Почнімо замість кошмарного «він народився в...» (тим більше, що невідомо, коли й де саме він народився...) з панегірика на честь Сагайдачного. Панегірик, який, якщо тільки транскрибувати на латину, буде зрозумілим й польському читачеві, хоча він був написаний давньоруською мовою чотири століття тому:

Бо як Греція звиша Нестора-героя,
Ахіллеса, Аякса, а Гектора — Троя,
І атенці як царя хвалять Періклеса,
Честять славного в одно ще й Темістоклеса,
Рим сміливого свого хвалить Курціуса
І щасливого в бою славить Помпеуса,
Сагайдачний на Русі хай дістане славу,
В вічну пам’ять те ім’я занесуть по праву!

Це звучить чудово, чи не так? І атенці як царя хвалять Періклеса... Так виглядає давньоруська версія, написана за зразком латинської риторики автором, який здобув освіту в Замойській та Краківській академії. Тож напишемо кілька слів і про автора панегірика, бо вони обидва дозволять нам зрозуміти суть суперечок і дилем, якими ознаменувалася кар’єра Петра Конашевича-Сагайдачного.

Автор панегірика – Касіян Калікст Сакович (1578-1647, давайте запам'ятаймо ці енциклопедичні подробиці) – не лише ровесник Сагайдачного, а й рівня йому за народженням, станом, походженням і, до певного моменту, кар'єрою: аж до передостанніх розбіжностей...

Два шляхи синів Русі

Касіян Сакович був сином православного священника (що за рівнем привілеїв на той час дорівнювало дрібному дворянину) у Белзькому повіті. Вивчав humaniorа [гуманітарні науки — прим. перекл.], як казали в ті часи, в Кракові та Замості, а потім опинився при дворі перемишлянського владики (православного єпископа) Афанасія, де, відшліфувавши себе, почав блискучу кар’єру: вчитель, ритор, а невдовзі ректор Православної Брацької школи в Києві, який був тоді частиною Речі Посполитої, потім у Любліні...    

                WAR IN UKRAINE            

Однак у 1625 році Касіян Сакович виступає за Берестейську унію і, відповідно, за уніатську церкву. «Я не хочу православної віри». І відтоді бере участь, уже на уніатській стороні, у дискусіях і полеміках, очолює монастир у Дубно (який за його правління перейшов на «уніатську віру»), і врешті в 1641 р. з дозволу самого папи, змінює обряд на римо-католицький і доживає свій вік на посаді пріора [настоятель чоловічого монастиря — прим. перекл.] августинців у Кракові...

І власне. А Петро Конашевич, відомий як Сагайдачний, народився (також варто про це пам'ятати) у 1570 чи 1578 році, ймовірно, у Кульчицях на Перемишлянських землях, у дрібношляхетській чи купецькій родині. Він отримав найкращу на той час освіту в Речі Посполитій, яка нічим не поступалася Замостю, але в православній Острозькій академії, потрапив на двір київського земського судді Яна Аксака, а потім почав свою блискучу кар’єру офіцера і стратега: загонець [командир частини — прим. перекл.], поручик, кошовий і, нарешті, права рука короля Владислава...

Обидва — і Касіян, і Петро, вивчали в школах Арістотеля та Цицерона, дізнаючись від них про справедливу римську систему і про військове командування Сципіона; обидва в політичному плані були gente Rutheni, natione Poloni. Вони обидва залишилися вірними королю і короні, зробивши запаморочливу кар’єру, як і їхній родовід. Однак Петро залишився вірним православній вірі так же палко, як Касіян – вірі католицькій, і вони обидва ревно й стійко дотримувалися власних поглядів, незважаючи ні на що. Лицарі — люди з твердими принципами.

Посварені діти Унії

Ах, ця Унія! Звісно мова йде про Берестейську унію 1596 року: не єдина у свому роді, але найбільша і єдина, що діє до наших днів, яка встановлювала єдність Церков, розділених в 1054 році в Константинополі, через локальні та римські амбіції!

Для цього були серйозні причини, не тільки богословські, а й політичні. Річ Посполита мала православ’я серед своїх підданих із середини XIV століття, з часів Казимира Великого, але після Люблінської унії православ’я стало другою релігією в країні. Водночас з огляду на ослаблення патріархату в Константинополі, який перебував під владою Османської імперії, Москва все більш амбіційно претендувала на роль оборонця і захисника православних народів.

Саме та Москва, з якою Річ Посполита все виразніше входила не тільки в територіальні, але й стратегічні суперечки. Москва, яка підважувала право Великого князівства Литовського на його «руські» землі, а також, як і два, три-чотири століття потому, визнавала існування Польщі, але як крихітного привіслянського краю...

Унія, яка мала відновити єдність церков, злагоду в державі й водночас позбавити Москву впливу на чотири мільйони підданих? Так, це мало сенс навіть в епоху, коли Кремль ще не мав у своєму розпорядженні соціальних мереж. Але на кону стояло набагато більше: політичні, регіональні, церковні та найглибші приватні інтереси, які діяли цьому всупереч.

Церковна унія за визначенням є бінарною: вона або є, або її немає. Не можна бути «частково одруженим», осетрина не може бути «другої свіжості», дві церковні структури не можуть бути «трохи пов’язаними, а трохи ні». Або є дві ієрархії, або православна структура приймає унію з Римом.

А між тим Річ Посполита була (судячи з точки зору чотирьох століть, можна сказати «на щастя», але тоді навряд чи хтось так думав!) занадто сильна, щоб годитися на існування православної ієрархії, підпорядкованій Москві, а водночас занадто слабкою, щоб змусити православні структури приєднатися до Берестейської унії і визнати вищість Риму.

Результатом стала, як сказав би Касіян Сакович та інші ритори того часу, – discordia, тобто відсутність єдності і хаос. Православна церква та ієрархія функціонували de facto, але de jure протягом 40 років, до 1633 року, були незаконними.

Королівство з картону

Річ Посполита з картону? Не аж так, скоріше це була тонка система балансування, фаворизації, підходів і закривання очей. Восени 1596 р., паралельно з синодом у Бресті про встановлення унії з Римом, відбувся «антисинод» православних віруючих на чолі з львівським єпископом Гедеоном Балабаном, який засудив акт унії та позбавив «уніатів» ієрархів єпископських свячень. Пройшов час «наїздів», тобто захоплення монастирів, академій, шкіл та церков то уніатами, то православними, які здійснювалися хитрістю, чи то з мовчазного благословення місцевого магната, чи то силою.

І неймовірний сплеск полемічної богословської літератури. Зрештою, йшлося не лише про те, щоб відібрати монастир у «інших». Мова йшла про те, щоб показати, що ті «інші» неправі! Тому, окрім полеміки між католиками та аріанами, католиками та лютеранами, католиками та кальвіністами, кальвіністами та аріанами, чеськими братами (генгутерами) та лютеранами, а також католиками та православними, а також між аріанами та євреями (цей перелік можна розписати у системі чемпіонату – кожен полемізував з усіма!), повставали сотні брошур, листівок і дисертацій як уніатів, так і, як тоді писали, антиуніатів, що й свідчило про духовне багатство Речі Посполитої та її політично-богословської літератури.

Звісно: і ця полеміка, і «подвійна ієрархія» у східних воєводствах найкраще показують наскільки толерантною була Річ Посполита і наскільки вона була в цій практиці абсолютно відмінною від Західної Європи, де в той час католики різали гугенотів, а кальвіністи спалювали на багаттях католиків і антитринітаріїв. Але послідовники православ'я в перші роки XVII століття могли почуватися «підданими другої категорії», а тому і прагнути повернути православній ієрархії належне становище.

І лише знаючи все це, можна захоплюватися Петром Конашевичем-Сагайдачним. Він, відчуваючи нерівність, залишався вірний православ’ю, прагнув повернути його славу. І при цьому й надалі залишався захисником кордонів Речі Посполитої, її каральним мечем і вірним підданим короля.

Приклад Замойського

Подібно до Греції, де не збереглися записи про початки кар'єри Гомера, й римського Помпея, так про дебют Петра Конашевича можна лише здогадуватися: він, ймовірно, брав участь в походах до Молдови; його присутність, безперечно, зафіксована під час походу Яна Замойського до Лівонії у 1602 році.

Але військовій справі він вчився поступово. Можете бути певними, що, окрім своєї шаблі та меча, він також дуже добре вмів користуватися луком. Звідси його прізвисько, яке часто давали козакам, а у випадку гетьмана Конашевича в історіографії стало другою частиною його імені. Адже «Сагайдачний» походить від слова «сагайдак», тобто футляр, в якому містився маленький татарський лук і сагайдачок зі стрілами. Ми з татарами воювали, від татарів хитрість брали... Хтозна, коли молодий Петро однією стрілою влучив в московського шпигуна чи сокола в льоті? Може, на Волощині, теж із Замойським? А може, під Смоленськом, з загонами лісовчиків?

Свій талант стрільби з лука він, можливо, і перейняв від татар, але серйозніших зразків шукав деінде. Відкидаючи всю помпезність слів панегірика, факт залишається фактом, що він у 30-річному віці командує понад трьохтисячним військом. Для цього недостатньо мати талант фехтувати, міцну голову чи кулак: тут треба планувати. Уже не сотник, а полковник — він умів керувати людьми. І не дозволяв жодної сваволі ані на Волощині, ані в Лівонії. Він вчився в Острозі, де, у свою чергу, викладали ритори, виховані у Замойській академії. Покровитель зобов'язує!

Що чуже, ніколи він того не хапав,
Із Замойського у цім приклад завжди брав.

Тим часом козацькі війська ставали все більш потрібними Речі Посполитій, не лише як свого роду «морська піхота» чи «спецназ», що атакує в тилах Москви, — а і як постійна системна оборона від зростаючої могутності Кримського ханства. Адже сила останнього теж не росла сама з себе. У XVII столітті секрети proxy war були відомі так само добре, як і сьогодні. Навіщо порушувати «вічний мир» між Османською Портою та Річчю Посполитою, коли можна поскубувати один одного за допомогою татар? Військовий ефект той самий, а дипломатичних складнощів значно менше.

Але «військовим ефектом» всього цього було спустошене Поділля і тисячі людей вивезених в ясир. Це, своєю чергою, добре розуміли козаки. І Сагайдачний.

Україна тим військом себе захищає,
Де ж нема запорожців — татарин гуляє.
В козака хоч ні зброї, ані шишака,
Дожене поганина, лиш дай лошака!

Морські піхотинці хочуть бути в реєстрі

Це військо чекало привілеїв – і це стало причиною другого з внутрішніх конфліктів, що тліли на східних територіях давньої Речі Посполитої в першій половині XVII століття. Суперечка про т. зв. реєстр, тобто кількість козаків, внесених до особового списку вояків, які, таким чином, перебували на державному утриманні.

Йшлося не тільки про оплату праці. Хоча запис до реєстру аж ніяк не прирівнювався до отримання дворянського титулу, він тільки відкривав, принаймні теоретично, шанси в майбутньому. І в крайніх випадках це захищало від будь-яких спроб панів розвинути особисту владу. Це була й символічна відзнака: «реєстрові козаки» краще озброєні, досвідченіші, бувалі, добре одягнені та озброєні. Переносячи реалії з-над Сени на Дніпро, їх можна порівняти з мушкетерами кардинала!

Тому тут немає нічого дивного, що кількість і довговічність реєстру були постійним предметом суперечок. У першому збереженому списку, з 1572 р., налічувалося 400 козаків. У 1637 р., за 11 років до повстання Хмельницького, ця кількість була у двадцять разів більшою: «реєстрових» було вісім тисяч. Багато? Багато. Але недостатньо.

Це число було предметом постійних переговорів між королем та козаками. І варто зрозуміти обидві сторони: козаки розраховували на оплату, а ще більше – на гарантію свобод і привілеїв. Річ Посполита, маючи проблеми зі збором податків, ніколи не мала достатньо фінансів на наймане військо, а тим паче неохоче укладала своєрідний контракт із військовими, яких можна назвати, досить несубординованими. А тому їх краще використовувати у proxy wars, ніж брати за них повну відповідальність.

Конашевич-Сагайдачний тут також був прикладом такої рівноваги. Він вимагав записати його людей до реєстру, але також проводив переговори щодо щонайменше двох угод між неспокійним козацтвом та королем: Вільшанська угода (1617) і Роставицька угода (1619).

А тим часом бувши вибраним на гетьмана, він підтвердив свій талант полководця. І знову на думку спадає порівняння з морською піхотою - адже це була безпрецедентна операція в Європі того часу:

Досягнув, що військо те в гетьмани обрало,
Мужньо з ним воно татар, турків розбивало.
Він за гетьманства свого взяв був місто Кафу —
Цісар турський там зазнав немалого страху!

Бо фактично: на плоских човнах, тобто на чайках, козаки сплавлялися Дніпром і раніше. Але не тільки вниз по Дніпру: на початку XVII ст. вони контролювали весь прибережний пояс між Кримом і Стамбулом (тобто Царгородом), очевидно, сам Сагайдачний двічі грабував Золотий Ріг...

Море, наше (Чорне) море

Але одне це пробратися під покровом ночі, відрубати голови охоронцям і забрати награбоване. А зовсім інше – це здобути фортецю, збудовану на римських, а то й грецьких фундаментах, - знамениту кримську Кафу, тобто Феодосію!

І хоча, щоправда, турецького правителя в той час у Кафі не було, то решта фактів не підлягає сумніву. Сагайдачний на чолі своїх людей у 1615 році спустошив два порти поблизу Стамбула, розгромив турецький флот у гирлі Дунаю і, безперечно, спустошив Очаків. Переконавшись, що його підопічні чудово справляються на такому хиткому полі бою, навесні наступного року він знищив флот Алі паши біля берегів Криму, а потім захопив Кафу, звільнивши при цьому кілька тисяч полонених християн!

Це, мабуть, не кінець: Якуб Собеський (краківський каштелян, русинський воєвода і батько Яна) згадає у своїх нотатках, що того ж сезону жертвами козаків стали й інші могутні міста, зокрема Трапезунт і Синопа. Це колишні князівства Понту і Пафлагонії на південному узбережжі Чорного моря: чи ж би не опанував Сагайдачний далекого судноплавства?

Він опанував судноплавство, опанував мистецтвом війни. Під час московського походу князя Владислава у 1618 році війська Сагайдачного розгулялися так, що місця їхніх тріумфів можна позначити на карті підмосковської електрички... У середині липня – Єлець і Зарайськ, у серпні Сагайдачний форсує Оку під Коломною, у жовтні приєднується до Владислава під Тушином...

Ані Владислав, ані Сагайдачний ще не знали, що найважливіший (а також останній) бій проведуть майже рівно за три роки, за багато верст від Москви: під Хотином.

Озноб, дезертирство, лихоманка

Восени Петро Конашевич-Сагайдачний, добившись від Сигізмунда III збереження указу проти нововисвячених православних єпископів (захисник віри!), рушив разом зі своїми військами на південь. Ще під Могилевом турецький підрозділ, з яким він зіткнувся, ранив його в руку. Ця інфекція стане причиною смерті, але ранений гетьман рухався далі. Першого вересня 1621 року понад 20-тисячне козацьке військо приєдналося до королівського під Хотином.

Протягом двох місяців козацькі війська стоять на лівому фланзі, де їх штурмує та обстрілює османське військо. Дощі, дезертирство, лихоманка. Лихоманка, дезертирство, озноб. Ян Кароль Ходкевич помирає 24 вересня, про що, на жаль, турки дізнаються одразу. Чи впаде оборона фортеці? Ні! У розпал загального штурму, який тривав з ранку 28 вересня, Сагайдачний організовує контратаку, яка позбавляє яничар усієї ініціативи. Наступного ранку розпочалися мирні переговори, а 9 жовтня підписано договір. Кордон пробігав по Дністру.

Цей меч є з тих часів. Давним-давно можливо це був справжній кончар, хоча, швидше за все, від самого початку він був викуваний як церемоніальний інструмент, так званий «меч справедливості». На клинку добре видно напис: VLADISLAVS + Konasevicio Koszovio ad Chocimum Contra Osmanum. Владислав дарує своєму найціннішому кошовому гетьману Конашевичу під Хотином, з часів битви з османами...

У березні цього року цей меч мав бути переданий з Вавеля до Києва на святкування 400-річчя від дня смерті Сагайдачного. Поїде трохи пізніше, коли вдасться остаточно вигнати москаля.

У жовтні 1621 року Сагайдачний вирушив до Києва. Він їхав у подарованій Владиславом кареті з парою коней, з нашийником на грудях: на реверсі прикрашене рубінами зображення Сигізмунда III, а на аверсі — орел Речі Посполитої, прикрашений сапфірами.

Але він поїхав без обіцянки про збільшення кількості реєстрових козаків та відновлення прав і титулів православних єпископів. Що ж насправді підірвало його здоров’я — ситуація з королем, чи стрептококи з турецької кулі, які не вилікує навіть прикрашений сапфірами орел?

Року тисяча шістсот двадесят второму
В Братськім ліг монастирі, в Києві святому.
Кілька тисяч братчикам він офірував,
Щоб фундація наук там була, жадав.

Помер, найімовірніше, 20 квітня за григоріанським календарем (про цей календар, юліанський чи григоріанський, також точилися вічні суперечки між католиками та православними...). Похований у Великодню неділю 28 квітня 1622 р. У 2011 р. рішенням Української Автокефальної Православної Церкви Петро Конашевич-Сагайдачний був канонізований, а тиждень тому, 20 квітня 2022 р., митрополит Київський Епіфаній проголосив його покровителем і опікуном українського війська. Сагайдачний на Русі хай дістане славу!

– Войцех Станіславськi
– Переклад Іуріі Ткачук

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

Цитати з панегірика Касіяна Саковича та його учнів «Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного» у модернізованому правописі походять з антології «Українська поезія. Кінець XVI – початок XVII століття» (Київ, 1978).