Річ Посполита вісімнадцятого століття і Польська Народна Республіка, якщо придивитися до них уважно, мали багато спільного. Вони більшою чи меншою мірою були російським/радянським протекторатом, а польські королі на Віслі відігравали схожу роль, як перші секретарі Польської об’єднаної робітничої партії. На жаль, Станіславу Августу Понятовському було ближче до підпорядкованих Едварда Герека та Войцеха Ярузельського, ніж до Владислава Гомулки, який іноді намагався сперечатися з більшовиками. Коли настав кульмінаційний момент війни за захист Конституції 3 травня, останній король Польщі міг дати полководцям зелене світло для битви з росіянами. Однак він вважав за краще стати стримувальною силою і доєднатися до Тарговицької конфедерації.

Якщо поглянемо загалом на політичну діяльність Станіслава Августа, то вона може нагадати нам синусоїду. Для короля місяці підвищеної активності чергувалися з тижнями апатії та депресії. Однак у першій половині 1791 року здавалося, що королівський оптимізм бере верх.

Нехай живе король і конституція

Монарх порозумівся з реформаторами і долучився до роботи над конституцією, навіть став її головним автором. Через кілька місяців документ був готовий і залишилося лише його ухвалити. Єдиною потенційною перешкодою була парламентська опозиція.

А Росія? Тоді вона була зайнята війною з Туреччиною, а лідери табору реформ: Гуго Коллонтай, Іґнацій Потоцький і сам король сподівалися, що цариця Катерина якось проковтне гірку пігулку у вигляді суверенної Польщі.

Недалекоглядне? Наївне? Ми повернемося до цього пізніше. Позитивне ставлення поляків стало результатом союзу з Пруссією. У разі можливої ​​війни з Петербургом Берлін був зобов’язаний військово підтримати Варшаву, і король підрахував, що у нього на руках міцні міжнародні карти. Час повинен був показати, чи цей розрахунок має реальне підґрунтя.    

                WAR IN UKRAINE            

Настало 3 травня 1791 року і реформатори були готові кинути виклик опозиції та цариці. Щоб придушити можливий опір прихильників старого порядку, вони з солдатами вдерлися до Королівського замку, а в залі Сейму біля короля зайняли місце десяток офіцерів на чолі з племінником Станіслава Августа, князем Юзефом. Крім того, навколо замку зібралися тисячі городян (говорять і про 12, 15, а то й 25 тисяч людей) – противники змін були навіть не самотніми, а загнаними в кут. Однак здаватися вони не мали наміру, а роль консерватора Рейтана зіграв депутат Ян Сухожевський.

Шляхтич з’явився в залі сейму з 6-річним сином і оголосив, що вб’є спадкоємця, якщо буде прийнято конституцію. Його швидко заспокоїли, але ніхто не міг бути впевненим у голосуванні – вигуки «за» і «проти» ще кілька годин лунали в залі. Нарешті Станіслав Август підняв руку, і реформатори «сприйняли це, як знак королівської присяги».

Тоді події розгорталися дуже швидко: зовні натовп вигукував: «Нехай живе король, нехай живе нова конституція», усередині монарх з рукою на Євангелії затвердив важливий акт.

Конституційний карнавал замість озброєння

Увечері 3 травня Станіслав Август міг вважати себе реалізованою людиною: за його участю відбулися необхідні політичні, військові та економічні реформи, а сам він був таким популярним у суспільстві, як ніколи раніше і ніколи пізніше. Така ситуація тривала кілька місяців – аж у липні у Варшаві поширилася чутка, що консерватори готують напад на правителя, «мешканці міста заявили, що будуть охороняти безпеку нашого короля і вдень, і вночі, і почали голосно погрожувати гетьману [Браницькому], Сапезі, єпископу Коссаковському [...] і навіть Булгакову (російському послу – прим. ред.)».

Друга половина 1791 року була в Польщі «конституційним карнавалом» – не було кінця гулянням, обідам і балам на честь короля та конституції. Найбільші прихильники «Урядового акту» пішли ще далі та створили «Об’єднання друзів Конституції 3 травня» – її учасники виділялися у натовпі конституційною символікою: бантами, перснями-печатками тощо. Протягом багатьох тижнів король і його однодумці поводилися так, ніби Річ Посполита була самотнім островом або лежала там, де, наприклад, Іспанія.

Кредит від Нідерландів на закупівлю зброї? Кілька місяців намагаємося його отримати, ще почекаємо. Призов до армії? Усе у звичному темпі. Але ж Польща не мала необмеженого часу — навіть якщо передбачалося, що ймовірність війни з Росією мала, потрібно було озброюватися. Хто мав про це попіклуватися, як не монарх, який, згідно з конституцією, «керував [...] національними збройними силами під час війни та [...] мав право призначати командувачів армією»? На жаль, король Стас почувався набагато краще у фраку, аніж у військовій формі, що жорстоко відбилося під час війни з Росією у 1792 році.

Але не будемо випереджувати факти – про військові справи ми ще поговоримо, час на дипломатію.

На жаль, і тут полякам не дуже виходило, багато в чому з власної вини. Варто сказати, що ми мріяли про саксонського курфюрста Фредеріка Веттіна як наступника Станіслава Августа, але ніхто заздалегідь не запитав його думки! Ефект? Коли восени 1791 року польські дипломати прибули до Дрездена і запропонували Фрідріху корону, переговори швидко зупинилися. Курфюрст вимагав від Берліна, з одного боку, і Петербурга з іншого, погодитися на його кандидатуру.

Іноземна армія на кордоні

Вищезгадані помилки мали свою ціну, але це все одно було дрібницею у порівнянні з тим, що король зробив сам, співпрацюючи з Ксаверієм Браницьким. На прохання Станіслава Августа майбутній тарговичанин увійшов до уряду – Варти законів. Мало того, він зайняв найважливішу посаду, ставши військовим міністром! Якщо правитель думав, що таким чином закриє рот опозиції, він не тільки прорахувався, а й дав росіянам усю інформацію про польське військо. Браницький спочатку перешкоджав розробити план війни з ворогом, а вкінці... виїхав до Росії.

Як Понятовський міг це допустити? Що ж, Браницький запевнив його, що повернеться і можна з гіркотою констатувати, що він дотримав слова, але шкода, що повернувся у товаристві російських солдатів. Перед тим він встиг передати цариці та її генералам усе, що знав про обороноздатність Речі Посполитої.

«Це більше, ніж злочин, це помилка», – сказав би про поведінку короля Талейран, і мав би рацію. Тим більше, що в січні 1792 року Росія закінчила війну з Туреччиною і могла розпочати перекидання солдатів на захід, до кордону з Польщею. У всякому разі, так вона і зробила.

Станіслав Август мав би усвідомлювати, що загроза швидко наближається. «З усіх боків лунали попередження про накопичення російських військ на східних кордонах, а депеші Деболі [Антонія, польського посла в Росії] з Петербурга були тривожними», – пише біограф короля Кристина Зенковська. Але листи правителя з квітня 1792 року підтверджують, що він ставився до військових приготувань росіян переважно як до демонстрації сили. Вірогідність російського вторгнення він оцінював як дуже низьку і був переконаний, що в разі потреби Польща захищатиметься не сама, а в союзі з пруссами.

Король писав: «Москва досі […] офіційно мовчить, але оточує нас військом і мовчки погрожує. […] проте до відкритої війни не дійде. А якби дійшло до наступу з боку Москви, то прусський король, хочеш-не-хочеш, змушений був би захищати нас по-старому, бо він зобов’язаний захищати нашу незалежність згідно з союзом» (лист до Лондону). «Ми тут готуємося до захисту, але я не думаю, що Москва почне війну проти нас» (лист до Стокгольму).

Правда полягала в тому, що російська Державна рада у травні 1791 року вирішила, що вона діятиме на знищення Конституції, у разі потреби силою.

Росіяни йдуть «на допомогу»

Якби на троні був інший Понятовський, Юзеф, наше військо, мабуть, було б значно сильнішим на початку війни. Королівський племінник перебував у Варшаві з листопада 1791 року і був у постійному зв’язку з Військовою комісією – державним органом у військових справах. Він неодноразово пропонував комісії конкретні дії для зміцнення польської оборони, зокрема, укладання договорів із землевласниками на постачання продовольства та кормів, створення інженерних військ («понтонистів») або забезпечення артилерією кожну піхотну бригаду. На жаль, мудрі голови зазвичай не чули аргументів князя і навіть втручання Станіслава Августа (начебто це траплялося) мало допомогло.

У результаті молодший Понятовський вирушив в Україну (6 травня він став командувачем польських військ, які там дислокувалися), «несучи дуже загальні та нечіткі пропозиції, як діяти у разі збройного конфлікту». Усе почалося 18 травня – того дня росіяни перетнули кордон Речі Посполитої, а невдовзі Станіслав Август отримав т. зв. «Російську декларацію», згідно з якою солдати Катерини йшли вглиб Польщі, щоб допомогти нам: «ці війська виявляться дружніми, будуть співпрацювати у відновленні її [Речі Посполитої] прав і привілеїв. Усі, хто їх приймуть, можуть розраховувати […] на всіляку допомогу та на забезпечення недоторканності особи та майна».

Яку позицію зайняв король (з 22 травня за рішенням Cейму він став головнокомандувачем) перед лицем російської агресії? Публічно – бойову, у Сеймі він голосно звертався до депутатів: «Піду і стану на полі бою». Однак у довіреному колі людей він стверджував, що дипломатія важливіша за зброю, а його заяви про поїздку на фронт з кожним тижнем виглядали все більш гротескними.

Нарешті на варшавських вулицях почали коментувати, що воєнний запал монарха міг би стати назвою опери: «Похід на горобців або великий табір під Прагою, під корчмою Ґрохова». Чи варто цьому дивуватися, якщо Станіслав Август запитував князя Юзефа в листах: «Які комфортні умови він матиме в таборі і чи буде пристойна кухня?»

Хоча військова діяльність короля була відсутня, він був більш активним у сфері дипломатії. За його дорученням до Берліна вирушив Іґнацій Потоцький, великий литовський маршалок та співтворець Конституції 3 травня, щоб змусити Пруссію надіслати свої війська на допомогу Польщі. На жаль, на практиці прусські чиновники, на чолі з королем Фрідріхом Вільгельмом, створювали йому численні проблеми – стало зрозуміло, що союз із західним сусідом був фікцією. Тому Понятовський почав шукати порозуміння з Катериною: 22 червня він надіслав цариці листа з пропозицією припинити боротьбу та укласти польсько-російський союз.

Високий моральний дух і готовність до боротьби

Тим часом на фронті ситуація була важка, але не безнадійна, хоча польські солдати постійно відступали. Правда, Людвік Віртемберський, який командував армією в Литві, виявився зрадником (він писав пруссам, що імітує опір Росії), хоча скрізь не вистачало амуніції та їжі, проте поляки демонстрували військові успіхи.

Перемога князя Юзефа і Тадеуша Костюшка під Жилинцями, запеклі бої під Дубенкою тощо, а найважливішим було те, що війська на чолі з Понятовським вийшли з України та дісталися Вісли відносно неушкодженими. Племінник царя вбачав можливість продовження бойових дій і 20 липня надіслав дядькові два варіанти подальшої війни з росіянами.

Проєкт № 1 передбачав, що поляки розділяться на 4 групи, «в залежності від ворогів, які йдуть чотирма маршрутами, щоб зупинити їх і таким чином захистити столицю». Одним словом, 4 польські групи проти 4 російських і блокування дороги до Варшави.

Другий варіант передбачав зосередження польських сил і наступ «десь під Любліном» на 1 або 2 із вищезгаданих 4 ворожих колон. 23 липня князь писав королю: «Ми, зі свого боку, будемо оборонятися, наскільки це можливо, але, будь ласка, подумайте, щоб усі потреби, які з кожним днем ​​стають все нагальнішими, були нам забезпечені».

Чи плани князя Юзефа були реальними? Чи давали вони якусь надію на перелом війни? Перший – малоймовірно: розбиття польської армії на 4 частини призвело б до надмірного розпорошення сил і дозволило б росіянам підштовхнути нас до глибокої оборони. Як зазначив найвидатніший фахівець війни за захист Конституції 3 травня Адам Воланський (автор книги «Польсько-російська війна 1792 р.»), «польським військам [...] довелося б в передній варті супроводжувати сильнішого ворога до стін столиці». Другий план давав набагато кращі перспективи, а саме перейти в наступ, а це те, що було потрібно полякам, як повітря.

Хоча сили Понятовського з травня поступово відступали, їхній моральний дух був високим. Солдати хотіли битви, і в зіткненні з однією російською колоною, а то й двома, «під Любліном» вони мали б шанси на перемогу, тим більше, що можна було розраховувати на підкріплення. «Залишалися невикористані регулярні сили під командуванням Бишевського [Арнольда, генерал-лейтенанта], розкидані по столиці та по всій країні» (пише Воланський). Навіть якби рештки російської армії, що залишилися, використали обмежені можливості поляків і вирушили у напрямку Варшави, вони б не здобули її одразу.

Столиця була сильною точкою опору не лише через лінію Вісли, а й через упертість її мешканців. Варшав’яни неодмінно захищалися б, якщо не місяцями, то тижнями, і якби переможні війська князя Юзефа увійшли б у тил росіян, ворог був би взятий в облогу...

У менш оптимістичному варіанті «битви під Любліном» армія Понятовського, ймовірно, мала б відійти за Віслу, але це також не означало б військової катастрофи. У той час племінник короля планував «під прикриттям [Вісли] реорганізувати, зміцнити лави й у кращих умовах продовжити боротьбу».

Аби потенційна військова переправа пройшла без несподіванок, командир наперед наказав побудувати міст через Віслу: він був побудований у Пулавах 25 липня. Як бачимо, молодший Понятовський думав про все, і під його командуванням солдат міг почуватися не тільки (як на польські умови) забезпеченим чи нагодованим, але й у безпеці. Насамкінець варто згадати, що хоча на Річ Посполиту напала 100-тисячна армія ворога, стільки росіян не брали б участі в зіткненні з Понятовським. Частина сил залишилася в глибині Польщі, щоб зайняти окуповану територію, і максимум близько 50 000 російських солдатів могли протистояти 40 000 поляків (сила князя плюс підкріплення).

Висновки? «Коли становище росіян ставало все важчим, ситуація поляків відносно покращувалася, і ваги війни могли сильно похитнутися, навіть перекинутися, і втрачена країна [окуповані росіянами польські землі] повернутися», – підкреслює Воланський. «Відбулося […] певне врівноваження сил. Це дозволяло припустити, що можна було розіграти вирішальну битву, хоча й з непередбачуваним результатом», – писав військовий історик Тадеуш Равський. «Збройні сили та матеріальне становище Речі Посполитої [...] дозволяли полякам продовжувати боротьбу в набагато кращих умовах, ніж ті, які були у Костюшка два роки пізніше», – також вважає Єжи Сковронек, біограф Юзефа Понятовського.

Ти міг би, Найсвітліший Пане, вибрати радше славну смерть

Отже, польсько-російська війна могла тривати, а поляки могли (і повинні були) її успішно продовжувати. Не випадково Адам Воланський, пишучи про військову ситуацію в другій половині липня, назвав підрозділ «Позиція князя Юзефа того часу була відносно вдалою». Однак потрібна була згода короля, але він отримав 22 липня відповідь від Катерини. Цариця позбавила Понятовського всіх ілюзій, відкинувши всі польські вимоги (зокрема, кандидатуру свого онука, князя Костянтина, на наш престол) і вимагаючи, щоб король негайно приєднався до Тарговиці. Це означало, що правитель повинен наказати війську скласти зброю.

Знаючи характер Станіслава Августа, можна було очікувати, що йому буде ближча капітуляція, ніж боротьба. Протягом майже 30 років свого правління він неодноразово намагався звільнитися від російської опіки, але, коли ставав перед вибором – непохитність чи схиляння голови – зазвичай обирав останнє. Так було й цього разу, хоча перед тим, як король наказав армії здатися, він організував в королівському замку надзвичайні збори найважливіших людей країни. У них взяли участь маршалки Сейму, міністри та брати короля, у тому числі примас Міхал Понятовський, загалом понад десяток осіб.

На думку деяких істориків, Станіслав Август поставив присутніх перед доконаним фактом. «Він оголосив, що вступає до Тарговицької конфедерації й не буде змінювати цю резолюцію». Інші стверджують, що він наказав проголосувати за приєднання до Браницького та решти, а лише потім прийняв рішення. Так чи інакше, 7 з 12 виборців (без Станіслава Августа), у т.ч. Гуго Коллонтай і брат короля Міхал підтримали капітуляцію. П’ятеро учасників зборів, серед яких Іґнацій Потоцький і Станіслав Малаховський, відхилили ультиматум Росії і підтримали продовження війни.

Дивно, що серед прихильників капітуляції був найбільший патріотичний радикал Коллонтай. Це часто називають доказом королівського здорового глузду – оскільки навіть заступники коронних канцлерів вважали, що Росії потрібно уступити, Станіслав Август не міг зробити інакше. Проблема в тому, що одночасно Коллонтай також мав ініціювати ... викрадення короля та повинен був зв’язатися з Юзефом Понятовським з цього приводу. План передбачав, що один із його підлеглих, князь Юзеф Сангушко, поїде зі своєю бригадою до Варшави. Офіційна мета – передати в арсенал з десяток гармат і запросити Станіслава Августа на огляд, неофіційна – викрасти монарха і доставити його в табір.

Звісно, ​​хиткий король не мав би там реальної влади, він служив би військовим лише символом подальшої боротьби. Князь Юзеф обмірковував цю можливість кілька днів, він навіть наказав Сангушці виїхати до столиці, але врешті-решт на початку серпня відмовився від цього плану. Натомість він намагався переконати свого дядька продовжувати опір: з одного боку, він це робив у своїх листах («Ти міг би [...], Найсвітліший Пане, вибрати радше славну смерть, [...] повне знищення, але почесне, ніж цей залишок правління, ніж решту народу [тарговичан], заплямовану інтригами, зрадою, блудом і слабкістю! Так Н. Пане, треба було пожертвувати собою»), з іншого – через офіцерів, делегованих до Варшави, зокрема Міхала Вельгорського та Станіслава Мокроновського.

Марно. Цього разу король виявив «непохитність» і зажадав від воїнів беззастережної капітуляції. Юзеф виконав наказ, але одразу подав у відставку, і до 6 серпня його слідами пішли понад 200 офіцерів.

А Станіслав Август? Він не тільки капітулював, маючи незламну армію, він відмовився від справи свого життя – травневої конституції, але в пізніших переговорах він переконав російського посла (Якуба Сіверса), що «все, що було зроблено [...] 3 травня відбулося проти його волі та насильно».

Історія повелася з ним жорстоко: костел у Санкт-Петербурзі, де був похований король, неодноразово ставав жертвою повеней, одразу після Другої світової війни, могилу монарха (у новому місці – у костелі у Волчині під Брестом) пограбували радянські прикордонники, а пізніше більшовики зробили у храмі склад добрив (з царськими кістками всередині!). Лише у 1989 році останки Станіслава Августа (а власне те, що від них залишилося – у тому числі фрагмент корони, меч і срібні стрічки, навіть невідомо, чи належали вони королю) були привезені до Польщі.

Князь Юзеф Понятовський був похований з почестями у 1817 році на Вавелі та спочиває там донині.

– Томаш Чапля
–Переклад Олена Ковалевська

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

Цитати, використані в тексті, походять із публікацій: «Володарі Польщі. Історія переказана по-новому» Беати Мацеєвської та Мірослава Мацьоровського, «Князь Юзеф Понятовський» Єжи Сковронка, «Польсько-російська війна 1792 р.» Адама Воланського і «Станіслав Август Понятовський» Кристини Зенковської.