ТИЖНЕВИК TVP: Ваша книга підтверджує, що в історії ще багато нерозкритих сторінок. Як це можливо, щоб досягнення групи Ладося стільки років були невідомі світу, навіть польським історикам. Чому після війни ніхто не вшанував діяльність польських дипломатів?

РОДЖЕР МУРХАУС: Про це знали лише кілька людей, а про діяльність, спрямовану на порятунок євреїв, забули. Коли після закінчення війни історією Голокосту почали займатися та описувати, деякі герої зникли з історичної пам’яті. У цьому конкретному випадку зазнали краху два постулати, на яких будується дослідження Голокосту, тобто офіційні документи та особисті спогади. У контексті діяльності Бернської групи не було ні того, ні іншого, оскільки врятовані люди не знали, як створювалися документи для них та їхніх родин. У часи комуністичної Польщі про таку діяльність не говорили, а записи лондонського уряду були недоступні. Це прирекло Олександра Ладося на забуття. Імена безсумнівних героїв були забуті історією. Про них світ дізнався лише у 2017 році.

«Фальсифікатори» – це книга про порятунок, яка також наповнена багатьма трагічними, щемливими серцю розповідями.

Їх багато, але важко зупинитися на одній найбільш зворушливій. Дуже трагічні події пов’язані з готелем «Польський», тобто провокацією гестапо (єврейські колабораціоністи, які співпрацювали з гестапо, у травні 1943 року інформували про можливість отримати паспорти країн Південної Америки. У готелі «Польський» можна було купити паспорти та промеси таких країн, як Парагвай, Гондурас, Сальвадор, Перу та Чилі. Таким чином провокатори заволоділи майном євреїв, що переховувалися, а 2500 осіб було відправлено до Освенцима – прим.ред.). Люди, які йшли до готелю «Польський», знали, що це може бути пастка, але вони були надто виснажені переховуванням і йшли прямо в руки катів. Вони ірраціонально вірили, що їх визнають громадянами інших країн і обміняють на німців, як й інших людей з документами Ладося. Кажуть, що іноді надія може вбити, так і сталося в цьому випадку. Але майте на увазі: моя книга – це не лише трагедії та людські драми, це ще й приклади сили духу та радості. Наприклад, історія Луї Таса, зухвалого 23-річного єврея з Нідерландів, який описує умови життя в транзитному таборі Берген-Бельзен, або проф. Хаїма Айзенмана з Варшави. Останній у цьому таборі прикидався німим, бо насправді був варшавським могильником, що знав лише їдиш, а паспорт справжнього професора знайшов, коли викопував його могилу в гетто.

В окупованій німцями Європі паспорти Ладося були як квиток у життя. Навіть відомий варшавський поет Владислав Шленгель писав у вірші: Я хотів би мати уругвайський паспорт/ ох, яка це прекрасна країна.../ ох, як приємно бути підвладним країни, яка називається: Уругвай...

Паспорт був своєрідною перепусткою, щоб врятуватися від Голокосту, але не гарантією виживання. Це був радше квиток, який збільшував шанси на порятунок. Власників паспортів відправляли до спеціального табору Берген-Бельзен та інших транзитних таборів як так званих євреїв на обмін. Тоді, якщо їм пощастить і вони переживуть кілька місяців важких умов, недоїдання та хвороб, то зможуть розраховувати на порятунок. У той час між німецькими дипломатами тривали суперечки щодо можливості визнання паспортів. Але якби легітимність документів з будь-якої причини була піддана сумніву, це означало б смерть для цих людей. Пам’ятаймо, що навіть з паспортом від Олександра Ладося потрібно було бути сильним, здоровим і мати щастя, щоб пережити Голокост.

Треба було мати не тільки щастя, бо справа належала до недешевих. Скажімо відверто: отримати такий документ могли собі дозволити одиниці.

Звичайно, це була дорога операція. Документ часто коштував тисячі швейцарських франків, але переважна більшість людей не платили безпосередньо, гроші надходили з фондів єврейських агенцій допомоги, сімей чи благодійних організацій, а пізніше також від польського уряду в екзилі.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Як взагалі виглядав такий парагвайський паспорт?

Загалом він нічим не відрізнявся від типових документів того періоду. Те, що робила група Ладося, виглядало дуже законно, хоча створювалося абсолютно... незаконно. Всередині був спеціальний додаток з інформацією про власника паспорта, його даними, фотографією та печаткою консула. Євреї, яким пощастило отримати документ у країнах окупованої Європи, цей паспорт не отримували, їм передавали нотаріально завірену копію, а оригінал залишався у Швейцарії.

Як виглядав весь процес створення та передання документів?

У гетто окупованої Польщі розійшлися чутки, що громадяни південноамериканських країн можуть розраховувати на виїзд. До єврейських організацій допомоги Швейцарії надсилали листи, часто зашифровані, з проханням допомогти в оформленні документа, що підтверджує таке громадянство. На цьому етапі до акції долучився тимчасово повірений у справах Республіки Польща у Швейцарії Олександр Ладось. За допомогою місцевого почесного консула Парагваю почали виготовляти нелегальні документи. Коли вони потрапляли в гетто, до них часто ставилися як до останньої можливості порятунку, наприклад, у разі депортації. Коли прийшов час, їхні власники надавали документ окупаційній владі, їх класифікували як «євреїв на обмін», а згодом відправляли до транзитних таборів. Так з’являвся шанс пережити Голокост.

І їх обмінювали на військовополонених чи інших німців, які опинилися в полоні. Арії без проблем обмінювали своїх за «гомілки», як німці називали євреїв та представників інших народів Східної Європи?

З цього приводу в німецькій адміністрації тривали суперечки – передусім між Міністерством закордонних справ і СС – щодо всієї програми та кількості людей, скерованих на обмін. Звичайно, німці хотіли залишити певну кількість євреїв, принаймні тих, які виглядали справжніми південноамериканцями, щоб обміняти їх на німців, утримуваних у країнах антигітлерівської коаліції. Такою була логіка і мета дій німців щодо єврейських громадян таких країн, як Парагвай, і, зрештою, тих, хто мав лише документ з цієї країни.

Чи ризикували чимось наші дипломати, залучені в операцію, а їх було троє: Стефан Риневич, Костянтин Рокіцький та Олександр Ладось?

Вони були представниками Республіки Польща в нейтральній Швейцарії, тому формально не ризикували тим, що їх могло спіткати в окупованій Європі, а також вони мали дипломатичний імунітет, якби їхні дії розкрили. А все-таки, ми знаємо, що німецька розвідка намагалася проникнути в коло людей, що оточували цю групу. Крім того, швейцарці досить неприхильно ставилися до того, що робили поляки, тому гіпотетично могли хвилюватися, наприклад, за власну безпеку. У той час німці часто чинили тиск на покірливі швейцарські служби і в багатьох справах могли домогтися виконання своїх вимог.

Чи можемо ми назвати Олександра Ладося одним із найсправедливіших серед Праведників народів світу, оскільки сьогодні оцінити кількість тих, хто вижив, мабуть, неможливо? Які були його мотивації? Що Ви знайшли в його історії та особистості?

Я думаю, що його спонукала просто… людяність. Досить цікавою була і біографія Ладося: він походив зі Львова, був аграрієм, членом Польської селянської партії. Після приходу до влади Юзефа Пілсудського його було звільнено з дипломатичної роботи, потім працював журналістом. Він став корисний для Польщі лише в 1939 році, коли опинилася у Франції. У той час він вважався цінним завдяки досвіду дипломатії (Ладось раніше був послом в Латвії та генеральним консулом у Мюнхені). Є ще одна цікава історія, пов’язана з біографією Ладося: молодим хлопцем він утік із Тіролю до Швейцарії за допомогою підробленого паспорта. Тож можна сказати, що як на професійного дипломата він досить невимушено ставився до офіційних документів. Він був готовий порушити формальні правила в ім'я вищої справи.

У попередньому питанні я не випадково вжив слово «Праведний», тому що Ладось ще не був відзначений Інститутом Яд Вашем. Кілька днів тому Деніел Фінкельштейн, член британської Палати лордів і фейлетоніст «The Times», написав захоплену рецензію на Вашу книгу, нагадавши, що однією з тих, хто пережив Голокост завдяки підробленим паспортам швейцарської групи, була його мати. У своїй колонці Фінкельштейн заявив, що Ладось заслуговує присвоєння звання «Праведника народів світу», але йому ще досі не надано цього звання. У чому вбачає проблему з Олександром Ладосем Інститут Яд Вашем?

Я не думаю, що Яд Вашем має якусь «проблему» з Ладосем. Я думаю, що це лише питання часу, тому що вся історія ще перебуває на етапі розкриття. Зрештою, про досягнення Ладося світ дізнався лише кілька років тому. Звання вже було присвоєно посмертно Костянтину Рокіцькому, почерк якого є в паспортах Ладося, тому я думаю, що це лише питання часу, коли він також отримає це звання. Проблема в іншому. Одним з елементів процесу нагородження Яд Вашем є свідчення тих, хто вижив, і враховуючи, що ті, хто вижив, з парагвайськими паспортами навряд чи знають, хто їх організував, це стає особливо складним. Я сподіваюся, що моє дослідження, книга, а також розголос у світі діяльності Бернської групи допоможуть прискорити цей процес.

Як історик, який займається, зокрема, своєю країною, Ви знаєте, наскільки гарячою є дискусія про Голокост у Польщі. Люди, навіть у колі друзів чи родини, можуть сперечатися, благородно чи підло тоді ми поводилися як нація...

Я розумію, які емоції це викликає. Це, звичайно, випливає безпосередньо з польської, але також і єврейської свідомості та самоповаги. Реакція поляків на Голокост охоплювала цілий спектр ставлень: колишніх героїв і злочинців. Типи поведінки від Ірени Сендлер і Зофії Коссак аж до осіб, які намагалися нажитися на стражданнях інших. Пам’ятаймо лише про те, що більшість поляків просто хотіли вижити в цьому надзвичайно жорстокому світі, створеному німцями під час окупації. Потрібна була неймовірна мужність, щоб ризикувати своїм життям і життям своєї родини, щоб допомогти євреям.

Тому я запитую Вас не як полонофіла, а як історика. Як Ви оцінюєте ставлення поляків до Голокосту?

Як я вже сказав, воно охоплювало цілий спектр ставлень: від вартих подиву до тих, які можна було б вважати підлими. Однак, таке ставлення було в усіх країнах окупованої Європи, а в Польщі ситуація була особливо складною, бо саме звідси походила більшість закатованих євреїв. Крім того, Польща була однією з небагатьох окупованих країн, де допомога євреям каралася смертю, тому це було особливо ризиковано. Сучасна Польща має багато причин пишатися ставленням поляків до Голокосту. Уже той факт, що з Польщі походить найбільша кількість Праведників народів світу, свідчить про те, що, навіть ризикуючи життям, можна було діяти благородно.

Це не змінює того факту, що були й вкрай негативні реакції, які сьогодні можна оцінити як особливо ганебну зраду євреїв. З’являлися люди, які хотіли скористатися ситуацією для власної вигоди. Пам'ятаймо, однак, що таке негативне ставлення було результатом конкретних обставин. Тоталітарна система змушує людей робити вибір, який їм не довелося б робити в нормальному світі. Для сучасних поляків найсерйозніша складність полягає в тому, щоб зрозуміти цей спектр реакцій – як позитивних, так і негативних, і що є між ними – і впорядкувати це в цілісний наратив війни, який стверджує, що історія не завжди чорно-біла, а часто є складною палітрою відтінків сірого.

Вам не здається, що минуло 80 років після Голокосту, проте світ ще ретельно не оцінив свого ставлення до цієї трагедії? Я шукав в англомовних джерелах і не знайшов багато інформації, наприклад, про Гамільтонову конференцію (конференція між Великою Британією та США, що проходила 19-29 квітня 1943 року на Бермудських островах. Її метою було встановлення шляхів переселення євреї з територій, охоплених війною, і створення можливостей для втечі тим, хто перебував під окупацією Третього Рейху – прим. ред.).

Я вважаю, що ще багато чого потрібно відкрити, і багато справ дійсно ще не побачили світ. Візьмемо, наприклад, весь процес обміну євреїв, або згадану вище справу готелю «Польський». Історії притаманно те, що вона любить повторювати речі, відомі роками, показуючи лише незначні зміни в інтерпретаціях або мало важливі нові факти. Це питання мене турбує, тому що воно також має вплив на таких істориків і авторів, як я. Видавці часто віддають перевагу старим, перевіреним нараціям, які гарантують успіх продажів. Я ж намагаюся шукати щось нове, і так з’явилася книга «Фальсифікатори».

І на завершення розмови хочу запитати, чим Роджер Мурхаус займеться у своїй наступній роботі, тому що польські шанувальники Вашої творчості не пробачили б мені, якби я не поставив таке запитання.

Щось зовсім інше, ніж історія Центральної Європи, з якою мене певною мірою асоціюють. Тепер це буде книга про битву за Атлантику. Але не переживайте, я повернуся до історії Польщі.

– Розмовляв Цезари Корицький

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклала Олена Ковалевська

У Великій Британії вийшла друком книга історика Роджера Мурхауса «The Forgers» (у вільному перекладі – «Фальсифікатори»), яка розповідає про лаштунки діяльності польських дипломатів, які працювали у Швейцарії під час Другої світової війни. Так звана група Ладося займалася підробкою документів, що посвідчують особу, вони підтверджували громадянство країн Південної Америки для євреїв з окупованої німцями Європи. Таким чином можна було б видати 8000-10000 (переважно парагвайських) паспортів. Завдяки цьому було врятовано життя багатьох людей, потенційних жертв Голокосту. Це чергова книга британського історика, присвячена історії Польщі часів Другої світової війни. Раніше він опублікував «Польща 1939. Перші проти Гітлера», «Пакт дияволів. Союз Гітлера і Сталіна». Книга «Фальсифікатори» вийде в Польщі у 2024 році.