій поляні, так званому перехресті. Зелена траса повертає ліворуч, а ми якісною асфальтованою дорогою швидко їдемо вниз долини. По дорозі проїжджаємо повз інформаційні таблички, виготовлені лісовою інспекцією Старого Сонча, а також правий поворот лісової дороги, якою можна дістатися до долини Пересітниця. (нею ми скористаємося під час іншої подорожі). Далі дорога оперізує вершину Вижне, аж доїжджаємо до невеликого струмка. Це Явожинка, яка має свої джерела на схилах Пшегиби, долиною якої ми зараз будемо їхати. Багато років тому звідси прямо до притулку вела вантажна канатна дорога, під якою туристи йшли напівдикою стежкою, скорочуючи шлях до вершини. Потім починаємо довгий спуск у долину. Хороша асфальтова дорога сприяє швидкій їзді, але раджу бути обережними, оскільки пісок і гравій на поворотах можуть бути дуже небезпечними, особливо під час дощу. Доїжджаємо до шлагбаума, біля лісового будиночка, і тут же біля дороги, на кам’яному камені, стоїть табличка в пам’ять про трагічну загибель Яна Беляка, багаторічного керівника притулку в Пшегибі, і водночас популяризатора і організатора туризму в усьому Сондецькому Бескиді. Ян Беляк загинув через те, що 17 грудня 1994 року хтось закрив шлагбаум на в’їзді на лісову дорогу, а він власне з’їжджав з гори на скутері.

Праворуч минаємо автостоянку, починаються перші будівлі. Доїжджаємо до бухти та останньої зупинки громадського транспорту. Ми в Ґабоні, досить великому селі з будинками, що тягнуться хребтом ліворуч, аж до дороги Ґолковіце – Лази-Бжинські. Ще одне село Скрудзіна. Минаємо будинок початкової школи, праворуч дорога на Мощеницю (ми знайомимося з нею під час іншої подорожі) і в’їжджаємо в Ґолковиці-Ґурні. Закінчується Явожинська долина, а велика рівнинна територія – це долина Дунайця. Починається типова міська забудова, праворуч минаємо велику сучасну будівлю початкової та середньої школи і доїжджаємо на відому нам розвилку, звідки кілька годин раніше ми вирушали до Лаз-Бжинських. Коло замкнуте, і ми можемо відомим маршрутом повернутися до початкової точки.

Велосипедистам дійсно є з чого вибрати. Лише в Малопольщі є 900 км трас, переважно в рамках велосипедного проєкту VeloMałopolska, а також такі траси, як: польська частина Шляху навколо Татр, Маршрут навколо Чорштинського озера або VeloKrynica.

Це справді приємно, але й не дивно. З року в рік велотуризм стає все більш популярним. Ним можна скористатися в будь-якому місці і в будь-який час року.

VeloMałopolska – це вісім маршрутів, які пролягають зокрема через П’єніни, Татри та Неполоміцейський ліс. До них приєднані локальні велосипедні траси та маршрути. Найважливіше те, що більшість маршрутів проходять дорогами з незначним рухом автомобілів або без нього. Також є гірські траси різної складності. Існує інфраструктура для гірських велосипедів, у тому числі екстремальні версії Enduro та Downhill.

Велосипедні маршрути Малопольщі вже з’єднали такі важливі центри, як Освенцим, Краків, Тарнув, Новий Сонч, Новий Тарг і Закопане. Розширення ще триває, тому потрібно перевіряти актуальні карти.

Регіон можна, на приклад, проїхати з півдня на північ веломаршрутом VeloDunajec, довжиною понад 230 кілометрів. Траса починається в Закопаному. Потім майже повністю пролягає вздовж річки Дунаєць. По дорозі перетинає Шлях навколо Татр, проходить через Новий Тарг і доходить до Чорштинського озера, де частково перетинається з VeloCzorsztyn (приблизно 45-60 км траси) – проходить петлею навколо Чорштинського озера, звідки відкривається краєвид на водойму, Чорштинський замок, в Недзицю та води дамби. Далі, прямує в Сромовце-Нижні, траса проходить прикордонним мостом через річку Дунаєць і прямує на словацький бік через ущелину річки Дунаєць, де з’єднується протягом кількох кілометрів з веломаршрутом Aquavelo. Потім він веде до Національного парку П’єніни, де можна помилуватися рафтингом і вершинами: Три Корони та Соколиця. Від Щавниці велосипедна стежка пролягає повз Сондецький Бескид у напрямку Старого та Нового Сонча. Стежка офіційно закінчується у Ветшиховицях, невеликому містечку поблизу Тарнова. Там він з’єднується з Віслянським велосипедним маршрутом, який дає змогу далі продовжувати рух. Його малопольська ділянка сягає понад 200 кілометрів, має європейський стандарт EuroVelo, тобто входить до міжнародного велосипедного маршруту. Це найвищий стандарт велосипедних маршрутів. Він має міцне покриття, достатньо широке для проїзду велосипедів із двоколісними причепами. Дуже зручний, з розбірливим маркуванням. Весь маршрут уздовж берегів Вісли до Балтійського моря в кінцевому підсумку становитиме 1200 км.

Як бачимо, велоінфраструктура розвивається досить швидко. Я вірю, що колись ми зможемо сказати: «Польща славиться велосипедами».

– Розмовляла журналістка Польського Радіо Моніка Хробак

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклала Олена Ковалевська