Австрія міжвоєнного періоду асоціюється у Польщі з іншим словом на літеру «А» – з аншлюсом, тобто приєднанням до Німеччини. Ганебна необізнаність цього разу дещо відображає суть речей, бо Австрії після Першої світової війни ніхто не хотів, навіть самі австрійці. Після розпаду багатонаціональної Австро-Угорської монархії, якою упродовж століть під різними назвами правила одна династія, німецькомовним підданим Габсбургів залишилися крихти – лише 15% колишньої території монархії та близько 6,5 мільйонів населення, 2 мільйони з яких проживали у Відні. Новостворена держава назвала себе Німецькою Республікою Австрія і висловила бажання приєднатися до також республіканської на той час Німеччини. Держави-переможниці у Першій світовій війні на мирній конференції в Сен-Жермені – продовженні версальської конференції – чітко попередили, що вони не погодяться на аншлюс, тому у 1919 році з назви держави зник прикметник «Німецька».

Підписуйтесь на наш фейсбук Переможці також не погоджувалися на відновлення монархії і наявність у новій державі сильної армії з важким озброєнням. Самостійне існування держави ставилося під сумнів численними політичними колами як всередині країни, так і за її межами. В Європі Австрія була найбільше потрібна Італії як буфер, який відділяв би останню від Німеччини. Проти об’єднання найгостріше виступала Франція.

Чужим був не іноземець, а сусід

Карл Реннер, перший канцлер республіки, також не надто вірив у державу, якою йому довелось керувати. Він вважав, що країна потрапить у залежність: «Вугільну від Польщі та Чехії, нафтову від Польщі та Румунії, зернову від Угорщини, від південних слов’ян у питанні худоби, а від Італії у питанні доступу до моря».

Ніхто з мешканців Австрії після Першої світової війни не заявляв про австрійську свідомість чи національну ідентичність. Німецькомовні австрійці вважали себе німцями за культурною ознакою, а про австрійський патріотизм чи націоналізм не могло бути й мови. Панівна династія Габсбургів навіть в націєтворчому ХІХ столітті дбала про те, щоб серед їхніх «вірних народів» не сформувалася національна свідомість – монархію мала об’єднувати вірність династії, як у середньовіччі.

Перш ніж угорці, поляки, чехи, серби, хорвати та інші піддані віденського імператора й короля у нові віки потрапили (не зовсім добровільно) під скіпетр Габсбургів, вони були підданими інших правителів. Австрійські німці з незапам’ятних часів були габсбурзькими підданими, ще за часів Священної Римської Імперії германської нації, тож у них не було історичної та націоналістичної точки відліку, як у інших «вірних народів» монархії.

Проведені після Другої світової війни дослідження на тему «коли виникла Австрія» виявили, що про окрему національну і державну свідомість австрійців можна говорити найраніше з 1932 року, коли канцлером став Енгельберт Дольфус. Багато респондентів відповідало, що лише з 1945 року, та були й такі, які вважали, що лише з 1955 року – після деокупації Австрії союзниками.

В австрійській історичній літературі про міжвоєнну Австрію писали так: це держава, якої ніхто не хотів. Хотів чи не хотів, але треба було жити нормальним, тобто бурхливим, як було заведено у ті часи, політичним життям.

На політичній сцені альпійської республіки домінували християнські демократи та соціал-демократи. Більше шансів домогтися максимально швидкого запровадження диктатури пролетаріату мало ліве крило соціал-демократичної партії в умовах слабкості комуністичної партії, при цьому марксисти придунайського регіону були незалежними від Москви. Коли з’явились нацисти, вони були слабкими спочатку і постійно залежали від допомоги Третього Рейху. Монархісти та пангерманський рух не мали великого електорату, але вони були стрілкою на терезах підтримки основних партій, яка протягом усього двадцятиріччя (до 1938 року) коливалася близько позначки 40%.

Що ж стосувалося політичного майбутнього Австрії, то соціал-демократи вже у 1919 році висунули дві концепції. Перша передбачала вільну федерацію колишніх країн Австро-Угорської монархії – Наддунайську Федерацію. Друга полягала в об’єднанні з Німеччиною. Політична думка соціал-демократів швидко схилилася до другого варіанту. Політичну та національну окремість Австрії розглядали – і то не одразу – лише християнські демократи.

Не лише це розділяло найсильніші в Австрії політичні партії. Християнсько-соціальна партія та Соціал-демократична робітнича партія Австрії відрізнялися усім. Соціал-демократи та християнські демократи по-різному віталися, водили дітей до різних шкіл, жили у різних районах, демонстративно не ходили чи ходили до церкви. Обидві партії мали свої воєнізовані формування. Соціал-демократи – Шуцбунд, до якого входили (цифра, швидше за все, перебільшена) 80 тисяч членів, християнські демократи могли розраховувати на Гаймвер, який налічував 40 тисяч учасників, але не був так тісно пов'язаний зі своєю партією, як Шуцбунд зі своєю. Австрійська армія, згідно з Сен-Жерменським мирним договором, налічувала 30 тисяч солдатів.

Роман Кохновський у своїй книзі «Станова держава чи диктатура пролетаріату?» [Państwo stanowe, czy dyktatura proletariatu?] написав: «У партійній пропаганді ретельно плекався образ політичного опонента як ворога, гідного найвищого презирства. Поширювалася своєрідна внутрішня ксенофобія. Чужим ставав не іноземець (якщо він поділяв політичні симпатії, він міг вважатися союзником), а навіть сусід у разі приналежності до іншого політичного табору. Страх перед чужим (за політичною ознакою) громадянином, часто безпідставний, став в Австрії періоду І Республіки дуже деструктивною обсесією. У політичній боротьбі все менше значення мали раціональні аргументи і все більше – гноблення і навіть знищення (включаючи фізичну ліквідацію) політичного опонента. Діяльність воєнізованих організацій лише посилювала наявну політичну напругу. З пізньої осені 1926 року оранізовувалися демонстративні паради Гаймверу та Шуцбунду, вечірні походи із факелами тощо».

Політика вилилась на вулиці. Сотні вбитих

30 січня 1927 року в корчмі у селищі Шаттендорф зустрілися 30 членів ветеранської організації FKV (Frontkämpfervereinigung). 300 членів місцевого Шуцбунду оточили корчму, посипалися образи та каміння. Монархісти FKV використали мисливську зброю, що зберігалася на горищі. Було вбито двоє нападників з Шуцбунду, ще кількох поранено.

Соціал-демократи не могли упустити нагоду і розгорнули у пресі кампанію проти «злочинців з Шаттендорфа», які «полюють на робітників». Трьох осіб, які стріляли з горища, заарештували, і прихильники лівих були впевнені, що їх засудять до смертної кари. Проте суд присяжних у Відні вирішив, що обвинувачені не перейшли межі необхідного захисту, не стріляли з наміром вбити кого-небудь, а просто намагались відлякати тих, хто взяв в облогу корчму.

Після оголошення вироку 15 липня 1927 року у Відні відбулися сутички. Соціал-демократичний Шуцбунд не зміг стримати натовпу. Було спалено відділок поліції, зайнялася пожежа і у Палаці Справедливості, де евакуація чиновників в останній момент врятувала їх від лінчування. Під час втручання поліції було вбито 89 осіб, у тому числі звичайних перехожих, та поранено понад тисячу.

Після «інциденту з Шаттендорфом» і особливо після віденських заворушень, викликаних незадовільним вироком, політика вилилась на вулиці. Вихідних без маршів та контрмаршів Геймверу і Шуцбунду, бійок та дрібної стрілянини було мало.

