Часто кажуть, що інформація – це сила. Звичайно, хороша інформація повинна надходити з надійних джерел. Предметом цього тексту є незвичайна розвідка столітньої давності. За століття після тих подій багато істориків визнають, що взірець повторюється. Сьогодні заголовки рясніють подіями з України, а спецслужби намагаються в них розібратися та запобігти майбутнім катастрофам. Причини нинішнього конфлікту в Україні дивним чином схожі на ті, що були сторіччя тому: природні ресурси, альянси, влада та військове панування.

Як і більшість країн Східної Європи, Україна розпочала 20 століття у складі великих імперій. Коли Росія, Німеччина та Австро-Угорщина почали розпадатися після Великої війни, західна частина України була включена до Польщі, що почала відроджуватися. З іншого боку, доля більшої частини України залежала від результатів війни між Польщею, радянською Росією та різними арміями «білих» росіян.

Сьогодні найдальші в історії кордони царської Росії Путін використовує як доказ того, що Україна «завжди» належала цій країні, і дає зрозуміти, що прагне відновити колишню славу колишньої імперії. Сто років тому американцям було дуже важко отримати точні розвіддані з цієї маловідомої для них частини світу.

Частина такої інформації потрапила до Сполучених Штатів через Польщу під час перебування Х’ю С. Гібсона на посаді посла США у Варшаві в 1919-24 роках. Досвід Гібсона під час Великої війни полегшив йому збір, перевірку, інтерпретацію та передачу розвідданих.

Після того, як він став свідком німецького вторгнення у Бельгію в 1914 році, а потім працював дипломатичним зв’язковим Комісії допомоги Герберта Гувера в Бельгії, у 1916 році Гібсон був переведений до Лондона, щоб працювати у центрі дипломатичної розвідки.

Загадковий Городиський

Коли Сполучені Штати в 1917 році вступили у війну, Гібсон був призначений дипломатичним зв’язковим між військовими місіями Великобританії, Бельгії та Польського національного комітету у Вашингтоні. Він був радником міністра закордонних справ Великобританії лорда Артура Бальфура. Окрім співпраці з друзями з Бельгії, Гібсон скористався можливістю зустрітися з польським музикантом Ігнацієм Падеревським. Всесвітньо відомий піаніст емігрував до Сполучених Штатів і лобіював участь США у Великій війні та за незалежність Польщі.

У квітні 1918 року Гібсона відправили до Парижа з багатьма різними завданнями. Він продовжив свою розвідувальну роботу як дипломатичний зв’язковий генерала Джона Першинга та координував співпрацю військової розвідки та дипломатії під керівництвом генерала Денніса Нолана. Поїздки на фронт чергувалися з поїздками по контрольованій союзниками Європі. Сказати, що Гібсон добре знав, що відбувалося в Європі того часу, було б скромним описом реальності!

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Одного разу в Парижі його здивував приїзд Яна Городиського, члена польської військової місії, з яким він познайомився рік раніше у Вашингтоні. Городиський був досить загадковою фігурою, він певною мірою співпрацював з британською розвідкою і пропонував Гібсону різноманітну інформацію про Польщу.

Коли влітку 1918 року терези війни схилилися на користь союзників, поляки та чехи (як і багато інших етнічних груп) заснували свої національні комітети в Парижі в надії на незалежність. 26 вересня Гібсона було призначено офіційним представником США в польському та чеському національних комітетах..

Настав день 11 листопада 1918 р. Перемир’я утишило стрілянину у Західній Європі, а Польща та Чехословаччина стали незалежними державами. Гібсон продовжував свої контакти з обома, а в той же час почалася боротьба за формування нових держав на зруйнованих війною територіях. Він також взяв на себе роль дипломатичного радника Гувера та новоствореної Американської адміністрації допомоги.

Розвідка залишалася значною частиною діяльності Гібсона. Саме Гібсон отримував інформацію від Вільяма Роуза, канадського волонтера YMCA, який провів роки війни під Краковом і мав чим поділитися з союзниками.

