Історія

Земля обітована чи проклята земля? Друга світова війна та польські емігранти у США

Усі дороги ведуть до США, а особливо до Нью-Йорка? З цією думкою погодилася б значна частина польських емігрантів періоду Другої світової війни, які побудували нове життя на берегах ріки Гудзон. Тут Болеслав Венява-Длугошовський змінив шеволежерську форму на фартух палітурника і 80 років тому покінчив життя самогубством. Тут Юліан Тувім перейнявся комуністичними ініціативами, щоб остаточно визнати польський уряд групою реакціонерів, які борються «за наш і ваш фашизм». Тут провів свої останні дні Ігнацій Ян Падеревський. Їх та десятки інших емігрантів могло розділяти все, та об’єднувала надія на американську мрію, яка часом виявлялася американським кошмаром.

Солдат, дипломат, окуліст, письменник – Болеслав Венява-Длугошовський увійшов в історію як людина багатьох талантів. На жаль, жодним із них він не міг скористатися за кордоном – на момент еміграції до США він знав англійську досить добре, але недостатньо, щоб стати відомим прозаїком чи поетом. Він не займався пацієнтами вже кілька десятиліть, а про те, щоб той залишався за бортом військової чи дипломатичної служби, добре подбав прем’єр Владислав Сікорський...

Але про все по черзі – поневіряння Веняви розпочалися в червні 1940 року, коли Італія вступає у війну на боці Третього рейху. Тоді стало зрозуміло, що польське посольство над Тибром більше не може функціонувати, а посол, який його очолював, тобто Венява, повинен пакувати валізи. Проте наш герой користувався чималою симпатією з боку італійців і йому запропонували залишитися в Римі «в приватному порядку». Він не збирався скористатися цією пропозицією, тож 12 червня разом з іншими працівниками установи вирушає у дипломатичному поїзді до Франції. Саме тоді тривала франко-німецька війна, і стрімке просування Вермахту означало, що пасажири так і не зможуть залишаться на берегах Сени назавжди.

Через шість днів вони прибувають до Лісабона, і хоча Длугошовський покинув Італію, виконавши свою місію (завдяки йому до лютого 1940 року через Італію дісталися Франції 8000 поляків, багато з яких приєдналися до Польського Війська, що у той час відроджувалося), ніхто його не чекав з розпростертими обіймами. Навпаки, згодом прихильники Сікорського звинувачуватимуть його в тому, що він покинув дипломатичний пост. Наразі він мав знайти роботу (Сікорський звільнив його зі служби) або продовжити подорож з ріднею – його супроводжували дружина Броніслава та донька Зузанна. Зрештою, родина Длугошовських вирішує поїхати до США.
Генерал Болеслав Венява-Длугошовський з донькою Зузанною (у центрі) під час маневрів 1-го кінно-стрілецького полку – місто Сохачев, вересень, 1934 р. Фото: NAC/ Фотоархів Нарциза Вітчака-Вітачинського, код 107-692-13
Втім, вони швидко зрозуміли, що прийняти рішення та реалізувати його – це дві різні справи, адже умовою отримання американської візи була наявність візи до будь-якої країни Латинської Америки. Напружені зусилля дали результат, і незабаром у всієї родини з'явилися гаїтянські візи, а через деякий час і дозвіл на тимчасове проживання в США. Таким чином Венява став, як пише його біограф, «першим «пілсудчиком» на американській землі». Першим, але не останнім – у США також були представники цього середовища, наприклад, Адам Коц (один із колишніх лідерів Озону), Ігнацій Матушевський (санаційний міністр державної казни) чи Генрик Флояр-Райхман (міністр промисловості Другої Речі Посполитої).

Нездійснена мрія про військову форму

На жаль, деякі пілсудчики долучилися до створення «польського міні-пекла» за океаном – керовані своєю неприязністю до Сікорського та його команди, вони намагалися різними способами зашкодити прем’єр-міністру. Під час свого візиту до США Ігнацій Матушевський та Генрик Флояр-Райхман навіть мали поширювати серед поляків плітки про те, що Сікорський збирається піти у відставку. Веняві був чужий такий спосіб мислення – він справедливо вважав, що за таких надзвичайних обставин партійні суперечки слід відкинути й співпрацювати з політичними опонентами, зокрема прихильниками Сікорського, в ім’я національних інтересів Польщі.

