Наприкінці сімдесятих я працював посильним. Точніше, старшим швейцаром, тому що я мав найвищий розряд серед найменш оплачуваних – це завдяки тому, що я раніше працював у лікарні в операційній старшим носильником. Але не про меандри моєї професійної кар’єри хочу написати, а про певну історію. Ну ось одного понеділка я сидів на роботі і як посильний чекав, куди мене відправлять з листами та іншими посилками. За вікном стояла чудова жовтнева погода, моя нижчого щаблю начальниця, пані Люся, розмовляла з вищого щаблю, пані Марією, історію про недільний виїзд з чоловіком за місто.

«Пані Маріє, ми виставили сидіння з машини на галявині, – правила пані Люся.– Пані Маріє, а потім ми це відчули. Як гарно тоді запахло. Ці крісла, Пані Маріє, почали пахнути чимось новим».

Не буду зупинятися на стосунках Люсі з природою, хочу звернути увагу на її фундаментальне враження, а навіть відкриття. Пані Люся висловила те, що відчували мільйони поляків. Вони нюхом відчули новизну. Варто запитати: чому вони її так відчули? Тому що більшість людей мали мало нових речей. Найчастіше це було результатом дефіциту на ринку, а також тому, що предмети були або, принаймні, мали бути більш довговічними. І коли псулися, їх не викидали і не купували нові, а ремонтували, відновлювали, переробляли, а коли з ними вже нічого не можна було зробити, з них вибирали ті елементи, які ще можна було якось використати. Це була примітивна доекологічна ера з примітивною переробкою, яка, на відміну від сьогоднішньої проекологічної ери з розвиненою переробкою, створювала набагато менше сміття, принаймні в домогосподарствах.

Підписуйтесь на наш фейсбук Тож спостереження пані Люсі, що пахне новизною, було найприроднішою реакцією. Запах природи був чимось банально природним і звичайним, на відміну від новизни. Також варто пам’ятати, що в ті часи бруд і сморід були звичним явищем. Найкращим прикладом цього були потяги зі специфічним затхлим смородом. Проникав сильно в одяг пасажирів – цього запаху можна було позбутися лише виправши одяг. Ще гірший сморід тягнув із туалетів, але ці заклади – це окрема історія. Страх було туди заходити. Специфічний запах мала гастрономія ПНР – запах тютюнового диму змішаного з алкоголем і ледь відчутним запахом їжі типу закуски.

Запах посилки

Запах цигарок був практично всюди. Найбільше відрізняє Польську Народну Республіку від початків ІІІ Речі Посполитої запах тютюнового диму. Курили всюди, незважаючи на некурящих (мушу теж бити себе в груди, просячи пробачення). Ті, хто нюхав те, що видавали курці, високо цінили аромат люлькового диму, якщо, звичайно, не мусили бути з курцем кілька годин у закритому приміщенні. Так само було і з запахом алкоголю – нікого не дивувало, що від когось тхнуло випивкою.

Але повернімося до приємних і корисних ароматів. Одним із них був запах посилки з-за кордону, де під тим «з-за кордону» ми розуміємо країни «гнилого» Заходу. Що ж, посилки мали приємний і дуже принадливий аромат, який сьогодні, як ми знаємо, був просто запахом ополіскувача для прання. У ПНР порошки зазвичай не мали запаху, тобто це був запах хімікатів, які використовувалися у виробництві. Були деякі аромати, але небагато і досить слабкі. Іноді в посилку вкладали й мило, яке потім клалося до гардеробів, щоб наповнити своїм ароматом меблі та одяг. Наше мило, якщо й мало запах, то господарський, тобто ніякий. Або неприємний запах.

Пахнилися загальнодоступними парфумами. Дами найчастіше «Биць може» або «Пані Валевська». Сьогодні ми б сказали, що це були найбільші торгові хіти. Було також багато різноманітних парфумів, які можна було купити в кіосках та парфюмерних машазинах «Рух», вони не мали таких вишуканих назв і не врізалися в суспільну пам’ять. Звісно, жінки намагалися доповнити цю скромну пропозицію покупками в секонд-хендах, «Певексі», під час поїздок за кордон, а також у магазинах мережі «Мода польська», де продавалося найкраще в польській швейній промисловості, а також імпортні парфуми. Деякий час у магазині «Доми Товарове Центрум» можна було купити також аромати з т.зв. другої зони оплати, тобто просто закуплені на Заході.