Робота Гібсона в розвідці була настільки високо оцінена, що йому запропонували створити та очолити нову розвідувальну мережу США у Відні. Він відхилив пропозицію. Натомість прийняв скерування на посаду першого американського посла у Польщі у квітні 1919 року. Він приїхав до Варшави якраз вчасно, щоб стати свідком першого за понад століття святкування Дня Конституції 3 травня в Польщі.

Поляки зіткнулися з різними проблемами, які загрожували щойно відновленій ними незалежності. Тривала боротьба за кордони, за якими все ще залишалися такі важливі сировинні ресурси, як вугілля. Внутрішня політика була проблематичною, населення все ще страждало від наслідків війни, загроза з боку радянської Росії також зростала – а були це лише найважливіші проблеми.

Морський офіцер Гуго Келер

Як і Париж, Лондон, Відень та інші великі європейські міста, Варшава була важливим місцем для розвідувальної діяльності. Гібсон продовжував отримувати інформацію з надійних джерел. А життя людей, які йому її надавали, зазвичай було незвичайне.

Одним із них був американський льотчик-винищувач Меріан Купер, який служив у Війську Польському та брав участь у створенні авіації під час польсько-більшовицької війни. Іншим був «шпигун», який співпрацював з Гібсоном у розвідувальній діяльності проти Росії в 1921-22 роках.

17 грудня 1920 року командувач ВМС США Гуго Келер повертався до США. Він прибув до Варшави після року збирання розвідувальної інформації на фронтах російської громадянської війни, де потрапляв до різних російських військових таборів.

Мандри Келера привели його до таких міст, як Київ, Одеса, Харків, Севастополь і Новоросійськ. Через сто років ми можемо стверджувати, що назви цих міст сьогодні більш відомі на Заході, ніж тоді.

У цих містах і навколо них, а в деяких місцях, які він зазначив як «десь у Росії», Келер з’являвся в штабах різних російських воєначальників. Він тижнями спілкувався з білими російськими генералами, такими як Антон Денікін, Петро Врангель, Олександр Колчак, Микола Юденич і Олександр Кутепов. Хоча ці люди по-різному бачили майбутнє цих земель, всі вони були ворогами більшовиків.

Побачивши якість інформації, наданої Келером у грудні, Гібсон одразу визнав його цінність як джерела інформації про Росію та запросив його виконувати обов’язки морського аташе США у Польщі.

Позашлюбний син Рудольфа Габсбурга?

У той час, коли Келер зустрічався з Гібсоном, грав він дві ролі: агента під прикриттям і багатого завсідника салонів. До появи ЦРУ в США діяла лише Naval Intelligence – морська розвідка. А Келер був її головним оперативним агентом на півдні Росії під час і після Першої світової війни. Що пояснює його роль шпигуна. З другою роллю, заможного бувальця салонів, було трохи складніше...

Як зазначив П.Дж. Капелотті у своїй книзі «Наша людина в Криму» (1991), офіційно Келер був первістком у заможній родині пивоварів із Сен-Луї. Існує, однак, стійке переконання, що насправді він був позашлюбним сином Рудольфа Габсбурга. Дід Гуго по батьковій лінії, Генріх Келер-старший (1828-1909), іммігрував до США з Німеччини в 1849 році.

Хлопчиком Гуго кілька разів подорожував Європою зі своїм дідом, зустрічався з аристократами та елітою Лондона, Парижа та всього континенту. Він також відвідав двір Габсбургів у Відні. Розповіді його діда, який познайомив його також з членами європейських королівських сімей, і існування австрійського трастового фонду, який був створений для Гуго (тільки для нього одного), вказують на те, що версія Гайнріха про його походження може бути правдоподібною.

Гeго мав дізнатися, що родина Габсбургів створила траст для його утримання за згодою Ватикану, оскільки він був позашлюбним сином згаданого Рудольфа, спадкоємця австрійського престолу, та його коханки, баронеси Марії Ветсери. Рудольф і Марія загинули в результаті вбивства або, як вважають інші, самогубства у Майєрлінзі в січні 1889 року.

Вважалося, що їхній син Гуго (народився в 1886 році) був взятий на усиновлення і виховувався сім’єю Келер в Америці. Трастовий фонд, який йому залишили, був настільки великим, що в 1909 році він вважався найбагатшою людиною у ВМС Сполучених Штатів.

Ходили також постійні чутки, що Келер допоміг перевезти російську царську сім’ю Романових з Росії в 1917 році. Гай Річардс у 1975 році опублікував повість про подвиги Келера – «Порятунок Романових». Подібних історій про втечу Романових існує чимало, але нинішні докази здаються незаперечними – усі члени сім’ї були вбиті більшовиками в центральній Росії 17 липня 1918 року.

Щоб додати довіри, варто зазначити, що дослідження біографії Келера фінансував сенатор Клейборн Пеллз Род-Айленд, якого найбільше пам’ятають за програмою студентських стипендій. Як виявилося, Келер одружився на матері Пеллза, Матильді, у 1927 році і, таким чином, був його вітчимом.

Військово-морський аташе і шпигун

Келер був призначений військово-морським аташе у Варшаві, куди він прибув улітку 1921 року. Він негайно почав відновлювати контакти, встановлені раніше, і створювати нову мережу. Він і Гібсон надали розвіддані, які стали основою політики США щодо Польщі та її сусідів до 1922 року.

Після Ризького договору, який завершив польсько-радянську війну в березні 1921 року, у Східній Європі запанував напружений мир. Загроза з боку Радянської Росії та Німеччини не минула. Воєнний досвід Келера з обох цих питань дозволив йому отримати дуже цікаві розвіддані.

З вересня 1921 року доповіді Келера були включені до «Щотижневих політичних звітів» (Weekly Political Reports) Гібсона, а пізніше опубліковані в «Американець у Варшаві» (An American in Warsaw, 2018, англійською та польською мовами). Зміст цієї інформації часто дуже схожий на заголовки сучасних щоденних газет.

Ось уривки з цих звітів:

8 вересня 1921 року повідомлялося, що як німці, так і радянська влада останнім часом посилили ворожий тон своєї пропаганди проти польського уряду. Троцький оголосив, що «війну проти Польщі і всіх сусідніх держав необхідно вести всіма засобами, які є в розпорядженні радянського уряду, крім військових дій – шляхом вбивств і терору, підбурювання до страйків і заворушень, економічного тиску і підривної пропаганди».

Справедливо зазначалося, що з огляду на подібність німецької та радянської риторики «виникає питання, чи не може бути досягнута згода між Берліном і Москвою з метою повалення польського уряду». Келер і Гібсон у 1921 році усвідомлювали небезпеку, яка загрожувала незалежності Польщі.

Через вісімнадцять років, у вересні 1939, радянська Росія та нацистська Німеччина дійсно змовилися проти Польщі і вторглися до неї як зі сходу, так і з заходу. Чи вдалося уникнути повторення цих подій завдяки членству Польщі та Німеччини в НАТО?

1 грудня 1921 року ставало дедалі ясніше, що Польща отримує дуже різні повідомлення від своїх західних союзників. Келер простежив історію підтримки Францією польської військової експансії. У той час як США та Англія рішуче наполягали на стриманості військових дій Польщі, особливо в Галичині, французи мали досить двосторонній підхід.

Польський прем’єр-міністр Падеревський повідомив Гібсона, що «французький депутат [Пралон] сказав йому конфіденційно, що побажання, висловлені на мирній конференції, не слід сприймати надто серйозно; що поляки можуть йти вперед і робити те, що їм заманеться, розраховуючи на повну підтримку… французького уряду».

Тим часом Келер повідомляв, що «французька військова влада явно підігрівала польські побоювання... Українські антибільшовицькі організації, що діють у Польщі, абсолютно неспроможні повалити [російський] більшовицький режим, але можуть завдати серйозної шкоди країні, в якій вони діють. З достовірних джерел мені відомо, що ці організації в основному підтримують французи».

Скільки експертів, стільки ж теорій

2 лютого 1922 року Гібсон розмірковував над побоюваннями західних лідерів, що польський уряд свідомо полонізує західні регіони України, зосереджуючись на земельній реформі, освіті та особливо на Церкві. Гібсон заявив, що «є докази дуже чіткого бажання з боку польського уряду забезпечити повний контроль над Православною Церквою та її структурами в Польщі; повністю звільнити його з-під контролю ієрархії в Росії і, можливо, навіть спробувати підкорити його безпосередній владі Риму...»

