У дискусіях про генезу ІІ Світової війни інколи наводять речення, яке приписують маршалові Фердинандові Фошу. Коли легендарний французький командир ознайомився з умовами Версальського договору, він зазначив, що це не буде мир, а лише перемир’я на двадцять років.

Здавалося, що маршал Франції вцілив у десятку. Наступна світова війна, яку Німеччина розпочала майже через двадцять років після підписання мирного договору у Версалі. І до сьогодні деякі історики вважають, що ІІ Світова війна була певним чином продовженням Першої світової, хоча, звичайно, більш масштабна і незрівнянно жорстокіша.

Це підтверджують світлини та фільми, у яких лінкор "Шлезвіг-Гольштейн" обстрілює Вестерплатте. Ґданськ та морський «коридор» дійсно займали дуже важливе місце серед німецьких ревізіоністських вимог, які висували практично всі політичні та ідеологічні течії Веймарської Німеччини. 1939 року претензії Берліна на Ґданськ та «коридор» стали безпосередньою причиною нападу німців на Польщу.

Водночас відмінності між причинами обох воєн фундаментальні. Велика війна 1914-1918 рр. вибухнула. ІІ Світову війну гітлерівська Німеччина запланувала, підготувала та свідомо розв’язала.

Трагедія, хоча не злочин

Визначення «вибух» можна застосувати до І Світової війни. Дискусія істориків про її причини триває від Паризької мирної конференції 1918-1919 рр., під час якої переможці нав’язали Німеччині та її союзникам тезу про те, що саме переможені винні у розв'язанні цієї війни (ст. 231 Версальського договору).

Ця суперечка не вирішена досі, свідченням чого є популярність чудово написаної книги австралійського дослідника Кристофера Кларка «Лунатики. Як Європа пішла на війну 1914», яка базується на широких архівних дослідженнях та була перекладена польською мовою (2017 р.). Це був черговий історик, який стверджував, що хоча войовнича та імперіалістична Німеччина не була без вини в 1914 році, інші держави також несуть неабияку відповідальність за те, що Європу охопила Велика війна.

Кларк, зокрема, полемізував з думкою відомого лівого історика з Федеративної Республіки, професора Фріца Фішера, який на початку 1960-х років стверджував, що Вільгельмінський Райх свідомо штовхав до війни, прокладаючи собі шлях до статусу світової наддержави. За це історика жорстко критикували у Німеччині, зокрема у владних колах.

Для Кларка ж «вибух тієї війни був трагедією, а не злочином». «Німці не були [в 1914 р.] єдиними імперіалістами, і не лише вони піддалися параної». Криза, яка «принесла» Велику війну, «була наслідком спільної політичної культури». Також вона була багатовекторною та інтерактивною, через що стала найскладнішою подією сучасності». Однак, варто зазначити, що позиція Кларка, яка стосується ще довоєнної інтерпретації «скочування» світових наддержав у Велику війну 1914 р., зазнала критики і в самій Німеччині.

Авторитетні історики не ведуть дискусії щодо причин ІІ Світової війни. У цьому випадку позиція дослідників однозначна. Провину за розв’язання війни несе гітлерівський німецький Райх, а об’єктом дискусії може бути роль сталінського Радянського Союзу у поширенні цього конфлікту на Європу та світ.

Веймарське брязкання шабелькою

Роззброєна за умовами Версальського договору Німеччина стала на шлях ревізіоністської політики, і у цій країні поширеним гаслом було «виправлення помилок Версалю». Пам’ять про поразку 1918 р. залишалася травматичною і пізніше, коли в середині 30-х років Гітлер відмовився від дотримання військових пунктів договору. Якщо війна з ненависною Польщею, «сезонною державою», за колишні «східні землі» була б для Німеччини прийнятною, то після досвіду 1914-1918 рр. ризик починати війну на два фронти виглядав жахливо.

Політика зближення з Парижем і Лондоном, яку з 1925 року проводив багаторічний очільник німецької дипломатії Густав Штреземанн під егідою Локарнської конференції і в дусі Ліги Націй (за це Штреземанн був удостоєний Нобелівської премії миру), водночас супроводжувалася «економічною війною», відомою також під назвами митної або торгівельної війни, яку Веймарська республіка оголосила Польщі,. У Берліні також не виключали збройних дій проти Польщі.

У секретній записці від 11 листопада 1925 року керівник одного з департаментів МЗС Німеччини Герберт фон Дірксен (не будь-хто, а майбутній посол у Москві, Токіо та Лондоні) підкреслював, що питання ґданського «коридору”» може бути вирішене силовим методом, якби склалися сприятливі обставини. Війська Райхсверу могли б увійти в цей регіон під претекстом захисту німецької меншини. Через кілька тижнів цей дипломат у розмові з британським послом лордом д'Аберноном сказав, що Німеччина хотіла б повернути собі Ґданськ, «коридор» по лінії Піла-Торунь, частину Великопольщі (залишаючи Польщі Познань) і Верхню Сілезію. Протягом 10-15-річного перехідного періоду ці території могли б бути автономними під контролем Ліги Націй, і лише згодом їх би включили до складу Райху.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Ці рішення були суто теоретичні поки у Польщі була однозначна військова перевага над Німеччиною, але на Заході ці твердження час від часу потрапляли на сприятливий ґрунт.

У той час веймарська республіка входила в період занепаду після початку великої економічної кризи 1929 р., і це збіглося в часі зі смертю Штреземанна. Його послідовники вже публічно погрожували війною Польщі, як наприклад міністр закордонних справ Юліус Куртіус у Лізі Націй: 21 січня 1931 р. він дав чітко зрозуміти, що Райх, коли відновить свої збройні сили, самостійно здійснить ревізію польсько-німецького кордону.

Однак, німецьке побрязкування шабелькою не загрожувало початком нової світової війни, і в тодішніх реаліях ніхто не розглядав такої можливості.

По „Lebensraum” до Росії

Прихід до влади Гітлера у січні 1933 р. повинен був ґрунтовно змінити ситуацію. У своїй програмній праці «Майн Кампф» лідер найсильнішої серед усіх інших партій, що мали представництво у Рейстагу, відкрито писав, що майбутня націонал-соціалістична Німеччина повинна збудувати свою імперію на сході Європи, на руїнах Радянського Союзу. Це мало статися внаслідок війни.

Програму майбутньої націонал-соціалістичної експансії молодий Гітлер творив ще на початку 20-х років. Він стверджував ще до Мюнхенського путчу (листопад 1923 р.), що під час майбутньої війни Німеччина повинна об’єднатися з Італією та Великою Британією. Загрозу для Райху він бачив з боку Франції та більшовицької Росії. Саме вона мала бути ціллю німецького походу по „Lebensraum”. У приватній розмові на зламі 1922 та 1923 рр. він переконував, що «Росія дала б достатньо землі для німецьких поселенців і була б широким полем діяльності для німецької промисловості».

Перебування у в’язниці в Ландсберзі Гітлер використав для впорядкування своїх думок, результатом чого став перший том «Майн Кампф», виданий в середині 1925 р.; наступний том вийшов друком під кінець 1926 р. Лідер НСРПН виклав у книзі своє бачення, як здобути «життєвий простір» для німецького народу. Автор писав, що нацистський Райх повинен напасти на СРСР і за підтримки Великої Британії та Італії на руїнах Радянського Союзу створити німецьку імперію. Він підкреслював, що його програма не має нічого спільного з традиційною німецькою антиверсальською ревізією: «Прагнення відновлення кордонів 1914 року – це політичний нонсенс такого масштабу та наслідків, що може здаватися злочином». На думку Гітлера, цей постулат настільки скромний, що злочином, власне, було б пролиття крові німецького солдата для досягнення мети. Він писав: «Або Німеччина стане світовою наддержавою, або взагалі перестане існувати».

Він повторював у промовах, що майбутнє Німеччини вирішиться завдяки війні, а згідно з національним соціалізмом, «кожен народ має право брати землю, яка йому потрібна і яку він у змозі використовувати» (промова від 19 червня 1930 р.).

1928 року Гітлер написав іншу книжку, цього разу невелику, яка, однак, з різних причин не була видана тоді і її текст опублікували лише 1961 р. в науковій редакції (польське видання вийшло 2017 р.) У ній лідер НСРПН розгортав власну концепцію міжнародної політики майбутнього нацистського Райху. Наприклад, він стверджував, що якщо Німеччина за згодою Великої Британії стане світовою наддержавою, то у майбутньому її чекатиме фінальний поєдинок зі Сполученими Штатами за остаточну гегемонію у світі. У цій фінальній сутичці Велика Британія буде на боці Райху.

Протягом останніх років перед тим, як прийти до влади в Райху, Гітлер помітно пом’якшив тон своїх публічних виступів щодо міжнародної політики. 11 грудня 1931 року в етері американської радіостанції CBS він заявив, що його партія «хоче миру в Німеччині та Європі» (рівно через десять років гітлерівська Німеччина оголосить війну Сполученим Штатам).

Наступного дня в органі НСРПН „Völkischer Beobachter” Гітлер написав, що нацисти не хочуть війни, а лише рівноправ’я для німецького народу. Поволі стихали й зауваження щодо «необхідності боротьби за достатній життєвий простір», залишається завдання «завоювати нові землі та заселити їх (напр., на сході)», а «розширення життєвого простору – це природне право кожного народу» (цитати з промови від 11 листопада 1931 р.).

Тому, коли 30 січня 1933 р. президент Райху призначив Гітлера канцлером коаліційного уряду, у закордонних коментарях здебільшого не було паніки. З’явилися думки, що канцлер Гітлер – це вже зовсім інший політик, ніж молодий радикал 20-х років, що він став більш відповідальним.

Коли Велика Британія підводить

Протягом наступних тижнів, місяців та років молодий канцлер відмінював слово «мир» за всіма можливими відмінками. У міжнародних справах в основному говорив про рівноправність Німеччини (зокрема, щодо озброєння), та застерігав від комуністичної загрози. Одночасно від самого початку в секретних виступах він не приховував, що має далекосяжні плани.

На зустрічі з високопоставленими офіцерами Райхсверу та Райхсфлоту 3 лютого 1933 року він заявив, що його мета – «завоювання нового життєвого простору на Сході та його тотальна германізація». Цьому повинні були сприяти надшвидке розширення збройних сил, а також здобуття майбутніх союзників.

Гітлерові потрібно було понад три роки, щоб зрозуміти, що Велика Британія справді готова піти на значні поступки щодо Німеччини, однак вона не дасть Райху свободи дій на континенті, і що політика умиротворення має певні межі. Зрештою, ще на початку 1934 р. канцлер говорив своїм генералам, що якби плани «завербувати» Велику Британію не вдались, тоді була б невідворотна війна спочатку з обома західноєвропейськими наддержавами – Францією та Великою Британією: «короткі вирішальні удари у західному напрямку, а згодом на східному».

Це були ще теоретичні рішення, а вже у березні наступного року Гітлер оголосив, що Німеччина відмовляється від мілітарних зобов’язань Версальського договору. Райх офіційно розпочав форсоване озброєння.

Через рік, у березні 1936 року, Вермахт перейшов Рейн, і відбулася ремілітаризація Рейнського регіону. Це вже було порушення не тільки Версальського договору, нав'язаного Німеччині 1919 року, але й Рейнського пакту, найважливішого договору, укладеного на Локарнській конференції, який Райх підписав добровільно 1925 року.

Міжнародна реакція була гостра, щоправда лише на словах. Одночасно Гітлер запропонував перемовини щодо нового устрою. Звичайно, через багато місяців розмови зайшли в глухий кут.

Тим часом окреслювалася нова система альянсів Райху. Гітлер відмовився від ідеї отримати підтримку Лондона, але уклав угоду з Токіо та Римом (Антикомінтернівський пакт 1936/37). Він також намагався залучити Польщу до цієї угоди після укладення з нею договору про ненапад у січні 1934 року. Гітлер не міг би вести війни для досягнення своєї мети, не підпорядкувавши Польщу Німеччині (найкраще політично, а за необхідності – мілітарно).

Наприкінці літа 1936 р. Гітлер писав у меморандумі, який стосувався чотирирічного плану, що мусить відбутися «розширення життєвого простору, тобто сировинної бази та основи для харчування нашого народу. Завдання політичного керівництва вирішити це питання у майбутньому». А також: «І Протягом 4 років німецька армія мусить бути готова до дій. ІІ Протягом 4 років німецька економіка мусить бути здатна нести тягар війни».

На засіданні уряду Райху 4 вересня Герман Ґерінґ підкреслював, що не вдасться уникнути «розправи з Росією». «Комунізм (…) повинен бути роздушений, як павук на стіні! Нічого іншого не залишається, нічого! Це наша європейська місія,» – писав Йозеф Ґеббельс у своєму щоденнику в червні 1936 р. У листопаді цього ж року він коротко виклав висновки Гітлера під час розмови наодинці: «Озброєння просувається вперед. Ми витрачаємо на це неймовірні суми. 1941 року будемо цілком готові. Наближається сутичка з більшовиками. (…) Першість у Європі нам гарантована. Аби лише не змарнувати жодного шансу. Для цього потрібно озброюватися. Фюрер готовий на все».

На секретній конференції 5 листопада 1937 року (відома як Хоссбахська конференція на честь полковника, який її протоколював), він уже зараховував Францію та Британію до ворогів, які ненавидять Райх, окреслюючи їх словом Hassgegner, що приблизно можна перекласти як «ненависні опоненти», «для яких німецька міць в серці Європи як більмо в оці».

Проблема земель розселення для німецького народу мусить бути вирішена лише шляхом війни, і не пізніше, ніж у 1943-1945 рр. Перший етап – це анексія Австрії та розгром Чехословаччини у блискавичній війні. Він переконував, що втручання Франції та Великої Британії малоймовірне, але у випадку німецько-французької війни Польща, якби Німеччина не зазнала поразки, зберегла б нейтралітет.

Навіть ціною війни

Аншлюз, тобто приєднання Австрії до Райху, відбувався безперешкодно і з очевидним ентузіазмом більшості самих зацікавлених. Проте чехословацька криза тяглася місяцями, хоча на Заході закріпилося переконання, що здебільшого заселений німцями регіон чеського пограниччя (який не надто точно називають Судетами), повинен стати принаймні автономією.

Однак Гітлер хотів знищити чехословацьку державу ще 1938 р., навіть ризикуючи війною. Це викликало страх у великої частини німецьких еліт, страх охопив теж німецьке суспільство. Шеф Генерального штабу, генерал Людвіґ Бек застерігав, що у випадку війни з західними державами Райх був би приречений на поразку. На знак протесту ген. Бек подав у відставку.

Серйозний опір чинили і в Міністерстві закордонних справ – державний секретар Ернст фон Вайцзеккер робив усе можливе, щоб вплинути на свого шефа Йоахима фон Ріббентропа, переконуючи його, що війна означатиме finis Germaniae.

В останні дні вересня війна, здається, висіла на волоску, а Гітлер, ескалуючи свої вимоги на адресу Праги, надавав перевагу збройному вирішенню. Однак він був неприємно здивований позицією мешканців Бад Ґодезберґа на Рейні (сьогодні район Бонна), що аплодували прем’єрові Невіллу Чамберлену, який прибув туди на розмову, вітаючи його як емісара миру, а через кілька днів знову зазнав розчарування через холодну реакцію берлінців на влаштований ним проїзд столицею моторизованої дивізії Вермахту.

Врешті він піддався і погодився на Мюнхенську конференцію чотирьох держав (29 вересня 1938 р.). Вона означала трагедію для чехів та удар не лише по престижу, а й по геостратегічному становищу західних держав. У перемозі Німеччини не було сумнівів, однак Гітлер сприйняв Мюнхен як поразку, перекреслення його планів. Перемир’я не задовільняло його.

Фюрер розумів, що Захід хоче зв’язати йому руки та вгамувати ціною Чехії подальшу експансію Райху. Його дратувала радість мюнхенців та берлінців та їхні вигуки на честь Чамберлена. Те, що він протягом кількох місяців без війни, лише погрожуючи нею, перетворив Німеччину на найсильнішу державу на континенті, а авторитет його, Гітлера, неймовірно зріс серед німців, однак цього було замало.

Через пів року, в середині березня 1939 р., канцлер повністю ліквідував чеську державу. Це був період реалізації чергового етапу експансії Райху. Він чітко рухався у напрямку війни, але спочатку, ще перед омріяним та описаним на сторінках «Майн кампф» походом проти СРСР, атакуючи Захід, хотів «умиротворити» тил. Тому він мусив остаточно з’ясувати, яку роль в його планах відіграє Польща.

Гітлер уявляв, що Варшава погодиться на роль васала Райху і буде його захищати від ймовірного нападу СРСР, у той час, коли Верхмат буде розправлятися з Францією та британським військовим корпусом.

Для поляків, однак, союз з Францією залишався основої їхньої стратегії безпеки. У Варшаві знали, що не йдеться про приєднання Ґданська до Райху і про визначення екстериторіального зв'язку через Ґданське Помор'є. Керівництво Польської Республіки визнало, що зв'язати себе з Райхом означало б стрибнути у прірву, а в майбутньому віддати себе на милість і немилість Гітлера. Тим більше, що в середині березня 1939 р., через шість місяців після Мюнхенської конференції, вже було зрозуміло, що підпис Гітлера і його запевнення не вартують навіть паперу, на якому він його поставив. Крім того, народ, що лише двадцять років тому здобув та відстояв свою незалежність, ніколи не дозволив би своїм лідерам понизити країну до статусу васала Німеччини, яку в Польщі вважали одвічним ворогом.

Польща без вагань прийняла британську пропозицію гарантій, яку 31 березня 1939 р. оголосив прем'єр-міністр Чамберлен. Тут не будемо полемізувати з міфом про те, що Лондон своїми гарантіями спровокував Гітлера напасти на Польщу. Гітлер напав на Польщу не через британські гарантії, а через те, що Варшава відмовилася підкоритися Берліну. З іншого боку, Польща в реаліях 1939 року блокувала подальшу німецьку експансію як на захід, так і на схід. Тому її потрібно було ліквідувати. У британській документації, доступній протягом кількох останніх десятиліть, в тому числі в протоколах уряду Його Величності, немає жодних слідів наміру здійснити напад на Польщу з боку Райху. Загалом це був блеф, розрахований на те, щоб зупинити німецький локомотив, який набирав швидкості.

Коли навесні 1939 р. дійшло до відкритої конфронтації між Берліном та Варшавою, німецьке суспільство сприйняло це з величезною сатисфакцією. Ініційована Гітлером політика добросусідських стосунків з Польщею була дуже непопулярна в Райху і її можливо було виконати лише за умов диктатури. Згідно з німецькою публічною позицією, вони не були проти того, щоб фюрер нарешті провчив «полячків», яких вони не любили, яких зневажала та навіть ненавиділи. (Polacken). З іншого боку, як і кілька місяців до того, перед Мюнхенською конференцією, німців охопив страх перед війною на два фронти, перед війною, якої Райх не може виграти.

Початок польської кампанії

Наступні місяці були позначені війною нервів і своєрідним протистоянням між наддержавами, які вели між собою таємні перемовини: Німеччина з Великою Британією та Радянським Союзом, британці з французами, Совєтами та Райхом, Радянський Союз із Заходом та Райхом.

Поворотним моментом у ситуації і шоком (хоча й найменшим у Варшаві) стала звістка про поїздку Ріббентропа до Москви з метою підписання пакту про ненапад. Здавалося, Гітлер тріумфував (через кілька днів він назвав угоду зі Сталіном «пактом з дідьком, щоб прогнати диявола»), однак він не зміг розвіяти сумнівів своїх військових і соратників щодо того, чи можна далі ризикувати світовою війною і вести боротьбу на два фронти. Як занотував 24 серпня один з ад'ютантів Гітлера (майор Герхард Енгель), військові були вкрай стурбовані: «Не через Польщу, а через страх перед тим, що може з цього всього вийти».

Навіть Ріббентроп не був настільки самовпевненим. Він не хотів відкрито виступати проти Гітлера, але з багатьох доповідних, що надходили до нього, на стіл канцлера він вибирав лише ті, в яких згадувалася висока ймовірність того, що Франція і Велика Британія оголосять війну Німеччині. Це неважко встановити, оскільки він вибирав ці доповідні та позначав зеленим олівцем великою літерою F (Führer).

Коли 29 серпня Герман Ґерінґ звернув Гітлерові увагу, що він грає ва-банк, диктатор відповів: «Все своє життя я грав ва-банк». У той час він передовсім прагнув збройного придушення Польщі. Він хотів, як занотував його ад'ютант інші слова фюрера цього дня, свою «першу Сілезьку війну», як це здійснив два століття раніше Фридрих Великий. Після кампанії в Польщі мали послідувати наступні кампанії, в тому числі описана в «Майн кампф» операція проти Радянського Союзу, яку тепер неминуче доведеться відкласти.

Ще 18 жовтня 1939 р. він заявляв військовим, що завойовані польські землі в майбутньому стануть «німецькою зоною концентрації військ». А 23 листопада на зборах генералів він сказав: «Ми можемо виступити проти Росії лише тоді, коли будемо вільні на заході".

Однак восени 1939 р., коли дружба між Берліном і Москвою тільки починала розквітати, пересічні німці про це ще не здогадувалися.

– Станіслав Жерко

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклад Марія Редьква Заголовок та підзаголовки від редакції

Проф., д-р габ. Станіслав Жерко – історик, працівник Західного інституту у Познані та Військово-морської академії у Ґдині, автор трьох монографій про генезу ІІ Світової війни та упорядник чотирьох томів польських дипломатичних документів 1934-1939 рр. Недавно вийшло друком друге видання його книги «Німецька закордонна політика 1934-1939 рр.