У листі до президента Владислава Рачкевича він зазначив, що «треба прагнути згоди та шукати її всюди і всіма зусиллями, відмовляючись від усілякої […] ворожнечі, яка, по суті, в сьогоднішній польській реальності є лише привидом минулого». Сам він не збирався ставати політичним діячем, хоча й підтримував такі проєкти, як Національний комітет американців польського походження, що діяв у дусі політики пілсудчиків, але переважно через повагу до колег та у символічний спосіб. Решта підсудчиків не розуміли цієї стриманості, але Веняву цікавила насамперед армія.

Перший шеволежер Другої Речі Посполитої вважав, що його повернення до армії – це лише питання часу. По-перше, він любив військову службу, по-друге, він вірив, що найкраще служити своїй країні він зможе як солдат. Уже в серпні 1940 року у листі він запропонував Сікорському запропонував свої послуги як можливого урядового делегата з військових питань або представника Верховного Головнокомандування у США. Водночас він висловив переконання, що його слово має велике значення серед пілсудчиків і що, як офіційний представник Польської держави, він зможе приборкати антиурядову діяльність колишніх активістів санаційного режиму. Що на це відповів Сікорський?
Посол Польщі в Італії генерал Болеслав Венява-Длугошовський (у центрі у світлому костюмі) прощається з військовими делегаціями, 1 червня 1938 р. Фото: NAC/Концерн Ілюстрований щоденний кур’єр, код 1-D-1902-3
Саме так і сталося – коли Венява погодився стати посланником, решта компанії обізвала його зрадником. «Він [...], його [Пілсудського] улюблений «Болек», його довірена особа, зрадив свого Вождя. Він погодився, помирився з найбільшим ворогом Командувача!» – згадував Райхман.

І все ж Венява в основному хотів забезпечити фінансову стабільність своїй сім'ї. Він зробив це, хоча не пропрацював дипломатом жодного дня. Зацькований друзями та зламаний окупацією Польщі, 1 липня 1942 року він покінчив життя самогубством, вистрибнувши з вікна свого будинку в Нью-Йорку. Проте офіційно він уже був послом, і тому Броніслава Длугошовська отримала пенсію.

Останні роки Падеревського

Ігнацій Ян Падеревський, що стояв по інший бік політичної барикади, також знайшов свій останній притулок у Сполучених Штатах. На відміну від Веняви, колишньому прем’єру не довелося турбуватися про свій добробут – коли йому було важко дістатися зі Швейцарії до Португалії (звідти він кораблем він вирушив до США), втрутився сам президент Франклін Делано Рузвельт. Адже Падеревський був найвідомішим поляком у Штатах. Досить сказати, що на його останній довоєнний концерт у Нью-Йорку (який так і не відбувся, бо у піаніста стався серцевий напад) було продано понад 16 000 квитків!

Ступивши 6 листопада 1940 року на берег Нью-Йорка, маестро фортепіанної музики відчув дежавю. У Швейцарії він був у відносній безпеці, але, як і під час Першої світової війни, він поїхав за океан, щоб просити про допомогу для Польщі. Адресатами цих звернень була, з одного боку, польська громада за кордоном, а з іншого – усе американське суспільство, особливо еліта. Парадоксально, але з переконанням польської громади Падеревський мав більше клопоту. Дивно? Ні, якщо ми знаємо контекст, який повертає нас до Першої світової війни.

Тоді до лав Польської Армії у Франції (так званої Блакитної Армії) вступили тисячі американських добровольців. Вони не встигли навоюватися на берегах Сени, але сподівалися, що вдома їх оцінять і залучать до боротьби за кордони Речі Посполитої. На жаль, батьківщина, як зізнався доктор Януш Осіца, «відплатила лише красивими словами». Замість фронту на американських солдатів чекала демобілізація – їх відправили в табори, де вони чекали в напівзруйнованих казармах повернення до Штатів. Військова влада мало дбала про їхню долю, деякі добровольці не отримали від держави навіть копійки. Не дивно, що вони покинули Польщу з незадоволенням чи навіть огидою.

Офіцер розвідки, партизан, який 30 років провів у лісі, воюючи з ворогами батьківщини. Війна для нього закінчилася в 1974 році

Хіпі заявляв, що шукав «лейтенанта, панду та Єті – у такому порядку».

побачити більше
Цей випадок став дуже резонансним у Сполучених Штатах, і навіть через 20 років про нього пам’ятала значна частина польської громади. Падеревський усвідомлював це – у жовтні 1939 року він писав генералу Юзефу Галлеру (який свого часу очолював «Блакитну армію»), що «поляки у США очікують видимого знаку того, що польський уряд суттєво змінився, що старі помилки по відношенню до країни та емігрантів більше не повторяться, що їхня праця, жертовність і відданість не будуть марними». Також він остуджував оптимізм Сікорського, який розраховував вербувати добровольців для служби в польських збройних силах у Сполучених Штатах.

На жаль, цей скептицизм виявився пророчим – лише 700 чоловік виявили бажання воювати під польськими прапорами. З іншого боку, Падеревський, незважаючи на похилий вік (йому виповнилося 80), інтенсивно лобіював Польщу: зустрічався з людьми, виступав з промовами на радіо, писав звернення до влади тощо. Він встиг дочекатися нападу Третього рейху на СРСР. Тоді заявив, що «якщо боги хочуть когось знищити, вони спочатку насилають на нього безумство». Падеревський помер від запалення легенів 29 червня 1941 року.

Воєнні поневіряння Тувіма

Від любові до ненависті – так міг би описати свої почуття до Сполучених Штатів Юліан Тувім. Спочатку захоплений, задихаючись від американської свободи, наприкінці свого перебування він не міг дочекатися, коли опиниться в комуністичній Польщі. Але це бажання мало свою ціну – дружбу з Тувімом розірвали Ян Лехонь і Казімєж Вежинський, а більшість тамтешніх польських емігрантів вважали його персоною нон грата. Нью-йоркське видання «Tygodnik Polski» писало, що «він засліплений гордістю божевільний, який приєднався до Нової Торговиці».

Шлях письменника до США вів через Францію, Португалію та Бразилію – коли він після вересневої поразки вирушив на захід, то сподівався, що війна скоро закінчиться і він повернеться додому. Тувім чекав цього моменту в хорошій компанії, бо разом із ним до Парижа прибули й інші учасники літературної групи «Скамандер» (Ян Лехонь, Казімєж Вежинський, Антоній Слонімський) та десятки польських інтелігентів. Він також не міг скаржитися на відсутність грошей – уряд Сікорського забезпечив його та його колег стипендіями, а в разі потреби він міг розраховувати на допомогу старої еміграції. Внаслідок агресії Вермахту нове повсякденне життя – вечори поезії в Польській бібліотеці та світські зустрічі в Café de la Régence – розвалилося, як картковий будиночок.

Вибрати свободу МіГом

Польські льотчики утікали з ПНР на військових літаках.

побачити більше
Наступними зупинками Тувіма були Порту, Ріо-де-Жанейро та Сан-Паулу. З труднощами заморських подорожей (багатомісна кабіна третього класу та всюдисущі воші) йому допомагали впоратись присутність Лехоня та «Пан Тадеуш». Двоє поетів зійшли з корабля 5 серпня 1940 року, і хоча Тувім був у захваті від карнавальної столиці («Ріо - блискуче, мерехтливе, осліплююче, глянцеве [...] наполовину Нью-Йорк, наполовину Париж»), він швидко змінив свою думку. Незабаром він поскаржився Вежинському, що «якщо надивитися досита, то хочеться блювати» і тому хоче переїхати до США.

Це було не так просто – у польському консульстві в Ріо-де-Жанейро були візові обмеження, а середній час очікування на документ становив шість місяців. Тому Тувім активізував свої контакти: зв'язався з американським славістом Артуром Коулманом, попросивши домовитись із консулом. Він також намагався зв'язатися зі своїм двоюрідним братом зі Штатів, мультимільйонером Кларенсом Діллоном. Він не забув написати послу у Вашингтоні Яну Цехановському. Всі ці зусилля нарешті приносять бажаний результат, і, незважаючи на фінансові проблеми (поїздку довелося оплачувати друзям), він з дружиною поїхав до Штатів, а саме до Нью-Йорка, де родина Тувімів сходить на берег 19 травня 1941 року.

Як стати корисним ідіотом комуністів?

У перші тижні Америка здавалася автору «Локомотиву» землею обітованою. Його листи того часу, зокрема, до його сестри Ірени та Антонія Слонімського, – це справжні оди американському суспільству. Суспільству, як стверджував Тувім, що поважає права людини та впроваджує ідеали демократії, яка має бути зразком для європейців. Це захоплення тривало ще кілька місяців – на початку 1942 року він писав Коулману: «Я полюбив цю землю, цих людей і цей дух», – але Тувім не був постійним у своїх почуттях. Він знайшов новий об'єкт захоплення – Радянський Союз.

Ймовірно, переламною датою в його поглядах на СРСР стало 22 червня 1941 року. Після нападу Вермахту на Радянський Союз Тувім вирішив, що поляки не мають вибору і приречені на збройне братерство з Червоною армією. Водночас він закликав поставити жирну крапку в попередніх польсько-радянських відносинах – важливим було сьогодення і спільна боротьба з німцями («їм зламають хребет, відкрутять голови, вирвуть кишки, розчавлять їхні кістки, вогнем цієї війни вони будуть спалені дотла, щоб не змогли відродитися»). Лише пліч-о-пліч з червоноармійцями ми можемо перемогти фашистського звіра – переконував він.
Постулат нормалізації стосунків зі східним сусідом можна було зрозуміти, але видатний поет, на жаль, пішов набагато далі. Він проголошував, що більшовики не лише дбають про добробут своїх громадян, а й піклуються про духовний розвиток суспільства, на відміну від США. Його не турбував сталінський терор: «У Радянському союзі є якийсь пафос, є висота намірів, навіть якщо голод, бруд, сморід і жорстокість знаменували прорив, який там стався. […] Червоні завжди боролися за найблагородніші і найшляхетніші речі в світі» (цитата з листа до сестри). Здається, він справді в це вірив...

Захоплення Тувіма СРСР супроводжувалося гаслами про соціальний переворот у Польщі, бажано в комуністичній версії. Справді, у післявоєнній Польщі були необхідні реформи, що покращували б становище селян і робітників, але письменник забув, що польська влада (як у самій Польщі, так і в Лондоні) складалася з Польської соціалістичної партії та Селянської партії. З кожним тижнем він ставав дедалі кориснішим комуністичним ідіотом – брав участь у зустрічах польсько-радянської дружби і оточував себе такими людьми, як Болеслав Геберт та Оскар Ланге (радянські агенти) чи Стефан Арський (у ПНР він став відомим завдяки своїм наклепницьким публікаціям про Пілсудського).

Для людей, які не підтримували комунізм, Тувім мав лише образливі прізвиська: Тадеуш Бур-Коморовський – дурень, Владислав Андерс – грабіжник, а головнокомандувач Казімєж Соснковський «будує генеральний штаб польського фашизму в Америці». Не менш критично він ставився до уряду в еміграції – його, мовляв, створили нацисти та євреї, які проголошували гасло «за наш і ваш фашизм». Не дивно, що ціна таких екстремальних поглядів була високою: у 1944 році уряд відкликав надану Тувімові грошову допомогу, а сам поет став небажаною особою серед емігрантів. Він усвідомлював це: «95% біженців вважають мене агентом Сталіна» (вересень 1945 р., лист до Ярослава Івашкевича). Однак він залишався з комуністами до самої смерті у 1953 році.

– Томаш Чапля
– Переклад Марія Шевчук


TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори


Цитати, використані в тексті, взяті із видання: «Улюбленець Цезаря. Болеслав Венява-Длугошовський. Біографічний нарис» Яцека М. Майхровського, “Тувім. «Переляканий богохульник» Маріуша Урбанека, «Ігнацій Падеревський» Романа Вапінського та «Політична історія Польщі 1935-1945» Павела Вєчоркевича.
Основна світлина: Промова генерала Болеслава Вєняви-Длугошовського під час Дня солдата у 2-ій кавалерійській дивізії, 15 серпня 1936 р. Фото: NAC/Фотоархів Нарциза Вітчака-Вітачинського, код 107-790-11
побачити більше
Історія випуск 22.12.2023 – 29.12.2023
Поморський злочин
З вересня по грудень 1939 року було вбито 30 тисяч людей у 400 населених пунктах Помор’я. 
Історія випуск 22.12.2023 – 29.12.2023
Втеча зі Шталагу – різдвяна історія 1944
Ув’язнені жінки шукали прихистку в німецькій церкві... Але це була помилка.
Історія випуск 15.12.2023 – 22.12.2023
Нова Москва в Сомалі
Російська преса називала його новим Колумбом.
Історія випуск 15.12.2023 – 22.12.2023
Анонімний рапорт Пілєцького
Друг, з яким вони втекли з концтабору «Аушвіц», загинув 5 серпня. Перед смертю встиг сказати: за Польщу.
Історія випуск 8.12.2023 – 15.12.2023
Чистки серед журналістів мали на меті відновити монополію на...
До роботи допускалися лише «довірені», а понад сто працівників було інтерновано.