Важко повірити, але колись Лувр був маленьким. Коли після повалення монархії 8 листопада 1793 року було відкрито Центральний музей мистецтв Республіки, каталог його фондів містив 721 експонат – картини, скульптури та твори народним ремесл. Не всі вони потрапили на експозицію. Панував хаос, комісари постійно змінювали програму та облаштування. Вхід був безкоштовний, але скористатися ним можна було лише три дні на тиждень (в епоху революції тиждень мав десять днів). Решта п'ять днів були зарезервовані для копіювальників, а два для прибиральників.

Кольорове запаморочення

Найбільший музей світу був створений за рахунок конфіскації, тобто санкціонованого законом грабежу.

Першими експонатами були твори мистецтва, відібрані у Людовика XVI. Колекція росла в міру просування оголошеної урядом операції із розграбування інтер’єрів палаців, церков і монастирів. А коли революційна армія перейшла від оборони до нападу, жоден француз не сумнівався, що найцінніші картини та скульптури з Нідерландів, Німеччини, Італії та Іспанії мають опинитися у місті на берегах Сени.

Підписуйтесь на наш фейсбук Спочатку в Європі такий грабіж обурював небагатьох. Космополітичні еліти вважали Париж столицею світу ще до того, як він проголосив себе «колискою свободи». Ідея зібрати найбільші шедеври під одним дахом також припала до душі освіченим французам. У XVIII столітті експедиції у пошуках пам’яток культури були привілеєм осіб високого походження, а багатство – ключем, що відкривав двері будь-якої галереї. Менш мобільним і обізнаним зі світом стародавнього мистецтва людям доводилося задовольнятися чорно-білими копіями, чия якість іноді волала про помсту до неба. І тут раптом у Парижі порушили правила – всім бажаючим показали барвисті оригінали!

Ентузіазм згас, коли Наполеон зняв маску революціонера. Світ зрозумів, що практика позбавлення інших націй мистецької спадщини є симптомом французького імперіалізму, а помпезні декларації – пропагандистською брехнею.

Сьогодні імператор може перевертатися в могилі від радості. Його план, хоч і з запізненням, був реалізований. Лувр – світовий чемпіон. Його постійна експозиція налічує 36 тисяч експонатів, майже 616 тисяч маринується у сховищах. Кількість відвідувачів, яка у 2018 році перевищила 10 мільйонів, після ковідних пертурбацій повертається до норми. За безпекою шедеврів слідкують 900 камер і понад дві тисячі співробітників. Окрім виставкових залів, тут є велика бібліотека, архів та науково-дослідний центр.

Керівництво не збирається спочивати на лаврах і дбає про промоцію. Від серіалу «Бельфегор – привид Лувра» до екранізації «Коду да Вінчі» та останнього фільму про подвиги професійного вбивці Джона Віка, інтер’єри музею регулярно з’являлися на малих і великих екранах. Все це свідома політика. Віра в унікальність Лувру підтримує міф про Францію як наддержаву – колиску науки, мистецтва, моди та стилю життя, якому може позаздрити решта світу. На вівтар цієї ідеї було принесено навіть зручність бюрократів. Підлеглим міністра фінансів довелося залишити будівлю на березі Сени, чим завершився процес виселення державних установ (наразі єдиним суборендарем є Музей декоративного мистецтва).

Символом Великого Лувру, відкритого з пафосом восени 1988 року Франсуа Міттераном, стала скляна піраміда у дворі Наполеона. Президент обрав цей проект особисто, без конкурсу, розраховуючи на «ефект Ейфелевої вежі», яку також свого часу критикували багато впливових співвітчизників. Захоплення іноземців перехилило чашу терезів і цього разу, тож Жак Ширак розіграв схожу карту. Він став хрещеним батьком нового музейного відділу – ісламського мистецтва.

Кількість експонатів продовжує зростати, наче всупереч тим, хто скаржиться, що в Луврі і так надто багато експонатів і що оглянути всю будівлю звичайній людині не під силу. Проявом експансивної політики стали філії в Лансі та Абу-Дабі. Створення першої з них зазвичай пояснюють бажанням простягнути руку допомоги регіону, який занепадав після закриття плавильнь і шахт. У другому випадку йшлося лише про гроші (а саме 832 мільйони євро, які шейхи перерахували на вказаний французами рахунок).

Вандали проти тиранів

Коли ми говоримо «Лувр», ми думаємо про музей, але протягом більшої частини своєї понад 800-річної історії будівля на лівому березі Сени була фортецею та королівським палацом.

У підземеллях виставлені на показ фундаменти замку Капетингів ХІІІ століття, оточеного товстим муром і ровом. У ньому розташовувалася коронна скарбниця, каплиця, тюрма і представницький колонний зал. Дивом уціліли статуї короля Карла V і його дружини, що прикрашали фасад. Революціонери-вандали задовільнилися тим, що збили з їхніх голів корони та вирвали з рук скіпетри. Сьогодні ретельно відреставрованими статуями можна помилуватися у відділі скульптури.

Менше пощастило багато оздобленим саркофагам французьких правителів з абатства Сен-Дені. Через два місяці після урочистого відкриття музею в Луврі більшість із них були розбито на друзки в агонії наруги над останками «тиранів». Деякі з них вдалося врятувати художнику Ленуару, який помістив їх у лапідарій монастиря августинців. У листопаді 1793 року якобінці вдерлися до скарбниці. Її вміст, перевезений до Парижа шістьома возами, послужив для фінансування війн республіки. Шедеври ювелірного мистецтва були переплавлені. Пощадили лише предмети, які вважали античними (в республіці панувала мода на стародавні Рим і Грецію), а також кілька релікваріїв і меч Карла Великого, який використовувався під час коронацій.

Кладовище амбітних проєктів

Характерний силует Лувру походить з часів Валуа та Бурбонів. 430-метрова галерея, яка з'єднує його з палацом Тюїльрі, побудованим по сусідству, в майбутньому стане серцем музею. У фортеці, яка почала втрачати свою оборонну здатність, вже в XVII столітті гостювали митці. Ті, кому пощастило здобути покровительство короля, мали тут свої помешкання та майстерні. Новий фасад, хоч він і наслідував італійський ренесанс, став взірцем для «національного» стилю, так само, як колонада східного крила. Вся Франція рясніє будівлями, оформленими на зразок старого Лувру.

Сам же він в цілому не грішить надміром краси. Це конгломерат будівель різних епох, справжнє кладовище амбітних проєктів, реалізованих лише частково.

Архітекторам дякували за роботу в пришвидшеному режимі (цього удостоївся навіть Берніні). Зняти прокляття вирішив Людовик XIV, який мріяв про палац, гідний Короля-Сонця. Саме в Луврі молодий правитель вперше показав себе у танці, там він вперше побачив виставу Мольєра. На жаль, Людовик зрештою вирішив оселитися у Версалі, а інвестиції в стару резиденцію були зведені до мінімуму.

Міністр Кольбер розмістив у Луврі Королівську академію живопису та скульптури, яка з 1699 року регулярно організовувала виставки у Великому салоні. Ідея облаштувати тут постійну експозицію королівської колекції виникла задовго до революції, але було знайдене тимчасове рішення – відкрити музей картин у Люксембурзькому палаці, який відкривався двічі на тиждень.

Споконвічні вороги – англійці – виявилися більш рішучими. До 1759 року Лондон міг похвалитися Британським музеєм, а в Парижі все ще тривали дискусії.

Скасування привілеїв було одним із основних гасел революції. Воно, зокрема, передбачало зробити доступними для людей артефакти, відібрані у кровопивць. Декрет про створення Центрального музею мистецтв гласив, що він почне працювати протягом найближчих двох тижнів. Поспіх був зрозумілий – країна занурювалася в економічну кризу, у війну проти молодої республіки вступали все більше європейських країн. Якобінці відчували, що втрачають популярність. Їм потрібно було довести, що крім терору вони можуть запропонувати щось позитивне.

Унікальний шурин

Відкриття Лувру було пропагандистським шедевром, але водночас – фальстартом. Експозицію показували все рідше, а через три роки і зовсім закрили на замок, мотивуючи це необхідністю ремонту.

Справжня прем'єра відбулася в річницю знесення Бастилії, 14 липня 1801 року, з ініціативи Бонапарта. Музей Наполеона функціонував на особливих правах. Його директор, Домінік Віван-Денон, мав постійний доступ до імператора, супроводжував його під час завоювань і особисто відбирав артефакти, гідні виставлятися в Луврі. Вони їхали до Франції з військовим ескортом, у спеціально сконструйованих возах і скринях, вистелених вовною та сіном.

Вже будучи генералом, Бонапарт, який активно реалізовував політику республіки, що полягала у конфіскації творів мистецтва з території французької сфери впливу, змусив Папу Римського передати йому сто найцінніших скульптур з Ватикану. Список, підготовлений бароном Деноном, відкривала група Лаокоона і Аполлон Бельведерський, яких любителі старовини оточили майже релігійним культом.

Фонди Лувру росли у блискавичному темпі, і незабаром у виставкових залах стало бракувати місця. Це намагалися компенсувати організацією ситуативних виставок – зазвичай з нагоди доставки до Парижа чергової партії трофеїв. Коли Наполеон придбав колекцію загрузлого в боргах принца Боргезе за 13 мільйонів франків (не личить обкрадати шурина), її безцінні артефакти були негайно передані до сховища.

Мета виправдовувала засоби. Французи, які порівнювали себе з давніми римлянами, були переконані, що шедеври за замовчуванням мають належати їм. Артефакти, якими погордував Лувр, було розділено між 15 національними музеями, що діяли у провінціях. Решта потрапила до імператорських резиденцій. Підлеглі наслідували приклад «бога війни», нещадно грабуючи палаци, садиби, церкви та монастирі, які траплялися їм на шляху.

Взявши Париж, союзники почали відновлювати довоєнні порядки і наказали повернути награбоване країнам походження. Денон був обурений, але нова влада наказала задовольнити вимоги окупантів. Повернення трофеїв спрощували складені французами каталоги з детальним описом, розмірами, походженням і ринковою ціною кожного експоната.

Леонардо, що ж ти наробив?

Та повернули не все. Союзники махнули рукою на картини італійських примітивістів, бо на той час вони були немодними. Спритники з Лувру відстояли велику (в прямому і переносному сенсі) роботу Веронезе, вивезену з трапезної венеціанського монастиря Сан-Джорджо Маджоре, лякаючи господарів тим, що 70-метрове полотно пошкодиться під час перевезення. Компенсація, тобто «Бенкет Симона» Шарля Лебрена порівняно з «Шлюбом в Кані Галілейській» виглядала біднувато. Французи сподівалися, що повалена Бонапартом республіка святого Марка вже не повернеться на політичну карту Європи, а австрійці не надто ревно підтримуватимуть венеціанські претензії. Вони мали рацію. Крім «Шлюбу» у Франції залишилися плафони з Палацу Дожів, також авторства Веронезе.

Сьогодні Лувр визнає, що володіє 75 артефактами, вивезеними з Європи в епоху революції та за часів Наполеона. Основою колекції залишаються колишні колекції французьких монархів та аристократів, а також десакралізовані ікони і скульптури церковного походження. Дух Денона переслідував наступних директорів, які мріяли про могутність. Античні шедеври, передані Папі, замінили скульптури з колекції Боргезе.

Розраховувати на фінансову підтримку з боку держави наразі не доводилося, але графу Огюсту де Форбену прийшла в голову геніальна у своїй простоті ідея. Порожні місця він заповнив полотнами живописців, нагороджених Академією, що містилася в цьому ж будинку. За щасливим збігом обставин, після талановитих неокласиків на творчу сцену вийшло покоління ще талановитіших романтиків. «Свобода, що веде народ на барикади», «Пліт Медузи» чи «Велика одаліска» стали новими візитівками музею. Побічним ефектом було «ународнення» Лувру, який став обов’язковим місцем для кожного, хто хотів мати хоч якесь поняття про французьке мистецтво.

Однак найвідомішим експонатом залишається робота видатного італійця. «Джоконда» потрапила сюди дещо випадково. Якби король-сибарит Франциск I не вмовив літнього Леонардо переїхати і оселитися на берегах Луари, картину міг би придбати хтось із аристократів, що відвідували Італію. Наприклад, князь Адам Єжи Чарторийський. Звідки взялася така популярність загадкової жінки, намальованої художником, який особисто віддавав перевагу чоловікам?

У ХІХ столітті Європа дехристиянізувалася, але люди хотіли у щось вірити (наприклад, у науку). «Релігію мистецтва» могла сповідувати жменька естетів і снобів, але емоції широкої публіки вирували навколо робіт художників, яких ще за життя називали «божественними». Культ ренесансу, що практикувався в університетах, захопив салони, а потім і громадську думку. А хто був найбільшим генієм епохи Відродження? Правильно, да Вінчі... Популярність Мони Лізи підсилило її зникнення в 1911 році. Злодій виявився дилетантом, тож через два роки картина повернулася до Парижу, ставши предметом істеричного обожнювання, якому не видно ні кінця, ні краю.

Єгиптолог з пилкою та киркою

До того, як серцями заволоділа Джоконда, Лувр найбільше славився своїм відділом стародавнього мистецтва. До музею стікалися натовпи людей, щоб на власні очі побачити плоди вражаючих відкриттів французьких археологів-аматорів.

Все почалося з Венери Мілоської. Скульптуру, яку помилково прийняли за роботу легендарного Праксітеля, виставили в окремій залі. Захоплення не припинилося навіть тоді, коли виявилося, що німецький археолог мав рацію, стверджуючи, що статуя походить з елліністичного періоду. Лише Стефан Жеромський, устами рішучої панни Ванди, епізодичної героїні «Бездомних», сказав правду про Венеру. «У неї вся спина посмугована, наче хтось чотири дні підряд шмагав її економським батогом» [переклад з польської М.Пригари, 1954].

Успіх повторила Ніка Самотракійська, хоча вона постраждала ще більше, ніж богиня кохання. Її довелося склеювати з фрагментів, знайдених на грецькому острові. «У вітряних хвилях твоїх легких шат я чую музику/польоту, якого не перевершить жоден птах», – коментував Леопольд Стафф.

Пошуки стародавніх реліквій супроводжувалися жорсткою конкуренцією з англійцями. Під час завоювань Наполеона в Єгипті флот остров'ян перехопив скарби, які він відправив до Парижа. Таким чином Розетський камінь, який використовувався для розгадки таємниці ієрогліфів, замість Лувру потрапив до Британського музею.

Тоді французи зрозуміли, що вони досягнуть більшого хитрістю, ніж силою. Дружні стосунки з Каїром полегшили життя єгиптологам, легше було отримати дозвіл на вивезення пам’яток за кордон. У 1828 році співробітник Лувру, знаменитий Шампольйон, здійснював особистий нагляд над вирізанням монументального барельєфу з гробниці фараона Сеті I, висіченого в камені. Через 15 років французький дипломат, який проживав у Мосулі, натрапив на слід ще однієї загубленої цивілізації. Рельєфи із зображенням крилатих биків з людськими головами, виявлені в руїнах палацу правителя Ассирії, викликали фурор, коли їх вивантажили з барж на набережній Сени. Так у володіння Лувру потрапили таблички, покриті клинописом – найдавнішими письменами в історії людства.

Окрім безцінних артефактів паризький музей здобув ще й престиж. Колекціонери дедалі охочіше передавали йому свої скарби. Траплялися і провали: найбільшим з них стало виставлення на аукціоні у Лондоні колекції скинутого з трону в 1848 році короля Луї-Філіпа. Тоді Лувр назвали Народним палацом. Наполеон III, у свою чергу, хотів перевершити свого знаменитого тезку в щедрості. Він наказав добудувати додаткові флігелі та галереї. Фасади було прикрашено в дусі епохи алегоричними скульптурами типу «Франція – захисниця науки і освіти». У галереях вже раніше з'явилися пафосні живописні полотна, присвячені відомим митцям та їхнім меценатам. «Новий Лувр» був грандіозною, еклектичною будівлею, в якій також розміщувалися друкарня, бібліотека, пошта та два міністерства.

Тінь Торговиці над Сеною

У спекотні дні Паризької Комуни ця сутичка з владою мало не призвела до загибелі музею. Палац Тюїльрі згорів, а Лувр, його старший брат, зазнав лише незначних ушкоджень.

Світ дивився і заздрив. За паризьким взірцем розвивалися Рейксмузеум в Амстердамі, Прадо в Мадриді чи міланська Брера. Перлинами їх колекції стали картини та скульптури, які після падіння Наполеона не повернулися до колишніх власників.

Коли було прийнято рішення перенести роботи, створені у другій половині XIX століття, до колишнього вокзалу д'Орсе, Лувр неминуче перетворився на консервативну інституцію. Яким же було здивування відвідувачів, коли у 1953 році на стелі зали етруських старожитностей з'явився плафон Жоржа Брака «Птах». Кубіст повторив цей успіх через вісім років, ставши першим живим художником, якому випала честь виставляти свої роботи в Луврі. Потім вікно закрилось, і лише в 2007 році німецького художника Ансельма Кіфера попросили розписати один зі сходових майданчиків. У результаті вийшов моторошний твір під назвою «Атанор».

Спроби осучаснити музей стародавнього мистецтва продовжуються. Американський художник Сай Твомблі розписав стелю в Бронзовій залі, француз Франсуа Морелле подарував абстрактний вітраж, а Еліас Креспін з Венесуели подарував інсталяцію «Хвиля півдня», що складається з 128 металевих труб, які здіймаються у повітря. Настав час приєднатися до них художнику з Польщі, адже сьогодні єдиним польським акцентом у постійній експозиції Лувру є портрет головного зрадника Станіслава Щенсного Потоцького (із синами).

– Вєслав Хелміняк

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук