Окрім усього, чим є спорт, це ще й міжнародна мова емоцій, яку не потрібно вивчати, адже її знає і розуміє кожен житель планети. Можливо, тому більшість територіальних дисциплін перетнули національні кордони, ставши глобальними.

Цей процес нестримний і його численні формати доступні усьому людству. Сьогодні не існує регіональних видів спорту в прямому сенсі, тобто замкнутих в скляну бульбашку однієї громади, хоча в кожному конкретному випадку все починалося саме з цього.

Звичайно, сьогодні у світі також існує багато народних ігор та розваг, але вони не входять до числа мейнстрімних дисциплін, а тому менш відомі широкому загалу, без прив’язки до сучасного визначення спорту, який став шоу-бізнесом.

Так, досі існують різні ігри, але немає тенденції закриватися у власному дворі, тішитися власною оригінальністю – зовсім навпаки. Хто як може, намагається потрапити на головну сцену, а це потребує суттєвих зусиль і чималих коштів.

Зламати плече чи відірвати ногу?

Наприклад, тхеквондо є національним видом спорту в Кореї. Корейцям знадобилося 40 років, щоб експортувати цю дисципліну. Вони друкували підручники різними мовами, знімали навчальні фільми. Вони готували тренерів і висилали їх у світ. Аж доки тхеквондо не стало олімпійською дисципліною.

Підписуйтесь на наш фейсбук Це було політичне рішення влади, в рамках державної пропаганди і, звісно, за громадські гроші, бо жодна держава своїх не має. Мета була досягнута, бо світ дізнався, що існує такий вид спорту, і прийняв його в олімпійську сім'ю.

Проте встановлення витоків тої чи іншої дисципліни не завжди є таким очевидним, як у випадку тхеквондо чи інших азіатських бойових мистецтв. Ця проблема стосується, зокрема, найпопулярнішого виду спорту на землі – футболу.

Поширеною є думка, що батьківщиною футболу є Британські острови. Але коли люди в стародавньому Китаї, Японії, Мексиці, Єгипті, Римі та Греції грали у м’яч, в Англії ніхто не знав про існування такої цікавої іграшки.

Поки що невідомо, як і коли саме м'яч потрапив у Британію. Може, його привезли римляни, може, кельти, а може, сакси, данці чи нормани? І невідомо, у чому тоді полягав цей спорт. Згрубша це була суміш регбі та футболу.

М’яч можна було копнути ногою, кинути рукою і кинутися своїм тілом на суперника. М’ячі шили зі свинячого міхура, наповнювали горохом, що було важливо, оскільки він мав свою вагу. Середньовічний футбольний м'яч важив стільки ж, скільки сьогоднішній «медичний м'яч».

Не дивно, що важко було вирішити, що краще. Чи краще кидати і зламати собі плече? Чи краще копнути і відірвати собі ногу? Пристрасть потрібно було загнуздати. Необхідно було встановити правила, ввести спорядження, накреслити ігрові поля. Саме так і було зроблено.

Суперечки про те, як грати: рукою чи ногою, тривали довго, доки нарешті не було прийняте рішення. Наприкінці XIX століття були розроблені окремі правила для регбі та футболу та створено окремі федерації. Особливо вимогливим пішли на поступки, адже в регбі можна грати і рукою, і ногою...

З 1174 року нашої ери, коли на різних континентах почали грати у м’яч, до 1871 року, коли регбі та футбол «оформили розлучення», минуло рівно 697 років, що ілюструє еволюційний характер шляху від місцевого фольклору до глобальних ігор.

У всякому разі, футбол ніколи не був регіональною розвагою, тому що кожен, хто бив м’яч ногою, додавав щось від себе. Майя пов'язували цю гру з релігією. Інші – з народними обрядами. Форми були різними, але тип гри мав універсальний потенціал, який є необхідним для успішної трансформації.

Продукт made in USA

Цікаво, що цього не можна сказати про американський футбол, який також розвинувся із регбі і також здобув незалежність як окрема дисципліна. Батьком цього футболу вважається Волтер Чонсі Кемп, спортивний журналіст і тренер.

У молодості він грав за команду з регбі Єльського університету, але йому не подобались правила, тому він їх радикально змінив. Так у 1880-х роках з'явився новий вид спорту. В цьому випадку це був оригінальний продукт made in USA.

Американці знають, як перетворити свої регіональні продукти на глобальні. Проте з футболом їх не спіткав такий же успіх, як з гамбургером чи кока-колою. Вони вже давно намагалися і намагаються просувати його, навіть у Європі, але все марно.

НФЛ Європа не працює. По-перше, постійно бракує коштів. По-друге – і це головне – бракує глядачів. А коли немає глядачів – немає спонсорів, а значить, немає коштів. У США все по-іншому. Суперкубок – це їх національне свято. Тут не бракує ні грошей, ні аудиторії.

Хвилина реклами під час фіналу коштує вагон доларів. Лише найбільші телевізійні корпорації можуть собі її дозволити. Глядацька аудиторія сягає 100 мільйонів. Відомий і досвідчений квотербек заробляє 134 мільйони за контрактом.

Понад сто років американці народжуються та зростають у своїй футбольній культурі. Вони розуміють гру, знають можливості гравців. Передача емоцій для них проста і очевидна. Для решти світу це радше чорна магія, а емоції придушуються складними правилами.

Тож американський футбол був і залишається американським видом спорту. Цікавим парадоксом є те, що цей до кісток регіональний вид спорту перетворюється на глобальну подію під час фіналу Суперкубка. Звичайно, завдяки медійному роздмухуванню.

Світ «не доганяє, що там твориться», але повинен знати, хто виграв, скільки заробив, яка кількість глядачів, яка вартість реклами, імена зірок, які йому нічого не говорять, але вони там були, тому він повинен їх знати, бо інакше не зможе спокійно заснути. Культура новин діє як наркотик.

На внутрішньому ринку американці прекрасно розбираються в темі. У кожної команди є своя радіостанція, яка веде постійну трансляцію, тому неможливо забути про НФЛ. Компанія Electronic Arts випускає комп'ютерну гру Madden NFL, яка підтримує високу емоційну напругу.

Внутрішній ринок американського футболу настільки потужний і багатий, що немає причин докладати особливих зусиль, щоб зробити цей вид спорту вседоступним і глобальним. Національні амбіції раз на рік задовольняються всесвітнім ажіотажем навколо Суперкубка. І на цьому, мабуть, все...

Універсальний потенціал

Футбол і США – це виняток із правил, які діють для більшості видів спорту, що перейшли з регіонального рівня на глобальний. Офіційно оголошеною мотивацією для таких зусиль є бажання зблизити культури та нації в дусі мирного спортивного суперництва.

Справжньою ж мотивацією є політичні цілі. Реальний спосіб їх реалізувати – це пропаганда, елегантно іменована піаром. А ключ до успіху – це гроші та ЗМІ. Ось як це працює, інакше неможливо випливти в міжнародні води з місцевою спортивною пропозицією.

Але навіть коли це стається, немає гарантії, що новий клон прийметься і вся планета почне практикувати невідому раніше дисципліну. Корейці добре зробили свою домашню роботу, але тхеквондо не має чогось такого, що потрібно, щоб стати популярним і поширеним видом спорту.

Але це має дзюдо, яке, як і тхеквондо, розпочало свою світову кар’єру з Олімпіади, а саме в Токіо 1964 року. Понад 80 років після того, як Дзігоро Кано зробив цей вид спорту окремою дисципліною.

Це «щось» – це універсальний потенціал розвитку, хоча ніхто не так і не визначив, чим він насправді є. Можливо, три правила дзюдо, які придумав Кано, мали у собі це «щось». «Поступись, щоб перемогти. Мінімум зусиль, максимум ефекту».

Вони добре виправдовували себе в бою, практика їх підтвердила. Однак третє правило вже не було повністю зрозумілим. «Роблячи добро собі, творіть добро на загал». Воно вимагало коментарів. Їх давали учні Кано, подорожуючи по світу з показами та лекціями.

В результаті цей японський вид спорту став одним з найулюбленіших та найпопулярніших. Для експорту національних спортивних традицій потрібні зусилля. У нас теж є традиції, але у глобальному масштабі оригінальних ігор та розваг made in Poland немає.

Краще готове, ніж нове

Професор Войцех Ліпонський, історик і популяризатор спорту, колишній спортсмен, вважає, що польські спортивні активісти до та після ІІ світової війни не були достатньо креативними та амбітними.

Навіть діячі «Сокола» – спортивних товариств у Варшаві, Кракові та Познані, за словами Ліпонського, воліли використовувати вже готове, ніж винаходити нове. Популяризувати шведську гімнастику чи німецький гандбол замість того, щоб намагатися просувати старопольські ігри.

А наша національна спадщина в цьому плані значна. Наскільки вона багата, настільки ж і невідома навіть у самій Польщі. Бо як багато наших співвітчизників знає сьогодні, що таке рохвіст, чоромай, грелі чи перстенівка? Комп’ютер також не знає, бо підкреслює ці слова червоним.

Невідомо, яка з цих спортивних ігор мала цей універсальний потенціал, необхідний для поширення. Про це можна дізнатися лише з практики. Кодифікуючи правила, демонструючи видовища, просуваючи продукт, який спочатку треба створити.

Регіональний хіт-парад

Переважна більшість сучасних світових видів спорту має не лише регіональне, а й сільське коріння. Стрибки на лижах винайшли норвезькі селяни. Під час випасу овець вони споруджували на схилах пороги, щоб розважатися стрибками взимку.

Шотландські селяни, щоб не нудьгувати взимку, коли господарської роботи було мало, для забави пересували камені по вкритих кригою озерах чи річках. Так виник керлінг, у якому шотландці були і залишаються одними зі світових лідерів.

Як каже легенда – а в кожній легенді є частка правди – саме шотландські пастухи винайшли гру в гольф. Овечки скубли траву, а пастухи кийками котили камінці до видовбаної завчасу дірки. Популяризаторкою гри була королева Марія Стюарт, яка обожнювала цю розвагу.

Шлях від народних забав до ігор людства не короткий, але можливий. У польському варіанті шанси на таке просування, на мою думку, могли б мати кумотерки (перегони на гірських двомісних санях, - прим. перекл.), які у 2017 році потрапили до Національного списку нематеріальної культурної спадщини.

Це вагомий аргумент для того, щоб спробувати вийти з тіні. Кожні перегони мають у собі універсальний потенціал, говорять простою і зрозумілою мовою емоцій. Набагато краще, ніж корейське тхеквондо, яке збудувало олімпійську кар'єру.

Але хто б мав цим займатися? Повсякденність польських спортивних активістів свідчить про те, що вони не прагнуть пропагувати національну спадщину на світових аренах. Ліпонський правий – швидше навпаки. Вони прагнуть регіоналізувати дисципліни, які вже відомі у світі.

З цієї точки зору хокей став регіональною дисципліною Сілезії та Підгалля. Спідвейний спорт – це в основному Любуське, Куявсько-Поморське та Великопольське воєводства. До речі, спідвей аж ніяк не можна назвати глобальним видом спорту.

Ним займаються лише в 16 країнах Європи з 46, які є на нашому континенті. Подібна ситуація і зі стрибками на лижах. Якби ними не захоплювалися японці, це був би суто європейський спорт.

Підсумовуючи, можна сказати: спорт, яким ми його знаємо, є культурним пазлом багатьох регіонів та різних періодів історії. У глобальній перспективі це щось на зразок регіонального хіт-параду. Світ любить цю музику, тому що вона легка, приємна і справді універсальна.

– Марек Юзвік
-Переклад Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори