Ситуація в Європі 1245 року Божого була, делікатно кажучи, далека від стабільної. Війна папського престолу з Фрідріхом II була у розпалі. Сарацини закріпилися в іспанських королівствах, і вигнати їх звідти було неможливо. Латинські держави на Близькому Сході перебувають у хиткому становищі, дух хрестових походів слабшає, тривають торги за останні свободи дипломатичними методами, один Людовик IX все ще вірить у повернення Єрусалиму. А тут ще монголи, які звуться татарами...

Вони звалились на голову, як батіг Божий, як гроза. Орда рознесла князівства Русі, а в 1240 р. хан Батий пограбував Київ. У 1241 році вони пронеслися польськими землями, втоптуючи у землю біля Легниці цвіт місцевого лицарства і йоанітів, пройшлися галопом через Угорське королівство аж до Адріатики та зупинились під Трієстом і Віднем. «Мерзенний народ сатани вирвався з Тартару», — писав про них літописець. Вони жахали, як колись до них гуни, авари та лангобарди. Позбавлені не лише лицарського етосу, а й усіх, здавалося б, людських почуттів: жалю, втоми, страху. Вони пожирали сире м’ясо, спалювали захоплені міста до основ.

У 1242 році вони не напали на Трієст, а незабаром відступили далеко, аж до Північної Русі та приволзьких степів. Це було викликано династичною кризою (після смерті Угедея в Монголії почалася боротьба за престол), а потім вони відвернули свою увагу від бідного і далекого європейського півострова. Але звідки про це могли знати на цьому бідному й далекому півострові?

Хрестовий похід? Новий Папа, один із титанів Середньовіччя, Інокентій IV, що перебував на престолі з червня 1243 р., спочатку намагався мобілізувати європейське лицарство, але через кілька місяців зрозумів, що це марна справа з двох причин: одні зализують рани після поразки дворічної давності, інші зайняті місцевими змаганнями та турнірами, а купців цікавить лише Ганза і торгівля сукном, тож розмовляти нема з ким…

І нема про що. Ніхто не знає, що коїться за Каспійським морем, наступні вторгнення обірвали залишки старих купецьких контактів. Наукового обігу немає, твори елліністичної доби ще не повернулися до Європи, все одно – що б вони дали? Мапа, подарована сицилійцю Рожеру II арабами півтора століття тому, кілька міфів про кінокефалів – ось і всі знання.

Єдиний вихід - це дізнатися самостійно. Поговорити. Можливо, якщо вдасться, навернути. Можливо, якщо вдасться, дізнатися якісь неприємні секрети. Отже: необхідна дипломатично-душпастирсько-військово-краєзнавчо-розвідувальна місія.

Ватикан готував її два роки, спираючись на найкраще, що у нього було: два новостворені ордени монахів-аскетів. На Схід вирушили чотири місії: дві домініканські та дві францисканські. Чотири команди, чотири маршрути - у чотири рази більше шансів на успіх. Шанс, чесно кажучи, і так відчайдушно малий.

Місія, яка таки виявилась успішною, вирушила 777 років тому, 16 квітня 1245 року, з Ліона, де йшла підготовка до початку Вселенського Собору. Її очолив досвідчений папський дипломат, францисканець Джованні да Піан дель Карпіне. Іван з долини Грабів, як його називали, створював структури жебрацького ордену на території Польщі, а татарським питанням почав займатися після Легницької битви. І саме він запропонував, щоб секретарем експедиції став місцевий брат, колишній лицар, який обрав рясу, - Бенедикт.

Ми знаємо його лише під чернечим іменем, до якого братчики додавали слово «поляк», щоб підкреслити країну походження, коли згадували про його подорож і розповіді. Більше нічого не відомо, все решта - припущення. Лицар? Напевно, лицар, бо він був чудово тримався у сідлі, професійно описав у звіті зброю та тактику, хвалив стріли; а ще він мав певну вроджену гідність, що так потрібна дипломатам.

Чи були у нього раніше маєтки десь на сході, на Підляшші чи в Червоній Русі? Можливо, адже він досконало володів русинською мовою, проте він міг вивчити її від слуг. А ще у нього був талант до монгольської, він спілкувався нею вже через кілька місяців, що викликало найбільше суперечок серед дослідників: чи був він у полоні? Чи вивчав монгольських полонених? А може, просто природжений філологічний талант?

Джованні вирушив з Ліону без Бенедикта, він підібрав його лише у Вроцлаві, перед тим у поспіху приєднавши до експедиції ще двох учасників у Чехії, де також відбулася аудієнція у сивочолого Вацлава І. Потім Вроцлав, за ним Краків (там була аудієнція у Болеслава Сором'язливого і консультації у руського князя Василька Романовича). Ленчиця – там, у Конрада Мазовецького, вони провели морозне Різдво і найняли провідників з Русі. А потім почалась довга дорога — спочатку шлях проходив Мазовецькими землями: Черськ, Лів, Дрогичин, Завихост... А далі – Володимир, Луцьк, Київ.

У Києві вони натрапили на попелище після нещодавнього монгольського набігу. Їдкий дим, руїни, страшні рани жебраків. Але - в ім'я Господа! Подорожні лише поміняли коней на монгольських (кістлявих, низьких, витриваліших) - і на схід. Щоночі їхні русинські провідники залишають їх, аж до моменту, коли, ймовірно, в середині березня вони натрапляють на перший монгольський патруль. Різдво було в Ленчиці? Що ж, Великдень буде в Астрахані.

П’ятидесятницю відсвяткували в сірій пустелі, а до Каракорума – літньої резиденції хана – дісталися лише на св. Марії Магдалини, наступного дня після 20 липня. По дорозі – сніг (і мандрівка на санях), потім знову монгольські кінні патрулі. Каравани полонених. Тотальна корупція (із 40 хутр від королеви Кунегунди лише сім були доставлені до Монголії). Їжа — пшоно з сіллю, з напоїв – миска кумису.

Новообраний хан Гуюк прийняв їх у серпні. Лагідний, могутній і непохитний, він зволив не розгніватися на пропозицію прийняти вчення Христа, так - він порадив, щоб папа на чолі всіх правителів Європи прийшов поклонитися йому, тоді буде видно... Офіційний лист, виданий ханським двором, був витриманий у такому ж тоні: умовою миру повинна стати данина. Але їх відпустили за стіни Каракоруму, дали їм перепустку для безперешкодної подорожі. І насипали у кишені перлин.

Дорога назад зайняла ще рік: Алтай, пустеля, солончаки, змії, знову пустеля і нарешті – Волга, вже майже знайома! Від Києва їх усюди зустрічали дзвонами, вітали, наче ті повернулися з потойбічного світу. До Ліона вони увійшли 18 листопада 1247 року: через два роки, сім місяців і два дні після початку місії, у 2,5 рази краще, ніж Філеас Фогг ...

Мандрівники привезли листа від Гуюка та власні нотатки. Самі того не знаючи, вони стали засновниками сходознавства, етнографії та релігієзнавства. Вони розповідали про монгольські поховальні обряди та про те, що степові народи обходяться без овочів, про несторіан, християн, які жили під владою хана (звідси походить легенда про отця Іоанна, яка зворушувала всю Європу до кінця середньовіччя), а також про кобиляче молоко. Вони налагодили контакти (основа професії дипломата!) з послами Делійського султанату, Кореї, Грузії та Китаю, які у той час перебували при ханському дворі.

Коли Бенедикт писав свій трактат («De Itinere Fratrum Minorum ad Tartaros»), він, звісно, не скупився на розповіді про кінокефалів, але при цьому описав монгольську мову та коней, Волгу й Амудар'ю, військові формування під Легницею. Решту свого життя він провів як настоятель монастиря в Іновроцлаві.

Він міг би стати покровителем папської дипломатії: описав пів світу, спав у спальному мішку під снігом, не зрікався віри, не дякував хану за спустошений Київ. Але Ти, читачу, все одно вважаєш, що Далекий Схід першим описав Марко Поло…

– Войцех Станіславскі
– Переклад Марія Шевчук