Смугасті трико веслярів і атлетів кінця ХІХ століття зворушливі і смішні. Облягаючий костюм, який щільно закриває чоловіче передпліччя, тулуб і стегна, плюс солом’яний капелюх і (зазвичай) вуса – важко уявити собі щось більш «ретро», ​​а художники охоче використовують цей мотив, коли хочуть показати, що щось походить із часів за діда-прадіда. Хто б міг подумати, що для мешканців Привіслянського краю костюм членів заснованого 140 років тому Варшавського веслувального товариства замінив однострій.

А він був чимось відсутнім і омріяним. Така була реальність апухтинської ночі – найтемнішої пори після поразки Січневого повстання, що завдячувала своєю назвою куратору Варшавського шкільного округу з 1879 року майже до кінця століття. Який там однострій! Використовувати польську мову в школі та в усій державній службі було заборонено, підручники та оголошення виходили російською мовою, на вивісках виблискували кириличні написи.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    «Я б повісив Апухтіна на пам’ятнику Паскевичу», – писав молодий Стефан Жеромський у своєму щоденнику (до речі, 11 листопада, але 1887 року: до здобуття незалежності залишався ще 31 рік), але це були лише такі безсилі, мстиві мрії: перемагав Апухтін , хоча його мріям («польська мати над колискою буде наспівувати дитині російську пісню») теж не судилося здійснитися.

А поки що – тиша, тиша і стукіт козацьких копит. Одностроїв – скільки завгодно, не лише численної військової, поліцейської і жандармської форми, а й залізничної, поштової і, насамперед, чиновницької: російський звичай (зрештою, Австро-Угорщина в цій галузі була не гірша) запровадив у світі адміністрації сувору ієрархію рангів та мундирів. У начальника податкової, наприклад, були одні погони, у старшого радника по відгодівлі корів – інші.

Варшавська вулиця останньої чверті XIX століття кишить від одностроїв: синіх, зеленуватих і білих. Але все це символ чужої, ненависної сфери, яка гнітить та поневолює. «Звісно, існували справжні однострої, але вони були для нас кольору хакі, невидимі, точніше непомітні. Лише хлопці без амбіцій бігли за військом, що марширувало з музикою, чи за загоном козаків. Ми з братом знали, що на це військо дивитися не годиться», – згадує дитинство Антоній Слонімський, який народився 1895 року.

Звичайно, люди читали Сенкевича і вдивлялися в ілюстрації Міхала Андріоллі до «Трилогії»: які шоломи, які нагрудники! Інколи хтось контрабандою вивозив з Галичини патріотичні літографії, а може, навіть свинцеві фігури косиньєрів. Але скільки можна жити такими замінниками?

Тому існувала така палка потреба створити яку-небудь організацію, яка мала б не те лише «польський», а й низовий, неофіційний характер. Так почалися пошуки всіляких лазівок у законах і обмеженнях царських чиновників. Щось подібне, хоч і в іншій, звісно, ​​історичній сценографії, пережила Польща у роки «післявоєнного стану», тобто в період 1983-1987 рр., коли виявлялося, що у різноманітних організаціях з найневиннішими назвами, починаючи з Фонду сприяння водопостачанню села і закінчуючи Фондом підтримки польських ремесел, склад правління дивовижним чином схожий на штат Мазовецького регіонального відділення «Солідарності», колектив редакції журналу «Więź» та групу членів-засновників Конфедерації незалежної Польщі.

Люди шукали будь-які можливості, щоб діяти та об’єднуватися. Що ж, якщо вже dura lex... Дозволялися молитовні братства, але як довго в них протримається 17-річний підліток? Перші несміливі кроки робило «професійне самоврядування», але скільки в Королівстві, точніше в Привіслянському краї, було хірургів і адвокатів? Про місцеве самоврядування не було й мови.

Певні надії вселяла пожежна служба міста Варшави: мало того, що її працівники носили форму, вона ще й були героїчною та дуже потрібною. А працювала настільки видовищно, що навіть сьогодні про неї можна було б зняти екшн.

Блажек Бжостек, автор феноменальної історії Варшави, виданої міським музеєм, шукав фрагменти спогадів і повідомлень у пресі, щоб передати ту атмосферу піднесення, яка супроводжувала кожен виїзд пожежної бригади на вулиці Варшави. Блиск міді! Дзвін! Кінний вершник, що мчить галопом і розчищає шлях перед пожежною машиною! Смолоскипи, які тримає в руках команда, що сидить зовні машини! «Для нас, тих, хто не бачив ні наших гусарів, ні наших шеволежерів чи уланів, ці коні викликали дивний трепет, якийсь підсвідомий приплив ефекту спадковості», – пише Зигмунт Василевський, а Болеслав Прус у «Хроніках» додає: «Шкільна молодь заздрить ​​їм через блискучі каски…». Так, каски – а ще сокирки та військовий шик.

Щоправда, пожежна служба – це місце роботи щонайбільше для кількох десятків людей, і то, як правило, з «простого» народу. Де ще шукати можливості для спільної діяльності, зусиль, які не супроводжувалися б мовою чи одностроєм окупанта?

Човен, зроблений корабельником М’яновичем (ім’я загубилось десь у течії річки), називався «Німфа». М’янович побудував його на зразок інших пласкодонних човнів, якими кільканадцять останніх років плавали по Віслі німецькі колоністи. Ті, у свою чергу, напевно бачили схожі конструкції на Рейні. «Німфою» можна було перевозити пасажирів і вантажі (і вона неодноразово ставала у пригоді під час повеней), але на відміну від цілого флоту човників і баркасів, що кружляли по Віслі, вона повинна була використовуватися не для торгівлі чи транспорту, а для самого плавання: вона мала бути швидкою, маневреною і вміщувати щонайменше вісім із кільканадцяти ентузіастів, які, починаючи з сезону 1878 року, серйозно зайнялися греблею.

Навіть це могло вважатися незаконною діяльністю, і хтозна, може навіть партизанським рухом, який збирається вчинити замах на Балтійський флот Його Імператорської Величності? Усвідомлюючи загрозу, батько одного з хлопців, д-р Генрик Станкевич, почав оббивати чиновницькі пороги: будучи терапевтом з освітою здобутою у Санкт-Петербурзі, він мав російських колег у Варшаві, і, що важливіше, пацієнтів, серед яких – секретар генерал-губернатора, генерал-майор Микола Бутурлін.

Всього півтора року ходіння кабінетами – і все спрацювало! Червневий губернаторський указ повідомляв, що «Варшавський генерал-губернатор у грудні 1881 р. зволив домовитись з Міністром внутрішніх справ про дозвіл на заснування Веслувального товариства в місті Варшаві. В даний час Товариш (! - прим. авт.) Міністр, таємний радник Дурново, 2 червня надіслав ясновельможному Генерал-губернатору затверджений ним самим за згодою Міністра флоту статут вищезгаданого Веслувального товариства».

В решті-решт, Товариство офіційно розпочало свою діяльність 140 років тому, 14 липня 1882 року. На момент легалізації воно налічувало вже 290 членів і 19 гребних човнів – як бачимо, колеги молодого Станкевича не сиділи без діла. Батьки (д-р Станкевич став головою ВВТ) завбачливо включили до статуту також «заняття ковзанярським спортом, гімнастикою та плаванням». Того ж року членом ВВТ став також Болеслав Прус...

І почалося! Перші курси, перший штаб (майже імпровізований – біля підніжжя Варшавського пагорба, на багнистих окраїнах вулиці Беднарської) – і перші суперечки. Це був не медовий місяць: царська влада добре бачила, що у поляків на думці, навіть (а може, особливо?) у тих, що схиляються над скрипучими кочетами. «Соціальна робота була подвигом у Варшаві, особливо якщо ми згадаємо, в яких умовах змушене було жити тодішнє суспільство», — писала галицька газета «NowościnIllustrowane» з нагоди 25-ї річниці ВВТ.

І не тільки в апухтинську ніч! Ще в 1910 році, вже після реформ, вже в ліберальнішій та прихильнішій до поляків Росії, влада заборонила Веслувальному товариству організовувати у Червінську святкування з нагоди 500-річчя Грюнвальдської битви, яке відзначалося в усіх трьох частинах розділеної Польщі! Флотилія ВВТ все ж прибула – але царська поліція заарештувала бюст Ягайла, а начальника Червінської пристані, члена Товариства Юзефа Ковальського, оштрафували на 150 рублів!

І так все тривало. Курси фехтування, тренування та плавання. Перший на польській землі ілюстрований (!) підручник внутрішнього судноплавства та суднобудування в Польщі – «Човен і весло» (1883). Перша регата на Віслі, 1884 р. - від мосту Кербедзя до мосту Понятовського. Ніби й лише варшавська, але і міжнародна, адже конкурентом був тамтешній суто німецький яхт-клуб!

«Останній поворот. Поляки знову лідирують! Тільки тоді німецька публіка, що заповнює балкон і сад яхт-клубу, усвідомлює небезпечну ситуацію. Веслувальники також це добре знають. Штурман спонукає їх докладати більших зусиль. Обличчя налиті кров'ю, очі наче от-от вилізуть з орбіт. На жаль, даремно!» – написало у репортажі про змагання польське «Ехо», яке видавалося у Санкт-Петербурзі.

Невдовзі на зразок ВВТ були створені Товариство велосипедистів і Товариство ковзанярів, через десять років об'єдналися ролеристи (дуже модний вид спорту наприкінці століття!), а потім - автомобілісти. Однострою дочекалася також варшавська служба швидкої допомоги, створена в 1897 році. «Значок швидкої допомоги, капелюх із синьою смужкою були як вода для душ, спраглих польського однострою», – це знову Слонімський.

Після 1910 року царська влада дозволила зареєструвати на території Королівства Польського команди «Сокола», які, начебто, дбали лише про фізичну форму, але відомо, що було далі... А потім – ще трохи – і ми дочекались сірого однострою Пілсудського, у якому було відвойовано незалежність у 1918 році.

Але перше над Віслою шикування у дві шеренги після 1963 року відбулося саме у рядах веслувальників.

–Войцєх Станіславскі

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклад Марія Шевчук