У парламенті – Національній Раді – ситуація була стабільнішою. Там керували християнські демократи, бо соціал-демократи не змогли сформувати коаліцію з меншими партіями правого спрямування. З нацистами, які з’явилися на політичній сцені наприкінці двадцятих років, ніхто не хотів мати нічого спільного. Християнсько-соціальну партію підтримувала католицька Церква, а представник духовенства – прелат Ігнац Зайпель, навіть двічі був канцлером.

Глибока неприязнь між соціал-демократами і християнськими демократами та мілітаризація політичного життя щомиті могли вилитися у громадянську війну. А жоден демократичний політик, чи то канцлер, чи то президент, не мав такого авторитету, який можна було б зіставити з авторитетом імператора Франца Йосифа І.

12 травня 1934 року християнсько-демократичний уряд Енгельберта Дольфусса, який вступив на посаду 20 травня 1932 р. вирішив роззброїти Шуцбунд, втім таке рішення наштовхнулося на опір. Втрати з обох сторін були великими. Урядова сторона, яку підтримував Гаймвер, повідомила про 128 загиблих і 409 поранених, Шуцбунд – про 193 загиблих і понад 300 поранених. Крім того, загинули 109 випадкових цивільних осіб, які опинилися в зоні бойових дій, а 257 отримали поранення.

Енгельберт Дольфус донині залишається в Австрії суперечливою постаттю. Кажуть, що він запровадив австрофашизм – це поняття звучить, як звинувачення, але воно виникло у рядах правих сил. Він однозначно змінив устрій, запровадивши станову державу. Співпраця станів мала бути своєрідною протиотрутою від класової боротьби. Були створені дорадчі органи: Державна Рада, федеральні ради – економічна і культурна, а також Рада Земель. Більшість членів цих органів призначалися керівництвом держави. Єдиним законодавчим органом був Бундестаг, який обирався з членів вищезгаданих рад. Право законодавчої ініціативи належало уряду, а точніше – канцлеру. Назва держави змінилася на Федеративну державу Австрія, а гербом знову став двоголовий чорний імператорський орел.

«Австрофашизм» Мілліметтерніха

Енгельберт Дольфус порвав із республіканізмом, нова конституція починалась із invocatio Dei - звернення до Бога. Він став на чолі міністерств закордонних справ, безпеки, військової справи та сільського господарства. Заснував нову партію – Вітчизняний фронт, оголосивши поза законом усі інші, включно з рідними християнськими демократами. Дольфус посилався на папські енцикліки Лева XIII і Пія XI: «Rerum Novarum» та частіше на «Quadragessimo Anno».

У «Quadragessimo Anno» Пій ХІ намагався адаптувати середньовічний становий суспільно-економічний лад до сучасності. Цей новий устрій повинен був покласти край хаотичній вільній конкуренції та класовій боротьбі. Усі спори щодо роботи мали вирішуватися всередині корпорацій. Корпораціонізм мав допомогти збудувати нове суспільство, вільне від конфліктів. Держава ж повинна була виконувати функцію регулятора (а не «нічного сторожа», як у лібералів) і втручатися там, де вирішення спору всередині корпорації виявилося б неможливим.

Схоже рішення намагалися застосувати в Іспанії після перемоги Франциско Франко та в Португалії за правління Антоніо Салазара, меншою мірою в Італії з Беніто Муссоліні при владі. Ці диктатори тримали дистанцію щодо Третього Рейху та Адольфа Гітлера. Муссоліні до певного моменту взагалі був вороже налаштований, Дольфус боявся нацизму, адже залишатися якомога далі від Третього Рейху було гарантією незалежності Австрії.

Німеччина, могутність якої зростала, з легковажністю ставилася до Дольфуса. Саме з Третього Рейху походить прізвисько Міліметтерніх (від «міліметр»), яке стосувалося як росту політика (153 сантиметри), так і його великих амбіцій.

За часів Дольфуса в Австрії вже були на вулицях власні загони СА та СС, що загострювало ситуацію та вимагало рішучих дій. Енгельберт Дольфус, як вже було сказано, змінив державний устрій та зосередив у своїх руках диктаторську владу, але це сталося у несподіваний спосіб. Канцлер не мусив вдаватися до очевидних незаконних кроків у ліквідації парламенту.

4 березня 1933 року під час голосування у Національній Раді відбулося таке собі «кнопкодавство», якщо оперувати сучасними термінами. Депутати писали «так», «ні» або «утримався» на підписаних картках. Коли спорожнили урну і порахували голоси (предмет голосування тут неважливий), виявилося, що один соціал-демократ вкинув і підписав дві картки. Це могла бути помилка, але традиційна рівновага між двома головними партіями та права орієнтація меншості також могли викликати у соціал-демократа знервованість із нотками розпачі.

Важко уявити собі більш наївне шахрайство, але необхідно було провести повторне голосування. Глава парламенту від християнських демократів та його заступники від соціал-демократів та загальнонімецької партії пішли у відставку, бо депутати, які займали такі посади, не могли голосувати.

Голосувати після відставки вони змогли, але не було кому вести засідання і оголосити повторне голосування. Канцлер Дольфус прийняв подарунок долі, оголосивши, що парламент саморозпустився. Президент був не надто наполегливим і не протестував, тож створення станової держави таким чином не вимагало згоди Національної Ради.

У жовтні 1933 року нацист Рудольф Дертіль двічі вистрілив (але не влучив) у канцлера Дольфуса, що можна потрактувати як знамення подальших подій.

25 липня 1934 року 150 австрійських есесівців, переодягнених у форму Бундесгеру (австрійської армії) та поліції, вторглися – а радше увійшли, бо вони знали паролі охорони – до канцлерського відомства. Одразу при вході до кабінету есесівець Отто Планетта вистрілив канцлерові у шию та плече. Нападники не пропускали до Дольфуса ні лікарів, ні священника, вимагаючи, щоб той відмовився від посади. Канцлер, мовляв, сказав: «Я не віддам Австрії тим, хто її не хоче» та за дві години стік кров’ю.

Попри те, що урядові сили були заскочені зненацька, їхня реакція була рішучою. Відомство канцлера та радіостанції Радіо Відня було відвойовано, Отто Планетту було повішено, інших нападників теж засудили до страти. Проте бої тривали кілька днів і принесли величезні втрати – близько 250 загиблих. Беніто Муссоліні негайно підтягнув кілька дивізій до перевалу Бреннер на кордоні з Австрією, що було знаком для австрійських нацистів, а також для Гітлера, що він не допустить перевороту.

Нацистський путч готувався і координувався з Берліна, але Гітлер, тоді ще прагматик, усвідомив провал і вирішив, що відповідний момент ще не настав, тож відмежувався від замаху і навіть засудив його. Коли час настав, аншлюс у березні 1938 року без жодного пострілу підтримали 99% австрійців. Це дані з геббельсівської преси, але дослідники визнають, що реальні цифри могли бути не набагато меншими.

Po II wojnie światowej zwycięskie mocarstwa – podobnie, jak po pierwszej – nie pozwoliłyby na Europę z połączonymi Austrią i Niemcami, a tęsknoty pangermańskie opuściły też samych Austriaków. Służyli oni nie tylko w Wehrmachcie, ale i w SS, i Gestapo. Nie tylko Hitler był Austriakiem, ale i Eichman i Kaltenbrunner... Od pangermanizmu wygodniejsza była pozycja pierwszej ofiary Hitlera. Після Другої світової війни держави-переможниці – як і після Першої світової – не допустили б існування Європи з об’єднаними Австрією та Німеччиною. Зрештою, пангерманська туга покинула і самих австрійців. Вони служили не лише у Вермахті, а й у СС, у Гестапо. Не лише Гітлер був австрійцем, а й Айхман та Кальтенбруннер… Зручнішою від позиції пангерманізму була позиція першої жертви Гітлера.

– Кшиштоф Зволіньскі

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук