«Він завжди кудись поспішав»; «Він не міг довго сидіти на одному місці»; «У мене складалося враження, що він увесь час в дорозі»; «Неспокійний як ртуть»; «Завжди поспішав»; «Здавалося, що він функціонував у постійному дефіциті часу», – так згадували його колеги по редакції, яку він очолював сім років. Однак у розлогих посмертних спогадах бракує інформації про долю цього ініціатора та першого головного редактора «Expres Wieczorny» («Вечірній експрес»), який помер у віці лише 36 років.

Загадки

Навіть дата його народження невідома. Офіційно 29 грудня 1916 року. Але деякі документи вказують той же день і місяць, але на чотири роки раніше. Місце народження – Лодзь, але з адресами проблема. Інколи вулиця Пєпшова 3 кв. 12, інколи Губернаторська 9, номер квартири відсутній.

Зріст: середній (166 сантиметрів), колір волосся золотавий (може це евфемізм, що маскує руде?), відмінні риси: немає. Хоча, за словами свідків, такою рисою можна вважати заїкання.

В графі «освіта» написав: «неповна вища» (нібито навчався у Вищій школі журналістики), але немає впевненості, чи була в нього навіть середня. Здається, випускні іспити склав пізно, бо мусив припинити навчання й допомагати батькам у боротьбі з великою депресією, яка саме тоді дійшла до міста над річкою Лодка.

Батько майбутнього редактора, Леон, тримав там текстильний магазин. В епоху економічного колапсу він був змушений звільнити персонал і перейти до сімейного бізнесу, як то тепер називається. У ролі продавщиць виступали дві старші сестри нашого героя Елеонора і Лея, а також мама Юдита, яка до цього часу була домогосподинею. «Мої батьки померли в 1939 році. Сестри були вбиті восени 1944 року в Освенцімі». Вони потрапили туди з лодзінського ґетто? Що робили? Були одружені? Питань можна множити.

Підписуйтесь на наш фейсбук У червні 1935 року Рафаель Праґа приєднався до редакції «Роботника» і, мабуть, відтоді почав вживати полонізований варіант імені – Рафал. Він починав як міський репортер, але швидко було визнано, що краще редагує, ніж пише. Кілька років він провів у секретаріаті журналу, у кам’яниці на вулиці Варецькій. Керували ним багаторічний депутат Другої Речі Посполитої, розстріляний у Пальмірах Мєчислав Недзялковський та Зигмунт Заремба, голова концерну «Збір часописів Польської соціалістичної партії (PPS)».

За чиєю рекомендацією нащадок лодзького торговця почав працювати у центральному органі Польської соціалістичної партії? Ще одна невідома. Як стверджував, приєднався до цієї групи у віці 19 років, але: «вже з п’ятнадцяти років я був соціально свідомим, тому що я помітив загальне нещастя, що поглинає маси пролетарської бідноти Лодзі». Мабуть, були ті, що впровадили його до партійних лав, але їхніх імен ми не знаємо – Nomina sunt ignota.

Можливо, вступ до PPS і подальший переїзд до столиці стали результатом ідейної сімейної сварки? Може, найближчі навіть зреклися його? Він заявляв: «Хоча я був вихований в іудейській (прогресивній) традиції, я був атеїстом з 15 років».

Запізнення

Журналіст-початківець прогресував. У квітні 1939 року він дебютував у редакційній колегії журналу, «відразу після виступу Гітлера про денонсацію пакту про ненапад на Польщу». Завдяки комунікабельності та привітності за чотири роки роботи у Варшаві познайомився з численними журналістами, що займаються різними галузями на сторінках періодичних видань з різним світоглядом. Пізніше він скористається цими знайомствами, збираючи команду «Вечірнього експресу» («Express Wieczorny»).

У вересневі дні облоги столиці він в основному брав участь у організації робітничих батальйонів оборони Варшави (РБОВ). Він двічі уникав смерті. Через запізнення.

Коли 5 вересня він прямував на Злоту, 47, цей будинок щойно зруйновали бомби Люфтваффе, поховавши під руїнами, серед інших, активіста РБОВ Болеслава Дратву. Через дев’ять днів все повторилося. Цього разу він прямував на вулицю Обозну, де застав завали, серед яких загинув ще один співробітник РБОВ – Вільгельм Топінек.

У той час він також познайомився з двома іншими діячами цього формування: Юзефом Дзєнґєлевським та його командиром капітаном Маріаном Кеніґом. Через роки вони поклалися тінню на curriculum vitae Праґи.

Його доля в перші місяці окупації залишається загадкою. Ймовірно, допомагав Станіславу Дюбуа в організації конспірації Польської соціалістичної партії. Кароліна Бейлін згадувала, що він розглядав можливість прориву через окуповану совітами територію – до Білостока. Реалізації цього задуму завадила важка пневмонія. Можливо, хвороба послабила також серце, адже він помер від обширного інфаркту. Але на пізнішу недіагностовану коронарну хворобу, ймовірно, вплинув також досвід війни.

Коли восени 1940 р. німці створили у Варшаві ґетто, він залишився на «арійській стороні». Знали його багато людей з різними поглядами, тому, боячись доносу, залишив орендоване приміщення в кам’яниці на вулиці Великій. Спочатку він жив у складку на Мокотові, у товариша з PPS Лєшека Раабе. Потім на Повіслі, на квартирі батьків Мацєя Вебера – молодшого товариша з підпілля, студента-медика, учасника секретних футбольних чемпіонатів Варшави, потім відомого спортивного лікаря.

Найдовше він затримався в будинку Людвіка Міколаєвського на вулиці Гроховській, 221. Кенкарту на ім’я Романа Пашковського підготував для нього Едвард Хондзинський (він викрав відповідні бланки зі столичного відділу обліку населення, що діяв у будівлі колишньої ратуші в палаці Яблоновських на Театральній площі) та графік Юліан Жебровський.

Бар «Стиль», у якому працював останній, часто відвідували журналісти міжвоєнної преси, які відмовлялися співпрацювати з ліцензованими німцями газетами. Ідучи туди вперше, Пашковський, він же Праґа, зробив помилку, яка могла коштувати йому життя. Через емоції та розсіяність він зайшов до кав’ярні «Ватра», розташованої неподалік, на вулиці Монюшка, яку відвідували ненадійні клієнти, серед яких були й шахраї. На щастя, він зрозумів свою помилку на порозі, як тільки до його вух долинули звуки фортепіано, на якому піаніст підігравав до відбивної.

Праґа належав до Польської Народної армії, а під час Варшавського повстання редагував щоденний ілюстрований часопис «Demokrata» («Демократ»). Після капітуляції був ув’язнений (за прізвищем Пашковський) у таборі військовополонених Мурнау в Баварії. У вересні 1945 року він повернувся до Польщі і приєднався до Польської соціалістичної партії, ліцензованої комуністами. Він навіть був у її Вищій Раді.

Захисна парасолька

Невдовзі йому доручили підготувати популярну денну газету, яка мала стати фінансовою базою партії. Так виник «Express Wieczorny» («Вечірній експрес»). Колектив редакції в основному складався з людей, які у професію увійшли у міжвоєнний час. Їх новий роботодавець виявився оперативним і впливовим. Крім того, він зміг розгорнути над персоналом «захисну парасольку». А були й діячі, пов’язані з антикомунізмом з різних позицій: національної демократії – Юліан Жебровський і Владислав Замбжицький, консервативної – Едмунд Мошинський, санації – Юліуш Поллак, Мєчислав Кшепковський, Кароліна Бейлін.

З точки зору народовладдя інші також мали заплямовані біографії. Проти більшовиків воював керівник спортивного відділу Казімєж Ґрижевський. Так само, як головний колумніст Стефан Вєхецкі «Вєх». Кароль Гіґ-Гіршберґ брав участь у битвах під Тобруком і Монте-Кассіно. У Варшавському повстанні брали участь Модест Добжинський і Гелена Вебер, а також молоді редактори Людвіка Войцєховська, Влодзімєж Дзєньцьоловський і Богдан Томашевський. Міхал Воєвудський керував друкарнями Армії Крайової у Варшаві.

Вирізняючись винахідливістю та швидкою реакцією, «Експрес» відразу здобув прихильність варшавян, швидко знищивши конкурента – «Вечір», що виходив у видавництві «Czytelnik». «Експрес» вважався найінформованішою газетою столиці, яка найшвидше реагувала на міські події. Надходила у продаж після 13 години, коли закінчувала працю т.зв. перша зміна. Спочатку «Експрес» продавали розповсюджувачі газет, з часом він потрапив до газетних кіосків, перед якими за ним вишиковувалися черги. Безсумнівно, черпав зразки з довоєнних «револьверних» газет, що акцентували увагу на останніх новинах і сенсаціях.

Проте з місяця в місяць дедалі більше затягувався корсет комунізму і для редакторів, і для читачів. Після так званого об’єднавчого з’їзду польського робітничого руху, коли Польська робітнича партія поглинула Польську соціалістичну партію, газета дедалі більше політизувалася.

Бічна колія

Обраний депутатом, Праґа був членом Польської об’єднаної робітничої партії протягом більшої частини парламентського терміну. Переобрання в парламент йому не загрожувало. Уже в 1949 році ним зацікавилося Управління безпеки, оскільки його прізвище фігурувало у свідченнях «ворога народу» Дзєнґєлевського, замкненого у тюремній камері. Дружив також з Кеніґом, якого виключили з партії за правий ухил. Підтримував знайомства з членами Польської соціалістичної партії, опозиційними до партійного моноліту, Яном Муляком і Яном Стшелєцьким.

На початку 1953 року його дні на посаді головного редактора «Вечірнього експресу» здавалися порахованими. Народна влада втратила довіру до Праґи, для нього готувалося якесь нікчемне «тепленьке місце» в бюрократичній державній машині. Шукали лише привід: це міг бути роман з молодою недосвідченою журналісткою (за кілька років вона стала обличчям першого ток-шоу TVP, а вже в сучасній Республіці Польща її звинуватили в тому, що була інформаторкою служб). Звільнення зупинила смерть Сталіна.

Через два місяці, 24 травня, він курував виїзний захід, організований редакцією. Він відбувався на тенісних кортах Легії. Це був надзвичайно парний день. Він відчув задуху і повернувся редакційним автомобілем додому на вулицю Рашинську біля площі Завіші, де по сусідству також працювала редакція. Якось піднявся по сходах на четвертий поверх (ліфта не було) і, переступивши поріг квартири, впав на підлогу. Його дружина Йоанна, з якою він познайомився під час окупації, теж з кола Польської соціалістичної партії, одразу викликала швидку. Приїхала дуже швидко, але спроба реанімації не вдалася – серцевий м’яз не відновив свою роботу.

Коли світська похоронна процесія під звуки Інтернаціоналу проводжала померлого до могили на військовому цвинтарі Повонзки (труна була прикрашена Орденом Прапора праці 2-го ступеня, яким його нагороджено постановою Державної Ради «за видатні заслуги в галузі прес-журналістики»), друкувався черговий номер «Вечірнього експресу». З чорною віньєткою.< br>
– Томаш Збіґнєв Заперт

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Аліна Возіян

Дякую за допомогу в підготовці тексту редакторам Анні Крайковській, Пьотру Питлаковському та Влодзімєжу Войцєшаку.

Бібліографія:
Edmund Moszyński „Ludzie i czasu Czasu”
Stanisław Maria Saliński „Longplay warszawski”
Krzysztof Dunin-Wąsowicz „Polski ruch socjalistyczny 1939-1945”
Ryszard Sługocki „W obcej skórze”