У ніч з 18 на 19 жовтня 1956 року дві колони, одна з бронетехнікою і одна мотопіхотна, вирушили з баз у Помор’ї та Нижній Сілезії у напрямку Варшави. Не було б про що писати, якби не те, що це були частини Північної групи Радянської Армії, які дислокувалися в ПНР у рамках Варшавського договору. Радянські війська в НДР біля кордону з Польщею також були приведені в бойову готовність.

19 жовтня у першій половині дня підрозділи Радянської Армії зупинилися менш ніж за сотню кілометрів від столиці. Ближче до Варшави – прямо у передмістях – стояли підрозділи Польського народного війська, які вийшли з Легіонова та Модліна за наказом маршала Польщі Костянтина Рокоссовського, міністра національної оборони. «Польські» загони, якими керували радянські офіцери, зупинилися і чекали на прихід радянських військ.

Переміщення армії було викликано оголошенням 19 жовтня VIII пленуму ЦК Польської об’єднаної робітничої партії, на якому мали бути обрані нові партійні органи влади, які в цій системі були владою усієї країни, без консультації Москви.

Неспокій панує у Варшаві

Хоча Сталін вже три роки як помер, справи сталінізму в СРСР ішли досить непогано, і радянські товариші сприйняти таке свавілля як контрреволюцію, а це вимагало втручання. Того ж дня вранці на військовому летовищі у Боернерові висадилася радянська делегація у складі Микити Хрущова (перший секретар ЦК КПРС), В'ячеслава Молотова, Лазаря Кагановича, Анастаса Мікояна та командувача військами Варшавського договору маршала Івана Конєва. Вони прилетіли без запрошення.

Про прибуття делегації напередодні повідомили першого секретаря ЦК ПОРП Едварда Охаба з пропозицією відкласти пленум до закінчення переговорів з Хрущовим. Охаб не став переносити пленум, тож ситуація була напруженою.

Вже в аеропорту Хрущов спочатку привітався з радянськими генералами, а також з радянським маршалом в польській формі Костянтином Рокоссовським: «Це люди, на яких я покладаюся», – начебто сказав Хрущов, а польській владі пригрозив кулаком: «Показала себе зрадницька роль товариша Охаба» і «Цей номер вам не зійде з рук», – почули, мовляв, польські чиновники.

Привітавшись із керівництвом ПОРП, Хрущов вказав на Владислава Гомулку і запитав: «Хто це?» Він чудово знав, хто такий Гомулка, саме через нього він сюди приїхав, хоча формально товариш «Веслав» був майже ніким, лише 12 жовтня його кооптували до складу ЦК. Він ще не був ні в Політбюро, ні в Секретаріаті ЦК, а в системі влади в ПНР це було важливо.

Аби стримати риторичний запал Хрущова, Едвард Охаб пояснив несподіваному гостеві, що запрошує його на переговори до Бельведерського палацу, більш відповідного місця. Польських високопоставлених гостей супроводжувала охорона, водії та інші особи. Визрівав скандал.

Підписуйтесь на наш фейсбук У Бельведері, згідно зі спогадами Охаба, все стартувало різко. Хрущов був невдоволений скликанням пленуму, на якому мали призначатися нові партійні органи. Товариші, які користувалися довірою Радянського Союзу, повинні були покинути Політбюро, а їхнє місце мали зайняти інші, у тому числі Владислав Гомулка, якого висували на посаду першого секретаря. Це була контрреволюція, послаблення єдності соціалістичного табору, вживалися також інші терміни із лексикону комуністичної доктрини. Що є відступом від канону, а що ним не є, завжди вирішувалося у Москві.

Охаб, як згадує він сам, запитав, чи радянські товариші погоджують з Варшавою склад своїх органів влади. «Ну що ви, що ви», – здивовано й весело відповів Хрущов. На слова радянського секретаря про те, що СРСР готовий втрутитися, Охаб начебто відповів, що вже був у в'язниці і не боїться.

Однак не Охаб, найвищий за званням з польської сторони, вів переговори. Це робив Владислав Ґомулка, усунутий від влади на початку 1950-х років за «право-націоналістичний ухил», провів понад два роки в одиночній камері під охороною на віллі в Мєдзешині. Звільнений у 1954 році, він дожив до змін, відомих як «польський жовтень», у санаторії в Цехоцінеку. Не він їх ініціював, але він очолив.

Перша революція з самообмеженням

Першим поштовхом до польського жовтня став ХХ з’їзд КПРС у лютому 1956 року в Москві, де Микита Хрущов на таємній ставці розкрив масштаби сталінських злочинів. На з'їзді були присутні керівники соціалістичних країн, і якщо вони зберегли конфіденційність, то в ПНР документ Хрущова отримав широке розповсюдження не лише серед членів партії.

У Польщі шестирічка принесла розвиток важкої промисловості, в тому числі й військової, але не вплинула на рівень життя. Заробітна плата та постачання погіршилися, що у червні 1956 року призвело до робітничого повстання в Познані. Бунт був жорстоко придушений, але хвилювання наростало. Усім набридла радянська модель економіки, культури та соціального життя.

На заводах і в університетах відбулися мітинги з вимогами змін. Реакція влади на Познань тримала людей в страху, а смерть Болеслава Берута, символа сталінізму, який не повернувся з ХХ з’їзду КПРС, вселяла надію. Революція 1956 року самообмежувалася задовго до того, як «Солідарність» назвали революцією самообмеження.

Усі знали, які умови і масштаби маневру, на чолі з Владиславом Гомулкою. Реакція на роки сталінізму підняла його до рангу народного рятівника держави не тільки у лавах партії. У народі він мав славу сталінського в’язня, який хотів польського шляху до соціалізму, тобто певної незалежності від СРСР у внутрішніх питаннях. Наприклад, він виступав проти колективізації села. Йому пробачили встановлення нового устрою після війни як генеральному секретареві Польської робітничої партії.

Микита Хрущов був погано поінформований посольством і деякими товаришами з Польщі. У зовнішньополітичних планах Гомулки Польща була об’єднана з Радянським Союзом, прогрес соціалізму в світі був для неї однаково близьким, а про вихід з Варшавського договору не йшлося. Тож на Гомулку можна було покластися. Ще під час встановлення устрою, майбутній генеральний секретар ПРП перед виборами сказав комусь із конкурентної Польської селянської партії: «Ми ніколи не віддамо владу, яку одного разу здобули». Він також казав, що «догматизм – це грип, а ревізіонізм – туберкульоз».

Отже, це була сімейна сварка на основі дружнього непорозуміння, а серйозніше – на основі інтриг твердолобої фракції в ПОРП та маршала Рокоссовського. Гомулку вважали не тим, ким він був насправді. «Веслав» пам’ятав про підтримку, яку мав у Польщі перед війною комунізму, і про те, що без СРСР ця влада в Польській Народній Республіці не втрималася б.

У Бельведері Хрущова треба було переконати, що він має справу з комуністами, вірними ідеї. Вони говорили про все – про занижені ціни на вугілля, за якими ПНР продавала його на схід, про деструктивну роль радянських радників в армії та злочинну роль служб безпеки, а з радянського боку – про ворожі для СРСР заяви в пресі, яких під час жовтневої «відлиги» не бракувало. Владислав Гомулка був налаштований рішуче. У якийсь момент він перейшов на польську і говорив все швидше і швидше, ніхто не встигав перекладати. Він виступав як людина, яку неправомірно звинувачують у бажанні розірвати «вічну дружбу з СРСР». Кажуть, що ця емоційна нестримність справила на Хрущова враження як доказ щирості намірів.

Пекін демонструє силу

Переговори тривали до першої години ночі, і 20 жовтня Хрущов виїхав заспокоєний, але не повністю переконаний. Під час переговорів польська сторона вимагала повернення радянських військ у казарми. Їм сказали, що це лише давно сплановані навчання. Після відльоту Хрущова радянські війська залишалися стояти в полі. Тож було зрозуміло, що втручання призупинили, але не відмовились від нього. У Кремлі вирішували, що робити далі, а прийняти рішення, вигідне для ПНР, допоміг Китай.

Перед вильотом делегації з Хрущовим до Варшави СРСР сповістив братні партії в НДР і Чехословаччині (країни, що межують з ПНР) і Китай (з огляду на його становище в таборі) про намір силового втручання, якщо переговори не дадуть бажаного результату. Німецькі та чеські товариші підтримали Хрущова. Китай рішуче заперечив. Для відстоювання своєї позиції Пекін відрядив до Москви урядову делегацію. Під час переговорів у Бельведері Хрущов міг і не знати про заперечення Китаю, але після повернення до Москви йому довелося його розглянути.

У той же час з подібною непокорою місцевих комуністів СРСР довелося зіткнутися в Угорщині, і тут також мала значення думка Китаю.

Пекін виступав проти інтервенції в Польщу не через симпатії до поляків, він просто хотів підкреслити свою роль супердержави і що в соціалістичному таборі існує не лише один центр прийняття рішень. Коли росіяни послухались у випадку Польщі, Пекін дав зелене світло на Угорщину.

23 жовтня радянські війська увійшли в Будапешт. На відміну від Гомулки, прем’єр-міністр Імре Надь хотів нейтральності країни та виходу з Варшавського договору. 4 листопада почалася кривава пацифікація Будапешта. У ПНР, вірній принципам, 23 жовтня радянські війська відступили до казарм.

Легенди про польський жовтень

24 жовтня на славнозвісному мітингу на площі Парадів у Варшаві Гомулка оголосив про це присутнім. 600-тисячний натовп також почув те, що хотів почути, бо насправді Владислав Гомулка не сказав нічого, що давало б надію. Свій виступ він завершив закликом взятися за роботу. Мало хто зрозумів, що польський жовтень саме закінчився.

Приблизно через рік знову заткнули рот мас-медіа, а свобода дискусій всередині партії була припинена відразу після виборів до Сейму у січні 1957 року. Бо у тому, що з сучасної точки зору можна назвати виборчою кампанією, відбувалися нечувані речі – товариші на заводах вимагали навіть повернення Вільнюса та Львова у лоно Батьківщини.

Щоправда, виїхали радянські радники, звільнено після інтернування примаса Стефана Вишинського, а з в’язниць було звільнено дев’ять тисяч політв’язнів, ліквідовано виробничі кооперативи у селах, соцреалізм перестав бути обов’язковим у мистецтві. Хоча й небагатьом, але все ж видавали закордонні паспорти, Управління безпеки було розпущено, а слідчі методи часів Берута відійшли у небуття. Повсякденний терор і страх зникли. Протягом кількох років у школах проводили уроки релігії.

Однак натовп, який зібрався 24 жовтня на площі Парадів, очікував більшого і навіть чув, що буде більше нормальності. Тож у суспільній пам’яті жовтень 1956 року має свою легенду – ми виступили проти росіян, навіть партія, а Гомулка хоча й комуніст, але наш, національний. Інтернаціоналізм Гомулки, тобто пов’язаність із СРСР у всіх відношеннях, проявився лише в 1968 році із вторгненням до Чехословаччини. Застій і безперспективність покращення повсякденного життя – набагато раніше.

Сімейна сварка зі скандалом у Бельведері могла мати угорський фінал, можливо, навіть кривавіший, адже внутрішні війська не спостерігали пасивно за рухом радянських і «польських» військ у напрямку Варшави.

У всіх внутрішніх військах, які становили чверть армії і складалися з Корпусу внутрішньої безпеки і Прикордонних охоронних військ, у 1956 році вже не було радянських офіцерів.

КВБ зайняв позиції на околицях Лодзі, що змусило радянську армію обійти місто, і в передмісті Варшави. Столицю патрулювали. На Заводі легкових автомобілів у Жерані було сформовано робітничу міліцію для будівництва барикад – армія, підконтрольна Рокоссовському, повинна була йти цим шляхом з Легіонова.

КВБ мав власну артилерію, танки та авіацію – вони залишились із часів боротьби цього формування з незалежницьким підпіллям. КВБ не захистив би місто та Польщу від інтервенції, але значно підвищив би ціну, яку довелось би за неї заплатити. Про позицію внутрішніх військ мав знати Хрущов у Бельведері, а також про те, що організовуються робітники.

Історичні події обростають легендами. Найбільшою з жовтневих легенд є сам Владислав Гомулка. Друга – це повідомлення про те, що робітники Заводу легкових автомобілів у Жерані отримали від КВБ 800 одиниць стрілецької зброї, кілька кулеметів і гранати. Про це ніколи не згадував Лехослав Гоздзік, секретар партії на заводі, а він – людина Жовтня – мав би щось знати. Через багато років цю сенсаційну заяву рішуче заперечив генерал Юліуш Гібнер, тодішній заступник міністра внутрішніх справ, відповідальний за внутрішні війська.

Коли радянські війська ще стояли на полі, той же Гібнер розмовляв з Гомулкою. Гомулка запитав, чи правда, що в підпорядкованих Гібнеру формуваннях немає радянських офіцерів. Гібнер підтвердив секретарю, обраному VIII пленумом, що це правда. Наступне питання – чи виконуватимуть військові усі накази. «Усі, крім розстрілу робітничого класу», – нібито відповів Гібнер.

Які накази крутилися в голові Гомулки? Ми ніколи цього не дізнаємося, і ті, які видавалися напряму КВБ, походили від генерала Вацлава Комара та були схвалені генералом Юліушем Гібнером. Корпус внутрішньої безпеки, зайнявши оборонні позиції, покращив свою втрачену репутацію з часів встановлення та зміцнення народної влади. У нічних розмовах поляків обидва генерали, довоєнні комуністи, здобували патріотичні лаври. Гібнер пережив Комара. Поки Комар був живий, у кав’ярнях говорили більше про нього. Після його смерті – про Гібнера.



Два генерали

Роль кожного з генералів у жовтні 1956 року важко визначити точно – коли міністром оборони і членом Політбюро був «маршал двох народів» Костянтин Рокоссовський, генерали, що виступали проти нього, звісно, не роздавали накази в письмовій формі.

Обидва вони були довоєнними комуністами. Комар, діяч Комінтерну, крім польської комуністичної партії був також членом радянської та німецької партій. Завдання, які перед ним ставили, кидали його по Європі. Про нього пишуть, що він був в осередку Комуністичної партії Польщі, яка ліквідувала провокаторів поліції. Людина великої довіри, чиї завдання до війни можуть висвітлити недоступні радянські архіви. Як і багато комінтернівців, він воював в Іспанії в комуністичних інтернаціональних бригадах. Був одним із командирів бригади ім. Ярослава Домбровського.

Членом бригади ім. Домбровського був і генерал Юліуш Гібнер. Проте він не був активістом Комінтерну. Під час навчання у Львові він перебував у розшуку як діяч тоді ще нелегальної КПП. Йому довелося втікати. Через зелений кордон, а точніше кілька кордонів, він потрапив до Іспанії. Під час цієї тримісячної подорожі він зупинявся у багатого дядька в Цюріху, який хотів, щоб його родич залишився, і навіть погодився фінансувати його навчання. Гібнер не скористався пропозицією, що свідчить про його відданість світовому комунізму.

Після війни Комар, перш ніж зміг командувати КВБ, був начальником військової розвідки та директором Міністерства внутрішніх справ. Коли соціалістичні країни охопила остання – антисемітська – одержимість Сталіна, він опинився у в'язниці Військового інформаційного бюро. Слідство велося за інкримінацією «право-націоналістичного ухилу», тобто за тою ж, що й у Гомулки.

Його звільнили через два роки в результаті передач Радіо Вільна Європа, які складалися з викривальних матеріалів офіцера Управління безпеки Юзефа Святла, що втік на Захід. Святло знав про справу Комара, з якого під час розслідування вибили інформацію про те, що він працював на три спецслужби, замовив убивство генерала Сверчевського і готував вихід Югославії з соціалістичного табору за три роки до нього. Те, що говорив Святло, було суцільним абсурдом. Це була компрометація Військового інформаційного бюро. Заарештовані разом з Комаром офіцери вийшли з в'язниць, в Інформаційному бюро почалася хвиля звільнень.

Юліуш Гібнер не сидів, хоча, як і Комар, надто довго був на Заході і мав єврейське походження. Ймовірно, щитом від божевільних стражів правильної лінії партії була золота зірка Героя Радянського Союзу, здобута під Леніним.

Комар перебував в армії до чисток 1967 року і пішов на пенсію не зовсім за власним бажанням. Гібнер не став чекати, поки його усунуть. У 1959 році він сам подав у відставку. У 50 років він перестав рятувати видимий світ і почав описувати невидимий. Здобув ступінь магістра фізики, потім захистив кандидатську дисертацію. Працював квантовим фізиком у Польщі та Франції. Це не було типове завершення кар’єри комуністичного офіцера.

Коли Юліуш Гібнер сказав Гомулці, що КВБ виконає будь-який наказ, окрім розстрілу неозброєних цивільних, він також виступив від імені Вацлава Комара. Виходить, ці двоє ідейних і взірцевих комуністів-інтернаціоналістів готові були стріляти в озброєних «совєтів»? СРСР був ядром і центром світового комунізму, то як же так? Невже пролетарський інтернаціоналізм показав свої кордони?

З польського жовтня 56-го залишилася патріотична легенда про КВБ і генералів. Однак, на відміну від легенди про озброєний ЗЛА, ці війська з казарм хтось таки вивів.

– Кшиштоф Зволіньскі
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори