Не всі поляки виступають за те, щоб німецька держава заплатила Польщі гроші за репарації. Тут можна згадати хоча б письменника Стефана Хвіна, який дав інтерв’ю на цю тему виданню «Пшегльонд» (пол. «Przegląd» – О.У.).

У розмові з Робертом Валенцяком у цьому тижневику (зрештою, це посткомуністичне ЗМІ, яке неодноразово відкривало свої сторінки для проросійських та антиукраїнських суджень), він сказав, що, хоча його сім’я і зазнала жахливих втрат під час Варшавського повстання, він не вважає за потрібне вимагати від німців відшкодувань. Навіть, оминаючи суперечки про те, наскільки польські очікування в цьому питанні реальні, суть аргументів Хвіна полягає в чомусь іншому.

На його думку, німці змінилися. Вони не мають нічого спільного зі своїми коричневими предками. І хоча юридично вони є спадкоємцями Третього Рейху («цей принцип було прийнято із прагматично-політико-економічних причин»), згаданий фактор перестав мати яке-небудь вагоме значення.

На даний час більшість німців – це люди, народжені після Другої світової війни. Хвін приводить до прикладу полоністку, яка перекладає його книги німецькою мовою. Окрім того, до уваги береться сама структура німецького суспільства, що є зараз багатонаціональним, про що свідчить, зокрема, й значна турецько-мусульманська меншина.

Читаючи інтерв’ю з Хвіном, напрошується висновок, що через травматичний досвід, пережитий сім’єю письменника, його позиція щодо репарацій набуває певної правомірності. Це людина, яка має підстави таїти до німців глибокі образи й очікувати від них якогось відшкодування. Проте тим часом він займає цілком іншу позицію.

Водночас хід міркувань Хвіна відповідає тому, що трохи раніше на сторінках «Газети Виборчої» писав Павел Вронський. Цей публіцист розмірковував про те, чи «відшкодуванням для поляків не є членство в Європейському Союзі й приналежність до цивілізації Заходу». Адже, як ми можемо здогадатися, це приєднання відбулося саме завдяки німецькій державі, яка, зауважмо, є прозорою, демократичною й законослухняною. Крім того, вона є зразком того, як потрібно розраховуватися зі своїм соромливим і ганебним минулим.

Невже Вронський справді мав переконання, що Польща насправді не заслужила приналежність до ЄС і цивілізації Заходу, а цей ексклюзивний європейський клуб прийняв її до свого кола виключно через заподіяні їй Третім Рейхом кривди? Чи вважає він, що таким чином німці просто зуміли вдало звести рахунки, за що поляки повинні бути їм тільки вдячні? Так можна інтерпретувати його слова. Якби він мав на увазі це, то таке наївно-лакейське ставлення до сусідів на другому боці Одеру було б для нього просто компроментувальним.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Німецька держава підтримала вступ Польщі до Європейського Союзу не з почуття провини за період 1939-1945 років або через альтруїзм. Вона прийняла таке рішення заради власної вигоди. Польща, хоча б як великий ринок, була просто необхідна їй в ЄС, для того, щоб отримувати з цього прибутки.

А щодо мотивів, якими керувалися німецькі політики, коли мова йшла про інтеграцію старого континенту, красномовно свідчить те, як при укладенні європейських договорів у XXI столітті вони затято боролися за економічні привілеї для земель колишньої Німецької Демократичної Республіки. Держави Східного блоку (в тому числі Польщу) в число союзників у цій битві вони не включили. Хоча ці терени були економічно зруйновані реальним соціалізмом, так само як НДР.

Водночас середовище, яке представляють Хвін і Вронський, розкриває перед поляками якесь ідеалізоване бачення Німеччини. Для того, щоб переконатися в цьому, варто хоча б звернутися до виданої в цьому році Інститутом Пілецького книги Самуеля Зальцборна «Колективна невинність. Витіснення Шоа з німецької пам’яті». Уже сама назва цієї книги говорить багато про що. Її автор – німецький політолог. У 2020 році він став комісаром у боротьбі з антисемітизму у федеральній землі Берлін.

Зальцборн, опираючись на різні дані, висуває тезу про те, що покаяння німців за злочини Третього Рейху були лише видимістю. Болючим осмисленням нацистського минулого займалася лише жменька інтелектуалів, які не мали голосу в німецькому суспільстві. Натомість, у масовому вимірі (хоча б у поп-культурі) відбувалася, перш за все, автовіктимізація, що полягала в створенні образу німців як народу, що також постраждав від Другої світової війни. Тому в німецьких публічних обговореннях була представлена тема так званих виселених німців.

Проте, абстрагуючись від висновків Зальцборна, з одним зауваженням Хвіна все ж слід погодитися. Він правий, коли стверджує, що сьогодні «теперішні німці, які мали б нам платити, є абсолютною протилежністю німців епохи Третього Рейху».

Звичайно, дуже добре, що сучасний німецький народ не схильний до розпалювання кривавих конфліктів і відстоює мирне вирішення суперечок. Тільки, що йдеться радше не про явних німецьких шовіністів, які діють поза основною політичною лінією в Німеччині, і є для поляків, як і загалом для Європи, основною проблемою.

Проблема в тому, що такі люди, як сам Хвін, вихваляють «антифашистське» ліберальне німецьке міщанство. Воно переконане в тому, що німецька держава – це «моральна держава», яка є чемпіоном з європейськості. Саме в цьому проявляється замаскований німецький націоналізм, якого Хвін не бачить або ж не хоче бачити.

Цілком зрозуміло, що з розгромом Третього Рейху Адольф Гітлер перестав бути героєм Німеччини. Але до сьогоднішнього дня німці з повагою ставляться до таких антипольських політиків, як Фрідріх II Великий або ж Отто фон Бісмарк. І це аж ніяк не суперечить тому, що вони при цьому позиціонують себе як європейців – сучасних і прогресивних людей, які ненавидять всіляке варварство. Якщо ж до цього додати багатонаціональний склад німецького суспільства, то це і є алібі проти звинувачень у націоналізмі.

Саме так здійснюється ефективна політика просування національних інтересів. І парадигма «антифашизму» якраз стає в нагоді в цій справі. Особливо, коли закомплексовані поляки, які дивляться на німців, звинувачують своїх земляків у ксенофобії.

–Філіп Мемхес

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклад Оксана Усатенко