З таких «зовнішніх» ароматів туалетна вода «Масумі» була хітом в основному серед молодих дівчат. Уявіть собі вечірку. Тісно, темно, голосно, лише запах сигаретного диму та «Масумі». Легко було помилитися. Жіночою розкошшю були, безперечно, «Буржуа» або «Блейз» з Певексу. І справжня розкіш – «Суар де Парі» і «Шанель номер 5», звісно за валюту (читай: долари).

Чоловіки мали свої традиційні одеколони «Пшемиславка», «Прастара» та туалетну воду з вишуканою назвою «Вода Колонська». Була також «Вода Полярна», але, мабуть, це було надто зловісно. Перші дві були найвідомішими. «Пшемиславка» пережила політичні зміни і тепер стає модною серед альтернативних молодих чоловіків. «Прастара» у флаконі в плетеному кошику знято з виробництва кілька років тому. Нажаль, адже деякі аромати також є культурною спадщиною. Зараз у Кракові група вчених проводить дослідження, як зберегти та зберігати аромати, щоб те, що пахло в минулому та сьогоденні, можна було передати нащадкам – тоді можна буде отримати найповніше уявлення про історію. Для мене це чудова ідея, і я сподіваюся, що цей проект принесе чудові результати.

В епоху Едварда Ґєрека з’явилися три нових чоловічих аромати: «Варс», «Консул» і «Бруталь». Два мали різні варіації, а «Бруталь» став улюбленим подарунком джентльменам від дам. Його охоче купували і чоловіки, яким за 40. Синонімом розкоші та західного світу був «Олдспайс», прославлений у комуністичних детективах. Вітчизняний «Огірковий лосьйон після гоління» заслужено вважався кращим засобом для тих цілей, для яких він випускався. На відміну від «Березової води», наявної в асортименті кожного кіоску «Рух», яка користувалася репутацією алкогольного напою, а не косметичного засобу. Одного разу я був свідком того, як якийсь чоловік, купивши березову воду, вдарив шийкою пляшки об сусідню стінку, щоб через мить залпом випити цю безперечно ароматну рідину.

Після запровадження талонів на алкоголь деякі залежні особи пили «Автовідол». Я не вірив, поки одного разу у трамваї не відчув запах склоомивача. Виявилося, що напівпритомний чоловік його вирвав.

Майстер ароматних церемоній

Під час воєнного стану, через західне ембарго, багато ароматів зникли, оскільки для їх виробництва використовувалися компоненти з-за кордону, за які потрібно було платити справжньою, твердою валютою, а не талонами Національного банку Польщі. У той час почали виготовляти косметику діаспорні польські компанії. Одна з них, пам’ятаю, робила все з лимонним запахом, і оскільки вона була однією з найбільших, ми були змушені (принаймні у Варшаві) пахнути лимоном.

З часом з’явилися навіть невеликі парфюмерні крамнички, де ці польські пахощі продавалися. Більшість з них були більш дешевими замінниками модних іноземних ароматів. Одного разу в пошуках дезодоранту (бо вони тоді були найбільшою проблемою) я натрапив на косметичний бутік у Любіні. І втратив дар мови. Продавав хлопець із зовнішністю перукаря з італійських фільмів. Перед ним тлум жінок різного віку. Усі простягли до нього руки, а він, як церемоніймейстер, тримав у руках пляшечку з таємним зіллям. Він вибирав руку й бризкав рідиною на зап’ястя. Але як це робив! Флакончиком він зробив кілька кіл у повітрі, а потім одним рішучим жестом капнув краплю на шкіру. Потім розтер, сказавши щось на зразок «Ах, яка гарна рука» або «Які ніжні пальчики». І не повторювався. Іноді в руку поцілував. Я зрозумів, що у мене немає шансів купити дезодорант. Тут йшлося не лише про запах, хоча це теж було важливо, а про настрій. Зацікавлення, якого так тоді бракувало.

Тому я вирішив піти геть. І раптом хлопець залишив жіночкам нюхати якусь водичку і швидко підійшов до мене.
«Чого бажаєте?»
«Дезодорант».
«Чудово. У мене є також чудові чоловічі аромати. Які вам подобаються?» – з чоловіками він поводився по-діловому. Я вийшов з дезодорантом і приємним одеколоном, залишивши натовп жінок із хлопцем, який чарував їх ароматами. Справжній майстер своєї справи.

Вогні Москви

Колись батько купив радянський будильник. Увечері дістав з коробки і накрутив, звичайна річ для будильника. Але вночі мої батьки не могли заснути, їх розбудив дивний, сильний і неприємний запах. Вони блукали, шукали і все нюхали. Це виявився клей від коробки будильника. Їм довелося виставити коробку за вікно, щоб викинути вранці.

Це відкриття дало нам певну ідею. В той час собак не стерилізували, сходові клітки в будинках були відкриті, тому в період тічки нашої собачки до дверей підходили кавалери різної величини, які своїм біологічним матеріалом позначали коридор на нашому поверсі. Промивання хлоркою і тому подібне не допомагало. І тоді до наших голів прийшла геніальна ідея. У моєї мами було кілька флаконів радянських парфумів, які вона отримала в подарунок від друзів, які їздили в подорожі по СРСР. Вона не використовувала їх, тому що вони мали інтенсивний і вульгарний запах, а навіть сморід. У країнах Радянського Союзу такий, ніби змішаний з дезінфекційною рідиною, інтенсивний запах відчувався в кожній кімнаті; навіть цукерки були сильно ароматизовані.

Ми вирішили використати цю нашу секретну зброю. І з того моменту, як тільки наша сука почала викликати інтерес серед собачих холостяків, ми прискали в коридорі радянським одеколоном. На перший вогонь пішли «Вогні Москви». Ефект був чудовий, собаки миттєво втрачали орієнтацію, але людина також. Сусіди спочатку трохи були невдоволені, але віддали перевагу чистій сходовій клітці, тож їхній опір було швидко зламано. Радянські парфуми швидко закінчувалися, тому пізніше довелося зробити одну інтервенційну покупку в магазині «Наташа» на Алеях Єрозолімських.

Взагалі, мені подобався запах тогочасного кіоску. Це була суміш дешевого тютюну, дешевої косметики, паперу та друкарської фарби. Я сумую за запахом газет, які, здається, зникають назавжди. Я завжди читав те, що мені не подобалося, бо вважав це найцікавішим і найкреативнішим. Любив купувати газету, сигарети з сірниками. Тоді в якомусь «Кур’єрі» чи іншому «Штандарі» я міг пройти тест, з якого дізнавався, що я потенційний злочинець, бо виступаю за скасування смертної кари та пом’якшення судових вироків. А тепер книжками не пахне навіть у книгарнях, бо в них є все, але ту книгу, яку шукаю, я все одно мушу замовляти через Інтернет.

Але капіталізм пахне набагато краще, ніж комунізм. Пахнуть магазини, пахнуть люди. Вже не смердять потяги, громадські туалети (тут сталася найбільша революція). І, можливо, тому COVID-19 став таким шоком у цьому ароматному світі. І його симптоми, і вимога дезактивувати все під час пандемії.

Що стосується симптомів, то пам’ятаю, як моя дружина підсунула мені під ніс чай Ерл Грей.
«Понюхай, мабуть, вивітрилося».
Дійсно. І мій новий дезінфікуючий засіб для рук теж був несвіжим і пахло гнилою шваброю.

Одного разу так вийшло, що ми з колегою після роботи пішли разом в одному напрямку. А оскільки і вона, і я ще мали час до запланованих зустрічей, то по дорозі заглянули до різних магазинів. На кожному вході ми дезінфікували руки.

«Дивись, цей добрий, сильно спиртовий».
«Але запах міг би бути приємнішим».
«Це жах, руки після цього такі липкі».
«Вони переборщили з парфумами!» (це в парфюмерному магазині).
«Смердить денатуратом».

У фільмі «Місь», який не лише про часи ПНР, а й про нас загалом, два чоловіки приходять до Ришарда Охудзького за порадою. Ці панове шморганням носом дають зрозуміти, що щось смердить, тобто цю справу не варто чіпати. Такий запах, а краще сморід, без запаху. Це мистецтво винюхати смердючі речі, цей сморід без запаху. Але цей навик набувається з віком.

– Ґжеґож Сєчковскі

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Аліна Возіян