Новий православний архієпископ Варшави Єжи Ярошевський (1872-1923) з 1919 року служив архієпископом Харківським. Поляки його не любили і вважали «дуже корумпованим». Недовіру викликали і його відомі стосунки з «сумнозвісним Распутіним (1869-1916)», російським містиком і довіреною особою роду Романових.

Гібсон і Келер повідомили: «Здається, [Ярошевський] досяг конкретної угоди з польським урядом, точний характер якої я не можу визначити. Однак він перебрав керівництво Православною Церквою в Польщі і деякий час вів переговори про конкордат».

Датований на 9 лютого 1922 року звіт Келер почав жартами про різноманітні чутки про Росію, які кружляли серед лідерів у всьому світі.

«Здається, що існує приблизно стільки теорій про Росію, скільки так званих російських експертів і стільки шкіл, скільки російських центрів за кордоном... Хоча ці теорії дуже різні і часто несумісні, залишається сумнівним, чи вони аж так сильно відрізняються від реальної ситуації в Росії». Серед гасел, які Келер знайшов у різних теоріях, були: «революція закінчилася, еволюція почалася» і «голод – благо для Росії».

Келер повністю відкинув перше формулювання. Щодо другого, то він твердо заявив, що «справжньою причиною масового голоду є просто факт, що зерно не росте в комуністичній атмосфері». Як Гібсон і Герберт Гувер, Келер був затятим антикомуністом. Тим не менш, усі вони виступали за надання гуманітарної допомоги незалежно від політичної ситуації та співпрацювали з різними агенціями допомоги, що діяли під егідою Американської адміністрації допомоги.

На прохання Гувера Конгрес США схвалив 20 мільйонів доларів на продовольство в Законі про допомогу голодуючим Росії 1921 року. Протягом свого перебування на посаді Гібсон брав активну участь у сприянні діяльності Гувера в Польщі.

Весілля, похорон та агентура

У понеділок, 20 лютого 1922 року, Гібсон і Келер покинули Варшаву і попрямували на захід. З Келером за кермом (Гібсон так і не навчився водити автомобіль) вони подорожували польськими та німецькими селами, збираючи враження та інформацію по дорозі.

Їхньою метою був Брюссель, а точніше, світська подія сезону – весілля Гібсона з Інес Рейнтьєнс, донькою майора Роберта Рейнтьєнса, ад’ютанта Леопольда II, короля Бельгії. Келер і Родріго Вільялобар, посол Іспанії у Бельгії, були їхніми шаферами.

Після весілля Келер повернувся до Польщі, а Гібсон і Інес поєднали свій медовий місяць з переговорами у Вашингтоні та візитом до його матері в Каліфорнії. У червні щотижневі політичні звіти продовжувалися.

15 червня 1922 року Келер посилався на постійні чутки про те, що більшовики готуються до нового нападу на Польщу навесні 1922 року. «Колись щовесни починалися дискусії про новий більшовицький похід». Проте Келер пояснює більшу частину нинішнього занепокоєння «різноманітними загрозливими заявами Леніна та Троцького, які також могли бути ретельно прорахованими спробами привести західні країни до бажаного стану розуму...».

Була також «велика концентрація більшовицьких сил на польському кордоні в Україні, приблизно тоді, коли відкривалася Генуезька конференція». Спірним питанням також була політика Франції щодо «підтримування хвилювань у цій частині світу та страху перед військовою загрозою з боку Росії». Розглянувши зібрану інформацію, Келер дійшов висновку, що немає жодних ознак того, що дискусії на цю тему ґрунтувалися на якихось «серйозних, агресивних намірах більшовиків».

14 вересня 1922 року Келер повідомив про заворушення в Галичині, де поляки здійснювали ефективний контроль, незважаючи на все ще невизначений статус територій, які ми сьогодні знаємо як Західну Україну. Заворушення стосувались головним чином русинів, «заохочуваних пропагандою та зовнішньою допомогою вимагати створення незалежної республіки».

Келер також повідомив, що більшість «руських патріотів» перебуває за кордоном. Він вирішив, що немає жодних ознак беззаконня, немає доказів того, що поляки примушують населення [до покори]. Моя інформація на цю тему походить з різних джерел, головним чином британських, які, як можна з упевненістю припустити, не дуже прихильно налаштовані до поляків».

Зустріч із Чичеріним

Останній звіт Келера був надісланий 28 вересня 1922 року: міністр закордонних справ Радянської Росії Георгій Чичерін відвідав попереднього тижня Варшаву. Крім зустрічей з представниками польської влади, він приватно зустрівся з Келером. Міністр «почав з обговорення можливості революційних нападів на радянський режим...». Його заступник Литвинов лише за місяць до цього «відверто побоювався агресивних намірів Польщі». Але Чичерін висловив переконання, що «на даний момент немає причин для занепокоєння».

Чичерін виступив з тирадою, критикуючи адміністрацію США, «заявивши, що не може зрозуміти її підходу». Він поскаржився, що хоча американці «мають достатню кількість здорового глузду... щодо російських питань вони поводилися як хлопчики в школі...» і «відмовилися дивитися на факти такими, якими вони є...».

Чичерін «прямо запитав», чому Америка відмовилася співпрацювати з російським урядом, коли це «так вигідно російському народу».

Келер відповів, що «з неодноразових офіційних заяв здавалося цілком очевидним, що уряд США не вважає совітів справжніми представниками російського народу». Це викликало чергову тираду про те, що американські доктринери поводяться як діти. Однак Чичерін у підсумку зробив дружнє запрошення Келеру відвідати Росію і висловив готовність поїхати до США.

Останні місяці 1922 року були багаті на події для Келера, Гібсона та Польщі. У жовтні Келер відвідав конференцію в Берліні, щоб обговорити тіснішу співпрацю між країнами Центральної та Східної Європи в рамках підготовки до своїх наступних завдань.

Він і Гібсон тісно співпрацювали з міністром закордонних справ Польщі Габріелем Нарутовичем, який незабаром став першим обраним президентом Польщі. 26 листопада Гібсон і його молода дружина Інес пережили смерть своєї маленької дочки. Ще одна трагедія сталася 16 грудня. Президент Нарутович був жорстоко вбитий на шостий день перебування на посаді.

Після переламного 1922 року Келер вступив до військово-морського флоту, обертався у вищих сферах та серед агентів розвідки. Гібсон продовжував свою все більш успішну дипломатичну кар’єру. Ніколи не забув час, проведений у Польщі, та дружбу з поляками.

Зв’язковий дипломатії

Можливо, найбільш вражаючим елементом розвідувальних зусиль Гібсона та Келера є схожість із подіями в Україні сьогодні. У той час Росія була хижацькою, нещадною та вела дезінформаційні кампанії. Через сто років ми спостерігаємо таку саму поведінку. Це принесло Україні жахливі страждання.

Для Польщі це означало, з одного боку, повернення колишнього страху перед російським вторгненням, а з іншого – можливість надати велику підтримку під час гуманітарної кризи.

Гібсон залишив дипломатичний корпус у 1938 році, відмовившись від призначення президента Рузвельта на посаду посла в Німеччині. Для нього, як і для багатьох інших, ситуація розвивалася в очевидному напрямку. Під час Другої світової війни Гібсон знову співпрацював з Гувером, щоб допомогти полякам та іншим окупованим націям.

Після закінчення війни він мав ще раз відвідати Варшаву. За дорученням президента Трумена Гувер вирушив у подорож світом, щоб зібрати інформацію про голод, який загрожував більшості країн у 1946 році. Гібсон був найнятий як його дипломатичний зв’язковий.

Разом, як пенсіонери-волонтери, вони протягом дев’яноста днів відвідали понад тридцять п’ять міст світу. У кожному з них вони проводили переговори з королями, главами держав, аграрними чиновниками, контролерами харчових продуктів, бізнесменами, що займалися імпортом та експортом. Вони оцінювали потреби, аналізували надлишки та вирішували складні проблеми, щоби доставити їжу голодним.

– Вівіан Рід
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори